Конституція як титульне й базове джерело конституційного права та його серцевина: загальна характеристика

1.4.1.1. Поняття конституції

Як зазначено в підрозділі 1.1 цього розділу, термін «конституція» використовують уже багато століть. Проте в науковій літературі аж до XVIII століття цей термін уживали переважно як синонім устрою держа­ви.

Нині під конституцією розуміють систему правових принципів і норм, виражених в єдиному нормативному акті найвищої юридичної сили або кількох таких актах, в яких закріплено засади правового ста­новища (статусу) особистості та її відносин з державною владою, ос­нови соціально-економічного устрою, політичної системи, організації й діяльності держави та її ключових органів, місцевого самоврядування, а також відносин держави зі світовою спільнотою (засади зовнішньо­політичної діяльності держави).

Конституція в сучасному світі є невіддільним атрибутом держави, ознакою її суверенності. Лише поодинокі держави, здебільшого аб­солютні монархії за формою правління, продовжують обходитися без конституції. Проте вони поступово зникають з історичної арени.

Це свідчить про те, що конституції стають нині універсальною й за- гальноцивілізаційною цінністю.

У конституціях не тільки закріплюють фундаментальні засади, на яких базуються найважливіші суспільні відносини в державі й утвер­джується стабільний конституційно-правовий порядок, вони також є визначальним юридичним інструментом обмеження державної вла­ди — однієї з основних ознак конституціоналізму.

1.4.1.2. Класифікація конституцій

Попри те, що конституції в сучасному світі дедалі більше інтерна­ціоналізуються й набувають значення спільної для всіх держав цінно­сті, вони суттєво відрізняються одна від одної за зв'язками з дійсністю, формою, змістом, часом дії тощо. Це, однак, не неуможливлює їхню класифікацію, тобто групування за спільними, найсуттєвішими ознака­ми в певні види (типи).

Спектр критеріїв класифікації конституцій, які використовують у су­часній конституціоналістиці, доволі широкий.

Залежно від відносин (зв'язків) конституції з реальністю, їх поді­ляють на: гарантійні, тобто справжні конституції (інколи їх називають власне конституціями), номінальні, або формальні конституції та фік­тивні, або фасадні конституції.

Гарантійні, або справжні конституції — це конституції, у яких не тіль­ки закріплюють основи правового становища людини й громадянина (особистості), соціально-економічного устрою, політичної системи, ор­ганізації й функціювання держави та її органів, місцевого самовряду­вання, що відповідають надбанням конституціоналізму, а й положення яких реально втілюються у суспільних відносинах, тобто коли фактич­ний їх стан (його часто іменують фактичною конституцією) відповідає юридичному (юридичній конституції).

Номінальні, або формальні конституції — це конституції, які лише називають конституціями. Вони навіть не претендують на те, щоб стати справжніми конституціями, оскільки їхній зміст не відповідає елемен­тарним вимогам конституціоналізму, виправдовуючи систему необме­женої й неконтрольованої влади, хоч їхні положення й реалізують на практиці. Такі конституції властиві зазвичай найреакційнішим держав­ним (політичним) режимам, яких у світі залишається дедалі менше.

Фіктивні, або фасадні конституції — це конституції, тексти яких не тільки за формою, а й часто за змістом важко відрізнити від справжніх конституцій. Проте їхні положення не реалізують у реальному житті, оскільки їх нічим не гарантують. Такі конституції ухвалюють лише для збереження фасаду політичного режиму, тобто його зовнішньої рес­пектабельності. Вони притаманні здебільшого авторитарним, дикта­торським режимам, про що йшлося вище.

За способом вираження закладеного в конституцію нормативного матеріалу, тобто за її зовнішньою формою, часто розрізняють писані, неписані й змішані конституції.

До писаних належать конституції, які складено у формі єдиного нормативного акта або ж сукупності таких актів, що регулюють питан­ня конституційного змісту та мають найвищу юридичну силу в ієрархії джерел права країни. Писані конституції, своєю чергою, поділяють на кодифіковані й некодифіковані. Кодифіковані конституції — змістовно викладені в одному акті, а некодифіковані охоплюють декілька актів.

До неписаних належать конституції, які охоплюють безліч джерел — законів, які здебільшого не мають вищої юридичної сили, судових пре­цедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо.

Змішані конституції поєднують у собі ознаки першої та другої форм вираження нормативного матеріалу.

Писані кодифіковані конституції найпоширеніші в сучасному світі. До країн з писаними некодифікованими конституціями найчастіше зараховують Швецію, Фінляндію, Австрію та деякі інші країни. Консти­туція Швеції, наприклад, охоплює три Основні закони — Форма прав­ління 1974 р., Акт про престолонаступництво 1810 р., Акт про свободу преси 1949 р; конституція Фінляндії — два закони — Форма правління Фінляндії 1919 р. і Сеймовий статут 1928 р.; конституція Австрії — низ­ку актів конституційного змісту, основу яких становить Конституційний закон 1920 р. Усі ці акти офіційно визнано в названих країнах консти­туційними, і вони мають найвищу юридичну силу (ба більше, Консти­туційний закон Австрії часто сприймають як конституцію цієї держави).

До країн з неписаними конституціями зазвичай зараховують Вели­кобританію та Нову Зеландію; до країн зі змішаними конституціями — найчастіше Ізраїль.

Саме на рівні визначення країн з неписаними й змішаними консти­туціями критерій поділу конституцій на вказані види виявляється най- вразливішим, підтвердженням чого є плутанина із зарахуванням кон­ституцій названих країн до відповідних видів.

Так, поряд із все ще панівною думкою про належність Великобри­танії та Нової Зеландії до країн з неписаними конституціями, дедалі частіше озвучують аргументи на користь, щоб зарахувати їх до країн зі змішаними конституціями.

Ще складніша ситуація з досить своєрідною конституцією Ізраїлю. Вона охоплює безліч (понад два десятки) ухвалених ізраїльським пар­ламентом (кнесетом) законів: про землі Ізраїлю, про сам кнесет, про президента, про уряд, про судоустрій, про армію тощо, які (чи при­наймні їхня більшість) іменують Основними законами. Проте попри їхню назву, ці закони ухвалюють і змінюють за звичайною законодав­чою процедурою. Тільки в законі про кнесет одна зі статей, що стосу­ється виборів до нього (точніше виборчої системи), потребує абсолют­ної більшості голосів членів парламенту. Дискусійним є питання й щодо юридичної сили названих законів. Це свідчить про те, що конституцію Ізраїлю за способом вираження нормативного матеріалу швидше слід зарахувати (хоч і з суттєвими застереженнями) до писаних некодифіко- ваних (або за іншою термінологією несистематизованих*) конституцій.

Утім, поділ конституцій на писані, неписані й змішані є не просто умовним, як зазначено в літературі, а, як випливає з викладеного, у сучасних умовах узагалі некоректним.

Залежно від часу дії конституції класифікують на постійні й тимча­сові. Постійні конституції передбачають свою безстрокову дію або ж принаймні доти, поки її повністю не переглянуть або набере чинності нова конституція. Тимчасова конституція — конституція, дію якої обме­жено певним терміном або ж настанням певної події. Так, відповідно до статті 146 Основного закону ФРН 1949 р. він «припиняє свою дію в день, коли набуває чинності Конституція, прийнята вільним волевияв­ленням німецького народу». Тобто термін дії Основного закону ФРН залежить від об'єднання Німеччини (до речі, саме розділеністю Німеч­чини пояснюють той факт, що Основний закон ФРН формально не ото­тожнювали з конституцією). Тільки після внесення в нього поправок Договором про об'єднання (з НДР) 1990 р. Основний закон ФРН не

Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: підручник К.: Ін Юре, 2015 С. 52. тільки за змістом, а й фактично за формою (зі збереженням попере­дньої назви) набув статусу Конституції ФРН.

Залежно від способу встановлення (порядку прийняття) конституції поділяють на октройовані, договірні й «народні».

Октройованими (від фр. осґгоуег — дарувати, надавати) називають конституційні акти, що в односторонньому порядку дарував монарх своїм підданим без будь-якої участі їх самих або їхніх представників у розробленні чи обговоренні таких актів. Октройовані конституційні акти впроваджують держави з монархічною формою правління. У ре­зультаті такого дарування монархія з абсолютної перетворювалася в обмежену, конституційну монархію.

Після Другої світової війни октройованими стали називати консти­туції, які метрополії дарували своїм колишнім колоніям після їхнього звільнення від колоніальної залежності.

Договірні конституції — це конституції, що встановлено в договір­ний спосіб. Такий спосіб був досить поширеним у минулому, особливо у XVIII—XIX століттях. Його поширенню сприяла популярна тоді кон­цепція суспільного договору Ж.-Ж. Руссо. За договірною процедурою між монархом і виборним органом було прийнято чимало конститу­ційних актів в Європі того періоду.

Нині договірний спосіб прийняття конституції майже не застосову­ють, хоч сама ідея інтерпретації конституції як суспільного договору серед політиків, а часом і юристів, доволі поширена. Однак така інтер­претація має не так юридичний, як політичний зміст.

«Народними» конституціями називають конституції, джерелом ста­новлення яких є обрані народом представницькі органи — установчі збори та парламент. До таких конституцій належать також конституції, які прийнято або затверджено на загальнонародному референдумі. Референдум зазвичай має допоміжний характер. Розроблення й по­переднє схвалення конституції здійснюють установчі збори (конвент, конституційна асамблея) — спеціальний орган, що сформовано на під­ставі загальних виборів, мета якого здебільшого полягає в підготовці тексту проєкту конституції та його попереднього схвалення, відтак його виносять на референдум. Іноді установчі збори наділяють повнова­женням остаточного ухвалення конституції.

Нині функції установчих зборів здебільшого виконує парламент, який зазвичай уповноважує на це конституція. Такі повноваження парламент виконує за особливою процедурою, про що йтиметься в наступних розділах. Поєднання функцій представницьких органів у підготовці й попередньому схваленні тексту конституції та загальнона­родного волевиявлення (затвердження її на загальнонаціональному референдумі) вважають нині найоптимальнішим способом ухвалення конституції. Винесення безпосередньо на референдум тексту консти­туції, розробленого поза межами представницьких органів та без їх­ньої участі, за сучасними міжнародними та європейськими стандарта­ми оцінюють як недемократичний спосіб.

Залежно від способу внесення змін (порядку змін) до конституції розрізняють: гнучкі, жорсткі й змішані конституції.

Гнучкими вважають конституції, до яких вносять зміни в тому ж по­рядку, в якому змінюють звичайні закони. Жорсткі конституції — це кон­ституції, які змінюють в особливому, складнішому порядку, що відріз­няється від порядку внесення змін до звичайних законів. До змішаних конституцій (конституцій змішаного типу) за цим критерієм належать конституції, різні частини яких змінюють (переглядають) по-різному.

Прикладом гнучких конституцій є конституції Великобританії, Но­вої Зеландії, а також конституція Ізраїлю (за певними винятками, про які йшлося вище). До жорстких конституцій здебільшого зараховують конституції Данії, Португалії, Японії та низки інших держав. Конституцій змішаного типу у світі небагато. До них можна зарахувати, зокрема, Конституцію Мальти та Конституцію Індії.

Про деякі з названих й інші критерії класифікації конституцій де­тальніше йтиметься в останньому розділі підручника, один з підрозді­лів якого присвячено внесенню змін до конституції.

1.4.1.3. Місце Конституції України в системі джерел національного конституційного права

Конституція України відбиває загальні родові риси, властиві природі нормативно-правового акта цього виду. Це єдиний кодифікований акт, що закріплює, як і конституція загалом, засади правового становища особистості та її відносин з державою, основи економічного, соціаль­ного й політичного устрою, організації та діяльності державної влади, її відносин з громадянським суспільством і світовою спільнотою, та має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України). За способом ухвалення Конституція України є народною, за часом дії — постійною (а не тимчасовою, перехідною, як вважають окремі вітчизняні консти­туціоналісти), за порядком внесення змін — жорсткою. Складніше із класифікацією Конституції України за критерієм її зв'язків з дійсністю. На жаль, беззастережно зарахувати її до гарантійних конституцій, де фактичний її стан відповідає юридичному, нині зарано. Про причини такої невідповідності йшлося в підрозділі 1.1.4.

На відміну від Конституції УРСР 1978 року, у назві чинної Конституції України не використовують термін «Основний закон». Проте це зов­сім не означає, що вона не є таким законом. Поняття «конституція» і «Основний закон» у сучасній юридичній науці й практиці вживають як тотожні поняття. З цього виходить і Конституція України, фіксуючи цю тотожність не в назві (через очевидну тавтологію), а в завершальних рядках Преамбули. Як Основний закон Конституція України становить ядро конституційного права й усієї національної правової системи, є юридичною базою розвитку українського законодавства в усіх галузях суспільного життя.

Найвища юридична сила Конституції України виявляється в тому, що:

• по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нор­мами інших законів, а поготів — перед актами виконавчої влади й іншими джерелами національного права. Верховенство Кон­ституції поширюється також на міжнародні договори, про що йшлося в попередньому підрозділі;

• по-друге, норми інших законів і підзаконних нормативних актів повинні ухвалювати на основі Конституції, і їй відповідати (стат­тя 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Консти­туції (за змістом, формою, процедурою ухвалення), має бути ви­знаний неконституційним, а отже, недійсним.

Найвищу юридичну силу Конституції України, як і конституцій ін­ших держав, забезпечує особливий порядок внесення до неї змін й особлива охорона Конституції, вирішальне значення в якій належить органу конституційної юрисдикції — Конституційному Суду України. Про все це докладніше йтиметься у завершальному шостому роз­ділі підручника.

1.4.2.