До питання про типи (моделі) конституціоналізму

У спеціалізованій літературі про конституціоналізм його часто кла­сифікують за відповідними типами або моделями. Критерії такої кла­сифікації досить різноманітні: від доктринальних особливостей до специфічних ознак тієї чи іншої моделі — особливостей розподілу вла- ди й форми державного правління, ступеня суверенітету парламенту, наявності чи відсутності кодифікованої конституції та судового консти­туційного контролю, ролі судової влади в правотворчості, зокрема в розвитку конституції, моделі конституційної юстиції тощо.

Відповідно до особливостей доктринальних засад, деякі автори виокремлюють, зокрема, ліберальний і ліберально-демократичний типи конституціоналізму. В основі першого типу, на їхню думку, захід­на традиція права, фундаментальними цінностями якої є: самоцінність індивіда та його відповідальність за свої дії; принцип недоторкано­сті приватної власності як основи індивідуальної свободи; вільного ринку, вільної конкуренції та рівних можливостей; розподіл влади з розвиненою системою стримувань і противаг; гарантованість прав і свобод людини, рівність людей (громадян) перед законом; верховен­ство права тощо.

Класичною моделлю ліберального типу конституціоналізму за вка­заною класифікацією вважають американську. До цього ж типу нале­жить також британська, або вестмінстерська модель. На відміну від американської моделі, британська відбиває ідею суверенітету (верхо­венства) парламенту за одночасного визнання активної правотворчої ролі судової влади, відсутність писаної конституції тощо. Коріння тра­диції цієї моделі сягає вже згаданої Великої хартії вольностей (1215), а також Петиції прав та Білля про права (1689), Акта про устрій (1700).

Ліберально-демократичний тип конституціоналізму, згідно з такою класифікацією, притаманний переважно країнам континентальної Єв­ропи. Він ґрунтується на таких цінностях, як-от: повага людської гідно­сті, народного суверенітету, демократії.

Окрім названих типів і моделей конституціоналізму, виокремлюють ще й інші його різновиди, наприклад: ісламський, латиноамерикан­ський, далекосхідний, традиційний, перехідний конституціоналізм** тощо. Деякі конституціоналісти акцентують увагу переважно на двох основних різновидах конституціоналізму — західноєвропейському й

Див. наприклад: Савчин М. Конституціоналізм і природа конституції. Ужгород: Ліра, 2009. С. 29—69. Там само. американському* або ж на трьох його реально наявних моделях — американській, англійській (вестмінстерській) та європейській**, які запропонували свого часу американські конституціоналісти. З цього логічно випливає, що країна, яка має намір стати на шлях конституці­оналізму, з урахуванням конкретних історичних умов, традицій тощо повинна вибрати для себе одну з цих моделей. Також поширена думка про те, що кожна правова система, використовуючи світовий досвід, створює свою модель конституціоналізму***.

Не заперечуючи багатоманітності виявів конституціоналізму в різ­них країнах, правових сім'ях і цивілізаціях, навряд чи є підстави різ­кого розмежування доктринальних засад конституціоналізму й кон­струювання на цій підставі його відповідних типів. Конституціоналізм як доктрина та явище політико-правового життя сформувався на ґрунті ліберальної ідеології й відповідних їй цінностей: людської гідності, не- відчужуваних прав людини, справедливості, юридичної рівності, роз­поділу влади, верховенства права (правової держави), справедливого й неупередженого правосуддя тощо. У цьому плані помітних відмін­ностей в ідеології, на якій ґрунтується американський, англійський, єв­ропейський (французький і німецький) конституціоналізм, немає.

Ці акценти стосуються, зокрема, співвідношення людської гідності й свободи людини, обсягу позитивних зобов'язань держави в захисті прав людини, ступеня жорсткості (гнучкості) розподілу влади, особли­востей судового конституційного контролю, відносин між національ­ним і міжнародним правом тощо. Проте, по-перше, вказані акценти не виходять за межі засадничих положень конституціоналізму, а по-друге, вони або ж принаймні частина з них, багато в чому залежать від загаль­них тенденцій розвитку конституціоналізму у світі, тобто є не статични­ми, а динамічними.

Див. наприклад: Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм. К.: Юрінком Інтер, 2010. С. 8. Бориславська О. М. Європейська модель конституціоналізму: системно-аксіологічний аналіз: монографія. Харків: Право, 2018. С. 10, 12—30.

Проблемы современной конституционалистики. К.: Юринком Интер, 2012. С. 66.

Попри те, що доктринальне (концептуальне) формування конститу­ціоналізму здійснювали на підставі європейської (західної) традиції та притаманних їй цінностей, нині провідні складники — цінності консти­туціоналізму поступово набувають загальносоціального, універсально­го змісту, тобто стають надбанням усього людства. До того ж, на від­міну від попередніх історичних епох, коли домінував європоцентризм як нібито єдино правильний, магістральний шлях розвитку людства й західні цінності нав'язували іншим народам, особливо колишнім коло­ніям, через тиск або й прямий примус, нині європоцентризм як явище відходить у минуле. Потребу в урахуванні цивілізаційних, правосімей- них і національних особливостей і, як писав Л. Генкін, «певного консти­туційного маневру» для їхнього забезпечення нині зазвичай визнають не тільки в теорії, а й дотримуються на практиці.

Водночас у світі дедалі більше усвідомлюють, що за всієї різнома­нітності культур, традицій, політичних і правових систем окремих кра­їн, регіонів і континентів, яка, безперечно, зберігатиметься й надалі, для подолання глобальних проблем і викликів, що з'явилися протягом останніх десятиліть, потрібен певний консенсус щодо базових універ­сальних цінностей, що зрештою знаходить своє відбиття в спільних концептуальних підходах і напрямах (сферах), принципах й інститутах конституціоналізму.

Як свідчить практика багатьох країн (не лише європейських і пів­нічноамериканських), у конституційному регулюванні (на інституцій- ному й нормативному рівнях) відбуваються процеси взаємовпливу, своєрідної конвергенції, тобто зближення конституційних засад, сфер регулювання й інститутів та їхнього втілення в конституціях, інших кон­ституційно-правових актах. З одного боку, у тексти конституцій біль­шості держав світу проникають цінності, традиційно притаманні кон­ституціям країн Заходу: положення про права людини, розподіл влади, засоби й способи її обмеження тощо.

Навіть у сакралізованих мусульманських країнах з їхніми релігійни­ми правовими системами, де позиції ісламу традиційно домінували в організації суспільного, зокрема політичного життя, нині спостеріга­ються процеси секуляризації, зокрема й через упровадження в на­ціональні конституції цінностей конституціоналізму, трансплантованих здебільшого з європейських конституцій. І хоч відносини між принци­пами конституціоналізму й ісламом, зокрема шаріатом, залишаються доволі складними, антагонізм між ними поступово відходить у мину­ле, поступаючись місцем взаємодоповнюваності (complementarity) один одного. Інтенсивність і ступінь послідовності цих процесів у різних мусульманських країнах суттєво відрізняються. В одних (на­приклад, в Ірані, Пакистані) іслам (шаріат) продовжує досить активно впливати як на тексти національних конституцій, так і на практику їх­нього застосування; в інших (наприклад, у Нігерії) помітне прагнення до відокремлення релігії від держави й обмеження застосування шарі­ату конституцією, що, очевидно, значною мірою можна пояснити «поліконфесійністю» цієї країни; у ще інших (наприклад, у Туреччині) можна спостерігати демонстративні вияви сумісності ісламу, демокра­тії та секуляризму.

Дедалі частіше в конституціях мусульманських (ісламських) країн закріплюють положення, присвячені правам людини, місцю міжна­родних договорів про права людини в національній правовій системі, принципу розподілу влади, інституту судового контролю за дотри­манням конституції (конституційного контролю) тощо. Конституція Єгипту 2014 року, наприклад, хоч і підтверджує вірність принципам шаріату (Преамбула, статті 1, 2, 3), проте закріплює низку положень, які беззаперечно належать до надбань конституціоналізму: сувере­нітет належить лише народові, який є джерелом влади, охороняє на­ціональну єдність, основану на принципах рівності, справедливості й рівних можливостей громадян (стаття 4 Конституції Єгипту); політичну й партійну багатоманітність, мирну передачу влади, розподіл і баланс влади, її підзвітність народові, поваги до прав і свобод людини (стат­тя 5 Конституції Єгипту) тощо. Цінності конституціоналізму поступово проникають також в інші країни, зокрема ті, що за поширеною класи­фікацією досі зараховують до «соціалістичних», які зазвичай вважають несумісними з конституціоналізмом.

У розвитку Китайської Народної Республіки та її правової системи, наприклад, після 1978 року помітно очевидний відхід від правової сис­теми радянського зразка та їхня суттєва модернізація і «вестернізація». Це також виявляється в сприйнятті системи сучасних принципів права, зокрема одного з основних — принципу верховенства права, який ки­тайською мовою передають термінами «фа чжи» й «іфачжигуо», що вперше було закріплено в тексті ст. 5 Конституції КНР 1982-го в редак­ції 1999 року*. Суттєво змінилася також низка інших принципів у публічно-правовій сфері КНР. І хоч їхній зміст не є цілком ідентичний із західними аналогами, має «китайську специфіку», не помічати цих загальноцивілізаційних тенденцій конституціоналізму не можна.

Поширення конституціоналізму на інші цивілізації та народи є на­слідком розширення діалогу між різними країнами, їхніми політични­ми й правовими системами, зокрема у сфері основ побудови суспіль­ства й держави, визнання й гарантування прав та свобод людини тощо.

З іншого боку, у конституціях західних країн дедалі частіше з'явля­ються положення, характерні для конституцій інших правових сімей: принципи соціальної солідарності й соціальної справедливості в роз­поділенні соціальних благ, поєднання індивідуальних (традиційних для Заходу) інтересів з колективними, публічними, елементи регулю­вання ринкової економіки тощо. Одночасно цінності конституціоналіз­му значною мірою втрачають своє вихідне (первинне) ліберальне за­барвлення. Зовсім не тому, що «лібералізм нині вмирає», як вважають деякі діячі російської культури**, а тому, що ідеологічні витоки прав лю­дини, свободи, демократії та верховенства права перестають бути ви­значальними в сучасному світі. Вони дедалі більше набувають характе­ру загальнолюдських цінностей, незалежних від сповідуваної ідеології.

Дедалі помітнішим стає зближення сфер конституційного регулю­вання, його принципів й інститутів, понятійного апарату. У результаті конституції різних країн світу стають дедалі схожішими (однорідними) як за основними принципами й структурою, так і, певною мірою, за своїм змістом. У сучасному світі майже немає текстів конституцій, які б повністю нехтували надбаннями людства у галузі конституціоналізму. Цього зазвичай не наважуються робити навіть диктаторські режими за­ради створення видимості своєї респектабельності.

Цілковите ігнорування здобутків людської цивілізації в галузі кон­ституціоналізму неминуче спричинить ізоляцію таких режимів, а зреш­тою, їхнє політичне банкрутство. Тому характерною рисою сучасних авторитарних режимів є не так наявність відверто антидемократичних конституцій (а точніше їхніх текстів), як їхня фіктивність, тобто суттєві розбіжності між проголошеними в конституції положеннями й реаль­ною практикою їхньої реалізації.

Отже, можна стверджувати, що на доктринальному рівні, який про­довжує еволюціонувати, наповнюючись спільними конституційними здобутками різних країн, та інституційному, нормативно-конституцій­ному рівні магістральний шлях розвитку конституціоналізму як і люд­ства загалом, простежується доволі чітко. З огляду на це, заперечувати тенденцію до його універсалізації навряд чи є підстави.

Універсалізація сфер, засад, інститутів конституційного регулюван­ня, звісно, не веде до їхньої повної уніфікації. У текстах конституцій усіх країн, безсумнівно, є свої «родзинки», пов'язані з історією державо­творення, національними традиціями й цінностями тощо, які все ж не можна вважати визначальними. Шукати, навіть з благородною метою, власний унікальний шлях конституційного розвитку, до чого інколи за­кликають деякі вітчизняні політики, в умовах глобалізаційних та інте­граційних процесів, які стають дедалі помітнішими в сучасному світі, це шлях до того ж ізоляціонізму, який зрештою спричинить катастро­фічні для держави наслідки.

Набагато складніша річ з практичним, функціональним рівнем кон­ституціоналізму. Як засвідчує конституційний досвід більшості країн, ідеали й принципи конституціоналізму, як і відповідні конституційні положення, накладаються на конкретний соціальний ґрунт тієї чи ін­шої країни, правової сім'ї та цивілізації, «занурюються» в їхнє глибинне середовище: історичні традиції, особливості правових систем, право­свідомості, правової культури й менталітету народу, стилю правово­го мислення тощо.

Світовий досвід переконливо свідчить, що цей практичний функці­ональний зріз конституціоналізму (без якого його уявити неможливо) набагато консервативніший, якщо порівняти з ідеями й принципами конституціоналізму, текстами конституцій та інших конституційних нормативно-правових актів. Швидких змін на цьому рівні конституці­оналізму очікувати не доводиться. Суттєві особливості тут зберігати­муться не тільки в найближчій, а й у віддаленій історичній перспективі.

Універсальні цінності, принципи й інститути, які дедалі частіше відобра­жаються в конституціях країн, правові системи яких належать до різних правових сімей, на практиці часто піддаються суттєвому корегуванню відповідно до притаманних тій чи іншій правовій сім'ї традиційних джерел права, правових інститутів, стилю правового мислення та інших особливос­тей. Не є винятком навіть одна з найбільш «вестернізованих» конституцій далекосхідної правової сім'ї (країн Далекого Сходу) — Конституція Японії (що, до речі, не дивно, оскільки її розробляли й ухвалювали під значним політичним впливом США). На практиці її положення, як і положення інших нормативних актів, піддають суттєвій «японізації», тобто «пропускають» крізь призму характерних японській правовій системі (як і китайській) традицій конфуціанства. Тим помітніше така практична трансформація конституційних положень виявляється в країнах, правові системи яких належать до релігійних та традиційних правових сімей. Під час застосу­вання таких положень (навіть за умови їхньої зовнішньої невідрізненності від європейських) вони пристосовуються до релігійних канонів і традицій, тобто відбувається їхня «ісламізація», «індусизація», «озвичаєння» тощо.

Відтак напрошується висновок: критерії виокремлення відповідних різновидів конституціоналізму слід шукати переважно не на доктриналь­ному рівні й навіть не на рівні закріплення його основоположних засад у конституціях (окрім хіба що конституцій мусульманських країн), а насам­перед на рівні функціональному. Саме на цьому рівні можна, очевидно, виокремлювати не тільки американський, британський, континенталь­но-європейський (французький чи німецький) конституціоналізм, а й багато інших його різновидів: скандинавський, південноамериканський, японський, індуський, ісламський, іудейський, африканський тощо.

Утім, у цьому разі йдеться швидше не так про моделі конституціона­лізму як такого, як про особливості правових сімей і правових систем, в яких він функціонує. Інакше кажучи, «національний конституціоналізм» як явище значною мірою формується під впливом особливостей національ­ної правової системи й правової сім'ї, до якої вона належить. їхня історія сягає набагато глибших пластів попередніх епох, якщо порівняти з історією конституціоналізму. З врахуванням цих застережень слід розглядати також особливості вітчизняного українського конституціоналізму.

1.1.4.