Сутність конституціоналізму, його рівні й складові елементи. Конституціоналізм і конституція
Попри доволі тривалу історію дослідження конституціоналізму, його поняття й досі як у зарубіжній, так і вітчизняній літературі інтерпретують по-різному. Найпоширенішим є класичне визначення конституціоналізму як теорії й практики обмеження державної влади (державного правління) в інтересах громадського спокою (громадянського суспільства), захисту прав і свобод людини від державного свавілля*.
Проте є й інші, ширші підходи до інтерпретації поняття конституціоналізму: доповнення його класичної сутнісної риси — обмеження (самообмеження) державної влади іншими сутнісними ознаками — розподілом влади, парламентаризмом, виборчою системою, місцевим самоврядуванням, «здатними запобігти узурпації публічної влади й безвідповідальності перед індивідами і суспільством»**, судовим конституційним контролем як гарантією обмеження публічної влади й забезпечення прав та свобод людини*** тощо.Доволі поширеними є намагання розкривати поняття конституціоналізму через категорію «політико-правового режиму», визначаючи його як «режим функціонування державної влади відповідно до конституції..., основаної на ідеології конституціоналізму»**** або ж на верховенстві прав і свобод людини й громадянина*****. Інші акцентують увагу на конституціоналізмі як на своєрідному способі мислення, за яким політика має бути спрямована згідно з правилами або концепціями, писаними або неписаними, які не можна легко змінити******. Ще інші — розглядають конституціоналізм як багаторівневу систему, яка функційно виходить за межі конституцій і права взагалі, відбиваючи особливості менталітету й буття народу******* тощо.
З цього далеко неповного переліку інтерпретацій конституціоналізму видно, що ситуація, яка склалася нині в літературі з визначенням його поняття, нагадує, за висловом сучасного угорського конституціоналіста А. Шайо, ситуацію відносин Святого Августина з Богом, коли той на запитання, хто такий Бог, відповів: «Не можу дати йому визначення, але знаю, що таке безбожництво»********.
Схожа ситуація також є в загальній теорії права із визначенням поняття права, підтвердженням чого є розмірковування з цього приводу одного з відомих сучасних французьких теоретиків права й конституціоналістів Ж. Веделя. За його власним визнанням, після тривалих роздумів він так і не зміг знайти однозначної відповіді на запитання «Що таке право?», зрештою дійшовши такого показового висновку: «Хоч я погано знаю, що таке право в суспільстві, думаю, що я знаю, яким би було суспільство без права»*. Приблизно те ж саме можна сказати про конституціоналізм. Як складне, багатопланове й багаторівневе явище його можна інтерпретувати по-різному: як політико-правову ідеологію, як суспільно-політичний рух, спрямований на реалізацію цієї ідеології; як практику регулювання суспільних відносин тощо**.К.: Юринком Интер, 2013. С.67.
Проте жодна з таких інтерпретацій не спроможна дати цілісне уявлення про конституціоналізм як феномен. Тому за всієї важливості коротких операційних визначень (наприклад, як наведене вище класичне), що характеризують сутність конституціоналізму, для повного розкриття його змісту доцільно використовувати не дефініції (тим паче з претензією на універсальність), а характеристику конституціоналізму через його основні ознаки — елементи, як це роблять деякі правознавці.
Сучасний американський вчений Л. Генкін, зокрема, серед ознак конституціоналізму виокремлює такі його принципи-складники:
• принцип народного суверенітету як одна з визначальних цінностей конституціоналізму та його проголошення в конституції як результат волевиявлення народу;
• принцип найвищої юридичної сили конституції, її визнання безпосередньо чинним, вищим правом, а не програмовим політичним документом;
• принцип здійснення державної влади на підставі й відповідно до конституції;
• принцип визначеного конституцією представницького правління, відповідального перед народом на підставі загального всенародного, періодичного волевиявлення;
• принципи верховенства права, державного правління на демократичних засадах, що, своєю чергою, передбачають дотримання принципів обмеженого правління, поділу влади із системою стримувань і противаг;
• наявність цивільного контролю за збройними силами й іншими військовими формуваннями;
• гарантовану конституцією незалежність суддів;
• наявність інституту судового конституційного контролю як гарантії конституції;
• принцип внесення змін до конституції лише на підставі визначеної процедури, яка забезпечує її жорсткість і пріоритет (верховенство) щодо інших правових актів;
• неприпустимість обов'язкового (офіційного) тлумачення конституції політичними органами чи партіями;
• можливість певного конституційного маневру, який дає змогу враховувати конституційні традиції країни для конституціоналі- зації фундаментальних цінностей суспільства;
• наявність конституційних гарантій основоположних прав і свобод, їхнього захисту від державної та іншої сваволі*.
Хоча більшість перелічених ознак конституціоналізму нерозривно пов'язана з характеристикою природи й основного змісту конституції в сучасному її розумінні, не важко помітити, що їхнє коріння сягає концептуальних засад конституціоналізму, що сформулювали мислителі минулого, і які відображено вже в перших конституційних актах XVII — XVIII століть, про що вже йшлося вище.
Попри те, що ці засади конституціоналізму, як і його доктрина загалом, формувалися в умовах неліберальних суспільств — панівних тоді в Європі абсолютистських монархічних режимів, вони ґрунтувалися на ліберальних ідеалах: природних, невідчужуваних правах людини, справедливості, свободи та юридичної рівності, обмеженого державного правління (владарювання), народного суверенітету тощо, під гаслами яких здійснювали ліберально-демократичні (буржуазні) революції. Тобто конституціоналізм як явище своїм становленням зобов'язаний насамперед ідеології лібералізму, колискою якого була Європа. Для розуміння конституціоналізму це його ідеологічне підґрунтя має одне з визначальних значень. Воно дає змогу не тільки глибше осмислити його сутність, а й суттєво впливає на типологію (класифікацію) конституціоналізму, особливості практики його реалізації в різних країнах, зокрема в Україні, про що йтиметься далі.
Отже, осмислення поняття конституціоналізму слід розпочинати з усвідомлення історично достовірних його концептуальних основ, інакше кажучи, з доктринального рівня. Без цього поглиблене розуміння конституціоналізму та його втілення в нормотворчу й нормозастосов- ну конституційну практику країни неможливе.
Наступним, не менш важливим рівнем конституціоналізму, без якого він не може існувати як цілісне явище, є його інституційно-нор- мативний рівень — «переведення» засадничих ідей (ідеалів) конституціоналізму у відповідні нормативні юридичні формули, незалежно від того будуть вони зосереджені в єдиному кодифікованому конституційному акті — Основному законі, до чого нині схиляється більшість держав, чи викладені в декількох нормативно-правових актах (документах) конституційного змісту. Тобто конституціоналізм, хоч і не є похідним від конституції держави, як вважають деякі конституціоналісти, проте нерозривно пов'язаний з нею. Конституція — це обов'язковий атрибут конституціоналізму. Без неї він перетворюється на політичну декларацію або в ліпшому разі — у філософський світогляд певної інтелектуальної частини суспільства.
Водночас ще раз наголосимо, що конституціоналізм і конституція — явища неідентичні. По-перше, самі положення конституції можуть не відповідати вимогам — елементам конституціоналізму. І як свідчить історичний досвід, такі випадки не є рідкістю. По-друге, навіть у тому разі, коли текст конституції загалом відбиває вимоги конституціоналізму, це ще не утверджує його автоматично в країні. Треба, щоб ці вимоги (а отже, і текст конституції) послідовно й неухильно втілювали в життя. На жаль, розбіжності між конституційними формулюваннями (нормами) й реальною практикою їхньої реалізації в багатьох країнах часто такі разючі, що говорити про існування в них конституціоналізму можна або ж з великими застереженнями, або ж узагалі не доводиться. Отже, практичний, функційний рівень конституціоналізму часто має визначальне значення для характеристики його стану в тій чи іншій країні, до чого ми ще повернемося.
1.1.3.