Велика Британія: Палата общин

Сучасний парламентаризм реалізується через дві основні моделі пар­ламентського імунітету: 1) вестмінстерська, відома як привілей сво­боди слова чи відсутність відповідальності за виконання депутатського мандата; 2) французька, яка пропонує членам парламенту більший захист, оскільки включає в себе не тільки відсутність відповідальності за діяльність у рамках депутатського мандата, а й парламентську не­доторканність.

Іншими словами, вестмінстерська модель дає парламентарям мож­ливість захищати свободу слова, тобто право говорити те, що вони відчувають (свобода слова), і обговорювати те, що їм забажається (свобода дебатів). Це означає, що парламентарі не можуть бути притягнуті до відповідальності за свої висловлювання у парламенті і дії в контексті виконання ними своїх парламентських обов'язків. Таке може чинити щодо депутата лише сам парламент та виборці, оцінюючи діяльність депутата у контексті політичної відповідальності. Парламентська недоторканність захищає парламентарів від порушення будь-яких цивільних, адміністративних або кримінальних справ через заяви або дії, не пов'язані із виконанням ними своїх парламентських обов'язків. Це означає, що вони можуть бути заарештовані та/або піддані судовому переслідуванню лише за згодою парламенту.

У Великій Британії ще з часів прийняття Великої хартії вольно­стей 1215 року підтверджено права індивідів щодо можновладців і гарантії проти зловживання королівською владою, зокрема, свободу від довільного арешту і ув'язнення. Петиція про права (Petition of Rights)^[21] 1628 року, Закон про забезпечення “свободи підданих і відвернення ув'язнень за морями”^[22] (Habeas Corpus Act) 1679 року і, нарешті, Білль про права (Bill of Rights)^[23] від 1689 року — усі зазначені законодавчі акти наполягають на традиції звичаєвого пра­ва щодо індивідуальних прав, які в цих документах підтверджуються та розвиваються.

Як зазначають англійські дослідники, витоки парламентського іму­нітету у Великій Британії датуються днем засідання парламенту в 1397 році, коли Палата общин ухвалила законопроект про засу­дження скандальних фінансових оборудок короля Ричарда II. Томаса Хаксея, члена парламенту, ім'я якого пов'язували з підготовкою акції парламенту проти короля і його двору, було віддано під суд і за­суджено до смертної кари за державну зраду. Завдяки тиску з боку парламенту вирок не було виконано, і Хаксей отримав королівське помилування.

Ця подія спонукала Палату общин переглянути право членів пар­ламенту на обговорення і дебати та встановити цілковиту автономію і свободи, на які не мав би права зазіхнути король.

Запроваджене у Палаті общин на початку XVI століття право на свободу слова було підтверджено в 1689 уже згадуваним Біллем про права, який безпосередньо зафіксував право членів парламенту на обговорення і діяльність, вільні від будь-яких форм втручання з боку парламенту. Цей Білль, як відомо, значно обмежив повноваження монарха та впорядкував наслідування престолу, одночасно посиливши функції парламенту, зокрема нижньої палати. Його прийняття стало результатом “Славної Революції” 1688 року, що позбавила трону короля-католика Якова ІІ Стюарта (1633 — 1701), який увійшов в історію як король, який розпустив парламент, переслідував та стра­чував опонентів, відновив католицизм і діяв на користь свого пле­мінника і зятя Вільгельма Оранського (1650—1702).

В основі вестмінстерської моделі парламентських привілеїв лежить розрізнення між Lex parliamenti (“законом парламенту”) і Lex terrae (“законом землі”). Перший є сукупністю правових норм і правил, якими керується у своїй діяльності парламент. Lex terrae — це за­гальний закон, дія якого поширюється на всіх і який належить до компетенції судів загальної юрисдикції. Протягом історії британського парламентаризму неодноразово виникали питання з приводу можли­вості судів утручатися у внутрішні справи парламенту — від повної автономії Lex parliamenti до надання судам права оцінювати межі Lex parliamenti або навіть інтерпретувати його положення і засто­сування.

1.1.