§2. ВИБОРИ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР. ДЕПУТА ТСЬКИЙ КОРПУС
З 1947 по 1990 рр. вибори відбувалися кожні п'ять років, загалом 10 разів.
Основою проведення виборів було затверджене Президією ВР у грудні 1950 р. Положення про вибори до Верховної Ради, до якого в подальшому вносились певні зміни.
У 1958 р. було скасовано положення про позбавлення виборчих прав громадян на основі рішення суду, що по суті усувало винятки в питаннях виборів. Після цього в радянському законодавстві формально залишилося тільки одне обмеження виборчих прав, передбачене Конституцією. Воно стосувалось осіб, визнаних у встановленому порядку божевільними [231] [232].У Конституції УРСР 1978 р. виборчій системі відводилась окрема глава (гл.10), яка містить вісім статей (ст.ст.84-91).
Декларувалось, згідно зі ст.ст.84-88, загальне, рівне, пряме, таємне виборче право. Право висунення кандидатів у депутати (ст.89) належало комуністичній партії, комсомолу, кооперативам, іншим громадським організаціям, а також трудовим колективам і зборам військовослужбовців '. На цій основі у березні 1978 р. Верховна Рада прийняла перший у радянській історії Закон “Про вибори до Верховної Ради”. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому, за Конституцією 1937 р., виповнився 21 рік, а за Конституцією 1978 р. - 18 років.
Однакова кількість виборців обирала одного депутата, виключалась будь-яка перевага одного виборця над іншим. Виборчий процес забезпечувався системою комісій: центральною, окружними і дільничними. Виборчі округи формувала Президія Верховної Ради.
Одномандатна система виборів не передбачала конкуренції кандидатів у депутати. Кандидат у депутати, попередньо затверджений партійними органами, обов'язково ставав депутатом. Нерідко кандидати були невідомими чи маловідомими для багатьох виборців. Самі вибори відбувалися в умовах мітинговості, декларування успіхів, з одними й тими ж гаслами типу: “Всі на вибори!”, “Голосуємо за блок комуністів і безпартійних!”.
На виборчі комісії покладалося завдання забезпечити максимальну участь виборців у голосуванні, що й успішно виконувалось. Відповідні дані, як правило, становили 99,9% і більше. На кожних виборах, починаючи з 1938 р., брали участь у голосуванні понад 99% виборців [233] [234].Кількість депутатів Верховної Ради II—VII скликання коливалась у межах 415-469 осіб, а у Верховній Раді ІХ-ХІ скликання вона сягала 570-650 осіб.
Практично кожного скликання депутатський корпус зазнавав оновлення. Наприклад, новообраних депутатів у Верховній Раді другого скликання було 85,3%. У наступні скликання в середньому 50-60% депутатів обиралися вперше, інші ж місця займали представники середнього та центрального рівнів партійного та радянського апарату.
Певні зрушення відбувались у соціальному складі депутатів, відображені нижче.
При ознайомленні з таблицею одразу ж звертає на себе увагу зростання робітничого представництва, що пояснюється передусім партійною політикою, направленою на приведення фактичних даних у відповідність з ідеєю “держави трудящих”. Якщо у Верховній Раді II скликання робітники мали всього 27 депутатських мандатів (6,5 %), то вже у XI скликанні - 207 (31,8 %), або в 4,9 рази більше. Змінювалося також їхнє співвідношення з іншими соціальними категоріями населення у складі Верховної Ради. Загалом нижчими були чисельність і питома вага колгоспного селянства. У Верховній Раді II—VI скликань кількість селянських депутатів - як абсолютна, так і відносна - невпинно зростала. У наступні ж скликання досить активно відбувались зворотні процеси. Досить широко у вищому державному органі була представлена інтелігенція. Найбільшого представництва вона досягла у Верховній Раді II скликання (79,7% місць). В подальшому кількість депутатів від цього соціального прошарку зменшилася, хоча й тоді залишилась найчисельнішою.
Таблиця 7
Склад депутатів Верховної Ради УРСР II—XI скликання за •соціальним становищем1
| Скликання ВРі роки скликання | Всього депута тів | У тому числі | ||
| робітників | колгоспників | Інтелігенції | ||
| Абс. к-ть % | Абс. к-ть % | Абс. к-ть % | ||
| II - 1947 | 415 | 27 6,5 | 57 13,5 | 331 79,7 |
| III- 1951 | 421 | 47 10,6 | 58 13,8 | 316 75,3 |
| IV- 1955 | 435 | 57 13,1 | 72 16,6 | 306 70,3 |
| У-1959 | 457 | 126 27,6 | 101 22,1 | 230 50,3 |
| VI- 1963 | 469 | 130 27,7 | 111 23,9 | 228 48,4 |
| VII- 1967 | 469 | ’ 140 29,8 | 106 22,5 | 223 47,7 |
| VIII- 1971 | 484 | 146 30,1 | 97 20,1 | 241 49,8 |
| IX- 1975 | 570 | 175 30,7 | 112 19,6 | 283 48,7 |
| X- 1980 | 650 | 204 31,3 | 125 19,3 | 321 49,4 |
| XI- 1985 | 650 | 207 31,8 | 122 18,7 | 321 49,5 |
До комуністичної партії - “керівної сили суспільства” - постійно належала переважна більшість (68-80%) від загальної кількості депутатів. Партійний апарат був представлений досить широко керівництвом ЦК партії, секретарями обкомів і райкомів.
Для депутатів Верховної Ради її—XI скликань не був характерним високий освітній рівень. Лише близько половини депутатів мали вищу освіту. Так, якщо у 1947 р. серед депутатів II скликання таких було 44,5%, то у 1985 р. (XI скликання), коли у суспільстві відбулися гігантські зміни, - 55,5%, або лише на 11% більше. Проте простежувалась тенденція поліпшення якісних характеристик. Наприклад, серед депутатів XI скликання вже було 18 академіків та членів-кореспондентів АН СРСР і АН України, 51 доктор і кандидат наук. Але одночасно високим залишався відсоток депутатів із середньою й навіть початковою освітою.
1 Див.: Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. К., 1997. С.31.
- 129-