Засади конституційного статусу внутрішньо переміщених осіб

Проблема внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО) нині у світі дуже поширена через низку причин: зростання регіональних збройних кон­фліктів, антропогенних, природних й інших катастроф тощо, унаслідок чого люди часто змушені залишати місця свого постійного проживан­ня, мігруючи всередині країни.

ВПО досить часто опиняються в дискримінаційнішому становищі, якщо порівняти з біженцями через брак належних механізмів гаран­тування їхніх прав. Традиційно в міжнародному праві більше уваги приділяли правам біженців. Як йшлося вище, прийнято Конвенцію ООН про статус біженців та при ООН створено Управління Верховно­го комісара ООН у справах біженців, що займається захистом і під­тримкою біженців.

У сфері захисту прав ВПО відповідних міжнародних актів немає. В ООН створено лише посаду Представника Генерального секретаря з питань ВПО та за його сприяння 1998 року було розроблено Керівні принципи з питань внутрішнього переміщення. Однак зазначені Керів­ні принципи не мають юридичної сили, а міжнародних угод у цій сфері так і не було ухвалено, що наразі є прогалиною в міжнародному праві й породжує складнощі в захисті прав ВПО.

Немає й універсального юридичного визначення внутрішньо пере­міщених осіб. До того ж у Керівних принципах з питань внутрішнього переміщення йдеться, що «внутрішньо переміщеними особами вважа­ються особи або групи осіб, які були змушені покинути свої будинки або місця постійного проживання, зокрема в результаті або з метою уникнення наслідків збройного конфлікту, ситуації загального насиль­ства, порушень прав людини, стихійних або антропогенних лих, і які не перетнули міжнародно визнаний державний кордон»*. Зважаючи на визначення, можна виокремити дві головні ознаки ВПО, які відрізня­ють їх від біженців: внутрішнє переміщення всередині країни та виму­шеність переселення.

Починаючи з 2014 року, Україна зіткнулася з проблемою внутріш­нього переселення осіб, що спричинила агресія Росії та тимчасова окупацією територій АРК, Донецької та Луганської областей, хоча не можна сказати, що ВПО — це нове явище для неї.

Керівні принципи з питань внутрішнього переміщення (1998). URL: https://www.ohchr.org/Documents/ Issues/-IDPersons/GPUkrainian.pdf (дата звернення: 20.10.2020.). реселення відбулося унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС й утво­ренням там зони відчуження. Наразі в Україні налічують близько 1,5 млн внутрішніх переселенців, які досить часто зазнають дискримі­нації, якщо порівняти з іншими жителями України. Попри позитивні зрушення в цій сфері: ухвалення Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року й низки інших законодавчих актів, що закріплюють права й свободи ВПО, головними їхніми проблемами в Україні все ще лишаються пи­тання, пов'язані з припиненням або відмовою в нарахуванні соціаль­них виплат, процедурами періодичної ідентифікації, з паспортизацією, відновленням документів, отриманням довідки ВПО, субсидій, реалі­зацією права голосу. Серйозними викликами для ВПО є питання пра­цевлаштування й пошуку житла тощо. Ці обставини негативно вплива­ють на правовий статус ВПО й ускладнюють реалізацію прав багатьох конституційних прав.

У частині першій статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року вну­трішньо переміщеною особою визнають «громадян України, інозем­ців або осіб без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах та мають право на постійне проживання в Україні, яких змусили залишити або покинути своє місце проживання у резуль­таті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного харак­теру»*. Тобто визначення ВПО в названому законі доволі близьке за змістом з його визначенням у згаданих Керівних принципах з питань внутрішнього переміщення.

Зазначений закон нині є основним нормативним актом гарантуван­ня прав ВПО. Його ухвалили, щоб створити оптимальні умови адаптації ВПО на нових місцях й отримати відповідне соціальне забезпечення: надання безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати осо­бою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців із часу взят­тя на облік ВПО; сприяння у працевлаштуванні; здобутті освіти; право на безкоштовний проїзд для добровільного повернення до свого по­кинутого постійного місця проживання в усіх видах громадського тран­спорту в разі зникнення обставин, що спричинили таке переміщення;

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014.

URL: https://-zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1706-18#Text (дата зверенння: 20.10.2020.). отримання гуманітарної та благодійної допомоги (частина перша стат­ті 9 Закону) тощо.

Одним з дискримінаційних положень українського законодавства було позбавлення ВПО права брати участь у місцевих виборах, а під час виборів до ВРУ вони могли голосувати лише за партійний список, тоді як інші громадяни України мали два голоси та другий голос мог­ли віддати за кандидата, який висувався за мажоритарною виборчою системою. Нині згідно з новим Виборчим кодексом 2019 року запрова­джено пропорційну виборчу систему під час виборів до ВРУ та внесе­но зміни до Закону «Про державний реєстр виборців», згідно з якими за зверненням виборця орган ведення реєстру може визначити іншу виборчу адресу виборця, аніж вказану відповідно до зареєстрованого місця проживання. Раніше громадяни могли голосувати лише за міс­цем реєстрації. Так ВПО отримали доступ до реалізації виборчих прав на всіх типах виборів (загальнодержавних і місцевих). Проте цими по­зитивними змінами проблеми дискримінації ВПО в Україні не вичерпа­но, що потребує посилення уваги держави до них.