§4. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА - ПАРЛАМЕНТ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
Наприкінці першої світової війни Австро-Угорська імперія вже остаточно вичерпала свій потенціал. 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І видав Маніфест про перетворення Австрії у федеративну (за сучасними мірками, конфедеративну) державу.
Планувалось, що владу в чотирьох державах (окрім власне австрійської, в чеській, південнослов’янській та українській) уособлюватимуть національні ради, утворені депутатами - представниками кожної нації австрійського парламенту.Українці вирішили використати легітимну можливість відтворення державності й послаблення імперського пресу. 18 жовтня 1918 р. посланці усіх українських політичних партій і сил краю, депутати рейхсрату, галицького і буковинського сеймів, представники від духовенства і студентства заснували Українську Національну Раду на чолі з Є.Петрушевичем. В “Прокламації...”, виданій наступного дня, вона проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які “творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як українська держава”, щоправда, у складі Австро-У горської монархіїПостання УН- Ради знаменувало початок національно-державницького життя на західноукраїнських землях. Дослідники характеризують зібрання як “Конституційну комісію”[209] [210], яка за важливістю рішень зіграла роль “конституанти”[211]. Рішення перебудувати імперію на федералістичних засадах, як незабаром виявилося, було запізнілим. Наприкінці жовтня - у листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехос- ловаччина, Сербо-Хорвато-Словенська держава. Польські парламентарі, відчуваючи за спиною силу відновленої держави (на території колишнього Царства Польського), 28 жовтня утворили у Кракові так звану “Ліквідаційну комісію” і заявили про свою владу над усією Галичиною. Послаблена Австрійська держава блискавично звузилася до національних кордонів. За таких умов у ніч на 1 листопада українці, на півдоби випередивши поляків, зайняли всі найважливіші стратегічні пункти Львова. Попри вкрай несприятливе становище, Українська Національна Рада з перших днів перебування при владі повела рішучу, але одночасно і виважену лінію будівництва держави. 5 листопада було задекларовано загальне виборче право. 9 листопада було утворено уряд - Тимчасовий державний секретаріат (К.Левицький). Згідно з розпорядженням УНРади від 11 листопада на всій території держави належало ліквідувати всі старі органи місцевої влади та управління, й провести вибори до но-; вих, українських (вибори проведено того ж місяця). За “Тимчасовим Основним законом”, прийнятим 13 листопада, визначались конституційні засади новоствореної Української держави. У ньому закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який здійснюється через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів парламенту (“Сейму”) вся повнота влади зберігалась за Українською Національною Радою. Закон також визначив назву держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) З прийняттям конституційного закону, як вірно підкреслив канадський історик Т.Гунчак, УНРада “взяла на себе компетенцію парламенту”[212] [213]. Незабаром Українська Національна Рада прийняла закони про доповнення її складу делегатами від великих міст і всіх повітів (від 15 листопада) та “Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки” (від 16 листопада), за яким залишалось чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям держави. Наступний етап державотворення тісно пов’язаний із Станіславом, де після відступу зі Львова та Тернополя найдовше перебували керівні органи ЗУНР. В обох українських державах був великим потяг до об’єднання. Наприкінці 1918 р. проводилась велика підготовча робота. А вже 3 січня 1919 р. на першому ж засіданні у Станіславі Українська Національна Рада прийняла “Ухвалу про злу- ку...” (інша назва - “Передвступний договір”). 22 січня у Києві представники обох держав ухвалили Акт злуки, який наступного дня було проголошено на першому засіданні Трудового конгресу [216]. Планувалось скликати парламент об’єднаної України (у формі установчих зборів), який мав ратифікувати угоду. До його скликання Західноукраїнська держава (яка називалася Західною областю Української Народної Республіки), набуваючи автономного статусу, зберігала всі свої державно-політичні структури. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність лише продекларували. Незабаром на основі принципових політичних розходжень (соціалістична політика Директорії), а також зовнішньополітичних ускладнень (передусім, відносини з Польщею) взаємне тяжіння до об’єднання послабилося. Вважаючи себе тимчасовим органом, Українська Національна Рада у березні 1919 р. прийняла Закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні - новий виборчий Закон. Однопалатний Сейм повинен був обиратися цивільними громадянами на основі загального і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне - з 25. Депутатів (послів) належало обирати згідно з національ- но-пропорціональною системою (за національними куріями). Тобто за кожною національністю (залежно від кількості) було закріплено певну кількість послів. Це гарантувало б усім національним меншинам можливість мати своїх послів у парламенті. Отже, з 226 послів Сейму українці мали право на 160, поляки - 33, євреї - 27, австрійці - шість представників. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п’ять польських і єврейських, один - німецький Право висунення кандидатів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Права вибору і виборності позбавлялись психічно хворі, зареєстровані кримінальні злочинці і повії. Особлива увага приділялась освітній і неупередженій громадській діяльності членів виборчих комісій, яких зобов’язано складати письмові присяги[217] [218]. Після обрання Сейму (планувалось це зробити в червні 1919 р.) УНРада мала самоліквідуватися. Але скликати Сейм, а отже, і створити дійсну парламентарну систему не вдалося. Польські збройні сили за потакання держав Антанти продовжували агресію, звівши нанівець усю державотворчу роботу ЗУНР. Не врятувало становища і наділення Є.Петрушевича диктаторськими повноваженнями (6 червня 1919 р.). Критичне становище ЗУНР не наблизило, а віддалило від неї Директорію. Якраз тоді С.Петлюра остаточно визначився у зовнішньополітичних пріоритетах: рятувати державність за допомогою Антанти й Польщі. Незабаром ЗУНР переставала існувати. В середині липня 1919 р. уряд ЗУНР було витіснено із західноукраїнської території.