Висновки

1. Моніторинг усіх рішень Конституційного Суду Украї­ни за 2010—2011 роки дає підстави зробити висновок про об­межений доступ осіб до конституційного правосуддя, зо­крема з метою захисту своїх конституційних прав і свобод від посягань з боку Парламенту, Президента, Уряду.

Об’єктивною причиною обмеження доступу осіб до кон­ституційного правосуддя з метою захисту своїх прав та сво­бод є відсутність у Конституції України інституту консти­туційної скарги. Відсутність в Україні інституту кон­ституційної скарги, тобто права громадян звертатися до Конституційного Суду України з питань конституційності законів України призводить до збільшення звернень українців до Європейського суду з прав людини.

2. Безпосередній доступ до конституційного правосуддя в Україні особи мають через інститут конституційного звер­нення.

Насамперед хочеться відмітити як позитив значне збіль­шення кількості розгляду по суті звернень громадян та юри­дичних осіб Конституційним Судом у 2010—2011 роках. Так, за ці два роки за конституційними зверненнями було прий­нято 16 рішень. Для порівняння, за всі попередні роки своєї діяльності єдиний орган конституційної юрисдикції розгля­нув лише 17 справ такої категорії.

Проте переважна більшість конституційних звернень осіб взагалі не потрапляє на розгляд Конституційного Суду України, оскільки повертається особам на етапі їх поперед­ньої перевірки його Секретаріатом. Фактично більшість конституційних звернень повертається авторам держав­ними службовцями Секретаріату Конституційного Суду, які не мають ніякого відношення до функції здійснення право­суддя у формі письмового повідомлення, без дотримання су­дової процедури їх розгляду, принципів діяльності Консти­туційного Суду тощо. Перевірити вмотивованість та обґрун­тованість таких «письмових повідомлень» не має можливо­сті, оскільки це не судові рішення і вони не підлягають опри­людненню.

Як загальна негативна тенденція організації порядку роз­гляду Конституційним Судом справ нами відмічається сут­тєве зменшення розгляду справ у формі усних слухань, а також зменшення запитів суддів Конституційного Суду України щодо питань, що готуються до розгляду Колегією суддів або Конституційним Судом України. Варто відмітити, що від­повідно до Регламенту Конституційного Суду розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України, не­залежно від форми слухання, проводиться відкрито. Від­критість судового процесу означає право осіб, які не причетні до справи, бути присутніми у судових засіданнях. Це є так званим громадським контролем. Проте на практиці потрапи­ти на розгляд справи Конституційним Судом України неза­лежно від її форми слухання неможливо.

Під час моніторингу виділилися законодавчі обмеження безпосереднього доступу громадян до конституційного право­суддя через установлення підстави для конституційного звернення (наявність неоднозначного застосування Консти­туції або законів України органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призводить до порушення його консти­туційних прав і свобод). Так, Конституція України не обмежує суб’єктів звернення до Суду з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, не встановлює різницю для органів державної влади та осіб. Проте Закон України «Про Конституційний Суд України» врегульовує порядок звернен­ня органів державної влади, органів місцевого самоврядування до Суду з цих питань через інститут конституційного по­дання, чим ставить їх у більш вигідніше становище порів­няно з юридичними та фізичними особами. При цьому, біль­шість ухвал Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження за зверненнями громадян приймається у зв’язку з відсутністю підстави для конституційного звернення (відсутність неоднозначного за­стосування Конституції та законів України органами держав­ної влади). У результаті конституційні права та свободи осіб залишаються не захищеними.

Конституційний Суд до цього часу не виробив чітких критеріїв прийняття справ до розгляду при зверненні фізич­них та юридичних осіб, зокрема визначення наявності неод­нозначного застосування Конституції та законів України органами державної влади. Також в ухвалах Конституційного Суду України про відмову у відкритті провадження у справі часто можна спостерігати недостатнє мотивування такої відмови. Все це ускладнює доступ осіб до конституційного правосуддя через незрозумілість правових критеріїв взяття до розгляду справ Конституційним Судом. Наприклад, відкрит­тя провадження у справі за зверненням громадянина Ю. Кос­тенка у більшості своїй ґрунтується на політичній доціль­ності розгляду цієї справи^[38].

Як обмеженням доступу громадян до конституційного правосуддя нами розглядається стала правова позиція Кон­ституційного Суду щодо відсутності в нього повноважень розглядати нечинні акти. Так, відмови Конституційного Суду у розгляді правових норм, які вичерпали свою дію, нечинних правових норм фактично призводять до позбавлення осіб можливості відновити свої права. Так, масове порушення прав на соціальний захист відбувається шляхом прийняття Парламентом законів про Державний бюджет на відповід­ний рік, які часто Суд не встигає розглянути, оскільки вони мають обмежений строк дії.

Обмежує доступ громадян до конституційного правосуд­дя і звужене тлумачення Конституційним Судом поняття

«суб’єкта права на конституційне звернення», яке з’явля­ється у 2011 році. Так, Суд розглядає як неналежного суб’єкта права на конституційне звернення захисника на підставі до­говору про надання правової допомоги, уповноваженого юри­дичної особи на підставі доручення та зобов’язує суб’єкта права на конституційне звернення тепер (окрім наведення фактів неоднозначного застосування положень Конституції та законів України) ще й обґрунтовувати можливість на­стання у майбутньому порушення саме його конституцій­них прав та свобод.

3. Опосередкований доступ осіб до конституційного пра­восуддя з метою захисту своїх конституційних прав від зло­вживань з боку вищих органів влади можливий через розгляд Конституційним Судом питань про відповідність Консти­туції України законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента та Кабінету Міністрів України.

Протягом 2010—2011 років глава держави жодного разу не звертався до Конституційного Суду щодо неконститу­ційності законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України в аспекті пору­шення конституційних прав осіб.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини щодо захисту прав людини протягом вказаного періоду звер­тався до Конституційного Суду щодо неконституційності законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України в аспекті порушення консти­туційних прав осіб лише один раз.

Активно звертався до Конституційного Суду Верховний Суд України. Варто відмітити як позитив три рішення Конституційного Суду України за поданням Верховного Су­ду, в яких було захищено конституційні права і свободи осіб.

У висновках моніторингу ми не можемо оминути ос­таннє Рішення Конституційного Суду України у 2011 році, оскільки воно безпосередньо стосується соціальних прав громадян. Конституційний Суд визнав конституційним право Уряду самостійно визначати можливість виконува­ти закони України, які прийняті на забезпечення реалізації конституційного права громадян на соціальний захист, за­лежно від наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійно­го фонду України на відповідний рік. Таким Рішенням Суд, по-перше, фактично вивів статус Уряду на рівень законодав­чого органу, оскільки надав йому право проводити політи­ку у сфері соціального захисту шляхом коригування своїми актами положень законів України у соціальній сфері, по­друге, фактично визнав конституційні положення щодо соціального забезпечення та захисту громадян України де­клараціями.

4. Відповідно до статті 159 Конституції Конституцій­ний Суд є обов’язковим учасником процесу внесення змін до Основного Закону. В аспекті нашого дослідження нас ціка­вила, обов’язкова попередня перевірка Конституційним Су­дом законопроекту про внесення змін до Конституції на предмет відсутності в них положень, які скасовують чи об­межують права і свободи людини і громадянина.

Протягом 2010—2011 років у двох із трьох спроб змінити Парламентом Конституцію Конституційний Суд конста­тував наявність у законопроектах положень, що обмежу­ють права і свободи людини і громадянина. У третьому ж випадку (який таки став результативним — до Конституції України було внесено зміни) нами вбачається звуження ви­борчих прав громадян України. Позитивний висновок Кон­ституційного Суду, на наш погляд, зумовлено не в останню чергу ситуаційним політичним інтересом.

Окремо нами виділяється фактично установче для Украї­ни Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року, яким було змінено Конституцію України. Так, в Україні від­бувалася зміна Конституції України не в результаті уста­новчих процесів Українського народу, не в порядку визначе­ному у Розділі XIII «Внесення змін до Конституції України» Конституції України, а шляхом відновлення Конституцій­ним Судом України дії конституційних положень, які втра­тили вже чинність.

На наш погляд, політичною владою в черговий раз було поставлено політичні інтереси на перший план та обрано вкрай проблемний з точки зору теорії конституціоналізму шлях зміни Основного Закону з порушенням принципу уста­новчої влади народу. Конституційний Суд України в цьому випадку не зміг захистити права Українського народу, а та­кож виконати своє завдання відповідно до статті 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» — гарантувати верховенство Конституції України як Основного Закону дер­жави на всій території України.

5. У підсумку хочемо відмітити складність функціону­вання конституційної юстиції у механізмі державної влади України внаслідок слабкості українського конституціоналі­зму, надмірного впливу політичних процесів на діяльність Суду, що, зокрема, негативно позначається на спроможності конституційного правосуддя ефективно захистити консти­туційні права і свободи людини і громадянина. Конституцій­ний Суд самоусувався від вирішення гострих конституційних питань, у яких стояли питання порушення конституційних прав і свобод осіб з боку вищих органів державної влади.

ІІ.