Витоки конституціоналізму й основні етапи його становлення

Перші ідеї про потрібність демократичного державного й суспіль­ного устрою, про справедливість, рівність і свободу, на яких він пови­нен базуватися, сягають ще античних часів. Саме в цей період відбувся перехід від панівних до цього міфологічних і релігійних уявлень про по­будову світу до його раціонального осмислення.

Платон. Держава / пер. з давньогр. Д. Коваля. К.: Основи, 2000.

Арістотель. Політика / пер. з давньогр. О. Кислюка. К.: Основи, 2000. С. 17 (1253а, 15—20). Там само. С. 182 (1324а, 20—25).

Там само. С. 33, 203—205 тощо. (1260а, 15—20; 1333а, 30—40).

Ідеї мислителів Давньої Греції — Платона й Арістотеля — розвинув у своїх працях видатний мислитель зі Стародавнього Риму, Марк Тулій Цицерон. Критично проаналізувавши їхню спадщину, Цицерон висунув і обґрунтував низку оригінальних ідей щодо «досконалої держави», закцентувавши, на відміну від Платона й Арістотеля, не на ідеальній державі, якою вони її хотіли бачити, а на державі, що реально існує, в якій можливо помітити розумні основи громадянськості.

Якщо говорити про витоки ідей конституціоналізму, не можна ли­шити поза увагою один з найвідоміших документів доби середньовіч­чя — англійську Magna Carta 1215 року, яку почали використовувати в багатьох країнах світу, зокрема й Україні під назвою Велика хартія воль­ностей. Низка статей цього документа, який і нині не втратив своєї цін­ності, стали нормативним оформленням для вироблених в попередні епохи ідей, передумовою сучасного розуміння конституціоналізму й нерозривно пов'язаної з ним концепції the Rule of Law, що українською мовою офіційно звучить як верховенство права.

Велика хартія вольностей спрямована проти панівних тоді в Європі, зокрема й в Англії, авторитарних методів правління, опір яким повсюд­но набирав обертів, поширюючись від країни до країни. Хартія стала, по суті, мирним договором між монархом (королем) і повсталим бри­танським дворянством, яке підтримали вояки Уельсу й Шотландії та навіть озброєне духовенство, що вимагало для себе певних прав і сво­бод, наголошуючи на потребі поставити короля в жорсткі правові межі.

Хартія містить низку (63 в редакції 1215 року, 61 — у текстах пізні­ших років) юридичних формул, які, з одного боку, суттєво обмежили свободу дій короля, а з другого — розширили права й свободи підда­них (freeman — вільних людей). У главі 39 Хартії в редакції 1215 року закріплено таке: «Жодну вільну людину (no freeman) не може бути схоплено, ув'язнено, позбавлено власності чи вольностей, оголошено злочинцем, піддано вигнанню чи в будь-який інший спосіб позбавлено юридичних прав, а також жодне рішення не буде винесено стосовно неї, жодне — стосовно засудження її інакше, ніж на підставі правомір­ного судового рішення»*.

Ці вперше зафіксовані в Хартії гарантії недоторканності особи й справедливого правосуддя — головного інституту захисту її прав стали наріжним каменем багатьох наступних національних конституційних і міжнародних документів, присвячених правам людини.

Велика хартія вольностей містить також чимало інших надзвичайно важливих положень, спрямованих на впровадження представницького правління — загальної ради королівства, що стала своєрідним прообра­зом «представницького й потенційно сильного законодавчого органу», встановлення «зверхності права над волею примхи владаря»** тощо.

Значення Хартії в становленні конституціоналізму й розвитку люд­ства важко переоцінити. Про велич Magna Carta яскраво свідчить її оцінка в одній з провідних британських газет Guardian під час свят­кування 750-тої річниці цього історичного документа. Хартію визнано «найважливішим конституційним документом усіх часів», оскільки вона суть від суті — «основа свободи особи супроти свавільної влади деспота»^***. Ці ідеї стали згодом основою доктрини й практики кон­ституціоналізму.

В епоху Середньовіччя ідеї майбутнього конституціоналізму розви­вали у своїх працях такі філософи, як-от: Іоан Солсберійський обґрунту­вав потребу в підпорядкуванні влади закону, справедливості й загаль­ного блага; Марсилій Падуанський, орієнтуючись на ідеї народного суверенітету, намагався розкрити крізь його призму поняття закону, його цілі й умови забезпечення; Нікколо Макіавеллі у своїх працях об­ґрунтував ідеї створення республіканської форми правління, основаної на законності; Жан Боден акцентував у свої працях на ідеї суверенітету, у контексті якого розглядав державу та її форми тощо.

Ідеями мислителів Пізнього Середньовіччя завершується, як зазна­чає Анджеліка Крусян, передісторія конституціоналізму й починаєть­ся його власне історія****. Саме в епоху Нового часу й Просвітництва, тобто у XVII—XVIII століттях, унаслідок революційних подій у країнах Європи занепадають абсолютистські монархічні режими й формуються провідні засади сучасного конституціоналізму, основу яких становлять природні, невідчужувані права людини й теорія та практика конститу­ційного правління.

Ідеї доктрини природного права, зокрема трьох її складників — сво­боди, рівності й власності — утворили фундамент, на якому ґрунтуєть­ся доктрина й практика сучасного конституціоналізму. Ці ідеї відбилися в працях багатьох прогресивних мислителів Нового часу й Просвітни­цтва, а також у перших конституційних актах англійської, американської та французької революцій. Серед найвидатніших мислителів-представ- ників доктрини природного права тих часів слід назвати передусім та­ких філософів і правознавців, як-от: Самуель фон Пуфендорф, Іммануїл Кант, Ґеорґ Вільґельм Фрідріх Геґель (Німеччина), Вольтер, Жан-Жак Руссо, Шарль Монтеск'є (Франція), Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза (Голландія) та інші.

Саме з їхніми іменами пов'язують обґрунтування уявлень про при­роду людини як першоджерело права; про зв'язок походження держа­ви та її природи зі згодою людей — суспільним договором; про верхов­ну владу народу та його право на правомірний опір у разі зловживання державною владою; про розмежування повноважень між виборними державними органами, які ухвалюють закони, й органами, призна­ченими для їхнього виконання; про важливість підпорядкування всіх державних органів і їхніх посадових осіб природному закону; про за­соби й способи обмеження державної влади; юридичну рівність лю­дей; незалежне й неупереджене правосуддя як гарантію прав і свобод людей від свавільних дій влади тощо. І хоч між поглядами згаданих мислителів можна помітити чимало розбіжностей, їхній внесок у фор­мування сучасного конституціоналізму беззаперечний.

Гуго Гроцій був одним із перших теоретиків природного права, який обстоював ідею суспільного договору як основи відносин між владою та народом.

Заслуга Томаса Гоббса, за всієї неоднозначності його спадщини через схильність до авторитаризму (абсолютизму), у тому, що він оха­рактеризував «вічні й непорушні природні закони», на підставі яких самоорганізується громадянське суспільство, модель якого й намагав­ся сконструювати.

Суттєво вплинув на розвиток політичної й правової ідеології Нового часу видатний англійський філософ і правознавець Джон Локк. У своїх працях, зокрема найвідомішій з них — «Два трактати про врядування» (1690), він, орієнтуючись на конкретну політичну ситуацію тогочасної Англії, розви­нув теорію природних прав і свобод людини, обґрунтувавши цілу низку питань, які хвилювали англійське, та й не тільки, суспільство в ті буремні роки, наприклад: поняття «політичної влади» й «політичного суспільства», їхні цілі та взаємозв'язки, «народний суверенітет», теорію «суспільного договору», теорію власності й багато інших.

Значну увагу Джон Локк приділив засобам і способам обмеження (са­мообмеження) державної влади на користь громадянського суспільства, прав і свобод людини. Таке обмеження він убачав у підпорядкуванні законодавчої влади природним законам, в основі яких суспільне благо. Законодавча влада не може мати іншої мети, окрім збереження цілісності суспільства, а отже, «ніколи не може мати права знищувати, поневолювати або умисно розоряти підданих». Виконавчу владу обмежено законами, що ухвалила законодавча влада, за допомогою яких вона повинна управ­ляти. Одночасно основною і, по суті, єдиною метою законів повинно бути благо народу. Верховна влада належить народові, який має право змінювати законодавчий орган, ба більше, усувати владу загалом, якщо вона не виконує своїх зобов'язань перед ним, зокрема скориставшись природним правом народу на повстання.

Хоч у концепції Локка судової влади як окремої гілки влади немає, здійснення правосуддя він розглядав як важливу властивість держави, покладаючи її на кожну з гілок влади в процесі належного виконання своїх повноважень.

Оцінюючи теоретичну спадщину Джона Локка загалом, слід наголо­сити на тому, що він насправді започаткував доктрину лібералізму як цілісне вчення, що стала невіддільною частиною спочатку англійської, згодом — західної, а зрештою — і загальної інтелектуальної традиції конституціоналізму.

Згодом цю доктрину розвинули у своїх вченнях мислителі епохи Просвітництва: Жан-Жак Руссо і Шарль Монтеск'є, що суттєво вплину­ло на практичні наслідки американської й Великої французької рево­люцій XVIII століття.

Основою політико-правової концепції одного з найяскравіших представників епохи Просвітництва — французького філософа й пись­менника Жан-Жака Руссо, що викладено переважно в його праці «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.), стала ідея народного суверенітету, який Руссо визначав як «невідчужува- ний» і «неподільний». Саме народ як спільність всіх громадян дер­жави, об'єднаних на підставі суспільного договору (Social Contract) — домовленості громадян між собою, є сувереном у державі. Державна влада, за Руссо, створюється актом суверена, перебуває в нього на службі. Тільки суверенові належить право ухвалювати закони, дер­жавна ж влада має їх застосовувати й виконувати. Вона не може мати якихось окремих прав, окрім тих, якими її наділяє народ своєю «загаль­ною волею»*. Це дало підстави багатьом авторам вважати, що Ж.-Ж. Руссо віддавав перевагу безпосереднім формам реалізації народного суверенітету. Проте в деяких наступних своїх працях він не заперечу­вав потрібності парламенту як представницького органу, що здійснює законодавчу владу. Тому доречніше, очевидно, говорити про те, що під законом як актом «загальної волі народу» Руссо розумів те, що з часом стали називати «Основним (основоположним) законом», тобто кон­ституцією**. У такій інтерпретації ідеї Ж.-Ж. Руссо цілком співзвучні з доктриною конституціоналізму та є її безсумнівним здобутком.

Суттєвий внесок у розвиток засадничих ідей доктрини конститу­ціоналізму зробив ще один відомий французький правознавець і фі­лософ — Шарль Луї Монтеск'є. В історію політичної і правової думки він увійшов як один із творців теорії поділу влади, хоч його спадщина охоплює набагато ширше коло питань. У працях Монтеск'є чимало ува­ги приділено, зокрема, справедливості як вічної категорії, що жодним чином не залежить від людських законів. Саме на цьому моральному ідеалі слід будувати відносини вільної людини й справедливого су­спільства. Також чимало оригінальних ідей він висловив про поняття закону як вияв «людського розуму», який у своїй основі орієнтується на закони моралі; розмежування законів природи й позитивних законів; способу творення останніх тощо***.

Рефреном крізь всі ці міркування Монтеск'є проходить ідея людської свободи, яку можна забезпечити лише в умовах «стримуваного правлін­ня». Під ним мислитель розумів право людини робити все, що не забо-

Антология мировой правовой мысли: в 5 т. М.: Мысль, 1999. С. 129—130, 131, 134—137, 139—140. Т. 3.

Головатий С. Верховенство права: у 3 кн. К.: Фенікс, 2006. С. 349. Кн. 1.

Антология мировой правовой мысли: в 5 т. М.: Мысль, 1999. С.108—112. Т. 3. ронено законом, та не робити того, до чого її закон не зобов'язує, так і побудову державної влади на інституційній основі. Відповідно до теорії Монтеск'є, цього досягають за допомогою поділу влади на три функції: законодавчу, виконавчу й судову, яким мають відповідати три види ор­ганів, повноваження між якими чітко розподілено, щоб унеможливити їхнє зосередження в якомусь одному органі. До того ж відповідно до теорії Монтеск'є «поділ влади слід супроводжувати системою стриму­вань і противаг», що передбачає взаємний контроль між законодавчи­ми, виконавчими й судовими органами. Тільки така побудова влади, на переконання Монтеск'є, має майбутнє, інакше вона «загине».

Ці ж теоретичні ідеї Ш. Монтеск'є стали, по суті, хрестоматійними для концептуальної парадигми сучасного конституціоналізму. Вони, як й ідеї його попередників, про які йшлося вище, уперше знайшли своє відбиття в конституційних документах США: Декларації незалежності 1776 р., Конституції 1787 р., Біллі про права 1791 р. та конституційному законодавстві Великої французької революції кінця XVIII століття.

Ці ідеї лягли в основу нового розуміння конституції спочатку в Європі, а згодом і в багатьох інших країнах світу. Суть такого її розуміння чітко сформульовано в пункті шістнадцятому французької Декларації прав лю­дини і громадянина 1789 року, в якому йдеться про таке: «Суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав і не проведено розподіл влади, не має конституції». Саме з розумінням конституції як нормативного документа — Основного (основоположного) закону, спрямованого на обмеження владного свавілля, забезпечення прав і свобод людини й фак­тичного проведення розподілу державної влади за певними напрямами її діяльності (відповідними гілками), щоб не допустити її узурпації однією особою (монархом) чи певною групою осіб, починається утвердження конституціоналізму як особливої політико-правової доктрини й практики.

1.1.2.