Критерії класифікації прав людини

Класифікувати права людини можна за багатьма критеріями, вод­ночас потрібно пам'ятати про умовність будь-якої класифікації, оскіль­ки досить часто провести чітку межу між різними групами прав люди­ни неможливо, а одне й теж саме право нерідко зараховують до різних груп.

• Одним з найпоширеніших підходів до класифікації прав люди­ни є її поділ на офіційну (тобто, яку містять офіційні документи) та доктринальну, яку здійснюють зазвичай науковці. Офіційна класифікація міститься в нормативно-правових актах: в консти­туціях і міжнародних актах про права людини, і відповідно неї права й свободи людини розподіляють за змістом на п'ять груп: громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. До­кладніше про особливості такого підходу йтиметься далі. Док- тринальні класифікації є доволі різноманітними — їх може бути стільки, скільки науковців, що вивчають відповідну проблема­тику.

• Другою поширеною класифікацією прав людини є їхній поділ залежно від поетапності закріплення різних груп прав. За цим критерієм виокремлюють права першого, другого та третього покоління (або генерації), про що вже йшлося.

• Залежно від механізму реалізації та державного забезпечення права поділяють на негативні й позитивні.

Негативні права досить часто формулюють у формі свобод, які не потребують активного втручання держави для їхньої реалізації. До таких прав належать громадянські права: на свободу слова, віроспо­відання, пересування, об'єднання, мирні зібрання. До них зарахову­ють також право на життя, особисту недоторканість тощо. Втручання держави в ці сфери має бути мінімальним, оскільки намагання де­тально врегулювати реалізацію зазначених прав нерідко спричинює, як свідчить практика, їхнє обмеження й визначення певних меж здійс­нення.

Позитивні права, навпаки, потребують активних дій з боку держа­ви. До них належать права другого покоління, зокрема соціально-еко­номічні права. Ця група прав передбачає цілеспрямовану діяльність держави щодо створення не тільки юридичних гарантій захисту, а й матеріальних передумов їхньої реалізації. Ба більше, їхня реалізація неможлива без відповідної забезпечувальної діяльності з боку дер­жавних інституцій. Звідси виникла доктрина позитивних зобов'язань держави, яку згодом почали поширювати й на громадянські права. Так, класичну ліберальну ідею про те, що негативним правам корес­пондує негативний обов'язок держави не заважати їхній реалізації, доповнюють позитивним обов'язком держави щодо їхньої належної реалізації та захисту. Позитивні зобов'язання держави полягають у ви­мозі до національних органів влади застосувати потрібні засоби захи­сту прав людини. Наприклад, захистити життя особи в разі нападу на неї або ж реалізація права на справедливий судовий захист потребує від держави створення надійної незалежної судової системи.

Повертаючись до позитивних зобов'язань держави щодо соціаль­но-економічних прав, можна навести приклад реалізації права на осві­ту. Щоб людина могла ним скористатись — держава повинна побуду­вати начальні заклади, обладнати приміщення, забезпечити кадрами тощо. З іншого боку, з правом на освіту пов'язані й деякі свободи: сво­бода освіти, що полягає у виборі способу освіти, фаху, закладу здобуття освіти, а також академічна свобода, що охоплює свободу викладання. Аналогійний вигляд матиме ситуація з правом на працю та свободою праці. Це ще раз засвідчує, що чітку межу між різними групами прав проводити не варто.

Особливості механізму реалізації громадянських і політичних прав з одного боку, й економічних, соціальних та культурних прав з іншо­го, є і на міжнародному рівні. Це зумовило ухвалення двох окремих міжнародних пактів про права людини: Пакту про громадянські і полі­тичні права та Пакту про економічні, соціальні і культурні права, а на регіональному рівні в межах Ради Європи: Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та Європейської соціальної хартії.

Є класифікації, де замість зазначеної термінології використовують поділ прав на класичні, які співвідносять з негативними правами, і со­ціальні, що відповідають позитивним правам.

• Залежно від можливості їхнього легітимного обмеження права людини поділяють на абсолютні й відносні.

Абсолютні права потребують абсолютного захисту від держави та не підлягають обмеженню (право на гідність та похідні від нього права: право не утримуватися в рабстві, право не зазнавати катувань, інших видів жорстокого поводження чи покарання). У вітчизняній літерату­рі досить поширеним був підхід, за якого поділ прав на абсолютні та відносні здійснювали з огляду на зміст статті 64 Конституції України. Відповідно абсолютні права не підлягають обмеженню в період осо­бливих станів: воєнного або надзвичайного. Згідно статтею 64 Консти­туції України, такими правами є: право на життя, право на повагу люд­ської гідності, право на свободу й особисту недоторканність, право на житло, право на судовий захист та деякі інші. Можливості втручання в реалізацію цієї групи прав є мінімальними, однак, їх не можна назва­ти абсолютними: вважають, що тільки право на гідність є абсолютним, ба більше, воно продовжує діяти й після смерті людини. А навіть таке основоположне право, як право на життя, може бути обмежене, на­приклад, коли застосовують зброю проти терористів або людина діє в стані необхідної оборони тощо. Право на вільне вираження своїх поглядів може обмежувати цензура — заборона вживати непристой­ну лексику або заборона дифамації (приниження честі, гідності та ді­лової репутації).

Відносні права можуть обмежувати, якщо такі обмеження перед­бачено законом, є необхідними у демократичному суспільстві, пере­слідують легітимну мету: охорону державної безпеки, громадського порядку, здоров'я, прав і свобод інших осіб та ґрунтуються на принципі пропорційності. Потреба в обмеженні деяких прав може виникати в період воєнного чи надзвичайного стану. Докладніше про можливо­сті обмеження конституційних прав ітиметься у підрозділі четверто­му цього розділу.

• За правовим статусом особи права поділяють на права людини й права громадянина. Вище вже акцентували увагу на співвід­ношенні між правами людини й правами громадянина, зокрема права людини належать кожному та не пов'язані зі статусом гро­мадянина, натомість змога скористатися правами громадянина зумовлена належністю особи до громадянства певної держави, тому до таких прав належать передусім права, що передбачають активну участь особи в суспільно-політичному й державному житті.

• Залежно від того, стосуються права людини окремих індивідів чи їхніх груп (спільнот) розрізняють індивідуальні права й колек­тивні права.

Індивідуальні права реалізують індивідуально. До них належать права першого й другого поколінь: право на життя, на особисту не­доторканість, на справедливий суд, свобода слова, право на працю, на освіту тощо.

Колективні права, або права груп належать колективу, а не його окремому члену. Людина може скористатися цими правами через належність до цього колективу. Наприклад, особа може навчатись у школі рідною мовою певної національної меншини, якщо відповідна меншина компактно проживає на відповідній території та реалізує інші вимоги Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Одні­єю з таких вимог є обов'язкове вивчення офіційної, державної мови (поряд з мовою національних меншин). Вказані права виникають зі спільних потреб колективу, потребі закріпити об'єднувальні для нього цінності та цілі. Колективні права не можна розглядати як суму інди­відуальних прав і свобод осіб, які належать до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначають цілі й інтереси колективних утворень для підтримки їхньої ідентичності. Най­більша група колективних прав випливає з прав національних меншин.

Останнім часом, як вже зазначалося, дедалі більше дискусій з'явля­ється навколо прав людства загалом: права на мир, на сталий розви­ток, комплексу екологічних прав, що випливають з права на безпечне довкілля тощо. Ця проблематика тільки починає привертати до себе увагу науковців*.

Колективні права не слід плутати з тими індивідуальними правами, що можуть реалізовувати тільки разом з іншими, у колективному по­рядку: це свобода мирних зібрань, свобода асоціацій, право на страйк тощо. Індивідуальні права з колективними формами реалізації хоч і здійснюють колективно, але вони відрізняються від попередніх тим, що їх можна реалізувати й захищати в індивідуальному порядку, нато­мість колективне право за своєю природою не може бути реалізова­но індивідуально.

Іванків І. Б. Права людства: стан та перспективи їхнього забезпечення: дисертація на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» (081 — Право). К., НАУКМА, 2019.

Наведена класифікація не є вичерпною, її можна проводити й за ін­шими критеріями, наприклад, за категоріями носія прав розрізняють загальні права та права окремих категорій населення. Загальні права людини належать усім індивідам незалежно від статі, мови, релігії та інших особистих характеристик. Права окремих категорій охоплю­ють права жінок, дітей, осіб з інвалідністю, осіб похилого віку, права іноземців, біженців, інших окремих категорій тощо. Також права люди­ни можна поділити на фізичні — право розпоряджатися своїм тілом (право на особисту недоторканість, право на життя та пов'язані з ним права) й інтелектуальні (свобода слова, друку, право на освіту тощо).

3.3.2.