§2. ПАРЛАМЕНТСЬКІ ІДЕЇ ЧАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ГЕТЬМАНА П.СКОРОПАДСЬКОГО

Державний переворот 29 квітня 1918 р. знаменував розпуск першого українського парламенту - УЦР - і утворення гетьман­ської держави, побудованої на засадах одноосібної влади. Того дня у Києві за сприяння німецької адміністрації (яка попередньо розігнала засідання Малої Ради) відбувся з’їзд хліборобів- землевласників, на якому одноголосно обрано гетьманом П.Скоропадського.

Тоді ж були оприлюднені “Грамота до всього Українського Народу” та “Закони про тимчасовий державний устрій України”, які заклали правові основи діяльності гетьманату. У “Грамоті...”, підписаній П.Скоропадським особисто, обгрунтовувалася необхід­ність такого кроку (нездатність УЦР до державного будівництва, бешкети й анархія та ін.), підкреслювалась тимчасовість автори­тарного правління, а також накреслювалась програма дій. В роз­різі теми, що досліджується, звернемо увагу на зобов’язання найближчим часом видати закон, “установляючий порядок ви­борів до Українського Сойму”'. “Закони про тимчасовий держа­вний устрій” визначались чинними до скликання цього Сойму. Відтак, до цього часу і влада мала належати виключно Гетьману України ^{[187] [188].}

Події 29 квітня 1918 р. стали знаменними для історії україн­ського парламентаризму періоду національно-демократичної революції. Зупинимося на двох моментах. Перший. Державний переворот зримо підтвердив слабкість скинутої влади та одного з основних її підрозділів - парламенту, Української Центральної Ради. Все-таки, та влада була не настільки уразливою, щоб са- моліквідуватися. Як підкреслював історик-емігрант Д.Соловей, у країні, де щойно відбулася революція проти царської системи, і де навіть на день перевороту близько 90% так званого свідомо­го українства підтримувало Центральну Раду, відновлення мо­нархічного інституту П.Скоропадським було не лише нелігітим- ним, а й антинародним ¹. Очевидно, слабкішою за УЦР виявила­ся влада гетьмана, що й підтверджує факт її падіння при зник­ненні зовнішньої підпори (революція в Німеччині).

За часів існування гетьманату (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) не з’явилось ані самого законодавчого органа, ані будь-якого державного акта про його скликання. Що цікаво, неодноразово (але кожного разу безрезультатно) до П.Скоропадського з про­позицією скликати представницьку установу зверталися і керів­ники німецької військової адміністрації. Щоправда, незадовго до краху режиму, 15 жовтня, було оприлюднено листа П.Скоро­падського голові Ради Міністрів, в якому наголошувалось, “що настав уже час приступити до вироблення закону, який має за­вершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму”^{[189] [190]. Але часу для реалізації задуму в гетьмана вже не було.}

В умовах диктатури розвиток парламентських ідей проходив переважно в партійному середовищі. Українські політичні партії загалом перебували в опозиції до влади (за винятком УДХП,. лідери якої частково підтримали гетьмана). Час від часу гетьман та лідери партій висловлювались на користь необхідності комп­ромісу й співробітництва, але кожного разу плани розбивалися через непоступливість сторін: партійці пропонували повернути­ся до політики УЦР, гетьман вважав за необхідне будувати дер­жаву на засадах приватної власності та інших принципів, зазна­чених у день перевороту. Загалом не поліпшив взаємовідносин і той факт, що в партійному середовищі вже загалом вивітрилися автономістські переконання. В середовищі українських політич­них партій значущість парламентських ідей зростала в ціні. їм відводилась далеко не остання роль в дискредитації правлячого “антипарламентського” режиму. Затягування зі справою скли­кання Сейму, як обіцялось ще 29 квітня, також було на руку опозиціонерам.

За часів гетьманату стали піддаватися критиці і самі носії парламентської моделі організації влади. Критичні заяви надхо­дили “зліва”, з боку тих українських партійно-політичних сил, які стали переходити на комуністичні позиції. Основу критики складало переконання, що в умовах, як вважалось, соціалістич­ної революції парламентаризм як “буржуазний” інститут вже себе вичерпав, і на черзі дня стоїть питання реорганізації влади на засадах “влади рад”. Так з’явилась державотворча альтерна­тива: парламент - демократичний інститут організації влади, ради - “революційний” орган влади робітників і селян. На сьо­годнішній день характер такої альтернативи вже знайшов відо­браження в аналітичних працях істориків '. Зокрема, встановле­но взаємозв’язок між загальною політичною спрямованістю (демократія - соціалізм) та характером владних законодавчих структур (парламент - ради, як складові частини)^{[191] [192].}

Слід підкреслити, що на українському грунті ідея надати ра­дам (поки що органам консолідації трудящих) владних повно­важень набула деякого поширення ще наприкінці 1917 р., під впливом більшовицького перевороту. Але саме за часів гетьма­нату вона знайшла значну підтримку в українському партійному середовищі. Так, на початку осені 1918 р. її принципово підтри­мала ліва частина наймасовішої української політичної партії - УПСР. У відозві ЦК УПСР (боротьбистів), зокрема, підкреслю­валось: “Влада повинна належати тільки пролетаріатові і бідно­му селянству, організованим у Ради депутатів”^[193].

Наприкінці осені 1918 р. стало очевидно, що владі гетьмана настає кінець. Центром боротьби з гетьманом стала Директорія, утворена українськими соціалістами 14 листопада на основі міжпартійного Національного Союзу. До складу Директорії увійшли соціал-демократи В.Винниченко (голова), С.Петлюра, есер Ф.Швець, соціаліст-самостійник Ф.Андрієвський та на той час безпартійний А.Макаренко. На установчому зібранні знайшла повну підтримку ідея про необхідність скликання пред­ставницької установи, біля якої могло б об’єднатися якнайшир­ше коло громадян.