Характеристика основних видів прав людини
Конституційні права і свободи найчастіше класифікують за сферами життєдіяльності на: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні. Таку класифікацію, як вже зазначалося, можна назвати офіційною, оскільки її часто відображають у конституціях та міжнародних актах.
Водночас з її допомогою не завжди вдається точно визначити відповідну групову належність окремих прав і свобод.3.3.2.I. Громадянські права
Громадянські (особисті) права — це ті права, які мають забезпечити особисті потреби людини, її особисте життя. Ця категорія суб'єктивних прав пов'язана з самим існуванням людини, з її приватним життям і самовідчуттям як особистості. Починаючи з XVIII століття, особисті права і свободи називають громадянськими. Така їхня назва засвідчує сприйняття індивіда як члена громадянського суспільства. Проте під час використання терміна «громадянські права» може виникнути плутанина, коли відповідні права сприймають як права громадянина. До того ж через некоректний переклад з англійської (dvil rights) їх іноді у вітчизняній літературі позначають як цивільні права. Ще раз слід наголосити на тому, що ця група прав є вихідною, створює для життя особи певний захищений простір і належить усім без винятку людям.
У багатьох конституціях розділ про права людини починається з права на гідність (Німеччина, Швейцарія тощо). Людську гідність розглядають як основоположну цінність конституційного порядку, а її фіксування першою в переліку свідчить, по суті, про пріоритетність серед інших прав. Докладніше про гідність як цінність і джерело прав людини йшлося в підрозділі 2.1.
Особливістю права на гідність є його абсолютний характер, тобто за жодних обставин воно не підлягає обмеженню та захищається як до народження людини, так і після її смерті. Водночас недоторканість людської гідності покладено в основу всіх інших прав. Інші права людини випливають із людської гідності й одночасно гарантують її захист.
Гідність як право є доволі багатоаспектним, що, зокрема, охоплює і заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання, і заборону використання людини (без її згоди) для наукових, медичних чи інших дослідів, і захист честі особи тощо. Відповідно до Конституції України гідність людини одночасно є і засадничим принципом, і правом людини. Згідно зі статтею 3 людина та її гідність є найвищою цінністю, а відповідно до статті 28кожен має право на повагу його гідностіЩе одним правом, з якого починається більшість розділів конституцій, присвячених правам людини, є право на життя (стаття 27 КУ; стаття 2 Конвенції). Право на життя передбачає створення для людини політичних, економічних, соціальних, правових й інших умов, які б забезпечували нормальне, повноцінне, гідне життя. Право на життя забезпечують за допомогою інших конституційних прав: права на безпечне для життя й здоров'я довкілля (стаття 50 КУ), права на охорону здоров'я (стаття 49 КУ), права на безпечні умови праці (стаття 43 КУ) тощо, без реалізації яких право на життя ризикує перетворитися в право на біологічне існування. Це ще раз засвідчує взаємозумовленість прав і важливість їхньої системної дії для забезпечення нормальних умов життя людини.
Право на життя не менш багатоаспектне, ніж право на повагу людської гідності. Законодавство має цілу низку додаткових прав фізичної особи, об'єднуючи їх у загальному понятті «право на життя». Зміст права на життя охоплює:
• право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб — нікого не можна свавільно позбавити життя;
• кореспондуючий праву на життя позитивний обов'язок держави й інших суб'єктів права визнавати та не порушувати його, людина може вимагати від держави виконувати її обов'язок — захищати життя людини; такий підхід до права на життя викликав відмову від смертної кари як міри кримінального покарання. Усі країни Європи, крім Білорусі, яка не є членом Ради Європи, відмовилися від використання цього виду покарань;
• кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Засобом реалізації цих конституційних положень є змога застосовувати необхідну оборону та вимушено заподіювати шкоду у стані крайньої необхідності. право особи вільно розпоряджатися своїм життям. Нині лишається дискусійним питання, чи є частиною права на життя право на смерть і пов'язана з ним проблема евтаназії, активна форма якої передбачає змогу піти із життя за допомогою сторонньої особи на прохання безнадійно хворого. Європейський суд з прав людини відмовився тлумачити право на життя в протилежному значенні, тобто як таке, що включає право на смерть (справа «Прітті проти Сполученого Королівства (2002)»). Відповідно єдиного підходу щодо розв'язання проблеми евтаназії поки що не вироблено, і це питання наразі розв'язують у різних країнах по-різному.Немає однозначності й у підходах щодо визначення початку виникнення права на життя: з моменту зачаття чи з моменту народження. Якщо життя гарантовано конституцією від зачаття або навіть з іншого, пізнішого етапу розвитку ембріона в утробі жінки — це побічно має тягнути заборону штучного переривання вагітності. Проте ЄСПЛ у справі «Еванс проти Сполученого Королівства» (2007), яка стосувалася цього непростого питання, як і у випадку з евтаназією, залишив його розв'язання на розсуд держав.
Отже, право на життя є природним, універсальним — воно зафіксовано майже у всіх конституціях та міжнародно-правових документах, що визнано всіма цивілізованими державами світу, є ціннісною основою будь-якої релігії і відтворено у відповідних релігійних джерелах. До того ж певні особливості його реалізації виникають на національному рівні та пов'язані зі специфікою законодавства конкретних країн.
До громадянських прав і свобод також належать: право на особисту недоторканність (стаття 29 КУ), свободи приватного життя — недоторканність житла (стаття 30 КУ), таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31 КУ), свобода думки і слова (стаття 34 КУ), свобода пересування і вільного вибору місця проживання (стаття 33 КУ), свобода віросповідання (совісті) (стаття 35 КУ), а також права, пов'язані зі шлюбом та сімейним станом тощо.
До категорії громадянських прав і свобод історично належить право приватної власності (стаття 41 КУ), яке ще у XVIII столітті характеризували як одне з природних прав людини, що має божественне походження.Однак у вітчизняній літературі його за радянською традицією часто розглядають як соціально-економічне право. До громадянських також належить група прав, що забезпечують справедливий суд.
З.З.2.2. Політичні права
Політичні права пов'язані з участю особи в суспільному й політичному житті. Це такі права і свободи людини, які забезпечують особі можливість брати участь в управлінні державою, впливати на її внутрішню і зовнішню політику. Через реалізацію цієї групи прав особа може виявити себе саме як громадянин держави, адже здебільшого носіями цих прав є громадяни. Зокрема, право голосу на виборах і референдумах (стаття 72), право брати участь в управлінні державними справами (стаття 38 КУ), право на об'єднання в політичні партії (стаття 36 КУ) в Україні, як і в багатьох інших країнах, належить лише громадянам держави. Деякі політичні права можуть належати й іноземцям й апатридам: свобода об'єднання (у неполітичні організації) (стаття 36 КУ), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (стаття 40 КУ), яке в зарубіжній практиці відоме як право петицій: право звертатись з вимогами, пропозиціями, скаргами до органів влади тощо. Щодо права мирних зібрань, то згідно із частиною першою статті 39 Конституції України «громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Попри те, що Конституція України носієм цього права визначає громадян, свободу мирних зібрань потрібно розглядати у світлі статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка проголошує, що «кожен має право на свободу мирних зібрань».
Водночас формулювання конституцій, подібне до українського варіанту, є досить поширеними: згідно зі статтею 43 Конституції Болгарії «громадяни мають право мирно та без зброї брати участь у зібраннях та маніфестаціях», стаття 26 Конституції Бельгії: «бельгійці мають право...» тощо.2007 року Рада експертів БДІПЛ ОБСЄ підготувала Керівні принципи із свободи мирних зібрань, що містять стандарти, яких слід дотримуватись під час розроблення національного законодавства. Варто звернути увагу на деякі аспекти реалізації свободи мирних зібрань. По-перше, під захистом конституції перебувають лише мирні й беззбройні зібрання, що є обов'язковою умовою їхньої організації та проведення; по-друге, основоположним їхнім принципом є принцип презумпції на користь проведення зібрання: його реалізацію слід по змозі забезпечити без регулювання. Беручи до уваги, що це право зазвичай формулюють як свободу, втручання держави в його реалізацію повинно бути мінімальним. Тому багато науковців і практиків узагалі проти ухвалення закону, який би врегулював порядок проведення мирних зібрань, оскільки будь-який законодавчий акт може спричинити обмеження свободи мирних зібрань.
В Україні через брак відповідної законодавчої бази (наразі немає закону, який би врегульовував порядок проведення мирних зібрань) досить часто, особливо під час Революції гідності, звертались до Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» від 28 липня 1988 року, який 08 вересня 2016 КСУ визнав неконституційним (Справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій). Цей указ був інструментом численних зловживань з боку влади й передбачав дозвільний порядок проведення мирних зібрань, на відміну від конституційно визначеного повідомчого. Відповідно до Конституції України, яка цілком відповідає європейським стандартам, особи, що мають намір провести мирне зібрання, повинні завчасно повідомити органи влади.
Це роблять задля того, щоб останні підготувались та допомогли в його проведенні: організували рух транспорту й пішоходів, забезпечили громадський порядок. Ба більше, якщо зібрання відбувається без повідомлення і нікому не заважає, не можна його припиняти, слід надати змогу його завершити. Отже, по-третє, — повідомчий порядок мирних зібрань є ще одним європейським стандартом. До втрати чинності зазначеного указу адміністративні суди через різні обставини задовольняли майже сто відсотків звернень органів влади про обмеження свободи зібрань. Це відбувалось у зв'язку з формальними недоліками в повідомленні про мирне зібрання; через неспроможність органів влади забезпечити громадський порядок, безпеку руху транспорту чи пішоходів, дотримання правил благоустрою; створення перешкод або незручностей у реалізації прав осіб, що не беруть участь у мирному зібранні й навіть через епідемію грипу тощо. Насправді в певних випадках обмеження цього права допускають, адже воно не є абсолютним. Це може відбуватись за певних обставин: передусім у період воєнного або надзвичайного стану або через загрозу теракту. Це можуть бути визначені законом місця, де не можна проводити мирні зібрання. Наприклад, законодавці Німеччини та Польщі визначили лише одну територіальну заборону проводити мирні зібрання — на місці меморіалів, присвячених пам'яті Голокосту, причому в додатку до закону Німеччини, що регулює порядок проведення мирних зібрань, чітко окреслено межі цієї території з зазначенням назви вулиць. Тому досить безглуздою була пропозиція колишнього міністра внутрішніх справ України А. Могильова перенести місце проведення мирних зібрань «на якесь велике поле на околиці Києва». Таке «перенесення» спричинює втрату сутності цього права, а відтак і самого права. Тому, по-четверте, усі обмеження повинні відповідати принципу пропорційності: забезпечувати рівновагу між характером та ступенем втручання, з одного боку, та причиною такого втручання — з іншого. Держава має право обмежувати права людини тільки тоді, коли це справді відповідає публічному інтересу, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть співмірні з поставленою метою.Конституційним засадам інших політичних прав, зокрема виборчому праву, увагу буде приділено в наступних розділах підручника, тому в цьому розділі докладно на них зупинятися не будемо.
З.З.2.З. Соціально-економічні права
Соціально-економічні права передусім покликані забезпечити гідні умови життя людини та є продовженням наскрізної ідеї гарантування людської гідності. Держави взяли на себе відповідальність за забезпечення основних мінімальних життєво важливих потреб людини в харчуванні, наданні первинної медичної допомоги, житлі, базовій освіті тощо. Однак природа соціально-економічних прав, як вже зазнача- лосьлишається дискусійною. Якщо в західній літературі їх здебільшого розглядають «як загальні права», «наміри держави», оскільки вони не забезпечені відповідними юридичними механізмами, зокрема судовим захистом, то у пострадянській, зокрема вітчизняній літературі, підходи до інтерпретації природи соціально-економічних прав не такі однозначні. Одні конституціоналісти за попередньою радянською традицією продовжують відводити економічним правам «центральне місце в системі прав і свобод», а соціальним — «надзвичайно важливе місце в сучасній Конституції"’, а ще інші, слідуючи поглядам західних авторів, зараховують соціально-економічні права до вторинних, похідних (О. В. Задорожний), які не можна поставити в один ряд з правами особистими й політичними (В. В. Лемак), оскільки вони «наділені державою», «не є суб'єктивними правами» (Л. С. Мамут) тощо.
Ще раз наголосимо на тому, що соціально-економічні права справді мають свої особливості, щоб їх забезпечити, потрібно чимало активних (позитивних) зусиль держави, що залежить від її ресурсних можливостей. Тому «мінімальний» рівень їхніх гарантій може суттєво відрізнятися залежно від країни. У статті 22 Загальної декларації прав людини (1948) зазначено, що «кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави»*.
Для захисту соціально-економічних прав створено дещо інші, відмінні від першого покоління прав людини, механізми. їхнє міжнародно-правове регулювання здійснює Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (1966) (1987 року було розроблено Лім- бурзькі принципи щодо впровадження Пакту, які містять інструкції щодо виконання державою зобов'язань, що випливають з нього), а в межах Ради Європи було підписано окремі договори: Європейська соціальна хартія, Європейський кодекс соціального забезпечення, Європейська конвенція про соціальне забезпечення тощо. Однак більшість соціальних стандартів Ради Європи залишаються для багатьох держав напрямами в розвитку їхньої соціальної політики. Наприклад, Україна під час ратифікації Європейської соціальної хартії (1996) не взяла на себе зобов'язання за пунктами 1, 2 статтей 12 і 13, що закріплюють право на соціальне забезпечення і на медичну та соціальну допомогу, попри проголошення цих прав у Конституції України. Зазначені статті не ратифікували також Албанія, Азербайджан, частково — Болгарія, Боснія і Герцеговина, Литва, Грузія, Молдова тощо.
Однак як свідчить судова практика, соціально-економічні права дедалі частіше захищають разом з правами першого покоління через універсальний захист людської гідності. Приклади такої практики вже наводили. До них можна додати наявність в деяких державах (зокрема ФРН) спеціалізованих судів, пропозиції про створення спеціалізованого європейського суду із захисту соціальних прав тощо.
Це є ще одним свідченням того, що час коли соціально-економічним правам надавали другорядне значення, відходить у минуле. Нині світова спільнота дедалі більше схиляється до того, що всі права пов'язані між собою, є взаємозумовленими та повинні діяти в комплексі. Тільки за таких умов вони можуть виконати своє призначення — створити людині гідні умови життя.
3.3.2.4. Культурні права
Культурні права забезпечують людині доступ до використання й подальшого розвитку духовних здобутків свого народу й усього людства. Це права, пов'язані з участю в культурному житті, вільним доступом до культурних цінностей та культурної спадщини, з користуванням результатами наукового прогресу, зі свободою літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Кожна особа має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора й порушувати його авторські права.
Зазначені культурні права є індивідуальними.
Заохочення та захист культурних прав людини є завданням спеціалізованої міжнародної організації — ЮНЕСКО. До компетенції ЮНЕСКО належить захист права на освіту, права на використання наукових досягнень, права на безперешкодну участь у культурному житті тощо.
Для реалізації цієї групи прав держава бере на себе зобов'язання піклуватись про збереження культурної спадщини та надавати доступ до культурних цінностей. Окрім цього, державні та муніципальні органи запроваджують політику фінансової підтримки закладів культури: виділяють кошти, вводять податкові пільги, надають кредити тощо.
3.3.2.5. Колективні права
Друга група культурних прав має колективний зміст, тобто стосується певних груп: національних, етнічних, релігійних й інших меншин та корінних народів. Тому культурні права гарантують цим групам (спільнотам) змогу зберегти свій спосіб життя, традиції, мову тощо. З іншого боку, неможливо забезпечити права окремої людини без одночасного збереження цих її прав, які нерозривно пов'язують людину з певною спільнотою — національною, етнічною, релігійною тощо, якщо спільнота, до якої людина належить, зазнає дискримінації, принижень, утисків, перебуває в пригніченому стані. Адже людина, окрім належності до держави, здебільшого відчуває себе частиною цієї спільноти (групи), її культури, звичаїв і традицій, що відбивається на формуванні її світогляду, поведінки, ставленні до прав інших людей, правової системи країни загалом.
Більшість культурних прав забезпечують через права національних меншин. Національна меншина — група людей певної держави, які не є представниками титульного етносу, однак виявляє почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (наприклад, поляки, румуни, угорці в Україні). Права національних меншин належать до третього покоління прав і свобод. До того ж права національних меншин можуть бути реалізовані лише в колективний спосіб. Вони охоплюють такі можливості:
• право відповідних національних спільнот на розвиток національної культури;
• право одержувати інформацію рідною мовою;
• право на здобуття освіти певного рівня рідною мовою;
• право користуватися своєю мовою в окремих офіційних цілях;
• право утворювати для задоволення культурних потреб національно-культурні автономії.
Права національних меншин на міжнародному рівні захищає Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року, а в Україні додатково Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року.
В окрему групу колективних прав можна виокремити права корінних народів, які захищає Декларація ООН про права корінних народів від 13 вересня 2007 року, Конвенція МОП № 169 «Про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах» (1989) й інші акти. Корінні народи — споконвічне населення, що мешкало та мешкає на своїх землях до формування сучасних державних кордонів та приходу туди переселенців з інших місць (саами у Швеції, Норвегії, Фінляндії, індіанці в США, кримські татари в Україні). Держава повинна сприяти збереженню тих видів діяльності, що забезпечують їхні засоби існування, зокрема такі притаманні деяким народам засоби, як полювання, рибальство, звіроловство тощо. їхні традиційні знання в медицині, косметології, продуктах харчування, їхні ремесла, фольклор, ритуали, мистецтво, пісні, танці, костюми мають культурну цінність та є важливими чинниками збереження культури, економічної самостійності та розвитку. Для цього держава їм надає відповідну технічну й фінансову допомогу з урахуванням традиційних технологій і культурних особливостей цих народів.
Колективні права гарантують розвиток і збереження культурної самобутності відповідних меншин і корінних народів. Концепція колективних прав виникла тому, що корінні народи та меншини, які мають колективні характеристики, стикаються з різними загрозами їхньому існуванню, тому їхнє виживання може залежати від визнання та захисту їхніх колективних прав.
Колективні права, як вже зазначалось, слід відмежовувати від індивідуальних прав з колективними формами реалізації. Такі види прав, як-от: виборче право, свобода мирних зібрань, свобода асоціацій, право на страйк, хоч і здійснюють колективно, однак можуть захищати в індивідуальному порядку, натомість колективне право за своєю природою не може бути реалізовано та захищено індивідуально. Право на страйк, зокрема, у разі реалізації особою самостійно можуть розцінювати як порушення трудової дисципліни або прогул. Натомість, якщо на підприємстві було оголошено страйк, а особу звинувачують у порушенні трудової дисципліни й звільняють — вона може звернутися до суду зі скаргою про незаконність її звільнення.
З іншого боку, певних потреб у межах суто індивідуальних прав можна досягти, лише об'єднавшись у колектив. Наприклад, у межах такого громадянського права, як свобода віросповідання, людина може сподіватись, що держава не лише не втручатиметься в можливість, скажімо, вибирати собі релігію та сповідувати її в спосіб, прийнятний для неї, а й певна група осіб може вимагати від держави, щоб були облаштовані місця для відправлення культу — цього може домогтися лише група представників певної релігії.
Це ще раз засвідчує, що чітку межу між різними групами прав проводити не можна, лише комплексний підхід може забезпечити гідний рівень життя людини, що є завданням будь-якої держави й міжнародної спільноти загалом.
Окрему категорію колективних прав становлять права людства, про що вже йшлося в підрозділі 1.2.2.
3.3.2.6. Інші види прав і перспективи їхнього конституційного розвитку
Як бачимо, протягом історії уявлення людства про права й свободи людини змінювались, поповнювався каталог прав людини, ці процеси тривають і нині. У результаті розвитку різних галузей знань, переосмислення змісту сучасних прав виникають нові види прав. З появою новітніх технологій у галузі мікробіології та медицини з'являються нові підходи до розв'язання різноманітних проблем. У науковому середовищі почали звертати увагу на нове покоління прав людини, які поки що залишаються на рівні обговорення та дискусій та не зафіксовані нормативно. Це передусім особистісні, або соматичні права (від грец. soma — тіло), які полягають у праві людини самостійно розпоряджатися своїм тілом або змінювати його функційні можливості. До них належать: репродуктивні права, евтаназія, клонування, донорство, трансплантація, право на зміну статі, право на стерилізацію, аборт. Поки що спільних підходів щодо їхього визнання та захисту не вироблено. Можливо, їхнє існування з часом стане очевидним та зійде з поля дискусій, як це відбулось свого часу з попередніми групами прав.
Внесок у розвиток прав людини роблять і правозастосовчі органи, передусім Європейський суд з прав людини, який завжди Виходив з того, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є «живим інструментом», яка наче дерево весь час розростається. У процесі застосування права розвивають та конкретизують, їхній зміст наповнюють новою інтерпретацією. Справи ЄСПЛ дають змогу глибше пізнати аспекти прав, розширювати нормативний зміст задекларованих у Конвенції прав. Звісно, це не може не впливати на розвиток прав людини в національних конституціях та судовій практиці країн.
3.4.