Універсальність прав людини: історія і сучасність
Людей у всьому світі об'єднує те, що за своєю природою вони є людьми, для кожного цінним є його життя, бажання жити в пристойних умовах і користуватися всіма свободами. Універсальність людської природи зумовлює універсальність людських прав — усі люди народжуються з однаковими правами, дотримання яких має гарантувати людині хоча б мінімальний рівень життя.
Концепція універсальності прав людини ґрунтується на традиційних положеннях філософії природного права, що стала основою міжнародного права в галузі прав людини. Повагу до прав людини утвердили як один з пріоритетних принципів міжнародного права з ухваленням Статуту ООН 1945 року.Ідеєю універсальності прав людини проникнуті основні міжнародні акти про права людини. Зокрема в Загальній декларації прав людини (1948) зазначено: «Усі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах», а права, проголошені Декларацією, мають належати кожній людині. Усі держави ратифікували щонайменше один, а 80% держав — чотири або більше основних договорів з прав людини, що є реальним виявом їхньої універсальності.
Нині всі країни визнали існування прав людини, однак, питання універсальності прав людини все ще лишається дискусійним для окремих дослідників. На противагу теорії універсалізму, виникла теорія культурного релятивізму, представники якої в контексті теорії прав людини вважають, що місцеві культурні традиції детермінують існування прав людини, сама ідея прав людини — плід західної культури, а тому не є органічною для інших культур і цивілізацій. Прихильники універсальності прав людини визнають наявність певних загальних стандартів прав людини, що застосовують у будь-якому суспільстві. їхня позиція зводиться до того, що права людини не є продуктом однієї культури, а відповідні стандарти вироблені в результаті зусиль усієї міжнародної спільности.
Відповідно до Загальної декларації прав людини й інших міжнародних актів, присвячених правам людини, права людини повинні бути універсальними, оскільки вони належать усім людям через їхню людську природу, їх застосовують повсюди й до всіх однаковою мірою.
До того ж дослідники неодноразово звертали увагу на те, що в процесі застосування в різних правових культурах загальновизнані права людини можуть набувати відмінної інтерпретації їхнього змісту. Наприклад, традиції щодо становища жінки, розуміння справедливості, рівності в багатьох ісламських країнах не відповідають уявленням європейця. Майже всі країни, піддавшись впливу загальносвітових тенденцій, закріпили у своїх конституціях каталог прав людини, передбачений міжнародними актами, але не всі з них займають однакове місце в системі цінностей та прав суспільства. Відповідно в різних правових сім'ях сформувалось своє бачення змісту прав людини та стандартів їхнього захисту, що спричинило ухвалення регіональних актів з прав людини та створення регіональних механізмів їхнього захисту. Універсалізм прав людини одночасно припускає плюралізм їхнього сприйняття, інтерпретації способів «вбудовуватися» у різні культури з несхожими традиціями й цінностями.Ще Американська антропологічна асоціація під час розроблення Загальної декларації прав людини 1947 року наголошувала на тому,
що особистість людини може розвиватися лише з погляду культури свого суспільства. Поведінку людини, її уявлення, прагнення, цінності формують погляди соціуму, в якому вона живе. Людина реалізує свою особистість через свою культуру, звідси повага до індивідуальних відмінностей потребує поваги культурних відмінностей*.
Особливо виразно такі відмінності виявляються в різних релігіях. Людина проходить процес соціалізації всередині релігії, тому релігійний підхід до розуміння прав людини, що є частиною власне релігійної антропології, охоплює «трактування сутності людини у світлі догматики тієї чи іншої церкви» та досліджує божественну природу людського індивіда**. Адже релігія, будучи пов'язана з усіма соціальними інститутами, зокрема з правом, впливає на нього через формування суспільної свідомості й моральності.
Ці й інші чинники спричинили наявність різних, нерідко протилежних поглядів щодо розуміння прав людини, і стали предметом палких дискусій на стадії обговорення змісту Загальної декларації прав людини.
Під час розроблення та підписання Загальної декларації прав людини її творці вирішили обмежитись каталогом прав людини, не надаючи її положенням загальнообов'язкового змісту. Дуже багато дискусій було навколо переліку прав, які мали ввійти до її тексту. Західні держави хотіли додати до Декларації лише громадянські й політичні права та свободи, тоді як Радянський Союз й інші соціалістичні держави наполягали на наповненні її змісту економічними та соціальними правами. З огляду на розбіжності позицій, деякі країни утрималися від підписання Декларації — це представники Радянського Союзу, Української РСР, Білоруської РСР, Польщі, Чехословаччини, Югославії, Саудівської Аравії та Південної Африки. Південна Африка не приєдналася до Декларації, зокрема, через наявну систему апартеїду, Саудівська Аравія насамперед через статтю 18, яка містить положення про те, що кожен має право «змінювати свою релігію або переконання» і статтю 16, що передбачає рівність у шлюбних відносинах.Один з авторів Загальної декларації прав людини, відомий ліванський професор Шарль Малік, так охарактеризував її зміст: «Декларація є складним продуктом усіх культур та націй, які об'єднали свою мудрість і бачення. Атлантичний світ наполягав перш за все на грома- дянських, політичних й особистих свободах; радянський світ захищав економічні та соціальні права; латиноамериканський світ піклувався про верховенство права; скандинави наголошували на рівноправності статей; Індія та Китай виступали за недискримінацію, особливо стосовно пригнічених, слабко розвинених і вразливих, а також особливо були зацікавлені в праві на освіту; ті, хто має переважно релігійний світогляд, хотіли захистити релігійні свободи»*.
Тому каталог прав, що містить Загальна декларація прав людини, став результатом тривалих дискусій та досягнутого в нелегкий спосіб компромісу. З ухваленням Декларації дискусії між прихильниками доктрини універсалізму й культурного релятивізму не припинилися, ба більше, набули нових обертів.
Слід зазначити, що універсальність прав людини жодним чином не загрожує багатоманітності культурних відмінностей. Права людини, які містять основні міжнародні акти з прав людини, повинні стати мінімальними стандартами життя людини. Загалом, міжнародне право позитивно ставиться до збереження культурного й релігійного багато- маніття. Однак, якщо звичаєві або релігійні норми використовують на шкоду людині, наприклад так звані «шкідливі традиційні практики» — звичаї, що посягають на здоров'я людини: обряди ініціації в багатьох країнах Африки, ранні примусові шлюби тощо — їх слід викорінювати.
Певні відмінності можуть виникати й на національному рівні. Наприклад, в Ірландія католицизм має важливе значення у формуванні поглядів населення, що не могло не позначитися на змісті законодавства. У Конституції Ірландії 1937 року втілено римо-католицькі релігійні цінності. Донедавна Конституція містила положення про те, що «держава визнає право на життя ненародженого...» (стаття 40), що зумовлювало заборону штучного переривання вагітності, навіть у разі медичних показань. Це положення було скасовано під час референдуму 2018 року. У Конституції лишили норму, яка закріплює, що «жінка її домашнім життям здійснює підтримку державі, без якої не можна досягти загального блага» (стаття 41.2), що суперечить принципу гендерної рівності. Стаття 41.2 Конституції Ірландії на час її ухвалення відбивала ставлення до жінок, що ілюструвало тодішню поширену думку про те, що цінність жінки обмежується веденням домашнього господарства, і що держава має забезпечити її самореалізацію саме там. Однак погляди суспільства з часом змінились, тому уряд планує провести референдум з цього приводу та внести відповідні зміни до Основного закону у разі прийняття схвального рішення на референдумі.. До 1995 року в країні були заборонені розлучення, а Європейський суд з прав людини ухвалював рішення, за якими заборону розлучень в Ірландії визнавали такою, що не суперечить Європейській конвенції (справа «Джонстон проти Ірландії»).
І лише 1995 року внесено зміни до Конституції Ірландії й скасовано статтю, що забороняла розлучення, однак, його процедура все ще залишається тривалою та складною попри ухвалені на референдумі та внесені в 2019 році чергові зміни до Конституції Ірландії.Про те, що цінності, утілені в основних актах з прав людини, сприймають усі країни свідчать чимало фактів проникнення їхніх ідей навіть у такі консервативні держави, як Саудівська Аравія, де 2015 року жінки отримали право голосу й право керувати автомобілем, 2019 року — право отримувати паспорт і подорожувати без дозволу чоловіка-опі- куна, самостійно реєструвати народження дитини, шлюб і розлучення. Такі заходи є частиною програми кронпринца Мохаммеда бін Салмана з лібералізації деяких аспектів життя в Саудівській Аравії, зокрема які стосуються прав жінок. Перші леді Катару (шейха Моза), Йорданії (Ра- нія аль-Абдалла) є активними громадськими й політичними діячками, завоювали звання відомих модниць та демонструють своє бажання та готовність іти в ногу з часом. Принцип рівності людей перед законом сприйняло навіть таке кастово розшароване суспільство, як індійське, де ще недавно немислима була рівність недоторканого із брахманом, до того ж 1997 року вперше президентом Індії було обрано парія за походженням (позаварнова каста недоторканих) Кочеріл Рамана Нараянана, та й теперішнім президентом Індії також є виходець цієї касти. Цікаво, що індійське суспільство визнало рівність людей перед законом, водночас і далі керується кастовими нормами в багатьох сферах щоденного життя. Визнання рівності перед законом не вимагає зречення від власних традицій.
Та й для багатьох західних країн, які виступали ідейними натхненниками створення Загальної декларації прав людини, низка її положень була виписана, наче «на виріст». Для європейських держав у ті часи ідея прав людини була таким же викликом, яким вона є нині для деяких держав Азії та Африки. У школах тогочасної Європи застосовували тілесні покарання, а закони, що заборонили використовувати їх, ухвалено не так давно: наприклад, в Австрії 1975 р., у Німеччині 1983 р., а в Північній Ірландії 2002 року.
1978 року ЄСПЛ у справі «Тайрер проти Великобританії» (Tyrer v. the United Kingdom) ухвалив рішення, що тілесні покарання, які призначають за рішенням суду, є приниженням людської гідності й порушують статтю 3 Конвенції. Майже в усіх країнах світу ще донедавна застосовували смертну кару.Навіть у США, яка в рейтингу найдемократичніших країн світу займала перші позиції, у ті часи легально існувала расова сегрегація, адже доленосне рішення, що стало «початком кінця» політики расової сегрегації було ухвалене Верховним судом США лише 1954 року — «Олівер Браун та інші проти Департаменту освіти міста Топіка (Brown v. Board of Education of Topeka).
Відповідно ті найменші стандарти прав людини, за якими вдалося дійти згоди, для більшості країн виявились орієнтиром й еталоном, якого потрібно досягти. Право прав людини й нині розвивають, відкриваючи нові права та створюючи нові стандарти, що відповідають потребам сьогодення.
У Віденській декларації та Програмі дій, ухваленій під час Всесвітньої конференції з прав людини 23 червня 1993 року у Відні, було визнано, що «універсальність прав та свобод людини є безспірною» — пункт 1 та «всі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними й взаємопов'язаними» — пункт 5.
3.3.