Рівнозначність, взаємопов'язаність, взаємозалежність і невичерпність прав людини
Рівнозначність прав людини полягає в тому, що для створення гідних умов її життя необхідними є всі права. Незалежно від того, пов'язані вони з громадянськими, політичними, економічними, соціальними чи культурними потребами, усі права людини мають однаковий (рівнозначний) статус і не можуть бути розташовані в ієрархічному порядку.
Про недопустимість ранжування прав людини, окрім згадуваної вже Віденської декларації та Програми дій 1993 року (підрозділ 1.2.2), наголошено також у низці інших міжнародно-правових документів, які часто використовують разом із терміном «неподільність» прав людини: рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН тощо. Зокрема, Резолюція 41/117 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986 року застерігає, що «розвиток і захист однієї категорії прав ніколи не можуть бути підставою або виправданням для звільнення держав від розвитку та захисту інших прав»*. Такий підхід (він отримав назву принцип неподільності) цілком логічний, оскільки заперечення одного права неодмінно перешкоджає здійсненню інших прав. Наприклад, право на життя не може бути забезпечене без реалізації права кожного на належний рівень життя.Резолюція 41/117 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986 року. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/995_303#Text (дата звернення: 24.04.2021).
Своєю чергою, це право не можна реалізовувати, ігноруючи інші права, зокрема право на охорону здоров'я або право на освіту.
Права людини як і їх зміст,є продуктом історичного розвитку. До того ж з'являються нові права, а наявні постійно вдосконалюються завдяки діяльності різноманітних правозахисних організацій, міжнародних і національних установ, вони не вичерпуються нормативною фіксацією. Важливе значення в цьому процесі мають судові органи: Європейський суд з прав людини та конституційні суди, які через пра- возастосування й тлумачення прав нерідко «відкривають нові права». Каталог прав залишається відкритим. Цю ідею закладено й у Конституції України: «права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», — ідеться в статті 22. Звідси випливає ще одна важлива ознака прав людини — невичерпність. Водночас Основний закон України не визначає критеріїв, за якими можна зараховувати відповідні блага до нових прав людини, які не вичерпуються переліком чинної Конституції. Основні закони деяких інших держав займають щодо цього чіткішу позицію. Так, наприклад, відповідно до статті 10 Конституції Естонії: «Перераховані в цьому розділі права, свободи й обов'язки не виключають інших прав, свобод та обов'язків, що випливають із суті Конституції або узгоджуються з нею і відповідають принципам людської гідності, соціальної та демократичної правової держави». Очевидно, такий підхід можна використати й під час тлумачення приписів статті 22 Конституції України.
3.2.4.