Співвідношення міжнародного права й національних конституцій
Сама постановка цього питання для багатьох вітчизняних і закордонних конституціоналістів може видатися надуманою. Адже, як вже згадували, позиція абсолютної більшості країн під час розв'язання цього питання однозначна: перевагу перед нормами міжнародного права мають національні конституції.
До того ж конституції деяких держав, визнаючи пріоритет ратифікованих міжнародних договорів перед національними законами й іншими нормативними актами, водночас прямо наголошують на безумовному верховенстві конституції та неприпустимості укладення міжнародних договорів, що їй суперечать (стаття 123 Конституції Естонії, стаття 8 Конституції Білорусі, стаття 15 Конституції Узбекистану тощо). Проте більшість держав, дотримуючись позиції верховенства національної конституції перед міжнародними договорами, підходять до розв'язання питання про співвідношення між ними й конституцією не так категорично. Показовим у цьому плані є формулювання статті 95 Конституції Іспанії 1978 р., відповідно до якої «укладанню міжнародного договору, який містить положення, що суперечать конституції, має передувати перегляд останньої». Це формулювання в тому чи іншому варіанті відтворено в багатьох конституціях нових держав Європи та Азії, що виникли внаслідок розпаду колишньої «соціалістичної співдружності», зокрема в Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 9 «укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Тобто Основний закон України за аналогією до Конституції Іспанії й інших конституцій, хоч і непрямо, але беззаперечно фіксує принцип верховенства Конституції щодо міжнародних договорів. Цього, до речі, не заперечують і більшість фахівців з міжнародного права, які послідовно обстоюють принцип пріоритетності міжнародних договорів перед національним законодавством України, наголошуючи на неприпустимості введення в правову систему України міжнародних договорів, які суперечать Конституції*.
Слід зазначити, що навіть у тих державах, де таких конституційних положень немає, до повноважень органів конституційного контролю зазвичай належать попередня або наступна (після укладання і ратифікації) перевірка міжнародних договорів щодо їхньої відповідності конституції, що також підтверджує (опосередковано) її пріоритетне становище перед міжнародними договорами.
Та все ж, попри цю одностайну конституційну практику, деякі вітчизняні правознавці продовжують спроби обґрунтування пріоритету як міжнародних договорів, зокрема Європейської конвенції прав людини*, так і загальновизнаних норм міжнародного права над Конституцією України**. Свою позицію вони аргументують, покликаючись на принципи й норми Європейського співтовариства, що зафіксовано в названій Конвенції, на верховенство комунітарного права (тобто актів наднаціональних організацій) над внутрішнім правом***, на положення згадуваної статті Х Декларації про державний суверенітет України, на частину першу статті 8 Конституції України щодо верховенства права, яке «не обмежується національними межами», а охоплює загальновизнані норми міжнародного права тощо****.
Деякі з цих аргументів ми вже аналізували. До них можна додати таке: по-перше, з погляду конституційного права, загальновизнані принципи й норми міжнародного права та норми міжнародних договорів мають беззастережний (абсолютний) пріоритет тільки в міжнародно-правовій сфері. У сфері внутрішнього права їхній пріоритет обмежено. Найвищий щабель в ієрархічній системі його джерел за усталеною традицією займає конституція. Загальновизнані норми міжнародного права й норми міжнародних договорів, незалежно від їхнього рангу, у цій ієрархічній системі містяться нижче конституції. Такої позиції дотримуються як у теорії конституційного права, так і конституційній практиці майже всіх європейських (і не тільки європейських) країн*****. Лише деякі з них, і то з суттєвими застереженнями, визнають пріоритет міжнародних договорів над національною конституцією (Конституція Нідерландів допускає схвалення парламентом міжнародного договору, що суперечить Основному закону, але для цього потрібна згода двох третин, тобто кваліфікованої більшості депутатів парламенту).
Позицію пріоритетності конституції над нормами міжнародного права можна коригувати хіба що за умови вступу держави до певних наднаціональних (далеко не всіх) міжнародних і регіональних організацій, зокрема до Європейського Союзу.
Доктрина верховенства права ЄС поширюється на всі нормативні акти держав-членів ЄС, зокрема й національні конституції. На неприпустимості протиставлення праву ЄС національних конституційних актів неодноразово наголошував Європейський суд справедливості (Суд Європейського Союзу в Люксембурзі). Проте навіть за таких обставин конституційні суди багатьох країн-членів ЄС продовжують обстоювати верховенство конституції в національній правовій системі. Найпослідовнішу позицію має у своїх рішеннях Федеральний конституційний суд Німеччини, який виступає чи не найактивнішим опонентом Європейського суду справедливості. У рішенні від 30 червня 2009 року у справі щодо Лісабонського договору (Лісабон) ФСК прямо наголосив на тому, що «й після набрання чинності Лісабонським договором Європейський Союз не стає утворенням, подібним державі... Союз — це не федеративна держава, він залишається об'єднанням суверенних держав з чинним принципом обмежених повноважень у певних випадках»*. А тому до його обов'язків належить повага до суверенітету й національної ідентичності дер- жав-членів, важливим елементом якої є конституційно-правова ідентичність, «як невіддільна частина демократичного самовизначення народу»**. Вона передбачає повноваження держав-членів ЄС щодо самостійного й відповідального врегулювання суспільних відносин у політичній і соціальній сферах, зберігаючи за ними зокрема й право бути «господарями договорів»***.Непорушність принципу верховенства конституції в національній правовій системі неухильно обстоюють конституційні суди дер- жав-членів ЄС, зокрема Італії, Польщі та інші. Наприклад, Конституційний трибунал Польщі у своїх рішеннях неодноразово акцентував увагу на тому, що «Конституція залишається найвищим правом Республіки Польща щодо всіх міжнародних договорів, які є для неї обов'язковими»*, і саме цей орган повинен бути судом «останнього слова» у справах, які стосуються Конституції Республіки Польща, окреслюючи зокрема межі дії принципу верховенства права ЄС у національному правопорядку Польщі".
Оскільки для України членство в ЄС — це доволі віддалена перспектива, цим коротким аналізом позицій його держав-членів щодо верховенства національної конституції обмежимося.
По-друге, неправильно вважати, що у формулюванні частини другої статті 9 Конституції України, яка віддає пріоритет Основному закону перед нормами міжнародних договорів, «переважив абсолютно позитивістський підхід». Інституційно-нормативна частина властива будь-якій системі права — міжнародній чи національній. Без неї такі властивості (вимоги-складники) верховенства права, концепція якого насправді сформувалась в річищі ліберальної доктрини природного права, якот: визначеність, передбачуваність, упорядкованість, стабільність тощо, — недосяжні. Тому як теорія верховенства права, так і практика його застосування, зокрема Європейським судом з прав людини, також єдина. Ігнорування цих властивостей — складників верховенства права — це шлях до заперечення самого принципу верховенства права та його визначального елемента — найвищої юридичної сили конституції, а отже, до свавілля, яке, на жаль, поки що не подолано у вищих ешелонах української влади, що негативно впливає на правову атмосферу суспільства загалом.
Нарешті, не можна не відзначити, що конституція — це один з атрибутів держави й ставлення до неї як вияву національного суверенітету повинне бути особливо шанобливим, попри її недоліки, які треба усувати також у конституційно визначений спосіб, про що йтиметься в наступних розділах.
1.4.