Юридизація демократії

Ще з часів хрестоматійної справи «Мербері проти Медісона» (1803) точиться жвава дискусія навколо питання про значення та межі консти­туційного контролю в демократичній державі. По суті, Верховний суд США виступив своєрідним «законодавцем мод» щодо утвердження значення судової влади як своєрідного гаранта Конституції та конститу­ційних цінностей, зокрема й демократії, від зазіхань таких політичних інституцій як парламент та президент.

Уже за декілька років потому вища судова інстанція виступила з низкою важливих юридичних позицій у справі «Маккалох проти Ме- ріленда» (1819). Верховний суд США оголосив недійсним податок, що стягує Меріленд з балтиморської філії Банку Сполучених Штатів, дозвіл на створення якого надав федеральний уряд*. Це рішення мало два важливих наслідки для розвитку конституційної доктрини. По-перше, штати за жодних обставин не могли зазіхати на прерогативи федерації, і, по-друге, що найважливіше, було встановлено, що Конгрес має низку вагомих «прихованих» повноважень. До того ж саме суд може визна­чати наявність таких повноважень у вищих державних інституцій**.

Розвиток подій далі періодично нагадував справжнє протистояння між Верховним судом та центрами первинної легітимації, що, по суті, уособлювали демократичну систему правління, — президентом та Конгресом. Найвиразніше цей конфлікт виявився за часів президен- ства Франкліна Д. Рузвельта. Верховний суд із січня 1935 по травень 1936 року заблокував 11 законів із рузвельтівського пакета антикризо- вих актів під загальною назвою «Новий курс» і визнав такими, що не відповідають Конституції***.

Президент Рузвельт у черговому зверненні до нації виступив із жор­сткою критикою Верховного суду, вказавши, що той перетворився із су­дового органу на політичний, і що він став «чимось на кшалт третьої палати Конгресу — "надмірзаконодавчою" палатою».

Було запропоновано варіант припинення цього протистояння че­рез унесення змін до законодавства, відповідно до яких, якщо суд­дя будь-якого федерального суду (зокрема й Верховного суду) після досягнення ним 70-річного віку не виявить бажання піти у відставку, президент може за згоди сенату призначити нового суддю, таким спо­собом збільшивши загальну кількість суддів відповідного суду. Однак цю президентську ініціативу не підтримали в Конгресі, попри те, що більшість в обох палатах парламенту тоді мала «президентська» Демо­кратична партія.

Попри це, згадані події мали ефект «політичного шантажу» і Верхов­ний суд суттєво змінив свою позицію в бік визнання відсутності роз­ходжень із приписами Конституцій законів, ініційованих главою дер­жави. А з часом Верховний суд оновився майже повністю, більшість перестала бути надмірно консервативною.

До того ж Верховний суд не слід зводити лише до суб'єкта, що на­магався протиставити своє бачення конституційним принципам рішен­ням політичних органів. Слід обов'язково пригадати період, що увій­шов в історію, як «суд Воррена». Саме суд на чолі із Ерлом Ворреном зробив чи ненайбільше в утвердженні демократичних цінностей та принципів, зокрема визнавши за темношкірим населенням виборче право в славнозвісній справі «Браун проти Освітньої ради» (1954).

Загалом же конституційні суди в різних країнах створювали для себе відповідні доктрини, які дозволяли їм протистояти зазіханням на конституційні цінності, серед яких народовладдя займало своє відповідне місце.

Так, Федеральний конституційний суд Німеччини у своїх рішен­нях неодноразово вказував на наявність в Основоположному законі системи конституційних цінностей: «Основні права є передусім пра­вами на захист громадянина від держави; одночасно в положеннях Основоположного закону, присвячених основним правам, утілено й об'єктивну систему цінностей, яку вважають конституційно-правовим базовим принципом для всіх галузей права» (Рішення у справі Лют, BVerfGE 7, 198).

Верховний суд Індії, намагаючись захистити Конституцію від не­демократичних за своїм змістом змін, винайшов доктрину «базової структури Конституції».

Не менш цікавою є доктрина «заміщення Конституції», яку виробив Конституційний суд Колумбії, що вперше означив важливість її засто­сування в Рішенні C-551/2003, де вказав, що повноваження зі зміни Конституції передбачають можливість зміни будь-якого її положення, однак «такі зміни не можуть означати ні применшення Конституції, ні її заміни новою». У наступному Рішенні С-970/2004 було запропонова­но тест на перевірку можливого заміщення новими положення Кон­ституції її самої: «Поправка до Конституції означає її заміщення, якщо поправка спрямована на зміну положень, які належать до таких, що визначають "ідентичність" конституції». Одночасно елементами іден­тичності конституції є права людини, верховенство права, принцип поділу влади (до цього суд ще додав принцип дорадчої демократії як основу політичної системи Колумбії)’’.

Найяскравішим виявом застосування цієї доктрини стали дві спра­ви, пов'язані зі змінами положення Конституції щодо граничної кіль­кості строків перебування однієї особи на посту президента. В обох випадках йшлося про можливість переобрання на цю посаду Альваро Урібе. Коли він балотувався вперше, Конституція взагалі не дозволя­ла переобирати одну й ту ж особу. Щоб дозволити А. Урібе повторно претендувати на цей пост, було внесено зміни до Конституції, які Кон­ституційний суд не визнав такими, що «заміщують Конституцію». Од­нак, коли «рейтинговий» глава держави вирішив балотуватись втретє і для цього знову було потрібно змінювати Основоположний закон, суд «заблокував» такі зміни, встановивши, що ці зміни заміщують такі по­ложення «ідентичності Конституції», як поділ влади та демократична природа Конституції, а отже, є недопустимими’’’.

Отже, такий інструментарій здатен стримувати політичні інституції від зазіхань на конституційні цінності, серед яких чинне місце займає демократія, а означені процеси отримали в науці конституційного пра­ва назву «юридизації демократії». Звичайно, що політична еліта, яка щоразу апелює до її легітимації через загальні прямі вибори, періодич­но вдається не тільки до шантажу на кшталт «рузвельтівського», а й реальних кроків руйнування системи конституційного контролю.

Так, політична за намірами реформа Конституційного трибуналу Польщі, здійснена парламентською більшістю за підтримки президен­та 2015 року (що передбачала збільшення вимог до процедури ухва­лення рішень трибуналом, спрощення процедури звільнення суддів трибуналу й збільшення можливостей президента та міністра юстиції ініціювати дисциплінарне провадження стосовно суддів) викликала негативну реакцію органів Європейського Союзу, які визнали дії поль­ської влади такими, що суперечать одному із фундаментальних прин­ципів європейського правопорядку — верховенству права*.

4.1.6.