2.2. Вплив суспільної думки на функціонування гілок державної влади

Необхідність звернення до проблеми впливу суспільної думки на функціонування гілок державної влади зумовлена тим, що навіть у межах класичної теорії поділу влади традиційна трійка владних гілок практично завжди доповнювалась ще одним додатковим четвертим елементом.

Адже, як доводить А.Селіванов, коли суспільна думка втрачає довіру до державної влади та можливості впливати на неї, то така влада стає приреченою щодо своєї громадської легітимності[172,142]. В такому випадку порушується те загальне правило діяльності системи державного управління яке Г.Атаманчук сформулював наступним чином: державна влада повинна сприйматись людьми як “легітимна владна сила суспільства”[16,43]. В цьому плані не можуть не викликати занепокоєння данні соціологічних опитувань щодо рівня довіри населення до органів державної влади проведених службою “Соціс-Геллап” на початку 2002 року. Зокрема серед опитаних респондентів лише 9% виявили довіру до органів виконавчої влади та уряду й висловили думку, що суспільство має достатні можливості аби впливати на діяльність цієї гілки державної влади, і близько 42% опитаних виявили повну недовіру до діяльності виконавчої влади[35,8].

Справді, чи не найважливішою умовою становлення і розвитку демократичної правової держави, в якій реалізовано принцип поділу державної влади, є налагодження системи постійного та ефективного взаємозв’язку між державною владою і суспільством.

У якості прикладів таких інститутів можна навести вибори, референдуми, оскарження в судовому порядку рішень органів державної влади, і т.д.. Фактично всі вони закріплені в Україні як в конституції, так і на рівні основних законів. Скажімо, в ст.1 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р. вказується, що з метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми (причому закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України, вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади Автономної Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України та Автономної Республіки Крим, рішень місцевих Рад народних депутатів, а рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до рішень Рад народних депутатів, на території яких він проводиться)[61,443]. Щодо виборів народних депутатів, які формують склад вищого органу законодавчої влади, то крім Конституції України цей інститут регулюється нормами, які містяться в Законі України “Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001 р, де чітко вказується, що народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування[60,265].

Проте, крім цілого ряду щойно згаданих політико-правових інститутів (таких як вибори, референдум, звернення до органів державної влади, оскарження рішень органів державної влади, і т.д.), ми констатуємо наявність такої специфічної сфери, в якій держава взаємодіє із суспільством, а суспільство з державою, але яка не підлягає безпосередньому законодавчому врегулюванню.

Дійсно, розмежовуючи поняття “держава” і “громадянське суспільство”, ми не можемо провести чіткої межі де закінчується перше і починається друге, оскільки, як відмічає О.Скрипнюк, “не тільки громадянське суспільство впливає на загальнодержавні процеси, а й сама держава активно функціонує у сфері громадянського суспільства”[182,363]. Наприклад, такий інститут як політичні партії одночасно відноситься як до структур громадянського суспільства, так і до одного з елементів державної влади (коли завдяки своїй інтеграції до органів державної влади політичні партії починають виступати основними дійовими особами реалізації державної політики)[121,122-123]. Тому, досліджуючи характер і способи взаємозв’язків між державою і суспільством ми маємо обов’язково долучати до кола наукового розгляду вивчення таких каналів зв’язку де державна влада взаємодіє з суспільством, але які не завжди є нормативно визначеними.

Одним з основних чинників, які мають значний вплив на діяльність органів державної влади є безумовно громадська думка, під якою розуміється “специфічний стан свідомості, який включає в себе потайне чи явне ставлення різних соціальних спільностей до подій, фактів або процесів політичної діяльності”[154,398].

Отже традиційне тлумачення демократії як такої форми правління, яка реалізується в інтересах народу передбачає існування цілого ряду інститутів, завдяки яким народ отримує можливість здійснювати вплив на державну владу, її гілки та органи. Крім політико-правових інститутів представницької та безпосередньої демократії ми практично завжди фіксуємо наявність зв’язку між загальними суспільними настроями та діями органів державної влади. При цьому деякі з органів державної влади зазнають більшого чи меншого впливу громадської думки, а також самі здійснюють вплив на її формування чи трансформацію. Скажімо представницькі органи влади (зокрема парламент як орган влади “прямого загальнонародного представництва”[174,106]), за самим своїм визначенням, передбачають чи не найвищий ступінь впливу громадської думки на процес свого функціонування, що проявляється не тільки під час виборів, але й в процесі їх повсякденної діяльності, коли вони стають своєрідними відбитками тих змін, що відбуваються у суспільстві чи намагаються ініціювати такі зміни в суспільній свідомості та громадській думці, які б сприяли підтримці запроваджуваної ними політики.

Значно менший вплив громадської думки ми спостерігаємо в діяльності органів виконавчої влади.

І, відповідно, найменший вплив порівняно з усіма іншими гілками державної влади, як це представлено в класичній теорії розподілу влади, громадська думка має на судову владу. На перший погляд подібний висновок виглядає цілковито виправданим як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Дійсно, якщо законодавча влада видає закони в інтересах народу (в цьому сенсі кожен закон виступає своєрідним оформленням виражених в громадській думці загальних цінностей, інтересів, пріоритетів тощо), а виконавча влада займається їх реалізацією (в цій діяльності суспільна думка фактично виступає тією інстанцією, яка оцінює діяльність виконавчої влади і тому остання не може дозволити собі не брати до уваги домінуючи на рівні суспільної свідомості пріоритетні цінності та орієнтації), то діяльність судової влади часто окреслюється як суто “технічна” справа винесення рішень відповідно до закону чи “судове вирішення спорів”[193,17]. Але чи справді подібна модель судового арбітрування, коли судова влада бере до уваги виключно закон і розглядається відособлено від суспільства, адекватно відбиває ті реалії, які ми спостерігаємо у функціонуванні всіх без виключення систем державної влади?

Перше, що має бути згадано в цьому контексті є принцип незалежності судової влади. Так, судова влада є незалежною і в своїй діяльності підпорядковується тільки закону, та сформульованим і визначеним в ньому правовим нормам.

Не викликає жодного сумніву, що судді вирішують всі розглядувані ними справи відповідно до закону та норм права (надзвичайно показово, що у своїй Окремій думці стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі №1-42/2001 від 4 грудня 2001 р. (справа про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місцевої ради) суддя М.Савенко наголошував, що “суд не може приймати рішень з політичних чи інших мотивів та рішень без належного правового обґрунтування”[162,11]). І в цьому сенсі наскільки б чітко вираженою не була громадська думка щодо тієї чи іншої справи, суддя все одно приймає своє рішення керуючись нормами закону (до речі, це положення відбито і в ст.129 Конституції України, де вказується, що при здійсненні правосуддя судді підкоряються лише закону[102,60]). Наприклад, навіть за умови, коли значна частина суспільства (в силу тих чи інших обставин) вважає, що певний злочинець “Х”, вина якого була доведена в судовому засіданні, має бути засуджений до страти, але така міра покарання не передбачена кримінальним законодавством, то жоден суддя не може засуджувати обвинуваченого до смертної кари посилаючись до громадську думку щодо цієї справи. Але, так саме незаперечним видається і те, що закон ніколи не детермінує весь зміст судового рішення. І в цьому сенсі кожен суддя наділений свободою в тих межах, які визначає закон. Скажімо, за один і той самий злочин суддя може призначати різне покарання в тих рамках – від найнижчого до найвищого – які встановлює Кримінальний кодекс (надалі – КК). А відповідно до ст.69 КК України, за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин[107,37].

За правило подібна свобода судді (заперечення якої означало б руйнацію всього інституту суддівства) визначається посиланням на принцип винесення судових рішень на підставі власної правосвідомості судді і його власного переконання. Однак, на основі чого формується це власне переконання і чи можемо ми звести його виключно до того ж самого закону? Очевидно, що ні, оскільки всі судді (починаючи від найнижчої ланки судів і закінчуючи суддями Конституційного чи Верховного суду) є такими ж самими членами суспільства як і інші люди, а тому відчувають той же вплив з боку суспільства як і всі інші органи державної влади.

Таким чином проблема взаємозв’язку між судовою діяльністю і громадською думкою видається цілковито обґрунтованою. Про що свідчить і те, що у багатьох сучасних західних дослідженнях в галузі юридичної науки (ми маємо на увазі праці Вільяма Деніелса, Джона Кессела, Діна Яроса, Роберта Рупера, Уолтера Мерфі, Джозефа Танненґауза, Деніела Кастнера, Джеймса Гібона, Джорджа Пруе, Беверлі Кук, Герберта Крітзера, і т.д.) ця проблема поступово починає відігравати таку ж саме значну роль як дослідження впливу суспільної думки на законодавчі та виконавчі органи державної влади. По суті, зазначена тема може бути розглянута у трьох аспектах, чи, точніше кажучи, завдяки наданню відповіді на три запитання: а) Чи впливає діяльність суду (насамперед винесені ним рішення) на формування громадської думки? б) Чи впливає громадська думка на діяльність суду і винесені ним рішення? в) Чи має значення для діяльності судів і суддів факт підтримки чи не підтримки їх рішень суспільством?

Звичайно, що намагаючись розглянути ці питання в умовах сьогоденної України, багато в кого вони можуть викликати заперечення в тому плані, що, мовляв, для українських судів значно більш важливою є проблема впливу не стільки суспільної думки, скільки інших офіційних (органи, так званих, “першої” і “другої” гілок влади) та неофіційних чинників (те, що дуже часто позначають поняттям “п’ятої”, тобто кримінальної, влади). Дійсно, це так. Але проти подібного способу міркування можуть бути висунені принаймні два аргументи. По-перше, юридична наука не вправі відкидати теоретичні питання лише на тій підставі, що в безпосередній практиці державотворення можуть поставати більш актуальні проблеми. І, по-друге, заперечення за суспільною думкою можливості впливати на судову владу спричинятиме невідповідність між теоретичними конструкціями, які моделюють її діяльність, та реальним процесом функціонування судової влади.

Таким чином, аналізуючи проблеми взаємозв’язку і взаємовпливу між судовою владою і громадською думкою, спробуємо надати характеристики основним підходам до її вирішення, які існують у працях насамперед західних авторів. При цьому, дещо обмежуючи теоретичну базу розглядуваного матеріалу, ми пропонуємо звернутися виключно до аналізу діяльності тих органів судової влади, які мають яскраво виражений публічний характер (поняття “публічності” в даному випадку не є тотожнім поняттю “гласності”), тобто чиї рішення відіграють вагоме загальносуспільне, загальнонаціональне та загальнодержавне значення. У якості прикладів таких органів судової влади можна навести, скажімо, Верховний Суд США, конституційні суди пострадянських держав, і т.д..

Отже, перше із сформульованих нами запитань щодо взаємозв’язку між органами судової влади та громадською думкою передбачало висвітлення проблеми того, наскільки серйозним може (повинен) бути вплив судової влади на формування громадської думки? Звісно, можна сказати, що навіть конституційні суди завжди розглядають конкретні справи і в цьому сенсі їхні рішення мають, так би мовити, “одиничний” характер. Але, разом з тим, навряд чи знайдеться багато суддів (особливо якщо йдеться про суддів вищих ланок судової системи та суддів конституційних судів), які заперечуватимуть за рішеннями суду такі властивості як легітимуюча роль судових рішень, їх виховну, правовстановлюючу, функції тощо. Тобто так чи інакше (або визнаючи або не визнаючи загальносуспільну значущість рішень органів судової влади), ми з готовністю погоджуємося, що рішення органів судової влади певним чином впливають на рівень правової культури, правової свідомості громадян держави, і тим самим дозволяють формувати таку громадську думку, в які й би домінували ті чи інші пріоритети (в ідеалі це, звичайно, мають бути основні цінності правої, демократичної, соціальної держави).

Однак, як зауважує Грегорі Калдейра, не дивлячись на те, що можливості впливу судових рішень на громадську думку майже не ставляться під сумнів, самі механізми цього впливу залишаються ще надзвичайно мало дослідженими[276,305]. У цьому сенсі, на думку Г.Калдейри, ми стикаємося одразу ж з декількома проблемами. По-перше, доволі часто виявляється незрозумілим сам зміст поняття “впливу” на громадську думку. Тобто, що воно означає: те, що судове рішення змушує змінити переважну більшість членів суспільства (чи взагалі – всіх громадян) своє ставлення щодо тієї чи іншої проблеми, чи тільки те, що судовим рішенням легітимується один із способів (можливо кращий, а можливо й ні) її вирішення? По-друге, на відміну від діяльності органів інших гілок державної влади, у випадку судової влади доволі часто виявляється вкрай складно застосувати процедуру порівняння стану громадської думки до і після винесення судового рішення. Значною мірою це пояснюється тим, що переважна кількість громадян просто не володіє інформацією щодо тих справ, які розглядаються в судах (знову ж таки зараз ми маємо на увазі не всі справі, а тільки ті з них, що мають загальносуспільне значення). Причому це справедливе не тільки для країн з відносно невисоким рівнем правової культури (наприклад, в Україні відсоток тих громадян, які знають, яким було останнє рішення Конституційного Суду є мізерним, не кажучи вже про тих, хто знає, які справи знаходяться на розгляді у цьому судовому органі), але й для розвинених демократичних держав. Щодо останнього, то за словами Г.Калдейри, у США увагу до діяльності Верховного Суду привернули лише питання, які були пов’язані з такими проблемами як право на аборт, расова сегрегація, смертна кара, тощо, а у всіх інших випадках діяльність цього органу залишалася, так би мовити, в “тіні” суспільної уваги (навіть тоді, коли засоби масової інформації намагалися активно привернути увагу до цих проблем).

Проте, як демонструють Бенджамін Пейдж та Роберт Шапіро, навіть у разі наявності більш-менш точних даних щодо стану громадської думки стосовно конкретної проблеми до і після винесення рішення судом (нагадаємо, що предметом їх аналізу була діяльність Верховного Суду США), у переважній більшості випадків ми фіксуємо неможливість застосувати будь-яку кореляційну модель, оскільки інколи ставлення громадян до тієї чи іншої проблеми, стосовно якої Верховним Судом було винесене певне рішення змінюється відповідно до рішення Верховного Суду, а інколи – все відбувається навпаки і в громадській думці набувають розповсюдження ідеї прямо протилежні тим, які було покладено в основу судового рішення. Щодо останнього випадку то тут можна згадати “парадокс” Гленна Демпсі, який він сформулював наступним чином: “коли судове рішення підштовхує в один бік, громадська думка рухається у протилежний”[272,32].

Своєрідною спробою вирішення зазначених проблем стали праці Томаса Маршалла, який багато в чому наслідуючи методологічним настановам Чарльза Блека ( “Народ і суд”, 1960), на основі аналізу практики діяльності Верховного Суду спробував визначити реальні показники впливу результатів судового розгляду на громадську думку. Всього ним було окреслено такі чинники. По-перше, ступінь ліберальності судових рішень. Тобто чим більш активну позицію займає суд, і чим більш ліберальним є його рішення, тим більша вірогідність того, що воно знайде позитивне сприйняття в суспільстві. По-друге, це час, який минає з моменту прийняття судових рішень. В цьому сенсі Т.Маршалл запропонував таку формулу: чим довшим є час, що пройшов після прийняття судового рішення, тим вищою є ступінь його підтримки в громадській думці[270,161].

З дещо іншої позиції щодо вирішення цієї проблеми підійшли Чарльз Френклін та Лайен Косакі. На відміну від Т.Маршалла, вони запропонували гіпотезу “структурної відповіді” (“structural response”)[ 262,753]. В основу їх гіпотези було покладено аналіз стану громадської думки до і після вирішення Верховним Судом справи Roe v. Wade (1973). На їхню думку, основним показником впливу судових рішень на громадську думку має виступати не фактор рівня підтримки судових рішень громадською думкою, а взагалі сам факт зміни цієї громадської думки (незалежно від того чи змінилась вона відповідно до рішення суду, чи у протилежний бік). Справді, висловлені ними аргументи виглядають доволі переконливо, однак у межах запропонованого ними підходу практично не вирішуваним залишається питання чому у певних випадках судові рішення спричиняють негативний вплив на громадську думку (тобто коли громадська думка змінюється у протилежному напрямі по відношенню до судового рішення).

Таким чином, кажучи про вплив судових рішень на формування громадської думки ми маємо всі підстави аби розглядати зазначене питання у двох сферах. З одного боку, це рівень підтримки судових рішень в громадській думці (наскільки позитивно, чи, навпаки, негативно, вони сприймаються). А, з іншого – це той вплив, який спричиняє судове рішення на громадську думку. Фактично, тільки другий з зазначених варіантів може бути окресленим поняттям “впливу” судової практики на громадську думку у прецизному значенні цього терміну (адже у першому випадку йдеться не стільки про вплив, скільки про реакцію суспільства на конкретні рішення судової влади). Невипадково, що Девід Адамані надаючи визначення поняттю впливу судових рішень на громадську думку окреслив його як здатність суду агрегувати підтримку щодо тих чи інших питань серед тих, хто чи не погоджувався з запропонованим судом способом їх розв’язання чи виявляв нейтральність щодо них[247,804], а Ларрі Бас та Ден Томас окреслюють це поняття як здатність суду виконувати функцію форматора громадської думки (“opinion leadership”)[250,335]

Однак, проблема із визначенням рівня цього впливу полягає у вкрай недостатній емпіричній і фактологічній базі. Наразі в Україні ми практично не маємо жодних даних щодо того, якою була громадська думка (які настанови в ній домінували) до і після винесення судових рішень. На нашу думку, зазначена проблема має доволі велике значення в процесі становлення України як демократичної і правової держави, оскільки, по суті, йдеться про рівень авторитетності судової влади в суспільстві і про її потенційну здатність позитивно впливати на динаміку громадської думки, сприяти формуванню правових цінностей, утвердженню законності.

Наступне із сформульованих нами запитань стосувалось зворотного зв’язку, тобто впливу самої громадської думки на судові рішення. Дійсно, на відміну від законодавчих і виконавчих органів влади, судові органи не виконують, і не повинні виконувати, функції представництва (хоча, як доводить Л.Шипілов, це не означає, що самі вони не є органами представництва, а саме: “квазіпредставницькими органами чи інститутами вторинного представництва, діяльність яких опосередкована попереднім представництвом”[238,230]). Але попри це, доволі часто висувається теза, що діяльність вищих ланок судової влади та органів конституційної юстиції зазнає впливу як з боку громадської думки, так і з боку правлячої політичної еліти (зараз ми не беремо до уваги випадків антиконституційного та протиправного обмеження незалежності суду і впливу на діяльність органів судової влади чи то засобами “телефонного права” чи “мітингового права”[167,75], коли ставиться під сумнів об’єктивність винесених судом рішень). У зв’язку з чим достатньо навести позицію Роберта Даля, який ще у 1957 році на підставі аналізу діяльності Верховного Суду США дійшов висновку, що у довготерміновій перспективі позиція Верховного Суду як правило співпадає з позицією правлячої коаліції та думкою “більшості”[258,279-295]. Так саме про наявність впливу громадської думки на процес прийняття судових рішень писали Дейл Відмар, Фібі Елсворт, Джонатан Каспер, Девід Бернам, Остін Сарат та інші.

Однак суттєвим недоліком всіх цих праць було те, що практично у жодній з них не було продемонстровано завдяки яким механізмам суди зазнають впливу громадської думки. Справді, важко сперечатися з тим, що як і всі інші громадяни, судді репрезентують певні суспільні погляди і певну громадську думку, але, очевидно, що однієї констатації цього факту явно замало. Так саме доволі вразливим для критики видається і положення Р.Даля, оскільки єдине, що він переконливо демонструє, є наявність відповідності між громадською думкою та судовим рішенням, з чого все ж таки не можна робити незаперечний висновок про наявність впливу громадської думки на судові рішення. Тобто той факт, що судові рішення відбивають загальні тенденції громадської думки не може тлумачитися у термінах “причини і наслідку”. На підставі чого цілий ряд дослідників взагалі заперечують можливість точного визначення механізмів впливу громадської думки на функціонування органів судової влади, оскільки такий вплив носить виключно суб’єктивний характер (тобто стосується окремих суддів, а не судової влади в цілому) і його принципово не може бути концептуалізовано.

І, нарешті, третє із зазначених нами запитань стосувалось фактору підтримки судових рішень громадськістю. Звісно, що виходячи, з суто процесуальних аспектів здійснення правосуддя (зокрема керуючись нормами процесуального законодавства) ми маємо визнати відсутність будь-якого значення по відношенню до конкретного судового рішення наявності чи відсутності його підтримки у суспільстві (йдеться лише про ті випадки, коли судове рішення зачіпає інтереси всього суспільства, чи про такі справи, які набули загальнонаціонального резонансу). В цьому плані, будь-які зміни у рішення суду загальної юрисдикції можуть бути внесеними тільки в порядку апеляційного, касаційного провадження, розгляду справи в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами, а рішення конституційного суду – взагалі не підлягають перегляду (єдиною підставою для відкриття нового провадження у справі відповідно до ст.68 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 є виявлення нових обставин по справі, що не були предметом розгляду суду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі[63,272]). До речі, остання проблема стала предметом уваги у змістовній статті В.Тація та Ю.Тодики, які на підставі аналізу чинного вітчизняного законодавства, що регламентує діяльність Конституційного Суду України прийшли до висновку, що цей орган не може подолати свою ж правову позицію навіть якщо він усвідомить, що рішення прийнято неправильне і воно дестабілізуюче діє на відповідний блок суспільних відносин[195,39].

Але чи означає відсутність значущості фактору підтримки громадськістю дій судів та суддів у вирішенні конкретних правових спорів, теж саме і по відношенню до діяльності судової влади в цілому? Судячи за все, у цьому випадку ми маємо констатувати, що всім судовим рішенням має належати не тільки ознака легальності (тобто їх відповідність літері закону), але й ознака легітимності. Чи, інакше кажучи, судові рішення повинні сприйматися в суспільстві і як законні, і як справедливі. А це, в свою чергу дозволяє казати про рівень авторитетності судової влади та рівень довіри громадян до неї.

Тому, з точки зору сприйняття судової влади суспільством, коли вона претендує на те аби виконувати функцію правосуддя, а не просто виступати одним з каральних механізмів державної влади, вкрай важливим є те як громадська думка реагує на ті чи інші судові рішення. Звісно, це не означає що суд має “підлаштовуватися” під громадську думку, але у випадку виникнення змістовної розбіжності між позицією суду та загальними настроями, що домінують в суспільстві, органи судової влади повинні робити все аби пояснити, обґрунтувати і популяризувати причини винесення того чи іншого рішення. Лише тоді буде можливо здолати ту прірву, яка так часто виникає між судами та громадянами і сформувати ставлення до суду як до об’єктивного, професійного і справедливого органу державної влади. При цьому, маючи повноваження призупиняти розгляд справи у разі виникнення сумніву щодо конституційності тієї чи іншої законодавчої норми, суди загальної юрисдикції втрачають право посилатись на недосконалість законодавства як на чинник, що обумовлює прийняття несправедливих рішень, які заздалегідь не можуть бути обґрунтованими з позицій права.

За правило, кажучи про значущість фактору суспільної підтримки для діяльності органів державної влади виділяють два аспекти щодо неї: дифузна підтримка (diffuse support) та специфічна підтримка (specific support)[260,436]. Під дифузною підтримкою мається на увазі підтримка діяльності органу державної влади в цілому (коли навіть за умови незгоди з конкретними рішеннями владного органу, громадяни не ставлять під сумнів легітимність цих рішень). Тоді як специфічна підтримка має відношення виключно до окремих дій органу державної влади. Починаючи ще з досліджень Девіда Істона, який здебільшого звертався до аналізу органів законодавчої і виконавчої влади, в політико-правовій науці завжди робиться наголос на необхідності розведення зазначених форм підтримки, оскільки доволі часто критикуючи безпосередні дії уряду чи парламенту громадяни, тим не менш, не вважають за доцільне змінювати ці органи, і, навпаки, навіть коли конкретні дії органів влади знаходять розуміння у громадський думці в цілому вона може бути негативно налаштованою у їх відношенні.

Проте, як продемонстрували роботи Барбари Грехем та Грегорі Кейсі, у випадку дослідження діяльності органів судової влади ми спостерігаємо чітку кореляцію між специфічною та дифузною підтримкою. Більш того, рівень цієї кореляції є настільки суттєвим, що доволі часто навіть висувається теза, що у випадку діяльності органів судової влади самі поняття дифузної та специфічної підтримки втрачають свій теоретичний сенс (наприклад, цієї думки дотримується Герхард Левенберг). Тобто будь-яка зміна в оцінці дій того чи іншого органу судової влади (конкретного суду чи конкретного судді) майже завжди тягне у якості наслідку зміну в оцінці судової влади в цілому. Наслідком чого є надзвичайно високий рівень (значно вищий ніж у випадку інших гілок влади) відповідальності кожного конкретного суду та судді за прийняті ним рішення, оскільки жорсткий зв’язок між щойно описаними формами підтримки спричиняє високий рівень динаміки громадської думки і відповідно – швидкі зміни в оцінці діяльності судової влади.

Окресливши специфіку впливу суспільної думки на функціонування окремих гілок державної влади (і насамперед судової влади), а також визначивши основні політико-правові інститути ефективної взаємодії гілок державної влади, нами було відмічено, що в сучасних умовах суттєво змінюється як статус, так і роль судової влади в системі поділу влади. В цьому плані характерне для Д.Локка, Ш.Л.Монтеск’є й практично всієї класичної доктрини поділу влади уявлення про судову владу як своєрідну “неповноцінну” владу, суттєво трансформується. Значною мірою, як було відмічено вище, це зумовлено формуванням й активним розвитком інституту конституційної юстиції, який дозволив судовій владі прямо впливати на дії (насамперед нормотворчого характеру) виконавчої та законодавчої влад.

Тому продовжуючи наше дослідження теорії поділу влади та її реалізації в сучасному державотворенні й конституційно-правовій практиці ми маємо безпосередньо звернутися до аналізу діяльності органів конституційної юстиції та характеристики їх місця і ролі в системі поділу державної влади. Вирішення цього завдання має на меті наступний третій розділ дисертаційної роботи.