Генезис українського конституціоналізму та його сучасний стан

У вітчизняній літературі з конституціоналісти^ інколи можна на­трапити на твердження про те, що в процесі становлення нового кон­ституційного ладу (особливо на початкових його етапах) в український «правовий ґрунт» було «пересаджено» ідеї й інститути з чужої соціаль­но-політичної та правової реальності «західного конституціоналізму».

Важливе значення для розвитку в Україні конституційних ідей мали акти періоду Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького: Зборівський договір 1649 р., Березневі статті (або їх ще назвивали Переяславським дого­вором) Богдана Хмельницького 1654 р., а також Гадяцький трактат Іва­на Виговського 1658 р. і деякі інші «договірні» акти пізніших років. Усі вони більшою чи меншою мірою закладали основи побудови демо­кратичної держави на теренах України тих часів.

Однак особливе місце серед вітчизняних документів конституцій­ного змісту ХУІІ—ХУІІІ століть займає «Правовий уклад та конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького, укладеного між яс­новельможним паном Пилипом Орликом — новообраним гетьманом Війська Запорозького і генеральною старшиною, полковниками, а рів­но ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скрі­плені найяснішим Гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах».

Хоч за своєю природою й змістом її не можна беззастережно наз­вати конституцією в сучасному розумінні, низка ідей і положень цього документа цілком відповідає, а в деяких аспектах навіть випереджає європейську конституційно-правову думку тієї доби. За словами відо­мого українського історика Дмитра Дорошенка «Правовий уклад та конституції... 1710 року» «перейнято дуже ліберальним і демократич­ним духом», що ставить його «в ряди найкращих пам'яток політичної думки того часу в цілій Європі»*. І це недивно, адже «Правовий уклад та конституції.» готувала високоосвічена, з широким європейським світоглядом еліта тогочасного українського суспільства — Пилип Ор­лик і його сподвижники-однодумці, — які, безсумнівно, не тільки були ознайомлені, а й творчо осмислили й успішно застосували з пристосу­ванням до українських реалій ідейні надбання європейського, а також вітчизняного конституціоналізму, що набував розвитку.

Серед найважливіших положень «Правового укладу.», які визна­чали засади побудови й функціонування державної влади в Украї­ні, слід назвати:

• поділ влади між гетьманом як главою Уряду (виконавчої влади), Генеральною Радою як прообразом загальнодержавного пред­ставницького органу з законодавчими повноваженнями й Гене­ральним судом та судами, що здійснюють судочинство;

• обмеження влади Гетьмана Генеральною Радою та Генеральним судом;

• принцип виборності «генеральних радників» — членів Генераль­ної Ради та «народних радників» — «городових полковників»;

• право українських міст на самоврядування з визначенням осо­бливого статусу столиці України — міста Києва.

«Правовий уклад...» містив також низку інших положень, спрямо­ваних на забезпечення безпеки Вітчизни, управління громадськими справами тощо, кінцевою метою яких проголошено «спільне благо».

На жаль, після того як російський імперський режим ліквідував Геть­манщину в Україні й посилив гніт українського народу, розвиток кон­ституційно-правової думки в Україні майже було припинено на довгі десятиліття — аж до другої половини XIX століття.

Посилення політичних і мовних репресій проти українського на­роду, зокрема сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 р. й Емський указ царя Олександра ІІ 1876 р. стали поштовхом для спротиву росій­ському імперському режиму й національного відродження, зокрема розвитку національної конституційно-правової думки. Ці події відобра­зилися в низці конституційних проєктів, як-от: «Начерк Конституції Рес­публіки» одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1848—1850 рр.), «Проект оснований устава украинского общества “Вольный Союз” — “Вільна спілка”» Михайла Драгоманова (1884 р.), «Основний закон Самостійної України» Миколи Міхновсько- го (1905 р.) тощо.

Особливо потужним імпульсом для розвитку ідей конституціоналізму став період національно-визвольних змагань і відродження української державності (1917—1920 рр.). Ці ідеї втілено в цілій низці документів того періоду: Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної Республіки, Статут про державний устрій, права та вольності УНР, конституційні акти Української Національної Ради у Львові, Тимча­совий Основний закон про державну самостійність земель бувшої Ав­стро-Угорської монархії та іншому конституційному законодавстві; також у проєктах Конституції України: «Основний Державний закон Української Народної Республіки» (1920 р.), «Конституція (основні державні закони) УНР» проф. О. Ейхельмана, «Конституція ЗУНР» проф. С. Дністрянського

(1920 р.)* тощо. Попри те, що деякі з документів поряд з ліберально-де­мократичними ідеями містили й певні соціалістичні державотворчі ідеї, а історики й правознавці оцінювали їх не завжди однозначно, слід визна­ти, що загалом конституційні засади, на яких розбудовували Українську державу тих часів, розвивалися в річищі загальноєвропейських тенденцій конституціоналізму.

Цей процес було перервано після встановлення в Україні (за актив­ної військової підтримки Росії) радянської влади з її «новим конститу­ційним порядком», який ґрунтувався на запереченні основних здобут­ків конституціоналізму:

• невідчужуваних прав людини, розглядаючи їх як встановлені, «даровані» державою, з огляду на що їхнє визнання й забезпе­чення вважали її внутрішньою справою;

• принципу розподілу влади, натомість проголошеним радянськи­ми конституціями, зокрема Конституцією УРСР різних періодів всевладдя рад, за яким, по суті, приховували монопольну владу «керівної і спрямовувальної сили» — комуністичної партії;

• принципу ідеологічного й політичного плюралізму, наслідком чого стало панування єдиної комуністичної ідеології;

• принципу верховенства права (правової державності) й підміна його «принципом соціалістичної законності»;

• принципу прямої дії конституції, її інтерпретація як акта політич­ного, програмового змісту, а не юридичного документа тощо.

Це не дає підстав визнавати особливу «радянську модель консти­туціоналізму», що інколи бачимо в пострадянській, зокрема вітчизня­ній літературі. ’’

І хоч в останні роки радянського конституційного порядку відбулася певна його лібералізація — проголошення ідеї «соціалістичної право­вої держави», упровадження інституту спеціалізованого конституцій­ного нагляду тощо, це не змінило його сутності.

Справжній ренесанс вітчизняного конституціоналізму та його нове якісне наповнення надбаннями європейського й світового конститу­ціоналізму відбулося лише після проголошення незалежності України (1990—1991 рр.). Уже перший історичний акт цього періоду — Декла­рація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. (ухвалено ще в

Пуздрач Ю. В. История российского конституционализма ІХ—ХХ веков. СПб.: Юридический центр «Пресс», 2004. С. 463.

Див., наприклад: Мироненко О. М. Історія Конституції України. К.: Видавничий дім «Ін Юре», 1997. С. 38—44. умовах перебування України в складі СРСР) задекларував основні цін­ності конституціоналізму, як-от:

• побудова демократичної та правової держави;

• усебічне забезпечення прав і свобод людини;

• здійснення державної влади за принципом її поділу на законо­давчу, виконавчу та судову;

• захист усіх форм власності, зокрема й приватної тощо.

Саме Декларація започаткувала новітній конституційний процес в Україні, ставши його світоглядно-методологічною основою.

Згодом ідеї Декларації розвинули в Концепції нової Конституції України, яку схвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р., тобто ще до ухвалення Верховною Радою України Акта проголошен­ня незалежності України від 24 серпня 1991 р. Попри те, що на змісті Концепції певною мірою негативно позначилися умови, в яких її роз­робляли й ухвалювали, що спричинило інколи надмірну заполітизо- ваність її окремих положень, їхню логічну неузгодженість через виму­шені компроміси між різними політичними силами тощо. Концепція стала важливим кроком на шляху розвитку новітнього вітчизняного конституціоналізму. На підставі її положень, Конституційна комісія та її робочі групи (за участі зарубіжних експертів) протягом 1992—1996 рр. розробляли й удосконалювали проекти нової Конституції України. Цей тривалий і складний конституційний процес урешті-решт завершився 28 червня 1996 року її ухваленням Верховною Радою України.

У Конституції України, яка відповідно до її преамбули е Основним законом України, що цілком відповідає її сучасному розумінню, було закріплено всі основні елементи (цінності) конституціоналізму:

• визнання людини, її життя й здоров'я, честі й гідності, недотор­канності й безпеки найвищою цінністю, а прав і свобод людини невідчужуваними, такими, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави (статті 3, 21 тощо), а також їхньої гарантова- ності;

• принцип народного суверенітету (стаття 5);

• принцип представницького правління через народне волевияв­лення (статті 5, 69 тощо);

• принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову (стат­тя 6);

• принцип верховенства права (стаття 8);

• принцип найвищої юридичної сили Конституції та прямої дії її норм (стаття 8);

• принцип судового конституційного контролю за дотриманням Конституції (стаття 147);

• принцип незалежності суду й суддів (стаття 126);

• принцип внесення змін до Конституції лише на підставі проце­дури, що визначено в ній (розділ XIII) тощо.

Тому цілком логічно, що текст Конституції України позитивно оцінила Рада Європи та її структури, зокрема Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія), а також закордонні експерти.

Це, звісно, не означає, що Основний закон України зовсім позбав­лений вад. Бездоганних, ідеальних текстів конституцій у світі не існує, і Конституція України не є винятком. В окремих її положеннях відчувається вплив попередньої радянської епохи, що в умовах пошуку компромісів між ідеологічно різноспрямованими, часом діаметрально протилежними політичними силами, очевидно, було неминучим; деякі конституційні фор­мулювання вразливі з погляду юридичної техніки; інколи виникає потреба погодити конституційні положення з розвитком конкретно-історичних умов функціювання суспільства, а також узятими на себе Україною міжнародними зобов'язаннями тощо. Та й національні особливості слід ураховати у ній дещо більшою мірою. З огляду на це, зміни до Конституції не тільки мож­ливі, а й часом потрібні. Проте вони не повинні ставати самоціллю, а їхнє внесення не перетворюватися в реформаторський «конституційний бум», перманентну «конституціонаду», коли кожна новообрана влада (президент, парламент) намагаються підлаштувати текст Конституції під власне бачення або й вузькопартійні, вузькокорпоративні потреби, створюючи для цього «конституційні ради», «конституційні асамблеї», «конституційні комісії» тощо.

Навіть якщо зміни до Основного закону вносять з благородними на­мірами — його поліпшення помилково вважати, що такі зміни стануть запорукою (гарантією) швидких позитивних змін в українському суспіль­стві, а тим паче панацеєю від всіх наявних негараздів на ниві конституці­оналізму. Конституційний ідеалізм, тобто схильність до перебільшення значення певних конституційних формулювань, приписування їм здат­ності радикально змінювати ситуацію в країні, безвідносно до готовності суспільства загалом й особливо його політичних еліт до таких змін, як і традиційний, на жаль, для України правовий, зокрема конституційний, нігілізм — неповажне ставлення до права, закону і Конституції, попри їх, здавалося б, різновекторну спрямованість, насправді є двома сторонами «однієї медалі» — дефіциту політичної і правової культури, деформованої правосвідомості й непрофесіоналізму, який інколи межує з невіглаством.

Конституція — хоч і надзвичайно важливий, потрібний атрибут кон­ституціоналізму, проте лише засіб його утвердження. Конституціона­лізм реально функціонує тоді, коли цінності й положення Конституції послідовно та неухильно реалізують у практичній діяльності органи публічної влади та їхні посадови особи, громадські об'єднання, під­приємства, установи й організації, зрештою — у поведінці громадян, тобто тоді, коли встановлено міцний конституційний правопорядок. Саме на цьому функційному рівні на долю українського конституціона­лізму випало найбільше випробувань за роки незалежності. їхні при­чини доволі різні, одні з яких сягають корінням у складну суперечливу й часто драматичну вітчизняну історію, інші, хоч і пов'язані з першими, зумовлені переважно сучасними суб'єктивними чинниками. Серед та­ких причин можна назвати:

• брак належного практичного досвіду державотворення і відповідно конституцієтворення з огляду на тривалий розвиток українського народу як «недержавного народу»;

• суттєві особливості національної правової системи України, якщо порівняти з іншими правовими системами, що належать до сім'ї континентального права. Хоч основи правової, зокрема консти­туційної традиції України формувалися здебільшого під упливом євроатлантичної, а не особливої «російської», «євроазійської» чи «східнохристиянської» цивілізації, було б перебільшенням говорити про нинішню цивілізаційну однорідність правової системи України (особливо рівня правової свідомості й правової культури, стилю правового мислення тощо). Перебування її частин у складі різних імперій суттєво позначилося на її нинішньому стані;

• брак справжньої національної еліти, спроможної до глибокого усвідомлення й внутрішнього сприйняття найліпших надбань су­часного конституціоналізму, духовних і державотворчих цінностей українського народу як запоруки побудови успішної демократичної та правової держави;

• наявність цивілізаційних відмінностей між різними регіонами України і як наслідок — відсутність єдиного бачення стратегічних напрямів і перспектив розвитку Української держави та її правової системи;

• брак політичної волі до проведення ефективних економічних, пра­вових і політичних реформ, спрямованих на втілення у вітчизняну практику здобутків європейської та світової цивілізації;

• агресія Росії проти України тощо.

Та все ж найважливішою причиною випробувань, а часом і справ­жніх потрясінь вітчизняного конституціоналізму є хронічна хвороба — правовий і, зокрема, конституційний нігілізм. Його коріння в Україні надзвичайно міцне й не обмежуються радянським періодом вітчизня­ної історії, а сягає глибини віків. їх слід, очевидно, шукати ще в епосі Раннього Середньовіччя, зокрема в такому явищі як візантизм.

Однією з його характерних рис у галузі права є здатність створювати видимість сприйняття всього величного й престижного, що нагромаджено європейською цивілізацією в цій сфері (наприклад Конституція України), водночас відкриваючи простір владі азійського типу з притаманними їй способами владарювання: інтригами, підкилимною боротьбою еліт, засто­суванням методу війни проти опонентів, неправдою та фальсифікаціями. Виявів візантизму в сучасній вітчизняній конституційній практиці можна навести безліч: від маніпуляцій з текстом Основного закону Верховною Радою України і Конституційним Судом України до підкилимних торгів і домовленостей, що межують з корупцією у вищих ешелонах влади й «вибіркового правосуддя». На жаль, цю візантійську традицію продовжує й сучасна українська влада з «новими обличчями».

Отже, основні зусилля, спрямовані на утвердження конституціоналізму й конституційного правопорядку в Україні, слід зосередити саме на функ­ціональному його рівні — неухильному виконанні Основного закону. Для цього треба не декларації й продиктовані популізмом зміни до нього, не «паперові» заходи щодо «поліпшення правового виховання населення», а тверда державна воля, розрахована не на миттєві результати, а на кропітку, послідовну й тривалу роботу. І починати її треба з рішучого викорінення правового, зокрема конституційного нігілізму в органах влади, підви­щення рівня правової культури й професіоналізму їхніх посадових осіб. Приклад у цьому мають подавати насамперед правники. Як підтверджує європейський і світовий досвід, стабільна, основана на Конституції, праві й законі юридична практика — суддівська, адвокатська, прокурорська тощо є найліпшим вихователем. Без цього будь-які форми масової правової освіти будуть малоефективними.

1.2.