Загальновизнані принципи й норми міжнародного права та конституційне право

Проблема взаємозв'язків загальновизнаних принципів і норм між­народного права та національних правових систем є ще невизначені- шою, якщо порівняти зі статусом та місцем міжнародних договорів у них.

Попри те, що до таких принципів і норм більшість сучасних держав ставиться загалом прихильно, засвідчуючи їм свою повагу й намагаючись узгоджувати з ними національний правопорядок, про що інколи прямо зазначають у конституціях (наприклад, стаття 10 Конституції Італії, стаття 8 Конституції Македонії (нині Північної Македонії), стаття 7 Конституції Угорщини) або навіть визнають їх частиною національних правових систем (стаття 9 Конституції Австрії, стаття 6 Конституції Грузії, стаття 15 Конституції Росії тощо) держав, які визначають співвідношення між загальновизнаними нормами міжнародного права й національним законодавством, закрі­плюючи пріоритетність міжнародно-правових норм перед національним законодавством (правопорядком) на рівні конституції, в Європі, тим паче у світі, небагато. Ба більше, навіть деякі з тих держав, які розглядають загаль­новизнані принципи й норми міжнародного права як частину національної правової системи, надають пріоритетності перед нормами національного законодавства лише ратифікованим міжнародним договорам (стаття 123 Конституції Естонської Республіки, стаття 15 Конституції РФ тощо). Одна з основних причин такої позиції — брак визначеності «загальновизнаних принципів і норм міжнародного права» проти норм міжнародних договорів.

Загальновизнаними здебільшого називають принципи й нор­ми Статуту ООН та деякі інші, які охоплюють зазвичай норми міжна­родного звичаєвого права. Це суттєво ускладнює оцінювання їхньої узгодженості з національним законодавством, що сформульовано здебільшого чіткіше.

Тому навіть визнання таких принципів і норм більшістю держав, автоматично не зобов'язує кожну державу дотримуватися їх у своїй внутрішній діяльності, а тим паче надавати їм пріоритетності перед на­ціональним законодавством доти, поки ці принципи й норми не закрі­плено в ратифікованому міжнародному договорі, який став частиною національної правової системи.

У вітчизняному правознавстві ставлення до місця загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в національній правовій системі України таке ж різне, як і ставлення до міжнародних договорів. Біль­шість науковців, переважно представників конституційного права, не вбачають будь-яких конституційних підстав вважати загальновизнані принципи й норми міжнародного права, на відміну від міжнародних договорів, частиною національного законодавства України. Це, на їхній погляд, можливо лише тоді, коли загальновизнані принципи й норми міжнародного права буде закріплено в універсальних міжнародних договорах, стороною яких виступає Україна, і згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України.

Проте у вітчизняній літературі часто є й протилежні погляди. їх при­хильники (здебільшого фахівці з міжнародного права) стверджують, що, попри формальне неврегулювання цих питань Конституцією Укра­їни, аналіз вітчизняного законодавства та практики його застосування дає підстави вважати, що загальновизнані принципи й норми міжна­родного права де-факто можна застосовувати у внутрішньому право­порядку України*. Деякі ж представники міжнародного права займають ще радикальнішу позицію. Зокрема, на думку М. В. Буроменського, за­гальновизнані принципи й норми міжнародного права, як і міжнародні договори, становлять частину національної правової системи та мають пріоритет над національним законодавством України. Окрім аргумен­тів, наведених вище щодо міжнародних договорів, науковець покли­кається на статтю Х Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у частині третій якої зазначено, що «Українська РСР визнає... пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права»**.

Однак і цей аргумент надто вразливий.

По-перше, сумнів викликає беззастережне зарахування Декларації «до нормативно-правових актів конституційного змісту й рівня»***. Як відомо, навіть у міжнародному праві ставлення до природи таких до­кументів як Декларація неоднозначне.

По-друге, у завершальній частині Декларації про державний суве­ренітет України наголошено, що Декларація є основою нової Конститу­ції України. Звідси випливає, що з ухваленням Основного закону вона насправді себе вичерпала, залишившись в історії як, безсумнівно, один з найзначущіших передконституційних документів, пов'язаних зі становленням Української держави.

По-третє, навіть якщо підтримати позицію М. В. Буроменського й розглядати Декларацію як нормативно-правовий акт, то відповідно до пункту першого розділу XV «Перехідні положення» Конституції України «закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Кон­ституцією, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України».

Історія її підготовки й ухвалення свідчить, що не можна беззастереж­но та категорично стверджувати про те, що наведені вище положення статті Х Декларації про державний суверенітет України відповідають чинній Конституції України. Як випливає з Концепції нової Конституції України та її проєктів, положення про пріоритетність норм міжнарод­ного права (зокрема міжнародних договорів) у різних варіантах місти­ли декілька конституційних проєктів, зокрема проєкт Конституції Укра­їни в редакції від 15 листопада 1995 року, схвалений Конституційною комісією України 23 листопада 1995 року. Це положення вилучено з його тексту тільки на завершальному етапі опрацювання проєкту нової Конституції України, причому вилучено свідомо.

Можна припустити, що основним мотивом на користь такого ви­лучення було те, що чимало держав принаймні тоді, не сповідували принцип пріоритетності норм міжнародного права перед нормами національного законодавства, очевидно, убачаючи в цьому загрозу державному суверенітету. Можна по-різному ставитися до таких моти­вів, проте відкидати їх зовсім, ураховуючи складні умови становлення Української держави, мабуть, не варто.

У конституціях більшості держав немає положення про пріоритет­ність загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, проте це зовсім не перешкоджає наці­ональній судовій практиці використовувати їх для посилення аргумен­тації мотивувальної частини рішення, але аж ніяк не для надання їм переваги над національними законами під час вирішення конкретної справи. На відміну від норм міжнародних договорів, загальновизнані норми міжнародного права не є частиною національної правової сис­теми, а отже, джерелом внутрішнього права України.

І хоч у тексті Угоди про асоціацію України та ЄС багаторазово, як за­значає О. В. Стрельцова, наголошено на важливості дотримання загаль­новизнаних міжнародно-правових принципів і спільних європейських цінностей*, які покладено в основу цієї Угоди, джерелом національ­ного права України є (і відповідно мають пріоритет над її національним законодавством) не, само собою, загальновизнані принципи й норми міжнародного права, а Угода про асоціацію, в якій їх закріплено.

1.3.4.