§3. УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ УНР
Після відставки гетьмана до влади прийшла Директорія, яка протрималась на території України до листопада 1920 р. Становище нової влади було дуже скрутним. На її території діяли шість різних армій.
Особливу небезпеку становили радянські, польські й денікінські війська, в планах яких Україні відводилось далеко не останнє місце. Український уряд не мав ані стійкої соціальної опори (єдиним, що на перших порах об’єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду), ані спільної принципової лінії в політиці. Приступаючи до влади, Директорія мала в своєму арсеналі, на відміну від двох попередніх українських урядів, лише загальні гасла. Не стала цементуючою для українського суспільства позиція жодної з політичних сил. Директорія відновила дію усіх законів УНР, відтак свідомо відтворивши умови для розколу суспільства на основі протилежного ставлення до приватної власності. З принципових питань інколи відстоювались діаметрально протилежні позиції, зокрема, у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів (за союз із більшовиками проти Антанти, чи за спільні дії з Антантою проти більшовиків).Одним з основних питань, яке розділило українське суспільство, стало питання доцільності запровадження в Україні парламентарної системи. В перші дні перебування при владі лідери держави були впевнені, що Директорія функціонуватиме тимчасово, до скликання представницького інституту. Але в питанні характеру представництва ясності не було. Наявна альтернатива (парламент - ради), про яку вже йшла мова, була перенесена в практичну площину.
Вже 12-14 грудня 1918 р., з метою визначення подальших перспектив української державності була проведена так звана “Державна нарада” у Вінниці. В ній брали участь члени Директорії та лідери українських політичних партій - соціалістів- революціонерів, соціал-демократів, соціалістів-самостійників та деяких інших.
Обговорювалися дві “моделі” організації влади: “європейська” (з утвердженням принципу розподілу влад, заснуванням парламенту, на основі загального виборчого права тощо) та радянська. Прихильники першої із вказаних моделей групувались навколо С.Петлюри, другої - навколо В.Винниченка. В ході дискусій дещо змінилось бачення радянської моделі. Спочатку В.Винниченко відстоював ідею диктатури пролетаріату, але, опинившись у меншості, оприлюднив ідею “трудових рад”. За словами автора, “... це мала бути диктатура не пролетаріату й не заможного селянства, а диктатура трудового люду”, тобто тих громадян, які не живуть з чужої праці '. Отже, за цією формулою, “нетрудові” й “експлуататорські” елементи позбавлялися права голосу й права керувати державою. Концепція була суперечливою не лише в політичному, а й в соціальному відношеннях. Зокрема, деякі соціальні групи (чиновники, священики...), які не були ані трудовими, ані експлуататорськими, мали невизначений статус. Все ж, саме ця концепція зібрала більшість голосів. За нею також передбачалось створити “вертикаль” трудових рад : на місцях - губернські й повітові ради, а в центрі - Конгрес трудового народу [198] [199]. Активне й пасивне виборче право надавалося громадянам УНР зазначених категорій, котрі досягли 21 року (за винятком тих, хто був позбавлений прав громадянства в судовому порядку, і тих, хто перебував у лавах української армії).На рішення наради блискавично прореагували противники “радянізацїї”. Причому, в повній узгодженості з фізичним законом - кожна дія породжує свою протидію - в їхній позиції затьмарилися й парламентарні цінності. На так званій Державній раді (Київ, 16 грудня) представники військових кіл запропонували передати всю владу в Україні до рук військового тріумвірату: С.Петлюри, Є.Коновальця, П.Болбочана [200]. Але на той час умови для диктатури ще не визріли. Наприкінці грудня 1918 р. розпочалася активна робота по підготовці й скликанню Конгресу трудового народу.
26 грудня Директорія проголосила Декларацію, де пояснювалося громадянам, що відтепер уся влада в УНР має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Нетрудові класи позбавлялися права голосу в порядкуванні державою Одночасно було окреслено сутність поняття “трудова інтелігенція”. Одержали виборчі права ті представники інтелігенції, які мали “безпосередні” стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій і т.п. 5 січня 1919 р. Директорія визначила дату скликання Конгресу - 22 січня, а також затвердила “Інструкцію для виборів...”. Обиралося 593 депутати, у тому числі 65 від ЗУНР. Передбачалась куріальна система виборів : від селян - 377 мандатів, від робітників - 118 мандатів, від “трудової інтелігенції1” - 33 мандати. Нерівним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни делегувалися від повітових селянських з’їздів, а робітники й “трудова інтелігенція” - вже тільки від губернських. Крім того, беручи до уваги “визначні заслуги робітників залізниць і пошт під час боротьби з гетьманщиною”, передбачалося окреме представництво Всеукраїнського залізничного з’їзду (20) і Всеукраїнського поштового з’їзду (10)2. Також передбачався розподіл депутатів за територіями (табл. 6)3.Таблиця 6
| Представництво до Трудового конгрес; | у від територій та курій | |||
| Територія | селяни | робітники | трудова інтелігенція | загалом |
| Київщина | 50 | 12 | 5 | 67 |
| Поділля | 47 | 8 | 4 | 59 |
| Харківщина | 50 | 11 | 4 | 65 |
| Херсонщина | 37 | 11 | 4 | 52 |
| Волинь | 46 | 10 | 4 | 60 |
| Чернігівщина | 42 | 9 | 3 | 54 |
1 Див.: Історія держави і права України./ За ред. А.Й.Рогожина.
4.2. X.,1996. С.86-87..
2 Див.: Копиленко О., Копиленко М. «Друга» УНР: спроба історико- теоретичного аналізу // Право України. 1996. -№8. С.55.
■’ Наведено за: Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1927. С.127.
| Полтавщина | 46 | 8 | 4 | 58 |
| Катеринославщина | 31 | 12 | 3 | 46 |
| Таврія | 14 | 3 1 | Г і | 18 |
| Холмщина, Підляш- шя, Поліська округа | 14 | 4 | 1 | 19 |
| Всеукр. залізничний з’їзд | - | 20 | - | 20 |
| Всеукр. поштовий з’їзд | - | 10 | - | 10 |
| Усього | 377 | 118 | 33 | 528 |
| ЗУНР | - | - | - | 65 |
| Усього | X | X | X | 593 |
Перша й остання сесія Трудового конгресу (Конгресу трудового народу України) проходила 23-28 січня 1919 р. В ній взяли участь близько 300 (за іншими даними, понад 400) депутатів. Робота Трудового конгресу велась за класичними парламентськими формами, з процедурними дебатами, міжфракційною боротьбою, численними резолюціями, поправками, заявами.
В перший день роботи сесія одноголосно прийняла Акт соборності, отже Трудовий конгрес уособлював об’єднану Україну. Надалі головною проблемою стало визначення форми державного устрою. Сюди перекочували основні питання, що дискутувались на Вінницькій нараді. Лунали пропозиції передати усю владу робітничим і селянським радам. Дещо несподіваною виявилася сила прихильників парламентарної системи. Більшість депутатів якраз і відстоювала принципи парламентської демократії, відки- даючи ідеї радянської влади та “трудових рад”[201]. Внаслідок бурхливих дебатів 28 січня було ухвалено компромісний “Закон про форму влади в Україні” з досить суперечливим змістом. З одного боку, Закон був націлений проти “організації робітничої диктатури” і за “демократичний лад”, доручивши урядові “підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої Соборної Української Республіки”, із загальним виборчим правом. З іншого боку, він не відмовився і від “трудового принципу”, ухваливши, що місцева адміністрація повинна “працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад”1. Того ж дня, опинившись перед загрозою більшовицької окупації, Трудовий Конгрес видав “Універсал”, після чого припинив свою роботу. Згідно з цим документом, Директорія наділялась правом “вищої влади на Україні”, отже, ставала легітимною. В черговий раз підкреслювалось, що Директорія (разом з урядом - Радою Народних Міністрів) має довести справу до виборів Всенародного Парламенту [202] [203].З розпуском Трудового конгресу, названого дослідниками “національним передпарламентом”[204], “парламентом революційної України”[205], чи просто “передпарламентом”[206], завершилася історія парламентарної системи часів української революції. Лідери держави та представники опозиції час від часу поверталися до ідеї парламентаризму: оголошувалися відповідні заяви, приймалися декларації. Але до скликання представницької установи з правом видання законів справа не дійшла.
Поступово все більше влади до своїх рук перебирав С.Петлюра. З Директорії один за одним виходили її діячі, і в листопаді 1919 р., після від’їзду за кордон Ф.Швеця і А.Макаренка, утвердилася фактична диктатура С.Петлюри.Прихильність ідеї парламентаризму підтвердила діяльність уряду УНР в еміграції. Наприкінці листопада 1920 р. органам цивільної української влади вдалося затриматись у галицькому Тарнові, що знаходився на території польської держави. Тут наддніпрянські емігранти на чолі з С.Петлюрою, а також західноукраїнський уряд К.Левицького разом з міжпартійним бюро почали роботу над Законом “Про Раду Республіки”, яка мала стати парламентом УНР в еміграції. Вже 9 січня 1921 р. Закон “Про Раду Республіки” був готовий. Інагураційне засідання Ради республіки відбулось 3 лютого 1921 р. Її цілі й завдання представив голова Директорії С.Петлюра. Метою діяльності Ради називалось збереження незламності національно-державної волі українського народу, боротьба за його суверенітет і волю ’. У виступах інших депутатів підкреслювалась позитивність співпраці у Раді Республіки представників політичних партій та професійних груп. І.Липа навіть виклав своє бачення історії новітнього українського парламентаризму: “Коли розірвалися пути невільницької Росії і український народ став вільним, то він не створив собі ні князя, ні гетьмана, а силою стихійною покликав до життя свій народний парламент - Центральну Раду... За Директорії, зараз же після повстання проти одноособової влади, народ утворює новий парламент - Трудовий Конгрес... Зараз Громадянство збирає всі творчі сили і утворює орган народної влади - Раду Республіки”[207] [208]. Ідея Ради Республіки консолідувала майже всі політичні партії та суспільні сили. До її складу увійшли представники УПСФ, УПСС, УПХД та інших партій, усього 42 депутати, із 67, що передбачалось. Рада Республіки зі свого складу виділила президію - так званий “Конвент сеньйорів”, який складався з представників фракцій і схвалював представлені закони. Головою Ради було обрано представника УПСФ І.Фещенка- Чопівського. 12 березня 1921 р. було опубліковано відозву Ради до українського народу. Але Ризький договір між Радянською Росією і Польщею (від 18 березня) унеможливив діяльність еміграційного парламенту на польських землях. 5 серпня 1921 р. Раду Республіки було розпущено.