2.3. Висновки до другого розділу

Підсумовуючи результати дослідження проведеного у другому розділі дисертаційної роботи формулюємо наступні положення:

1. Створення й запровадження політико-правових інститутів та механізмів взаємодії виконавчої і законодавчої влади має на меті не стільки загальне уникнення конфліктів між ними, скільки досягнення такого стану, коли, за словами С.Серьогіної, ці конфлікти стануть “рідшими і знизиться їх руйнівний потенціал”[173,125].

2. Специфіка впливу на судову владу з боку інших гілок державної влади визначається тим, що він може стосуватись тільки персонального складу судової влади, але в жодному разі не повинен втручатися в сферу безпосередньої діяльності судових органів, чи впливати на зміст судових рішень. Разом з тим надані законодавчій і виконавчій владі повноваження щодо формування складу судової влади носять лише виключний характер і не можуть набувати характер втручання в її діяльність шляхом зміни її кадрового складу (так, наприклад, хоча Верховна Рада і обирає суддів судів загальної юрисдикції, але це обрання здійснюється безстроково, і в подальшому вищий орган законодавчої влади вже не може з будь-яких причин – крім чітко названих в Конституції і законі – звільнити суддю з посади). Подібна вимога випливає з принципу незалежності судової влади, як необхідної умови її функціонування та відправлення процесу правосуддя. Більш того, будь-які дії виконавчої влади, спрямовані на обмеження фінансування судової влади визначеного в бюджеті визнаються неправомірними, а видані нею з цією метою акти підлягають скасуванню.

3. Характерною ознакою сучасного стану виконавчої влади в системі поділу державної влади є те, що її положення, так саме як і її можливості впливати на дії інших владних гілок, вже не може базуватись на традиційній тезі, що вся її діяльність може бути зрештою зведеною виключно до правомірного виконання законів, які приймаються законодавчою владою. Адже сьогодні виконавча діяльність являє собою складне й багаторівневе управлінське явище, через яке, за словами С.Алексєєва, фактично набувають свого втілення основні функції держави[5,17]. Тому однією з найбільш актуальних проблем в сучасній теорії поділу влади є вирішення питання про порядок формування виконавчої влади та її вищих органів, звідки логічно випливає проблематика оптимального вибору між такими трьома формами державного устрою як парламентська, президентська та змішана республіка. При цьому зазначена проблема набуває своєї граничної актуальності для процесів сучасного українського державотворення, оскільки ініційовані президентом активні дії в напрямі конституційно-правової реформи змушують як наукову (насамперед юристів і політологів), так і політичну спільноту дійти певного обґрунтованого висновку щодо тієї моделі перетворень в системі поділу державної влади, які мають відбутись в Україні.

4. Одним з найважливіших напрямів реформування взаємодії законодавчої та виконавчої влади в сучасній Україні є те, що В.Погорілко визначив поняттям “корегування установчої функції парламенту”[147,19]. Тобто необхідні змістовні зміни в сфері повноважень законодавчої влади щодо процесу формування виконавчої влади, що дозволить, з одного боку, зблизити ці гілки державної влади (і тим самим підвищити ефективність їх взаємодії), а, з іншого – забезпечити виконавчу владу стабільною підтримкою парламенту (парламентської більшості), що матиме своїм наслідком вирішення проблеми законодавчого забезпечення соціально-економічного та політико-правового розвитку держави. При цьому зазначені зміни повинні знайти свого відображення на найвищому – конституційному рівні, без чого стає практично неможливим проголошений президентом і підтриманий парламентом рух в напрямі парламентсько-президентської республіки.

5. Проблема взаємозв’язку і взаємовпливу громадської думки і діяльності органів судової влади потребує на свого подальшого дослідження, оскільки нехтування цим фактором може спричинити виникнення невідповідності застосованих юридичною і політико-правовою наукою теоретичних моделей реальним відносинам, які виникають між органами державної влади і суспільством. Чи, як пише вже згадуваний нами Г.Калдейра, взаємозв’язок між громадською думкою та судовою владою фактично впливає на якість демократії (affects the quality of democracy) та життя всіх без винятку громадян[276,327].

6. Доволі низький рівень обізнаності та поінформованості громадян щодо діяльності судової влади, а також усталений стереотип її сприйняття як “останньої” у трійці державної влади, суттєво ускладнює процедуру визначення параметрів та каналів взаємовпливу між громадською думкою та судовою владою. Водночас настанова на підвищення авторитету судової влади в суспільстві диктує необхідність гармонізації стосунків між суспільством (громадською думкою) та судовою владою (причому суди в цьому процесі повинні відігравати активну роль і цілеспрямовано діяти у напрямі утворення позитивного образу суду у громадській думці). У цьому сенсі вагомою запорукою стабільного та авторитетного становища судової влади в суспільстві є формування у громадській думці сталого переконання у правоті, незалежності та об’єктивності судової влади, що забезпечуватиме судовим рішенням своєрідний “кредит” громадської довіри (Сенфорд Левінсон визначає це поняттям “підтримуючої громадської довіри” (sustained public confidence)), коли кожен громадянин навіть не погоджуючись із винесеним судом рішенням, все одно вважатиме його правильним і справедливим виходячи із загального переконання у авторитетності судової влади.