§ 5. Вплив моделі формування вищих органів влади на конфліктність у їх діяльності

Як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід державного будівни­цтва, одним із серйозних конфліктогенних факторів у функціонуванні державного механізму є модель формування колегіального органу вла­ди.

Одним із найбільш яскравих прикладів впливу хибності моделі формування на функціонування вищого владного органу є спосіб фор­мування Кабінету Міністрів України, закладений конституційною ре­формою 2004 року. Нагадаємо, що після внесення змін до Конституції

України уряд має бути сформований виключно на базі парламентської коаліції, яка являє собою не що інше, як парламентську більшість. Ін- ституціоналізація парламентської більшості призводить до того, що започаткування правил формування уряду виключно на підставі біль­шості не дає можливості створювати Кабінет Міністрів меншості. Така ситуація в умовах, коли жодна політична сила не має абсолютної під­тримки виборців, спричиняє штучне створення об’єднання фракцій у Верховній Раді. Таким чином, ми змушені шукати порозуміння між силами, політичні програми яких різняться надзвичайно серйозно. У цих умовах уряд формується не на базі єдиної політичної платформи, а на основі платформи бажання отримати владу. Це довели і позачер­гові вибори, коли одним із ключових питань було питання про склад коаліції, а на рейтинг тієї чи іншої політичної сили суттєво впливало те, до якої коаліції вони обіцяли приєднатись.

Отже, у кінцевому підсумку ми не досягаємо очікуваного результату за двома напрямками.

Схожа ситуація має місце і відносно підстав розпуску парламенту. Якщо проаналізувати ключові завдання існування коаліції, то виявить­ся, що підстава розпуску, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 90 Конституції, є штучним відтворенням наступної конституційної підстави. Навіщо необхідна постійно діюча формалізована коаліція? Адже парламентські процедури потребують достатньої сфери розсуду для можливостей по­літичного маневру в тій чи іншій складній ситуації. У противному разі, як вже довели попередні події з розпуском парламенту, ми будемо по­стійно натикатись на процедурні проблеми з функціонуванням коаліції. І це не було б так страшно, якби ці робочі та незначні проблеми не були підставою для прийняття главою держави дуже серйозного рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

Звертаючись до тематики урядів меншості, зауважимо, що в деяких країнах Східної Європи та Балтії, котрі, як і наша держава, сприйняли 124

змішану форму правління, за останні роки періодично виникали ситу­ації, коли єдиним варіантом вирішення питання про формування уряду після чергової виборчої кампанії було створення саме уряду меншості. Так, за даними дослідника парламентаризму О. Простіка, у 5 східно­європейських країнах (Болгарія, Литва, Польща, Молдова, Румунія) у період з 1991 по 2002 рік уряди меншості формувались у 18,6 % ви­падків, а саме у 8 із 43^[216].

У сучасних українських умовах, коли жодна з провідних політичних сил не наближається за рейтингом і за результатами виборів до 50 % (нагадаємо лідерів виборчих перегонів: вибори 1998 р. — Комуністич­на партія України (24,65 % голосів виборців), 2002 р. — блок «Наша Україна» (23,56 %), 2006 р. — Партія регіонів (32,14 %), 2007 р. — Пар­тія регіонів (34,37 %)), саме закріплення на конституційному рівні можливості формування Кабінету Міністрів однією політичною силою, яка має лише відносну більшість місць у парламенті, дозволить зміни­ти ставлення до політичного вибору громадян, забезпечити стабільність у діяльності цієї владної інституції та підвищити рівень відповідаль­ності ключових суб'єктів політичних процесів.

Конфліктне протистояння, яким відзначились події весни - літа 2007 року, були викликані прийняттям главою держави несподіваного для всього політикуму рішення про розпуск Верховної Ради. Не маючи на меті оцінювати цей указ Президента України, як і подальші дії його по­літичних опонентів — коаліції депутатських фракцій та створеного нею уряду, звернемо увагу на не менш важливий момент, який також став однією з топ-новин протягом цих весняних подій. Мова йде про неви­конання Конституційним Судом одного зі своїх ключових завдань у функ­ціонуванні державного механізму, а саме розв'язання державно-правових конфліктів, що виникають між вищими владними інституціями.

Ще одним показовим прикладом впливу моделі формування коле­гіального органу влади на конфліктність у його діяльності є практика функціонування єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні — Конституційного Суду України.

Серед основних причин такої фактичної бездіяльності називалась, зокрема, і політична поляризація суддів КСУ — явище абсолютно непри­пустиме для будь-якої демократичної країни. Переважна більшість ана­літиків схилялись до тієї точки зору, що поява політичної складової в поведінці суддів такого рангу пов'язана насамперед із недосконалістю системи призначення їх на посаду.

незрозумілих для держави, що прагне стати правовою, процесів блоку­вання діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції.

Український законодавець сприйняв модель формування суддівсько­го корпусу Конституційного Суду, відповідно до якої цей орган консти­туційної юрисдикції утворюється трьома самостійними суб’єктами, що за замислом мають уособлювати три гілки влади (хоча стосовно Прези­дента навряд чи можна говорити, що він є виразником виконавчої гілки влади). На сьогоднішній момент Верховна Рада України (п. 26 ч. 1 ст. 85 Конституції), Президент України (п. 22 ч. 1 ст. 106) та з’їзд суддів Укра­їни (ч. 2 ст. 148) призначають на посаду по шість суддів Конституційно­го Суду. До речі, в період загострення кризи в діяльності Конституційно­го Суду України аналітики звернули увагу на достатньо суперечливе формулювання норм Основного Закону в частині повноважень парламен­ту та глави держави щодо формування персонального складу Конститу­ційного Суду України. Мова йде про дві вищезгадані норми статей 85 та 106 Конституції, які в чинній редакції з’явились після проведення кон­ституційної реформи 2004 року. Відтепер парламент та Президент можуть не тільки самостійно призначати, але й самостійно звільняти призначених суддів. І все це має якось корегуватись із положенням ст. 149 Основного Закону про гарантії незалежності суддів КСУ.

Слід зазначити, що на сьогодні на європейському континенті скла­лись декілька моделей формування суддівського корпусу. Деякі з країн сприйняли американську систему, відповідно до якої президент визна­чається з кандидатурами на посаду судді, які потім мають бути затвер­джені верхньою палатою парламенту. Так, згідно з ч. 2 ст. 84 Консти­туції Чехії, суддів Конституційного суду призначає Президент за згодою Сенату. Своєрідним віддзеркаленням цієї моделі є процедура призна­чення суддів Конституційного суду сусідньої Словаччини: «Суддів Конституційного суду строком на 12 років призначає за пропозицією Національної ради Словацької Республіки (парламенту.

Повністю парламентський спосіб формування органу конституцій­ної юрисдикції був запроваджений в Угорщині та Польщі. Відповідно до ст. 32/А Конституції Угорщини, 11 суддів Конституційного суду при­значаються Державними зборами. При цьому пропозиції вносить но- мінаційна комісія, що складається з представників парламентських 126

фракцій, а для призначення особи на посаду судді необхідно, щоб її кандидатуру підтримало не менше двох третин від складу зборів. Кон­ституцією Польщі передбачається, що членів Конституційного Трибу­налу призначає Сейм самостійно. Участь Президента у формуванні суду полягає в тому, що з числа кандидатів, запропонованих Загальними зборами суддів трибуналу, він призначає Голову трибуналу та віце- голову (ст. 194 Конституції Польщі).

Зазначимо, що нетривалий час існування спеціалізованого органу конституційного контролю в цих та інших країнах колишнього радян­ського табору, як і в нашій країні, відзначився цілою низкою конфлік­тних ситуацій з питання призначення конституційних суддів. Найпо- казовішим є досвід призначення на ці високі посади в Чехії. Як було підкреслено раніше, вибір кандидатур на посаду судді є дискреційним правом глави держави. Попри те це право було по-різному використано двома чеськими президентами.

Найбільш демократично, з урахуванням американського досвіду призначення до Верховного Суду, здійснювався добір кандидатів за часів президентства В. Гавела, зокрема, при формуванні суду в 1993 році. Прозорість та демократичність процедури полягала в тому, що Гавел зробив все можливе для збору об’єктивної та неупередженої ін­формації відносно кандидатів, а сам відбір здійснювався з урахуванням думки авторитетних інституцій.

Забігаючи вперед відмітимо, що люстраційні питання були одними з найбільш обговорюваних під час представлення новим Президен­том В. Клаусом в 2003 році в Сенаті кандидатів до нового складу суду. Тоді одним із кандидатів став відомий професор з конституцій­ного права. Сенатори закинули йому як свідчення його неблагона- дійності те, що на початку 1970-х років ним був виданий підручник з конституційного права, в якому низка позицій ґрунтувалась на комуніс­тичних ідеях. Відносно ж іншої кандидатури, колишнього державного обвинувача Новотної, була висунута аргументація про неможливість обіймання нею посади судді через тривале перебування у лавах Кому­ністичної партії Чехії^[218]. У результаті обидві названі кандидатури не були підтримані сенаторами.

До речі, повертаючись до тези про суттєву різницю в підходах двох президентів до вибору кандидатур на посаду суддів, зазначимо, що підхід В. Клауса суттєво відрізняється від розуміння Гавелом цього питання^[219]. Перший, відданий ідеям вільного ринку та необхідності іс­нування міцної політичної команди, яка б діяла по всіх напрямках державного управління, зробив процес призначення суддів більш за­критим та таким, що має політичний підтекст. Однак такий підхід ново­го глави держави не завжди сприймався сенаторами, які під час голо­сування 6 серпня 2003 року відносно запропонованих Клаусом 4 кан­дидатур на посади суддів відхилили три з них. Ураховуючи той факт, що влітку цього ж року припинились повноваження цілої низки суддів і повноважними залишалися менше 12 суддів (тобто був відсутній необ­хідний кворум для розгляду Конституційним Судом питань і прийнят­тя рішень), тривале протистояння між Президентом та Сенатом з при­воду призначення нових суддів призвело до блокування діяльності суду аж до осені 2004 року^[220].

У результаті на сьогоднішній момент до складу Конституційного суду Чехії входять такі особи (за професійною приналежністю та по­передньою трудовою діяльністю на момент призначення): 5 політичних діячів та державних службовців, 4 практикуючих юристи (серед них 2 представники Асоціації адвокатів, у тому числі її голова), 4 судді судів загальної юрисдикції різних інстанцій (у тому числі Голова Верховно­го Суду та суддя Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії) та 2 викладачі вищих юридичних навчальних закладів (один — професор конституційного права, другий — професор кримінального права та кримінології). Слід зауважити, що серед на­званих 13 суддів, які за попереднім основним місцем діяльності пра­цювали в державних установах чи приватних структурах, частина все-таки мали відношення до науково-педагогічної діяльності. Так, чинний Голова Конституційного Суду, доктор права, викладає політо­логію в школі економіки, ще 2 судді є відповідно викладачами історії права та римського права на одному з юридичних факультетів^[221].

У цьому контексті достатньо своєрідним виглядає досвід призна­чення суддів органу конституційного контролю (Конституційного три­буналу) в Польщі. Своєрідність полягає в тому, що, незважаючи на відсутність деталізованих критеріїв відбору кандидатів на ці посади (в ч. 1 ст. 194 Конституції Польщі вказаний лише один критерій від­бору суддів — це мають бути особи, які відрізняються правовими піз­наннями), польські сенатори кожного разу при формуванні суддівсько­го корпусу переважно орієнтувались на науково-педагогічний досвід кандидатів у галузі правознавства. Результатом такого відбору стало те, що за період з 1985 по 2001 рік до трибуналу обирались 36 осіб, з них 24 професори права^[222]. На сьогоднішній день повноважними є 13 суддів, серед них: 5 ординарних професорів права; 2 колишніх завідуючих кафедрами (секторами) юридичних факультетів зі спеціалізацією з тру­дового та фінансового права відповідно; 2 колишніх державних служ­бовці високого рангу (один із них є професором конституційного права); колишній суддя Вищого адміністративного суду, який викладає цивіль­не та аграрне право; колишній директор Національної школи держав­ного управління, спеціаліст у галузі фінансового права, два практику­ючих адвокати. Між іншим, аналітики відмічають, що такий високий фаховий склад трибуналу став однією з ключових причин того, що цей орган конституційної юрисдикції зміг швидко завоювати до себе дові­ру як неупереджена контролююча інституція і утримує такий високий показник ефективності і донині.

Такий детальний аналіз зроблений із метою встановлення зв'язку між персональним складом органу конституційної юрисдикції та зміс­том діяльності суду у відповідному складі. Це є однією із суттєвих проблем сучасного конституціоналізму, яка, на превеликий жаль, ще не стала об'єктом прискіпливого наукового аналізу в нашій країні. Попри те «біхеовіристичний» підхід на сьогодні є одним із визначальних у за­хідній науці конституційного права. Узагалі історія Верховного Суду США періодизується в науці залежно від того, хто очолював у той чи

інший період цю вищу судову інституцію (приклад — «Суд Уорена» (1953-1969), «Суд Бергера» (1969-1986))^[223].

У цьому контексті дослідники відмічають суттєві зміни в підходах двох складів Конституційного суду Угорщини при прийнятті судових рішень за часів головування в суді Л. Шолома та Я. Немета^[224]. Насампе­ред відзначається посилення формалізму при тлумаченні конституцій­них норм судом на чолі з Неметом. Причиною цього називають про­цесуальну спрямованість науково-педагогічної діяльності чинного голо­ви суду, тобто Я. Немета, який є професором цивільного процесу. Мова йде про те, що при розгляді справ у суді акцентується увага саме на процесуально-процедурній стороні питання. Зокрема, звертається ува­га на Рішення № 1/99 (про закон «двох третин»), яке було ухвалене судом на чолі з Неметом. Указаним рішенням судді змінили правову позицію, висловлену попереднім складом суду відносно процедури прийняття парламентом конституційних законів. Позиція суду на чолі з Л. Шоломом полягала в тому, що, незважаючи на те, що закон нале­жить до таких, які мають прийматись кваліфікованою більшістю у 2/3, при встановленні процедури внесення змін до цих законів слід виходи­ти з характеру та змісту пропонованих змін. Хоча чинний склад суду намагався максимально коректно поводитись із правовою позицією своїх попередників, утім при викладенні свого ставлення до аналізує- мого питання все-таки став на формальну позицію, чим, як вже зазна­чалось раніше, викликав певне непорозуміння з боку угорської юри­дичної громадськості.

Зауважимо, що окрім Я. Немета до чинного складу Конституційно­го суду входять ще 6 професійних науковців-юристів, з яких 2 спеціа­лісти в галузі конституційного права (два завідувачі університетських кафедр конституційного права Л. Кіш та І. Кукореллі)^[225].

Серед інших процедур призначення суддів, які використовуються на європейському континенті, слід виділити такі. «Розділений» (за суб’єктами подання кандидатур) спосіб призначення членів органу конституційного контролю існує в Австрії. Так, відповідно до ч. 2 ст. 147 Конституції Австрії, Федеральний президент призначає Голову, заступника Голови, 12 членів та 6 запасних членів Конституційного суду. Однак при цьому голова, заступник, 6 інших членів та 3 запасних члени Конституційного суду призначаються за поданням уряду. Вони мають бути державними чиновниками, або суддями, або ж професора­ми правових дисциплін в університетах. Інші члени суду призначають­ся таким чином: за поданням нижньої палати парламенту — 3 члени суду та 2 запасних, верхньої палати — 3 члени та 1 запасний.

Схожою на українську модель є процедура призначення суддів Конституційного суду в Болгарії та Молдові. У Болгарії по одній тре­тині суддів призначає парламент, Президент та загальні збори суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду (ч. 1 ст. 147 Конституції Болгарії). Відмінність процедури в Молдові полягає в тому, що в цій країні третина суддів Конституційного суду призначається судовою гілкою влади в особі Вищої ради магістратури (ч. 2 ст. 136 Конституції Молдови).

Щодо інших моделей формування суддівського корпусу, хочеться звернути увагу на турецький досвід конституційної регламентації цьо­го питання. На рівні Основного Закону передбачено, що Президент має призначити «одного члена суду зі списку трьох кандидатів, призначених Радою з вищої освіти з числа викладацького складу вищих навчальних закладів — не членів Ради» (ст. 146 Конституції Туреччини).

Звичайно, названі нами моделі не охоплюють усієї варіативності вирішення питання про формування спеціалізованого органу консти­туційного контролю. Ми спробували сконцентрувати увагу на пробле­мі, яка є вкрай нагальною для вітчизняної системи конституційної юстиції. Мова йде про професіоналізацію (з точки зору фахової підго­товки з конституційного права) суддів та забезпечення їх незалежності від представників інших владних інституцій.

На наше глибоке переконання, ситуація, яка склалась навколо Кон­ституційного Суду України, може бути виправлена шляхом зміни кон­ституційної моделі цього органу конституційної юрисдикції. На сьо­годнішній момент, як вже наголошувалось, три самостійних суб'єкти призначають по 6 суддів. У даному контексті хотілось би зазначити, що ще при обговоренні Конституції США на Конституційному конвенті пропонувалось, щоб суддів Верховного Суду парламент призначав са­мостійно. Проте ціла низка делегатів висловила занепокоєння з цього приводу, підкресливши, що такий спосіб призначення суддів зробить їх залежними від волі Конгресу. Тому і було вирішено розділити відпо­відальність за призначення між Президентом та верхньою палатою парламенту — Сенатом¹.

Безумовно, це не виключило політичний фактор з процесу добору кандидатів на посаду суддів. Утім саме життя розтавило все на свої

¹ Див.: Бернар У Правовая система США. - С. 58. місця. У зв'язку з тим, що Сенат неодноразово протягом всієї історії існування Верховного Суду відхиляв кандидатури, запропоновані Пре­зидентом, через їх політичну заангажованість, останнім часом прези­денти намагаються підбирати кандидатів, котрі б не викликали полі­тичного галасу або ж таких, погляди яких мало відомі широкому загалу. Прикладом є призначення Дж. Бушем за згоди Сенату судді Д. Сутера, а також призначення Б. Клінтоном Р. Б. Гінзбурга та С. Бретера^[226].

Вважаємо, що участь парламенту в процесі призначення суддів має бути обов'язковою з огляду на те, що процедура призначення Верхов­ною Радою посадових осіб завжди має відкритий характер і саме в та­ких умовах ми можемо вивести сам процес призначення суддів із тіні, коли громадськість дізнається про осіб, які займуть ці високі посади, із інформаційних повідомлень про прийняті уповноваженими суб'єктами відповідні рішення. При цьому регламентними нормами має бути перед­бачений максимально прозорий порядок обговорення кожної кандида­тури із залученням до обговорення юридичної громадськості. На жаль, останній процес призначення суддів продемонстрував достатньо фор­мальний підхід парламентаріїв до цього процесу.

Так, 4 серпня 2006 року на пленарному засіданні парламенту від­булось обговорення 11 кандидатур на 5 вакантних посад суддів Консти­туційного Суду. Обговоренню передувала 3-хвилинна доповідь голови парламентського комітету з питань правової політики, який доповів про розгляд усіх кандидатур на засіданні комітету. Із доповіді голови комі­тету було зрозуміло, що кандидатури перевірялись лише на їх відповід­ність вимогам, встановленим чинним законодавством, тобто лише з формальної точки зору, без з'ясування позиції юридичних шкіл та інших представників юридичного загалу. Саме ж обговорення 11 кан­дидатур на пленарному засіданні парламенту тривало менше години і, на наше переконання, також мало формальний характер^[227].

Порівняно з цією ситуацією достатньо показовим є приклад обго­ворення 4 кандидатів на посади суддів Конституційного суду в Чехії, яке відбулось на слуханнях у Сенаті Чехії 6 серпня 2003 року. Ці слу­хання тривали протягом п'яти годин, і, як вже наголошувалось, за їх результатами 3 кандидатури були відхилені.

Гадаємо, що навіть за такого стану справ як мінімум необхідним є проведення слухань у комітетах щодо кожної з кандидатур, при цьому комітет має встановити позицію найавторитетніших правових шкіл та юридичних громадських організацій щодо кожної персоналії. Більше того, залишається незрозумілим, чому на рівні Регламенту Верховної Ради (що втратив чинність) була передбачена обов’язкова публікація не пізніш ніж за 10 днів до розгляду питання відомостей про запропоно­вані кандидатури лише відносно посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (ч. 4 ст. 204 Регламенту), адже питання про форму­вання Конституційного Суду є принаймні не менш важливим, ніж пи­тання призначення омбудсмана. На нашу думку, подібного роду завчас­не оприлюднення інформації відносно кандидатів має ввійти в практи­ку і під час процедури формування Конституційного Суду.

Другий аспект пропонованих змін процедури полягає в тому, що висувати на розгляд парламенту кандидатури на посади суддів Консти­туційного Суду повинен Президент України. Це є доцільним з огляду на статус Президента як гаранта додержання Конституції (ч. 2 ст. 102 Конституції). За таких умов він зможе формувати суддівський корпус, ґрунтуючись на переконанні про те, що за своїми професійними та моральними якостями відібрані кандидати будуть відповідати високому званню судді Конституційного Суду, а сам Суд у кінцевому підсумку — високому званню вищої інстанції, яка забезпечує конституційну закон­ність у країні.

Дозволяючи ж і парламенту ініціювання кандидатур суддів, ми тим самим не усуваємо політизацію призначень, а лише посилюємо її, бо цілком зрозуміло, що парламент як орган, який діє за фракційним прин­ципом, при формуванні кандидатур буде перш за все виходити з пар­тійного структурування у своїх стінах. Те ж саме ми можемо спостері­гати, коли призначення всіх чи декількох суддів залишається справою лише одного владного суб’єкта. Достатньо показовою була ситуація, коли 7 червня 2001 року Президент Румунії Ілієску призначив суддею Конституційного Суду чоловіка чинного на той час міністра юсти­ції Р. Стеною — С. В. Стеною, не вбачивши в цьому жодного конфлік­ту інтересів^[228].

Повертаючись до попередньої тези про участь парламенту у фор­муванні Суду, зазначимо, що так чи інакше, як показує практика, пар­ламент у той чи інший спосіб намагається вплинути на процес призна­чення суддів. Інша справа, що він це робить у нелегітимний спосіб, як, наприклад, у випадку коли діяльність Конституційного Суду була па­ралізована протягом тривалого часу через невмотивовану відмову Верховної Ради приводити обраних (призначених) суддів до присяги.

Вважаємо, що краще надати цьому природному прагненню легітимної та демократичної форми, започаткувавши процедуру призначення всіх суддів Конституційного Суду парламентом за поданням Президента України. Доречним виглядало б і те, що для обрання кандидат мав би набрати 2/3 голосів народних депутатів від конституційного складу, що гарантувало б врахування позиції парламентської меншості в разі, коли глава держави та більшість є представниками однієї політичної сили.

Украй важливим залишається питання про скасування положень Конституції про самостійне звільнення суддів суб’єктами, які їх при­значали, і повернення до старої процедури, коли за наявності підстав, передбачених чинним законодавством, і за попереднього розгляду пи­тання в самому Конституційному Суді Верховна Рада достроково при­пиняла повноваження відповідних суддів.

Повертаючись до «біхеовіристичного» аспекту в механізмі форму­вання Конституційного Суду, вважаємо за необхідне звернути увагу на таке питання, як зниження якості в діяльності цього органу після зміни його персонального складу. Хоча навряд чи можна в повній мірі говори­ти про тенденційність цього моменту з огляду на нетривалий час функ­ціонування Суду в новому складі порівняно з дев’ятирічним функціону­ванням попереднього складу. Підставою для нашого попереднього твер­дження є два рішення Конституційного Суду у справах щодо функціону­вання політичних партій. Перше Рішення № 2-рп від 12.06.2007 р. було достатньо суперечливим, і лише після розгляду конституційного подан­ня Міністерства юстиції (Рішення № 9-рп від 16.10.2007 р.) правова позиція Суду з приводу необхідності утворення зареєстрованою політич­ною партією своїх місцевих осередків стала зрозумілою.

Проблема тут корениться не стільки в недосконалості процедури призначення суддів, скільки в тому, що за час перебування нашої краї­ни в складі радянського табору наука конституційного права досить часто не могла вирватись із комуністичних ідеологічних оков і тому не отримала свого належного розвитку порівняно з іншими галузевими юридичними науками. Через це відомих та досвідчених фахівців у галу­зі конституційного права на момент формування Суду було не так ба­гато. З подібною проблемою зіткнулись не тільки ми, але й багато пострадянських країн Східної Європи. Тому, на наше глибоке переко­нання, з метою подолання негативних явищ у діяльності Суду такі фахівці в галузі права, як В. М. Шаповал, М. І. Козюбра, О. М. Миро­ненко, П. Б. Євграфов, М. Ф. Селівон, В. П. Тихий, повинні були ста­новити не тільки кістяк першого складу Конституційного Суду, сфор­мованого в 1996 році, але й стати основою складу Конституційного 134

Суду зразка 2007 року. Це також було б необхідно для збереження на­ступності в діяльності цієї важливої інституції та закладення підґрунтя у формі правових позицій із ключових питань конституціоналізму для подальшої інтерпретаційної діяльності.

У цьому контексті зазначимо, що чеський законодавець знайшов вихід із такої дилеми, не встановивши жодних обмежень стосовно можливості переобрання на посаду судді Конституційного суду. У су­сідній Словаччині після внесення змін до ст. 134 Конституції (які на­брали чинності 01.01.2002 р.) термін повноважень суддів був збільше­ний з 7 до 12 років.

На сьогоднішній момент тільки 3 судді Конституційного Суду Укра­їни були науково-педагогічними працівниками за попереднім місцем роботи (В. М. Кампо, М. І. Колос та П. Б. Стецюк) і лише 2 з них є ди­пломованими спеціалістами в галузі конституційного права. На цю особливість (а саме на практичну відсутність конституціоналістів серед суддів) звертали увагу і народні депутати, коли обговорювали кандида­тури від Верховної Ради. Тоді на запитання про те, що в списку канди­датів занадто мало фахівців у галузі конституційного права, один із кандидатів відповів (дослівно): «Конституція не так давно прийнята, і тільки зараз вона начинає розроблятися, а ті, що раніше працювали, то вони вже за віком видно не підходять просто»^[229] (як то кажуть, комен­тарі зайві).

Наприкінці хотілося б ще раз наголосити на тому, що ігнорування вищеназваних проблем у сфері формування Конституційного Суду не тільки не виправить ситуацію в галузі конституційної юрисдикції, але й стане в майбутньому серйозною перешкодою на шляху подальшого демократичного розвитку нашої країни.