Конституційне право як транснаціональна наука

Належне усвідомлення сутності конституціоналізму, тенденцій і перспектив його розвитку дає змогу глибше осмислити (або й пере­осмислити) статус конституційного права як науки.

У вітчизняних підручниках і навчальних посібниках з конституційно­го права, які мають традиційну (за аналогією до підручників багатьох країн) назву «Конституційне право України», його зазвичай розгляда­ють як окрему галузеву науку в системі інших «національних» юридич­них наук: цивільного права України, кримінального права України, ад­міністративного права України тощо.

За попередньою, уже суто радянською, традицією до особливих, ок­ремих наук інколи зараховують також конституційне право зарубіжних країн**. Проте, якщо за радянських часів різке розмежування «радянського конституційного права» і «буржуазного конституційного права» мало під собою ідеологічне підґрунтя — «принципову несумісність» їхньої сутності й світоглядно-методологічних засад дослідження (що позначилося на на­зві відповідних навчальних дисциплін «Радянське конституційне право» і «Конституційне право буржуазних країн»), то нині, в умовах зближення конституційних систем різних країн, світоглядно-методологічного плюра­лізму розгляд «Конституційного права зарубіжних країн» як окремої, ав­тономної науки має вигляд анахронізму.

Через активне впровадження в навчальний процес українських університетів уже давно започаткованого в західних університетах на­вчального курсу «Порівняльне конституційне право» сумнів викликає

Commers D.

Див. наприклад: Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть: учебник. М.: Волтерс Клувер, 2006. С. 47—54. збереження в національних університетських програмах навіть само­стійної навчальної дисципліни — «Конституційне право зарубіжних країн». На відміну від цієї дисципліни, яка має переважно пізнаваль­ну мету — ознайомлення студентів з особливостями конституційних систем зарубіжних країн на підставі аналізу їхніх конституцій та інших актів позитивного права конституційного змісту, мета «Порівняльного конституційного права» ширша. Воно не тільки розширює знання про конституційні системи зарубіжних країн, а й намагається глибше про­никнути в конституційні інститути, механізми й практику їхнього функ- ціювання, використовуючи при цьому, зокрема, судову практику, яка часто дає повніше уявлення про стан конституціоналізму в тій чи іншій країні, ніж тексти їхніх конституцій; вивчити досвід конституційного ре­гулювання зарубіжними країнами (зокрема тими, які не належать до західної традиції) та виявити в ньому приклади успішного розв'язання тих питань, які ще не вирішені в країні дослідника; глибше зрозуміти, чому запозичені з конституційної практики інших країн інститути й ме­ханізми не спрацьовують в країнах «трансплантації» та з'ясувати при­чини цього, щоб застерегти власну країну від таких випадків тощо.

До проникнення в глибини функціювання конституційних систем зарубіжних країн стимулює сам порівняльно-правовий метод з розга­луженою системою його вимог і правил, які лежать в основі порівняль­ного конституційного права.

Однак широкі можливості спеціального методологічного інструмен­тарію, який використовує порівняльне конституційне право, також не дає підстав розглядати його як самостійну, автономну юридичну науку.

Адже науку характеризують не тільки особливості використовува­ного нею методологічного інструментарію, а й специфіка її предмета, тобто тих явищ і процесів реального світу, що вивчає (досліджує) та чи інша наука. Не може бути подвійного, дуалістичного предмета — одного для дослідження внутрішніх (національних) явищ і процесів, а іншого — для вивчення тих же явищ і процесів у зарубіжних країнах.*

Будь-яка наука може мати лише один предмет. І конституційне право, як і юридичні науки загалом, не є винятком. Дуалізм предметів заперечує єдність науки і, як наслідок, породжує сумнів щодо зарахування певної сукупності знань (навіть достовірних) до класу окремої науки.

Єдності науки досягають не тільки за допомогою єдності її пред­мета й використовуваного нею методологічного інструментарію, а й спільністю її мови, термінологічного і понятійного апарату, зрештою, основоположних доктринальних засад, на яких вона ґрунтується. Нау­ка — це не просто опис й пояснювання тих явищ і процесів навколиш­ньої дійсності, які становлять її предмет. Звідси наука конституційного права — це не просто «відображення норм конституційного права, а також урегульованих ними відносин у працях учених» і не тільки до­слідження конституційних норм та інститутів, а також суспільних від­носин, що можуть або повинні вони регулювати, як вважають деякі конституціоналісти.

Однією з визначальних ознак науки є її загальнозначущість. Тобто отримані нею знання не обмежують кордонами однієї країни, вони (або принаймні висновки концептуального змісту) повинні бути при­датні для використання всіма людьми (тим паче — дослідниками) не­залежно від того, в яких куточках планети ті проживають. Отже, нау­ка — це насамперед система ідей, концепцій, теорій про природні й суспільні явища. Вона, якщо це справжня наука, позанаціональна й по- затериторіальна. Національними можуть бути творці відповідних тео­рій, концепцій, доктрин і наукові школи. Це стосується як природничих, так і соціально-гуманітарних наук.

Звісно, соціально-гуманітарні науки мають суттєві особливості, якщо порівняти з природничими, і які зумовлені насамперед специфі­кою об'єкта соціального пізнання. Ним є динамічна, швидкозмінювана соціальна дійсність з багатоманітністю явищ, складно переплетеними випадковими й закономірними зв'язками й суперечливими відносина­ми, в яких у результаті виявляються потреби й інтереси людей — пред­ставників різних соціальних груп.

Інакше кажучи, в об'єкті соціального пізнання опредмечується люд­ська сутність; тому він незрівнянно більше «олюднений» проти при­родних об'єктів, що вже, само собою, не може не впливати на розвиток пізнавального процесу та його результати. Якщо до цього додати, що суб'єкт соціального наукового пізнання — дослідник-гуманітарій — не тільки частина цього «олюдненого» об'єкта, тобто перебуває всередині його, а й сам як особистість є носієм певного світогляду, особистісного та професійного досвіду, опосередкованого власними переконаннями й відповідною громадською позицією, то неважко дійти висновку: він значно більше додає до образу об'єкта властивостей суб'єкта пізнання, ніж дослідник природних явищ і процесів. Досягти в соціально-гумані­тарних науках повної «стерильності», огородивши їх від особистісного ставлення дослідника до соціальної дійсності, що пізнають, майже не­можливо. Тому беззастережне перенесення на соціально-гуманітарні науки критеріїв (стандартів) науковості, сформульованих переважно на базі природничих наук, методологічно надто вразливе.

Зокрема йдеться про такі критерії, як-от: об'єктивність, істинність, змога верифікації, стабільність набутих знань тощо.

До цих загальних особливостей соціально-гуманітарних наук у на­уці конституційного права слід додати відмінності конституційного регулювання в різних країнах, що зумовлено їхніми історичними тра­диціями, культурою, праворозумінням, джерелами права тощо, про що йшлося вище.

А проте ці відмінності не мають вирішального значення для пояс­нення конституційної доктрини.

Спільність доктринальних засад науки конституційного права, які стають дедалі універсальніші, її понять і категорій, а також предмета, основних функцій та використовуваних нею загальнонаукових і спеці- альнонаукових методів дає підстави констатувати, що наука конститу­ційного права за всіх її національних особливостей загалом є не націо­нальною, а транснаціональною наукою.

Це зовсім не заперечує впливу на неї певного світогляду — ціннос­тей, переконань, настанов, що регулюють ставлення людини до сере­довища, що її оточує, і який насправді відмінний в різних цивілізаціях і правових сім'ях (та й у різних людей також).

Проте світогляд — це переважно сфера філософії, зарахування якої до класу наук у літературі залишається дискусійним.

Розгляд науки конституційного права як єдиної, цілісної, транснаці­ональної допомагає подолати однобічні краєзнавчі, географічні й регі­ональні підходи до його вивчення, піднятися над національною обме­женістю (а інколи й національним егоїзмом) та еклектизмом, чіткіше визначити й усвідомити магістральний шлях розвитку конституційно­го права та місце, стратегію і тактику України на цьому шляху, а також предметніше й повніше виявити особливості конституційно-правової системи України. Опанування базових, спільних для всіх країн ціннос­тей конституційного права, дає змогу студентам не тільки успішно ви­користовувати їх у своїй майбутній професійній діяльності, а й швидше адаптуватися до вивчення курсу (курсів) конституційного права під час стажування чи навчання в закордонних університетах.

Єдність науки конституційного права не перешкоджає порівняно самостійному дослідженню особливостей конституційного права різ­них країн, причому не обов'язково в межах «Конституційного права зарубіжних країн», а й інших напрямів, наближених до специфіки тих чи інших правових сімей. Користі від таких наукових напрямів і відпо­відних навчальних курсів може бути навіть більше ніж від названої за­гальної навчальної дисципліни.

Розгляд науки конституційного права як транснаціональної передбачає поглиблене вивчення особливостей вітчизняного конституційного права в межах окремої навчальної дисципліни (але не самостійної науки).

1.2.2.