Універсальні принципи конституційного права

Питання про універсальні принципи права в юридичній літературі порушують уже впродовж понад двох століть. Проте й нині однознач­ної відповіді як у пострадянському, так і в західному правознавстві немає.

Ситуація з принципами конституційного права ще складніша, що можна пояснити, по-перше, тим, що проблема універсальних принци­пів конституційного права, на відміну від загальнолюдських (загально- цивілізаційних) принципів права загалом, досі не привертала належної уваги конституціоналістів. Основні свої зусилля вони зосереджували на аналізі конституційного права окремих держав; у цьому контексті зазвичай розглядали загальні принципи конституційного права. На­віть у порівняльному конституційному праві основну увагу приділяли не так виявленню спільних для конституційного права різних країн властивостей, зокрема принципів, як їхніх відмінностей. По-друге (і це, очевидно, найголовніше), якщо наявність спільних загальнолюдських, загальноцивілізаційних цінностей, на яких ґрунтується право як універ­сальне явище, переважно не заперечують (своїм корінням чимало з них сягають релігійних заповідей «не вбий», «не вкради» тощо, прита­манних усім релігіям), то з універсальними цінностями конституційно­го права справа набагато складніша.

Честнов И. Л. Постклассическая теория права. СПб.: Алеф-Пресс, 2012. С. 453 i наст.

Поляков А. В. Общая теория права. Проблемы интерпретации в контексте коммуникативного подхода. М.: «Проспект», 2016. С. 317—320.

Eberle Edward J. Methodology of Comparative Law, 2011. Р. 57.

Schlesinger Rudolph. Research on the General Principles of law Recognized by Civilized Nation, 1957. Р. 734—735.

Поширена не тільки у вітчизняній літературі думка, згідно з якою до універсальних (загальнолюдських, загальноцивілізаційних) цінностей, які є основою, фундаментом права загалом і конституційного права зо­крема, належать ідеали справедливості, рівності, свободи тощо доволі дискусійна. За всього значення цих ідеалів для розуміння сутності й змісту права як явища, нерозривно пов'язаного з реальним буттям лю­дей, надавати їм значення загальнолюдських, універсальних цінностей доволі сумнівно.

По-перше, уявлення про справедливість, рівність, свободу тощо змінюються і наповнюються різним змістом залежно не тільки під про­стору й часу (зрештою, з ними тісно пов'язані й уявлення про право), а часто суттєво відрізняються в різних людей однієї історичної епохи й однієї культури (цивілізації). Цінності ж за всієї активної ролі суб'єк­тів в їхньому формуванні, на відміну від оцінювання — суб'єктивного акту людської свідомості, — є об'єктивними. По-друге, інтерпретація справедливості, рівності, свободи залежить як від уявлень про них від­повідних суб'єктів, так і від мовних особливостей тих чи інших країн і народів. Англійські слова libertas і freedom, які українською мовою перекладають як «свобода», що позначає один із провідних сутнісних ідеалів права, в японській мові, наприклад, має зовсім інше смислове навантаження. Слово «свобода» (siyo) японською означає егоїзмом, протиставленням себе колективу, тобто має негативний відтінок, отже, позначає не цінність, а антицінність. Проте це зовсім не означає, що в Японії (зокрема в японській конституції) не визнають ті цінності, які в європейських й інших мовах позначають словом «свобода» — свобода висловлення поглядів, свобода мирних зібрань, свобода ви­бору місця проживання тощо.

Тому можна зробити висновок, що загальнолюдськими, універсаль­ними цінностями, спільними для всіх цивілізацій і правових систем є насамперед права людини. Шлях до їхньої універсалізації був доволі складним і суперечливим. Тривалий час вважали, що концептуальні уявлення про права людини в різних цивілізаціях суттєво різняться, тому будь-який намір їх універсалізувати бодай на рівні міжнародного документа, що закріплює мінімальні стандарти забезпечення й захисту прав людини, відкидали. Чи не найрадикальнішу позицію щодо цього займала свого часу Американська антропологічна асоціація, яку вона виявила, зокрема, у своїй реакції на ухвалення Генеральною Асамбле­єю ООН Загальної декларації прав людини 1948 р. Представники цієї Асоціації вважали неприпустимим закріплення переліку прав людини в цьому, нині загальновизнаному міжнародному документі, оскільки, на їхнє переконання, такий перелік відбиває лише західну лібераль­ну концепцію прав людини, відмовляючи державам, що сповідують інші, неліберальні цінності, у проголошенні власних, притаманних їх­ній культурі цінностей та власних підходів до переліку й змісту прав людини. Тобто їх розглядали як внутрішню справу кожної держави чи цивілізації, які можуть мати власний погляд на їхню природу й рівень забезпечення та захисту.

Не можна сказати, що позиція представників Асоціації, як і низки держав і фахівців, що сповідували подібні погляди, була позбавлена сенсу. Історичний досвід свідчить, що намагання концептуально «ве- стернізувати» права людини, тобто поширити західноєвропейські уяв­лення про них та їхній обсяг на інші країни й цивілізації, тим паче за допомогою примусової «акультурації», мало різкий спротив і часто завершувалося фіаско. Особливо виразно виявлялося це в судовій практиці, яка в багатьох культурах — ісламській, буддійській, конфу- ціанській і навіть східнохристиянській (православній) продовжувала орієнтуватися на притаманні їм, здебільшого колективістські уявлення про права людини, відмінні від західних, індивідуалістичних.

А проте, хоч і з великими труднощами й суперечностями, права лю­дини поступово, під впливом різних чинників, набували загальноциві- лізаційного змісту, стаючи об'єктом міжнародно-правового регулюван­ня. Окрім Загальної декларації прав людини, яку нині світова спільнота розглядає як один з найважливіших орієнтирів людського співжиття, як своєрідний кодекс цивілізованої поведінки різних країн, народів та їхніх об'єднань, права людини дедалі більше поширюються у світі завдяки низці інших міжнародно-правових актів: Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (1950), Міжнародному пакту про громадянські й політичні права (1966), Міжнародному пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966), які часто розглядають як реакцію на трагічні наслідки (з правами людини) Другої світової війни.

Згодом універсалізацію прав людини розвинули у Віденській декла­рації та Програмі дій, ухвалених під час Всесвітньої конференції з прав людини (1993), Декларації Тисячоліття ООН (2000), яку підписали всі держави-члени ООН (тоді 189 країн) тощо. Повага один одного й прав людини, як зазначено в Декларації Тисячоліття, повинна сприяти куль­турі миру й діалогу між усіма цивілізаціями.

Нині права людини стали «нормативним мірилом, що претендує на універсальну й безумовну рецепцію в усьому світі»*. їхня всезагаль­ність, універсальність дедалі більше зростає в умовах сучасних людино- центристських глобалізаційних трансформацій, які відбуваються у світі.

Визнання прав людини всезагальною, універсальною цінністю не означає, звісно, їхньої повної уніфікації. І сьогодні цивілізаційні від­мінності у підходах до розуміння прав людини, їх змісту та обсягу зберігаються і, очевидно, зберігатимуться надалі, навіть у порівняно віддаленій історичній перспективі. Тому універсалізація прав людини передбачає не стільки уніфікацію їх змісту та обсягу, скільки повагу до людської гідності - відправної точки і підґрунтя, на якому відбувати­муться надалі процеси універсалізації прав людини.

Концентрованим виявом поваги, що дедалі зростає, до цієї фунда­ментальної універсальної цінності — людської гідності й прав люди­ни —є принципи права. Саме вони визначають людиноцентристську спрямованість права, є індикатором рівня його розвитку в суспільстві, незалежно від форми вираження й термінологічних позначень, які ви­користовують ті чи інші народи та їхні правові системи.

Процес формування й форми вираження універсальних, як й інших принципів права та їхні термінологічні позначення в різних цивілізаціях (культурах) і правових сім'ях суттєво різняться. Принципи права, зокре­ма й конституційного, далеко не завжди фіксують в якомусь конкрет­ному юридичному документі, наприклад у конституції, що помітно на­віть у межах євроатлантичної цивілізації. Тим паче це стосується інших цивілізацій та правових сімей, про що йтиметься далі. Проте, попри досить високий рівень абстракції, що інколи межує з невизначеністю, а часом і синкретичності, тобто невідділеності від інших соціальних ре­гуляторів — релігії, моралі, філософських вчень тощо, — універсальні принципи права в певних варіантах можуть бути простежені в усіх пра­вових системах. Універсальні принципи конституційного права теж не є винятком. Ба більше, завдяки трансплантації (запозиченню) багатьох з них з конституційного права європейських країн та міжнародно-пра-

Філософія прав людини / за ред. Ш. Госепата та Г. Ломанна; пер. з нім. О. Юдіна та Л. Доронічевої.

2-ге вид. К.: Ніка-Центр, 2012. 320 с.

вових документів, універсальні принципи конституційного права часто набувають дедалі визначеніших форм, якщо порівняти з універсальни­ми принципами права загалом, хоч таке запозичення спричинює нові проблеми, про які вже згадували й до яких ми ще повернемося. Зараз зупинимося на характеристиці основних універсальних принципів кон­ституційного права.

Принцип поваги до людської гідності й прав людини.

Принцип поваги до людської гідності та прав людини має на меті передусім визначити межі державної влади, обмежити дискре- цію її органів і посадових осіб. Права людини є тим обмежувальним бар'єром, який заборонено переходити будь-яким державним орга­нам і посадовим особам. Принцип поваги до людської гідності й прав людини передбачає також підпорядкованість організації державної влади утвердженню людини як найвищої цінності й забезпеченню та захисту її прав. Державну владу, що порушує цю вимогу, можуть усуну­ти її носії — громадяни держави — й замінити іншою владою. Звідси випливає, що джерело державної влади — це люди, народ, а існуван­ня держави виправдане тією мірою, якою вона сприяє утвердженню людської гідності й прав людини.

Це зумовлює низку інших демократичних принципів: рівності в пра­вах (рівноправності) й рівності всіх перед законом, рівного доступу до публічної служби в органах державної влади й місцевого самовряду­вання, захисту меншості від посягань більшості тощо. Не всі з них нині можна зарахувати до універсальних принципів конституційного пра­ва, проте вони значною мірою визначають магістральний напрям його розвитку, як і розвитку самої держави та її органів.

Серед принципів демократії пов'язаних з організацією влади чи не найуніверсальніший зміст має принцип розподілу влади.

Розподіл влади. Ідеї розподілу влади в різних їхніх варіантах мають багатовікову історію. Своїми коріннями вони сягають ще часів Старо­давнього Єгипту, Вавилону й Стародавньої Греції. Поступово ці ідеї по­чали набувати характеру доктрини, внесок у формування якої зробили мислителі різних часів і народів. Проте свого класичного вигляду вона набула лише в середині XVIII століття завдяки працям згадуваних уже англійського філософа Джона Локка та французького правознавця і філософа Шарля Монтеск'є. Саме з їхніми іменами пов'язане широке проникнення ідей доктрини розподілу влади в конституційну теорію й політичну та правову практику Нового часу. Уперше офіційно ці ідеї визнали в статті 16 Французької декларації прав людини і громадяни­на (1789), про що йшлося у розділі першому. Нині принцип розподілу влади став догмою конституційного права; його взяли на озброєння всі конституції, які ґрунтуються на засадах конституціоналізму.

Проте це зовсім не означає, що принцип розподілу влади реалізу­ють у сучасному світі в тому вигляді, в якому його замислювали його творці. За час існування цього принципу світ суттєво змінився, що не могло не позначитися на підходах до розуміння змісту доктрини, її основних вимог, суб'єктів тощо. Тому цілком зрозумілим є намаган­ня сучасників адаптувати ідеї Локка — Монтеск'є до соціокультурних і політичних особливостей глобалізованого ХХІ століття та кожної ок­ремої країни. Однак таку адаптацію не слід зводити до абсолютизації формально-логічних аспектів концепції розподілу влади, як це інколи буває роблять у пострадянському, зокрема вітчизняному правознав­стві й політології.

Розподіл влади — не самоціль, а засіб проти надмірної концентра­ції влади будь-яким органом (навіть колегіальним, сформованим у де­мократичний спосіб), ба більше — однією посадовою особою (навіть обраною народом). Попри відмінності й специфічні риси функціюван­ня принципу розподілу влади в різних країнах (вони залежать від форм державного правління, національних традицій тощо), спільними для всіх сучасних демократичних держав є такі взаємозв'язані елементи цього принципу: органи законодавчої, виконавчої та судової влади самостійні в межах повноважень, визначених конституцією; законо­давчу владу здійснює орган народного представництва — парламент; виконавча влада підпорядкована закону й підзвітна парламенту (при­наймні в певних сферах); судова влада незалежна від законодавчої та виконавчої влади, а правосуддя здійснює тільки суд; узгодженість і збалансованість дій названих гілок влади забезпечують через систему взаємних стримувань і противаг.

Звісно, за тривалий час розвитку механізму держави в системах державних органів з'явилося чимало таких, які не зовсім «вписуються» в окреслену творцями доктрини розподілу влади класичну «тріаду». Такі органи є й в Україні. Проте навряд чи це дає вагомі підстави для конструювання безлічі нових гілок влади — від президентської, пред­ставницької, виборчої та контрольно-наглядової до інформаційної і на­віть атестаційної, до чого доволі часто вдаються окремі теоретики дер­жави, конституціоналісти й політологи на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні*.

У концепції розподілу влади Локка — Монтеск'є важливо зберегти не так букву, відшукуючи для кожного спеціалізованого державного органу свою нішу, як дух концепції, що полягає у взаємному урівно­важенні, збалансуванні насамперед класичних гілок влади, що, своєю чергою, досягають завдяки реалізації запропонованої Монтеск'є ідеї про взаємний контроль між ними, яку у своїх працях, однак, він на­лежно не розвинув.

Отже, шлях до підвищення ефективності функціонування принципу розподілу влади — це зосередження уваги насамперед на поглиблен­ні, з одного боку, взаємодії, а з іншого — взаємоконтролю між трьома класичними гілками влади. Конструювання нових її гілок не тільки від­волікає від вирішення цієї основної проблеми, а й створює додаткові перешкоди для її реалізації.

В Україні принцип розподілу влади, який соціалістична (радянська) доктрина заперечувала, уперше був зафіксований у Декларації про державний суверенітет України, у статті ІІІ якої, присвяченій організації державної влади, наголошується, що вона «в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову». Надалі цей принцип як невіддільний атрибутивний елемент конституційного ладу закріпили в Конституції України, стаття 6 якої проголошує: «Дер-

Див., наприклад: Енгибарян Р. В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции. М., 2007, С. 243; Костицький В. В. Теорія розподілу влади: громадянське суспільство і держава в епоху глобалізації. Академічні читання. Випуск 18. К., 2011. С. 29—30, 47—49 та ін. жавна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до за­конів України». Це конституційне формулювання не особливо відріз­няється від відповідних формулювань більшості конституцій постсо- ціалістичних європейських держав й інших держав, що стали на шлях демократичного розвитку.

У Конституції України передбачено також відповідні засоби й про­цедури, які переважно спроможні, за умови поважного ставлення до них, забезпечити втілення вимог принципу розподілу влади в політич­ну й правову практику: закріплено функційну спеціалізацію органів законодавчої, виконавчої і судової влади та розподілено компетенцію між ними; розрізнено порядок формування вказаних органів і строки їхніх повноважень; визначено певну систему стримувань і противаг, тобто особливих способів і форм, що дають змогу стримати дії якоїсь з гілок влади, якщо вони виходять за межі Конституції (контроль за зако­нодавчою владою за допомогою інституту виборів, несумісність депу­татського мандата із обійманням посади в органах виконавчої влади, право розпуску парламенту, висловлення парламентом вотуму недові­ри уряду, незалежність суду, судовий контроль за конституційністю та законністю актів парламенту, президента, уряду й інших органів вико­навчої влади тощо). Це дає підстави констатувати, що вимог принципу розподілу влади щодо законодавчої, виконавчої (принаймні на рівні уряду) та судової влади значною мірою в Конституції України дотрима­но, хоч для послідовного його втілення в життя їх усе ж бракує.

Причини порушення принципу розподілу влади у вітчизняній прак­тиці криються не тільки в недосконалості конституційного регулюван­ня, хоч резерви для його поліпшення, звісно, не вичерпані. Чіткішого розподілу потребують, зокрема, сфери відання й повноваження між державними органами як на найвищому, загальнодержавному, так і на місцевому рівні, які б усували дублювання, надмірну монополізацію та централізацію їхньої діяльності. Проте не менше значення для утвер­дження принципу розподілу влади в Україні мають суб'єктивні чинни­ки. На жаль, він досі не став атрибутом політичної та правової культури, стилю мислення переважної частини українського істеблішменту. Усві­домлення того, що відносини між законодавчою, виконавчою й судо­вою владою будують не на адміністративних важелях єдиного центру влади, а на взаємодії, взаємному контролі й урівноважуванні, на від­повідальності кожної з гілок влади за свої рішення та дії у верхніх еше­лонах української влади ще не настало. І навряд чи можна очікувати змін на ліпше без належного контролю влади з боку громадянського суспільства та його інститутів.

Верховенство права. Термін The Rule of Law, який нині офіційно перекладають українською мовою як «верховенство права», увів у на­уковий обіг англійський вчений і політичний діяч Джеймс Геррінґтон. Англійському вченому-конституціоналісту Альбертові Дайсі та його по­слідовникам належить також формулювання концепції верховенства права. Як і концепція конституціоналізму, концепція верховенства пра­ва (інколи їх розглядають як майже ідентичні) формувалася в умовах монархічних режимів, що тоді домінували в Європі, і своїм вістрям (як і концепція конституціоналізму) була спрямована насамперед проти свавілля влади, зокрема за допомогою закону, на захист природних, невідчужуваних прав і свобод людини.

Для розуміння концепції верховенства права ця її соціальна спрямо­ваність має вирішальне значення, оскільки сам термін The Rule of Law доволі багатозначний, тому керуючись лише філологічним його тлума­ченням, з'ясувати зміст концепції неможливо.

Ідеал верховенства права став нині чи ненайпопулярнішим у всьо­му світі. До нього звертаються не тільки в країнах Заходу, для якого верховенство права традиційно є однією з найвищих демократичних цінностей, а й Сходу (зокрема й Китай), Півночі та Півдня. Він давно став найважливішою частиною багатьох міжнародно-правових актів загальносвітового й регіонального рівня. Як засадничий всезагальний принцип верховенство права проголосила в низці своїх документів Ор­ганізація Об'єднаних Націй. Його визнали також майже всі міжнародні регіональні організації — в установчих документах Ради Європи та Єв­ропейського Союзу, Організації американських держав (зокрема в Мі­жамериканській демократичній хартії), Африканського Союзу (у його установчому акті). Покликаються на верховенство права також у кіль­кох документах Ліги арабських держав. Дедалі частіше верховенство права як принцип фіксують у національних конституціях і законах (у Конституції України його закріплено в статті 8), ним активно оперують міжнародні й національні суди. Усеосяжне дотримання й впроваджен­ня принципу верховенства права як на національному, так і на міжна­родному рівні було схвалено всіма державами-членами ООН у підсум­ковому документі Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні 2005 року й інших форумах.

Така безпрецедентна увага до феномена верховенства права дала підстави Венеційській комісії Ради Європи констатувати, що «верховен­ство права (The Rule of Law) є поняттям універсального юридичного значення»*. І це цілком логічно: принцип верховенства права дедалі помітніше набуває якостей «організаційної моделі сучасного консти­туційного права та міжнародних організацій..., що регулює здійснення публічної влади»**, незалежно від того, чи він прямо зафіксований у національних конституціях, чи випливає з їхніх положень. Історичний довід переконливо свідчить, що неповага до принципу верховенства права, а тим паче відверте нехтування ним, якими б мотивами це не виправдовувалося, неминуче спричинить вкрай негативні, навіть ката­строфічні наслідки — порушення прав людини, владне свавілля, соці­альний хаос, а зрештою — розпад держави.

Поняття верховенства права. Попри те, що принцип верховен­ства права фактично набув універсального значення, його поняття досі залишається «сутнісно суперечливим»^***, хоч спроби його по­яснити робили неодноразово як у міжнародних документах, так і в наукових працях.

Немає єдиного погляду на його розуміння й в Україні. Попри те, що останнім часом спектр думок у підходах до інтерпретації верховен­ства права у вітчизняному правознавстві дещо звузився (принаймні нині майже не ототожнюють його з традиційним для вітчизняної те­орії і практики принципом верховенства закону чи з верховенством усіх нормативних актів, як це було в 90-х роках минулого століття), за­гальної згоди щодо його розуміння не досягнуто. Не допомогло цьому навіть намагання роз'яснити поняття верховенства права Конституцій­ним Судом України****.

Не розв'язала багатьох питань, пов'язаних із розумінням верховен­ства права (а подекуди навіть загострила їх), також тритомна праця Сергія Головатого «Верховенство права»*****, присвячена переважно історії зародження ідей верховенства права, їхньої еволюції, концепту­ального оформлення та конституціювання як принципу.

Надзвичайна складність, багатогранність і багатовимірність понят­тя верховенства права, як і самого права, робить безперспективною

Rule of Law Checklist. Мірило правовладдя / переклад з англ. С. Головатого. К.: ВАІТЕ, 2017. С. 8. Там само. С. 8.

Waldron J. is the Rule of Law an Essentially Concept (in Florida) 21 Law's Philisophi. 137( 2002). Конституційний Суд України. Рішення, висновки. К., 2005. С. 314.

Головатий С. Верховенство права: у 3 кн. К.: Фенікс, 2006. будь-яку спробу дати якесь всеосяжне визначення принципу верхо­венства права, придатне на всі випадки життя. Це підтверджує не тіль­ки західна правова теоріія, а й юридична практика, зокрема практика Європейського суду з прав людини, який неодноразово акцентував увагу на потребі в змістовній інтерпретації поняття верховенства пра­ва, прив'язаної до конкретної ситуації, уникаючи такого його визначен­ня, яке можна було б поширити на всі без винятку життєві обставини.

Це не означає, що більш-менш єдиних уявлень про сутність і зміст верховенства права неможливо досягти взагалі. Як свідчить теоретич­ний і практичний досвід, найпродуктивнішим для його розуміння є тлумачення верховенства права «як певної суми щільно переплетених між собою принципів, які разом творять ядро доктрини конституціо­налізму, а відтак єнеобхідним для будь-якого... демократичного сус­пільного устрою»*.

Через елементи-складники верховенства права розкривають його зміст у низці міжнародно-правових документів, зокрема в документах Венеційської комісії: Доповідь про верховенство права, ухвалена на 86-му пленарному засіданні 25—26 березня 2011 року** та згаданий Rule of Law Checklist, ухвалений на 106-му пленарному засіданні 11— 12 березня 2016 року*** й більшості наукових публікацій.

Елементи-складники верховенства права є доволі неоднорідни­ми за своїм походженням, природою, значенням для характеристики найістотніших рис верховенства права та його прикладних аспектів. Деякі зарубіжні автори нараховують понад сотню таких складників. Одні з них стосуються найсуттєвіших, основоположних засад верхо­венства права, що поширюються на всі сфери суспільного життя, інші, ґрунтуючись на цих засадах, є характерними переважно або й лише для публічних сфер людської життєдіяльності, ще інші — поширюються тільки на приватноправову сферу відносин тощо.

До засадничих елементів верховенства права зазвичай зарахову­ють: законність, юридичну визначеність, запобігання зловживанню повноваженнями, пропорційність, рівність перед законом і недискри- мінацію, незалежність правосуддя і доступ до нього тощо. Кожен із цих складників, своєю чергою, охоплює низку вимог, дотримання яких

Аллан Т. Р. С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. К, 2008. С. 10.

Доповідь про верховенство права. Страсбург. 28 березня 2011 року. Unofficial Translation by the USAID Ukraine Rule of Law Project.

Rule of Law Checklist. Мірило правовладдя / пер. з англ. С. Головатого. К.: ВАІТЕ, 2017. забезпечує (є гарантією) втілення відповідного елемента верховен­ства права в життя.

Законність, наприклад, передбачає такі вимоги як: ієрархічну ви­щість закону в системі нормативних актів (норм); обмеження дискреці­йних повноважень, особливо виконавчої влади; наявність розвиненої нормотворчої і нормозастосувальної процедури; обов'язкове вико­нання приписів правових актів тощо.

Юридична визначеність охоплює: передбачуваність поведінки (дій) суб'єктів; ясність, чіткість і доступність законодавства, його стабільність і несуперечливість; обґрунтованість судових рішень; обов'язковість та неухильність їхнього виконання; принцип легітимних очікувань, тобто повагу держави та її органів до їхніх обіцянок та зобов'язань перед гро­мадянами; незворотності дії законів й інших правових актів норматив­ного змісту в часі тощо.

Принцип незалежності правосуддя охоплює: інституційну й функ- ційну незалежність судів; незалежність самих суддів; доступ до судів; безсторонність судочинства; незалежність і безсторонність адвокату­ри; самостійність і неупередженість служби обвинувачення (прокура­тури) тощо. Докладніше про деякі з цих елементів верховенства права йтиметься в наступних розділах.

Принцип верховенства права й принципи правової держави: спів­відношення. Україна є чи не єдиною державою, у Конституції якої за­кріплено не тільки принцип верховенства права, а й положення про належність України до правових держав — цього німецького винаходу (Rechtsstaat), який також можна зарахувати до вагомих надбань люд­ської цивілізації. Хоча поширення поняття «правова держава» у світі поступається Rule of Law — верховенству права.

Думки щодо співвідношення цих понять і, відповідно, їхніх елемен­тів у літературі не збігаються.

Зважаючи на те, що ці питання вже розглядали як у науковій, так і в навчальній літературі, зокрема й автори цього підручника, звернемо увагу лише на основні моменти, що стосуються історії й сучасного ста­ну відносин між названими поняттями.

По-перше, як концепція верховенства права, так і теорія правової держави зароджувалися в загальному річищі становлення й розвитку нового юридичного світогляду, критики абсолютистського феодально­го свавілля, утвердження ідей свободи та рівності всіх людей, невідчу­жуваності прав людини тощо, тобто в лоні доктрини лібералізму.

По-друге, на відміну від концепції верховенства права, яка продо­вжувала розвиватися в межах цієї доктрини й ніколи не ототожнюва­ла право й закон, що позначилося як на правовій теорії, так і на бага­тьох судових рішеннях, теорія правової держави пройшла складніший шлях. Після порівняно нетривалого її розвитку на засадах ліберальної доктрини природного права, вона вже в другій половині XIX століття набула в Німеччині позитивістського спрямування, а наприкінці того ж століття формально-юридичні підходи до її інтерпретації стають па­нівними. У результаті теорія правової держави набула винятково номі­нального змісту, за якого право зводилося до закону, а верховенство права — до формального законного управління*, яке, як засвідчив досвід тієї ж Німеччини, не забезпечує достатніх обмежень уряду, що є важливою умовою верховенства права. Це дало змогу навіть нацистам іменувати свою державу «істинно правовою». Якою була ця «істинно правова» держава добре відомо: за «законним» її фасадом приховува­ли кричущі беззаконня й свавілля.

По-третє, лише після Другої світової війни під впливом боротьби проти позитивізму, який за висловом Густава Радбруха «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства»** та піднесення «відродженого природного права», поняттю правової держави повертається її справжній зміст: її не обмежують формаль­ним дотриманням законності, а передбачено, як і верховенство пра­ва, низку вимог, які у своїй сукупності створюють умови забезпечення принципу Rechtsstaatlichkeit — правової державності. Так в офіційному перекладі німецькою мовою звучить принцип Rule of Law.

Серед елементів принципу правової державності сучасні німецькі правознавці називають низку, якщо й не завжди ідентичних за фор­мою, то дуже близьких за змістом до елементів верховенства права ви­мог, у чому неважко переконатися, ознайомившись з працею німець­кої конституціоналістки Катаріни Соботи «Принцип правної держави: конституційно-правні та адміністративно-правні аспекти»^***.

Це дало підстави більшості правознавців дійти висновку, що відмінності між поняттями «верховенство права» й «правова дер­жава» нині є швидше термінологічними, ніж змістовними, а їхні концепції стали майже прототипами одна одної, «узагальненими наз­вами споріднених концепцій»*, що відкидає спроби пошуку суттєвої різниці між ними**.

Принцип верховенства права й принципи соціальної держави: пошук можливостей поєднання. Відносини між принципом верхо­венства права й принципами соціальної держави, якою проголосили себе чимало держав у світі, зокрема й Україна (стаття 1 Конституції України) є, якщо порівняти з принципами правової держави, наба­гато складнішими.

На відміну від концепції верховенства права й правової держави, становлення яких відбувалося в лоні ліберальної доктрини, концепція соціальної держави (у різних її варіантах) формувалася під впливом со- ціал-демократичних ідеалів: соціальної справедливості, соціальної со­лідарності, соціальних зобов'язань держави тощо. Вона стала, по суті, реакцією на домінування в Європі політики лібералізму, яка виявилася неспроможною забезпечити соціально-економічні права людей, спри­чинивши їхнє разюче майнове розшарування й матеріальну нерівність. Тому основну мету соціальної держави вбачали в проведенні соціаль­ної політики, спрямованої не тільки на утвердження юридичної рівно­сті, властивої ліберальним концепціям, зокрема верховенства права, а й на матеріальне вирівнювання людей, забезпечення добробуту всіх членів суспільства. Цій меті підпорядковані провідні принципи (ознаки) соціальної держави: гарантованості економічних, соціальних і культурних прав людини, надання соціальної допомоги людям, не­спроможним з незалежних від них причин заробити собі на життя пра­цею — дітям, людям похилого віку, людям з інвалідністю, хворим тощо.

За всієї привабливості й людиноцентричності (гуманістичності) ідеалів соціальної держави, вони вже відпочатку соціалізації держав породили проблему поєднання принципу верховенства права (і, від­повідно, принципу правової державності, оскільки нині, ще раз наго­лошуємо, вони майже ідентичні), зокрема одного з визначальних його ідеалів — ідеалу людської свободи, з орієнтирами й принципами со­ціальної держави.

Не знаходячи способів розв'язання цієї проблеми, чимало західних правознавців, включно з основоположником концепції верховенства права Альбертом Дайсі, заговорили про послаблення позицій верхо­венства права на Заході, а подекуди й про його повний занепад. «Фор­мальна рівність перед законом, — писав один з послідовників А. Дайсі, англійський правознавець Фрідріх Гаєк, — суперечить, а насправді не­сумісна з будь-якою діяльністю влади, спрямованою на забезпечення матеріальної чи реальної рівності людей,...будь-яка політика, спрямо­вана безпосередньо на реальне досягнення ідеалу справедливості в розподілі має вести до руйнування верховенства права»*. Хоч ці сло­ва сказано ще в першій половині ХХ століття, абсолютної гармонії між принципом верховенства права й принципом правової державності з одного боку, та принципами соціальної держави — з іншого, не вдало­ся досягти й досі. І нині дискусії з цього приводу тривають. Щоправда, якщо ще в 60—80 роках минулого століття прихильники концепції вер­ховенства права з тривогою констатували, що «держава загального до­бробуту перемагає», у зв'язку з чим «ключові складники верховенства права руйнуються», то в кінці ХХ — на початку ХХІ століття пролунали протилежні думки: неможливо розв'язати соціальні проблеми за ра­хунок свободи**, неминучим наслідком забезпечення якої є суттєве розшарування людей, їхня матеріальна нерівність. Звідси заклики до скорочення суспільних видатків, повернення до традиційних лібераль­них цінностей, які означають захист фундаментальних прав «природ­ного походження» — життя, свободи, власності, а нерідко й висновки про банкрутство моделей соціальної держави***.

Попри те, що проблемам соціальної держави в Україні присвяче­но чимало праць, питання про її відносини з принципом верховенства права майже не порушували. Більше уваги приділено співвідношен­ню правової і соціальної держави, які прямо чи опосередковано до­сліджували в низці наукових публікацій, зокрема монографічних****, неодноразово торкався цієї проблеми в своїх рішеннях також Консти­туційний Суд України. Проте розглядали її переважно або й винятково

в межах пошуку відповіді на запитання: чи мають правова й соціальна держава окремішний характер, чи перша своїм змістом охоплює другу. Більшість учасників цієї дискусії схилилися до другого варіанта, роз­глядаючи соціальну державу як конкретизацію правової*, її якісну характеристику** тощо, оминаючи питання про способи подолання суперечностей між принципом правової та соціальної держави, зокре­ма між принципами формальної рівності й принципом матеріальної чи реальної рівності, про що йшлося вище.

Доволі суперечливою видається також позиція Конституційного Суду України. Ба більше, на відміну від науковців, він об'єднав однією формулою не тільки зв'язки між правовою й соціальною державою, що справді випливає з Основного закону України, а й з верховенством права. За цією формулою «Україна є соціальною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права»***, тобто верховен­ство права суд розглядає як уточнювальну ознаку соціальної та право­вої держави, що є, м'яко кажучи, сумнівним, на що слушно звертали увагу в юридичній літературі****.

Тим часом за цими загальними суперечливими, а іноді й просто схо­ластичними міркуваннями поза увагою лишають проблему, яка в Україні дедалі загострюється й загрожує державі — разючу матеріальну поля­ризацію суспільства, невластиву сучасним демократичним державам, навіть тим, які не іменують себе соціальними. У цих умовах скептичне ставлення до ідеалів і принципів соціальної держави та її майбутнього, яке інколи спостерігаємо також серед окремих вітчизняних політиків і науковців, навряд чи може розраховувати на масову підтримку. Та й більшість розвинутих країн, відмовившись від надмірного оптимізму щодо майбутнього соціальної держави, характерного для часів форму­вання її концепції, у зв'язку з усвідомленням небезмежності ресурсів для надання нею соціальних виплат і допомог, вартість яких постійно зростає, продовжують рухатися шляхом, хоч поміркованої, але соціалі­зації. З огляду на це, проблему гармонізації відносин принципу верхо­венства права з принципами соціальної держави не тільки не знімають з порядку денного, а навпаки — вона стає ще більше актуальною, осо­бливо для держав, ситуація в яких нагадує українську.

Конституція України: науково-практичний коментар. Х., К., 2003. С 10.

Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики: монографія. К., 2000. С. 27.

Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 р. №3-рп/2012. Конституційний Суд України. Рішення, висновки. 2012. Кн. 12. К., 2013.

Головатий С. Україна — «соціальна держава: що це?». Право України. 2014. № 7. С. 210—215.

Не вдаючись до докладного аналізу засобів і способів такої гармо­нізації (до них автори підручника ще повертатимуться в наступних роз­ділах), наголосимо на основних напрямах її досягнення.

По-перше, визначальне місце серед цих засобів і способів нале­жить принципу людської гідності — основі всіх прав і свобод люди­ни, зокрема й соціально-економічних. У статті 22 Загальної декларації прав людини зазначено, що кожен член суспільства має право на соці­альне забезпечення і на здійснення — за допомогою національних зу­силь і міжнародної співпраці та відповідно до устрою і ресурсів кожної держави — економічних, соціальних і культурних прав, необхідних для підтримання гідності кожного та для вільного розвитку його як особи­стості. Мета забезпечення людської гідності, як випливає з преамбу­ли, лежить в основі Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 року та низки інших міжнародно-правових до­кументів, присвячених правам людини. Людська гідність є на вершині ціннісного порядку, визначеного конституціями й законами будь-якої соціальної держави, основаної на верховенстві права. І це зрозуміло, адже без забезпечення достатнього рівня матеріального добробуту для себе й своєї родини, якого б вистачало на харчування, одяг, жит­ло, здобуття належної освіти, медичне обслуговування тощо, людська гідність виявиться декларативною, а принципи верховенства права й правової державності здатні перетворитися на доктринальну абстрак­цію, яка не працюватиме.

По-друге, мету соціальної держави, зокрема гарантування соціаль­но-економічних прав, не слід зводити до соціального захисту — соці­альних допомог, субсидій, компенсацій тощо. Це хоч і важлива, проте лише частина розв'язання проблеми. Одне з визначальних місць у за­безпеченні названих прав має бути відведене розширенню економіч­них свобод людини, що цілком узгоджується з вимогами верховенства права. Адже саме право на самореалізацію в економічній сфері — один з основних напрямів підвищення матеріального добробуту населення. На жаль, Україна поки що за рівнем економічних свобод далеко по­заду інших, навіть пострадянських держав. Для позитивних зрушень у цій сфері потрібна кардинальна зміна акцентів соціальної політики. Як стверджують економісти, основними її складниками мають стати: роз­виток трудового потенціалу, інтелектуалізація процесів праці, забезпе­чення гідних умов і гідної оплати праці всіх працюючих, подолання ве­личезної диспропорції між оплатою праці різних категорій працівників навіть у бюджетній сфері, створення гідних умов життєдіяльності для тих, хто вже чи ще не може себе захистити.

По-третє, за всієї важливості набагато чіткішого законодавчого ре­гулювання позитивних зобов'язань держави в забезпеченні соціаль­но-економічних прав, підвищення результативності такої вимоги вер­ховенства права як принцип легітимних очікувань, слід мати на увазі, що реально дієвими соціально-економічні права можуть стати лише за умови поширення на них інституту судового захисту та неухильного виконання судових рішень. Без цього будь-яке соціально-економічне право залишатиметься декларацією або ж у ліпшому разі виявом дер­жавного патерналізму й залежатиме від можновладців. Для цього со­ціально-економічні права слід довести до такого рівня конкретизації, який давав би змогу особі (індивіду) в разі порушення права звертати­ся до суду. Досвід судового захисту соціально-економічних прав має не тільки Європа, зокрема Європейський суд з прав людини, а й інші неєвропейські країни.

2.2.3.