<<
>>

1.3. Сучасний стан національного законодавства, що регулює трудові спори

Право – надзвичайно складний соціальний феномен, що охоплює комплекс взаємопов’язаних елементів. Воно відрізняється від інших соціальних норм (звичаїв, моралі, норм громадських об\'єднань) низкою властивих тільки йому специфічних особливостей, характерних рис.

Найбільш істотні з них: зв\'язок з державою, охорона від порушень можливістю державного примусу; загальнообов’язковість; формальна визначеність; інституційність; якість офіційного регулятора суспільних відносин [73, с. 139]. Важливою формою існування права виступають нормативно-правові акти. Юридична наука розглядає їх як джерела права, кожен із яких в концентрованому вигляді втілює в собі всі властиві праву якості, причому в специфічній, нормативно-структурованій формі [74, с. 123]. Право не може бути чимось аморфним, не може існувати реально поза і крім свого інституційного, «знакового» вираження у певних юридичних джерелах, і насамперед у законах, прийнятих представницьким (законодавчим) органом на підставі конституційно закріпленої демократичної процедури, яка відповідає волі народу.

В демократичній, правовій державі в праві відображаються найвищі соціальні цінності суспільства, досягнуті стандарти свободи й справедливості, трансформується соціальне призначення держави, її соціальні наміри. Великі пласти права зорієнтовані на соціальне вирівнювання, підтримку людей, що потребують соціального захисту. Бідою права є те, що в періоди соціальної кризи й потрясінь воно не може ефективно справитись з цими завданнями, його приписи часто стають деклараціями. Саме у цьому розумінні слід підтримати Є.В. Назаренко, яка вважає: „… верховенство права полягає в тому, що в основу закону і нормативного акта має бути покладений соціальний ідеал справедливості, згідно з яким людина, її права, свободи, інтереси – вища соціальна мета, незалежно від класової, національної чи партійної належності” [75, с.19].

Законодавство в цілому є штучним утворенням. Воно створюється у процесі законотворчої діяльності. „Однак, воно, будучи державною волею, завжди відображає досягнутий рівень суспільного розвитку, ні відмінити який, ні перескочити через який воно не в змозі”, – підкреслював Д.А. Керімов [76, с. 218]. Таким чином, законодавство має як об’єктивні закономірні, так і суб’єктивні довільні засади.

Ефективне дослідження системи законодавства, його структурних елементів вимагає чіткого окреслення предмета дослідження, обґрунтованого визначення поняття „законодавство”. Необхідність такого визначення стала особливо відчутною у зв’язку з активізацією нормотворчої діяльності в Україні. Разом із тим, і практика застосування чинних нормативних приписів, і процес вдосконалення законодавства, і нормотворча діяльність у цілому ускладнюються тією обставиною, що на сьогоднішній день в Україні не існує нормативно закріпленого визначення поняття „законодавство” й чіткої ієрархії нормативно-правових актів [77, с. 93]. Так, аналіз Конституції України призводить до висновку, що термін “законодавство” вживається в її нормах як у вузькому, так і в широкому значенні [78, с. 5].

Залежно від того, яке саме коло нормативно-правових актів включають до змісту поняття „законодавство” можна виділити широкий, вузький та буквальний підходи до його розуміння. Так, прихильники широкого розуміння терміну „законодавства” В.М. Корельский, В.Д. Перевалов, С.П. Головатий, С.В. Бобровник, О.Л. Богінич, до його складу відносять сукупність всіх нормативно-правових актів держави [79, с. 318 – 319; 80, с. 12; 81, с. 4]. Нормативно-правовий акт – це письмовий документ відповідного державного органу, яким встановлюються, змінюються або припиняються норми права, що містять правила загального характеру [82, с. 225]. О.Ф.Скакун, під нормативно-правовим актом розуміє офіційний акт – волевиявлення (рішення) уповноважених суб\'єктів права, який встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин.

Або інакше акт правотворчості, що містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт являє собою рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права. Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права. До ознак нормативно-правового акта відноситься те, що він: 1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом (референдум); 2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) діючі, чітко формулює зміст юридичних прав і обов\'язків; 3) приймається з дотриманням певної процедури; 4) має форму письмового акта-документа і чітко визначені реквізити: а) вид акта (закон, указ, постанова); б) найменування органа, що прийняв акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади); в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка); г) дата прийняття акта; д) номер акта; е) відомості про посадову особу, що підписала акт; 5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов\'язковою відповідністю автентичності текстові офіційного зразка [83, с. 338, 339].

Отже, такий підхід пов’язує категорію „законодавство” з явищем офіційного закріплення державного волевиявлення в усіх його проявах і за обсягом збігається з системою всіх чинних у державі юридичних актів, які встановлюють норми права й видаються уповноваженими нормотворчими органами. Треба зазначити, що деякі дослідження ще більш розширяють зміст поняття „законодавства”. Так, О.І. Бобильов вважає, що система законодавства – це сукупність джерел права, які представляють собою форму вираження правових норм [84, с. 24].

Дещо звуженим, у порівнянні з наведеним вище, є визначення системи законодавства як сукупності нормативних актів центральних органів державної влади [85, с. 9]. Саме в такому вузькому розумінні тлумачить термін „законодавство” Конституційний Суд України. За його визначенням під законодавством України розуміється сукупність законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанов Верховної Ради України, указів Президента України, декретів та постанов КМУ, прийнятих у межах їх повноважень та згідно з Конституцією України [86].

Законодавство в буквальному, спеціальному юридичному значенні – це сукупність нормативно-правових актів вищої юридичної сили в державі, що приймаються найвищим представницьким органом або референдумом [87, с. 173]. Тобто законодавство – це сукупність нормативно-правових актів вищої юридичної сили в державі, якими є закони як результат безпосереднього волевиявлення народу (референдуму) або його представницького органу (Верховної Ради), а також чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [77, с. 97].

Необхідно зазначити, що на цей час саме ця тенденція розуміння законодавства набуває особливої актуальності, що пов’язується з конституційним закріпленням принципу розподілу влади, який сприяє підвищенню ролі закону в системі правового регулювання. Представники такого розуміння вважають, що включення до законодавства всіх нормативно-правових актів діючих у державі, містить небезпеку нівелювання законів порівняно з нормативним актами виконавчої влади, органів місцевого самоврядування [88, с. 337], які зміщають закон убік [89, с. 151]. Закон – це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов\'язкових правил поведінки суб\'єктів цих відносин [90]. Не повинно виникати становище, коли інструкція, наказ міністерства чи постанова державного комітету діють фактично на рівні закону, по суті підміняють його [91, с. 5]. Цілком погоджуючись із наведеними аргументами на користь верховенства закону, вважаємо, що включення до структури законодавства підзаконних нормативно-правових актів не ставить їх на рівень закону. Інше кажучи, охоплення терміном “законодавство” законів та підзаконних актів не робить їх однопорядковими явищами. Отже, ми стоїмо на позиціях широкого підходу до тлумачення поняття “законодавства”, як сукупності всіх нормативно-правових актів держави.

Як зазначається в юридичній літературі провідна роль у створенні ефективної правової системи належить органам державної влади, і перш за все, законодавчій владі, яка покликана підготувати досконалу законодавчу базу реформування українського суспільства і держави у відповідності з загальнолюдськими цінностями з урахуванням історичної й національної самобутності. Верховна Рада України здійснила в цьому напрямі значну роботу, ухваливши після прийняття Конституції України понад дві тисячі законів. Та все ж питома вага підзаконних нормативних актів, особливо відомчого характеру, в системі нормативно-правового регулювання все ще залишається домінуючою. Їх недосконалість і неузгодженість, а нерідко й очевидна невідповідність законам, негативно позначається на роботі всіх гілок влади, значно ускладнює вирішення завдань, що стоять перед ними, суттєво знижує ефективність нормативно-правового регулювання, послаблює режим законності та рівень правопорядку в країні, перешкоджає реалізації прав і свобод людини й громадянина [92, с. 1].

З огляду на це розглянемо сучасний стан національного законодавства в сфері регулювання трудових спорів, та дамо відповідь на питання чи вищевказана ознака сучасного національного законодавства притаманна і законодавству в цій сфері?

Сьогодні питання, пов’язані з вирішенням трудових спорів регулюються такими нормативно-правовими актами, як: Конституція України, Кодекс законів про працю України, Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, накази Національної служби посередництва і примирення „Про затвердження Положення про порядок формування і затвердження вимог найманих працівників, профспілок” від 7 липня 2008 р., №84 [93], „Про затвердження Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів)” від 24 квітня 2001 р., №92 [94], „Про затвердження Положення про арбітра” від 18 листопада 2008 р., №132 [95], „Про затвердження Положення про порядок здійснення Національною службою посередництва і примирення запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів)” від 12 червня 2001 р., №115 [96], „Про затвердження Положення про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку” від 18 листопада 2008 р., №131 [97] та ін.

Також питанні щодо вирішення трудових спорів, містять і акти судової влади, а саме: постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р., №9 [98] та „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р., №9 [99].

Слід зазначити, що в науковому середовище вже протягом 60 років точаться спори про правовий статус і правову природу роз’яснень Пленуму Верховного Суду України. Не є дивним, що вітчизняна правова наука і досі не визначилась з шляхом вирішення цієї проблеми [100, c. 113]. Єдине, з чим погоджуються всі дослідники, це визнання того, що роз’яснення великою мірою гарантують єдність у відправленні правосуддя, забезпечуючи дію принципу законності, одним із проявів якого є однакове застосування певних норм законодавства у всіх судах України.

Для формування власного погляду на роль актів Пленуму Верховного Суду України щодо досліджуваної проблематики проаналізуємо окремі положення постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р. [101]. Так, у 1988 р. до законодавства про працю було введено поняття „зміни в організації виробництва і праці”, яке відразу ж зайняло відповідне місце під час визначення пільгового режиму при звільненні і переведенні працівників з ініціативи роботодавця. Однак, законодавець не потурбувався про визначення даного терміну чим ускладнив правозастосовчу практику, та спричинив довільне тлумачення в кожному окремому випадку вказаного терміну. Пленум Верховного Суду України у вказаній постанові закріпив визначення цього терміну як раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, в тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадження передових методів, технологій тощо. Як бачимо, мова йде не про звичайне роз\'яснення закону, а фактично про його тлумачення, визначення окремого поняття, встановлення норми-дефініції, яка покликана забезпечити належне застосування закону, у тому числі і роботодавцями, під час вирішення питань, пов\'язаних зі змінами в організації виробництва і праці.

В іншому випадку вказана постанова визначає правило, що фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу. Це положення дуже вдало вписується в якості додаткової правової норми до ст. 24 КЗпП України, за якою трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Очевидно, що таке роз\'яснення містить нове правило, згідно з яким юридична сила фактичному допуску до роботи надається лише в тому випадку, коли він був здійснений особою, якій надано право прийому і звільнення.

П.І. Жигалкін, С.М. Прилипко й О.М. Ярошенко, наводять і ніші приклади [102, с. 31, 32]. Так, згідно з п. 7 ст. 134 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкода завдана не при виконанні трудових обов’язків. Пленум Верховного Суду постановою від 29 грудня 1992 р., №14 “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” роз’яснив судам, що при визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів (автомобілів, тракторів, автокранів тощо), які належать підприємствам, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що така шкода, будучи заподіяною не при виконанні трудових (службових) обов’язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства. У цих випадках шкода відшкодовується у повному обсязі, включаючи й не одержані підприємством, установою чи організацією прибутки від використання зазначених технічних засобів.

Відповідно до ч. 2 ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються спори про відмову у прийнятті на роботу (а) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи чи організації; (б) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад й у встановленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу чи організацію; (в) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, одиноких матерів – за наявності дитини віком до чотирнадцяти років; (г) виборних працівників після закінчення строку повноважень; (д) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; (е) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган згідно з чинним законодавством зобов’язаний укласти трудовий договір. У той же час у п. 6 постанови “Про практику розгляду судами трудових спорів” Пленум Верховного Суду України вказав, що суди безпосередньо розглядають також і позови інших осіб, які вважають, що їм відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП. Отже, в судовому порядку може бути оскаржено не тільки незаконну відмову в прийнятті на роботу осіб, з якими роботодавець відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір, а й будь-який інший випадок необґрунтованої відмови [102, с. 32].

Отже, незважаючи на офіційне невизнання актів судової влади актами правотворчості, в Україні керівні роз\'яснення Пленуму Верховного Суду маючи форму постанов, містять тлумачення норм права й орієнтують судову практику на правильне й однакове розуміння і застосування законодавства. Вони є обов\'язковими не тільки для судових органів, а і для підприємств, установ, організацій і посадових осіб, що займаються правозастосовчою діяльністю, оскільки згідно ст. 124 Основного Закону судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов\'язковими для виконання на всій території країни. В них виражається вища форма юридичної практики, якій надане керівне значення. Отже, у плані правозастосування керівні роз\'яснення Пленуму Верховного Суду України обов\'язкові для виконання.

Не можна не звернути увагу в нашому дослідженні на окремі проблеми сучасного національного нормативно-правового забезпечення трудових відносин. Так, основний нормативно-правовий акт в цій сфері, який діє сьогодні – це Кодекс законів про працю України, був затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 року і набрав сили з 1 червня 1972 року. Як бачимо, діючий КЗпП України був прийнятий за часів панування адміністративно-командної економіки й орієнтований на ситуацію, коли держава виступала і законодавцем, і виконавцем власних законів, а також практично єдиним роботодавцем. Перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової, поява різноманітних форм підприємницької діяльності, втрата державою функції єдиного роботодавця, зниження рівня контролю з боку держави в сфері праці поставили на порядок денний питання по приведенню законодавства про працю і безпосередньо КЗпП України відповідно до вимог часу.

Національне трудове законодавство, окрім КЗпП, включає також цілу низку законів, що регулюють окремі інститути трудового права, а саме Закони України „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. [103], „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. [104], „Про оплату праці” від 24 березня 1995 р. [105], „Про колективні договори й угоди” від 1 липня 1993 р. [106], „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р. Слід зазначити, що більшість положень цих законодавчих актів уже включені в КЗпП України шляхом прийняття окремих законів про приведення кодексу у відповідність з ними. Однак дія зазначених законів поряд із КЗпП України породжує проблему подвійного трудового законодавства, коли ті самі норми одночасно містяться як у кодексі, так і в спеціальному законі, дублюючи один одного. До того ж нерідкі випадки, коли закони містять норми, що відсутні в КЗпП, хоча по логіці їм належало знаходитися саме в ньому. З огляду на предмет нашого дослідження слід вказати на те, що Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” містить цілий підінститут, який відсутній в КЗпП України. Так, КЗпП України в гл. XV „Індивідуальні трудові спори” регулює тільки окремі питання розгляду і вирішення індивідуальних трудових спорів. Питання пов’язані з процесом і порядком розгляду індивідуальних трудових спорів в суді регламентується Цивільно-процесуальним кодексом України та Кодексом адміністративного судочинства.

Характерною особливістю сучасного трудового законодавства є значна кількість підзаконних нормативно-правових актів. В них міститься надзвичайно велика кількість норм трудового права. При цьому деякі з них нерідко вступають у суперечність з актами, вищими за юридичною силою. На підзаконному рівні регулювання трудових відносин здійснюється: постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами Міністерства праці і соціальної політики України, інших міністерств і відомств, актами соціального партнерства і локальними нормативно-правовими акти. Так, в сфері регулювання колективних трудових спорів Національною службою посередництва і примирення видана велика чисельність не систематизованих, не рідко дублюючих приписи один одного нормативних актів.

Таким чином, законодавству, яке регулює трудові спори притаманні такі ж негативні тенденції як і всьому національному законодавству. Вихід із цієї складної ситуації, яка порушує оптимальні основи правового регулювання суспільних відносин, полягає в систематизації законодавства, в рамках якої необхідна провести якісну переробку матеріалу відповідно до вимог часу та юридичної техніки.

Систематизація – це діяльність з упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу шляхом його зовнішньої та внутрішньої обробки з метою підтримання системності законодавства та забезпечення суб’єктів права необхідною нормативно-правовою інформацією [107, с. 156]. Як зазначає В.М. Хропанюк, систематизація законодавства має на меті стабілізацію правопорядку, приведення нормативно-правового регулювання до форми, яка забезпечує нормальне функціонування суспільного життя, найбільш ефективне управління державними справами в інтересах особи [108, с. 246].

Досліджуючи природу процедури систематизації законодавства, слід зазначити, що їх правова сутність тісно пов’язана з поняттям правотворчості. С.С. Алєксєєв стверджує, що під правотворчістю розуміється діяльність державних органів і громадських організацій з розробки і видання нормативних правових актів, які виражають державну волю назовні [109, с. 269]. На нашу думку, більш оптимальною, з точки зору правової держави та громадянського суспільства є характеристика правотворчості як форми владної діяльності держави, спрямованої на створення нормативно-правових актів, за допомогою яких в чинній правовій системі запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми. Цей процес включає три стадії: 1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву; 2) нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3) надання сформульованому правилу юридичних властивостей [110, с. 161]. У даному випадку вказується на суспільство як ініціатора та творця правових норм, а функції держави полягають лише у їх законодавчому закріпленні в нормативно-правовому матеріалі.

Як ми знаємо, існують три види систематизації законодавства: інкорпорація, консолідація та кодифікація. Інкорпорація – такий процес об’єднання правового матеріалу, при якому він повністю або частково розміщується в різного роду збірниках в певному порядку. Нормативний зміст актів при цьому не змінюється, хоча форма викладення їх суті інколи зазнає зміни [73, с. 378]. Кодифікація – це форма докорінної переробки діючих нормативних актів у визначеній сфері відносин, спосіб якісного впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості та компактності, а також розчистки нормативного масиву, звільнення від норм, що застаріли та себе не виправдали [111, с. 384]. Консолідація – це специфічний вид систематизації законодавства, кінцевою метою якого є усунення множинності нормативних актів, шляхом зведення їх до одного укрупненого акту. Цей новий акт повністю замінює нормативні акти, що увійшли до його складу, оскільки заново приймається компетентним правотворчим органом і містить власні офіційні реквізити: назву, дату прийняття, номер і підпис посадової особи [112, с. 221].

На наш погляд, вдосконалення законодавства, яке регулює розгляд та вирішення трудових спорів повинно відбуватись шляхом поєднанням двох видів систематизації: кодифікації і інкорпорації. К.П. Горшенін у праці “Кодифікація законодавства про працю. Теоретичні питання” відзначав, що кодифікацію не можна розглядати як вид законодавчої діяльності, оскільки, на відміну від законодавства, тобто від безпосереднього створення законів, кодифікація являє собою певну форму систематизації законів та інших діючих правових форм. Вірно, що в процесі кодифікації виникає в кінцевому рахунку необхідність у новому акті, але цей акт є результатом законодавства [113, с. 10]. Таким чином, можна зробити висновок, що з точки зору науковця, законодавче затвердження результатів кодифікації лежить поза її межами. Така позиція К.П. Горшеніна піддавалась гострій критиці з боку авторів твору „Проблеми кодифікації законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю” З.К. Симорота та Є.О. Монастирського, які вважали, що характерними рисами кодифікації є поєднання систематизації правових норм і правотворчості з метою розробки нового звідного законодавчого акту. Фахівці доходили висновку, що лише через правотворчість досягається мета кодифікації, яка полягає в удосконаленні правового регулювання відповідної групи суспільних відносин, розвитку узгодженої, гармонійної системи права. Вони зауважували, що не можна розривати підготовку кодифікаційного акту та його затвердження. Підтвердження того, що кодифікація є одним з видів законодавчої діяльності, вони аргументували тим, що кодифікаційні акти містять норми права та, як і інші закони, проходять чотири стадії законодавчого процесу: 1) порушення питання й прийняття рішення про підготовку нормативного акту; 2) підготовка, включаючи попереднє обговорення законопроекту й узгодження його з відповідними органами; 3) затвердження чи прийняття акту; 4) опублікування закону. Спеціалісти обстоювали позицію, що різниця між кодифікацією як процесом створення звідних кодифікаційних актів і розробкою звичайних законів полягає не в характері здійснюваної при цьому роботи, а в її масштабах. Вони писали, що характер роботи і при кодифікації, і при створенні звичайних законів можна вважати рівнозначним: відбір та аналіз норм діючого законодавства та практики їх застосування, вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у відповідності з завданнями суспільно-економічного розвитку країни, включаючи і нове регулювання окремих відносин. Однак, підготовка кодифікаційних актів завжди є більш складною, оскільки такий акт регламентує більш широке коло питань, ніж один закон. Різні масштаби робіт у процесі кодифікації та створення окремих законів зумовлюють і різноманітні кінцеві результати. Якщо прийняття звичайного закону передбачає розробку в його розвиток одного чи кількох підзаконних актів, то результатом кодифікації є перегляд та оновлення всього галузевого законодавства [114, с. 31 – 33].

О.М. Ярошенко пропонується визначення поняття “кодифікаційна діяльність”: це зумовлений потребами суспільного розвитку й системністю права, здійснюваний на підставі певних принципів правотворчий процес по опрацюванню змісту й форми групи чинних нормативно-правових приписів, їх узгодженню й об’єднанню в кодифікований акт з метою вдосконалення законодавства [115, с. 111, 112].

Таким чином, питання розгляду та вирішення трудових спорів взагалі і колективних зокрема повинні входити як в існуючий Кодекс законів про працю України, так і згодом в Трудовий кодекс України. Для цього слід провести роботу по впровадженню нормативних приписів Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, а також положень постанов Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р. №9 та „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. №9 в зазначені кодифікаційні акти.

Інкорпорація як вид систематизації законодавства, яке регулює трудові спори, на наш погляд, повинна здійснюватись шляхом виявлення всієї сукупності нормативно-правових актів, що входять до правової бази регулювання розгляду та вирішення трудових спорів, особливо це стосується нормативно-правових актів Міністерства труда і соціальної політики України, Національної служби посередництва і примирення та видання систематизованого певним чином збірника законодавства. Цей збірник може бути використаним як додаток до Трудового кодексу України, в сфері регулювання розгляду та вирішення трудових спорів. В його рамках можуть висвітлюватись питання профілактики та запобігання виникненню трудових спорів, порядку проведення примирних процедур та страйку, статусу посередників і арбітрів тощо. Запропонований спосіб систематизації законодавства, яке регулює інститут трудових спорів буде вирішувати два завдання: 1) Трудовий кодекс не буде громіздким за об\'ємом, чому посприяє включення в нього тільки найбільш важливих нормативних приписів; 2) існування збірника спростить процедуру пошуку необхідного нормативного матеріалу роботодавцям, працівникам, представникам профспілкових організацій, а також посадовим особам правозастосовчих органів.

<< | >>
Источник: Кабанець Вадим Олексійович. Теоретичні аспекти удосконалення інституту трудових спорів в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ-2009. 2009

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.3. Сучасний стан національного законодавства, що регулює трудові спори:

  1. 3. Валовий національний продукт (Gross National Product – GNP).
  2. Валовий національний продукт (Gross National Product - GNP).
  3. Національна валютна система
  4. Національний банк України та його функції
  5. 2.3. Співвідношення права Європейського Союзу і національного права держав-членів.
  6. Особливості реалізації правового статусу національних меншин в другій половині 20-их рр. ХХ ст.
  7. 1.1 Генезис та сучасний стан інституту непідприємницької юридичної особи в цивільному праві України
  8. Розмежування правовідносин, які виникають під час кадрових процедур в Національній поліції України
  9. 3.2. Сутність механізму перетворення норм м’якого права на норми національного митного права
  10. ЗМІСТ
  11. 1.3. Сучасний стан національного законодавства, що регулює трудові спори
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -