§2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ У ЗВ’ЯЗКУ З ДІЯЛЬНІСТЮ АВСТРІЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ: 1848-1918 РР.

Історія австрійського парламентаризму бере свій початок з 1848 р. - часу скликання першого парламенту Австрійської ім­перії, Рейхстагу. В ті часи в Австрійській імперії (інколи її нази­вають ще Габзбурзькою або Дунайською імперією) перебували й українські землі, які складалися з трьох етноукраїнських маси­вів - Східної Галичини, Закарпаття і Північної Буковини.

Отже, в стінах австрійського парламенту західноукраїнський парламентаризм розвивався впродовж сімдесяти років (1848— 1918). Звичайно, за цей час деяких змін зазнали як власне парла­мент, так і пов’язаний з ним український парламентаризм. А то­му ми вважаємо, що ефективне розкриття проблеми вимагає по­ділу цього великого періоду на етапні відрізки, які характеризу­валися б спільними рисами. Для визначення таких етапів автори

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії використали набутий досвід періодизації тогочасного українсь­кого національного відродження, в якому, до речі, одне з важли­вих місць відводиться політично-парламентській діяльності українців Дослідники пишуть про три етапи (стадії, фази), які з урахуванням усіх точок зору можна сформулювати так: 1) по­чатковий (академічний) етап; 2) патріотичний (організаційний) етап; 3) партійно-політичний етап. За такої логічно-структурної схеми авторами визначено й етапи західноукраїнського парла­ментаризму у зв’язку з діяльністю австрійського Рейхсрату: 1) початковий етап (1848-1851 рр.); 2) організаційний етап (60-і - 80-і рр. XIX ст.); 3) партійно-політичний етап (1890-1918 рр.).

1.2.1. Характер політичної системи та суспільно- політичних рухів Австрійської імперії в період реформ середини XIX ст.

Еволюція політичної системи Австрійської імперії була складною і суперечливою.

Значний вплив на характер держави чинили національні від­носини. Австрійська імперія була унікальним національно- державним об’єднанням, до якого входило багато європейських народів: окрім німців ще й чехи, поляки, угорці, хорвати, слова­ки, словенці, українці та ін. Панівна німецька нація не становила

більшості в імперії, для неї існувала загроза, образно кажучи, потонути в інонаціональному, головним чином, слов’янському середовищі. Австрійський уряд завжди дотримувався принци­пової лінії в національному питанні. Він був змушений вести загалом виважену й гнучку національну політику, але одночасно застерігався робити поступки національно-політичному сепара­тизму. Справедливо враховувалось, що логіка розвитку націо­нальних рухів обов’язково призведе до ідеї незалежності, а від­так і до загрози розпаду імперії. Імперія була розділена на де­кілька адміністративних округів (спочатку 10, згодом 17). Вони мали базуватись на етнічній основі, хоча цього правила дотри­мувались не завжди. Влада вперто відмовлялась утворити на основі округів (провінцій) федеративні організми. Досить успі­шно використовувалися міжнаціональні суперечності, зокрема, між поляками та українцями. Українцям спочатку робилися де­які поступки, але їх головна вимога - поділ Галичини й утво­рення окремого коронного краю - постійно ігнорувалася.

Реформування політичної системи Австрійської імперії роз­почалося в 1848 р., в умовах революції. Збройні виступи на на­ціональному та демократичному грунті поставили питання про існування імперії в тодішньому вигляді взагалі, що й стало го­ловною причиною заведення реформ. Тодішній спалах демокра­тизму призвів до кардинального перевлаштування політичної системи багатьох європейських країн, в першу чергу - Німеччи­ни та Австрії '.

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії імператора, котрий мав право скасовувати закони Підкреслю­валося, що імперія є “єдиною і неподільною”. Увага до націо­нального питання обмежувалася проголошенням “непоруш­ності” усіх народностей. В переліку земель (країв), з яких скла­дається імперія, згадувалася і Галичина (що складалася з україн­ських “львівських” та польських “краківських” земель). Децент- ралістичні тенденції знайшли відображення в положенні щодо необхідності утворення земельних (крайових, коронних) сеймів (“ландтагів”, “сеймів”). Але права сеймів, а також розподіл повно­важень між ними і парламентом залишалися нез’ясованими *. 1 травня 1848 р. був опублікований виборчий закон з обмеженням кола виборців високим майновим цензом і цензом осілості.

Але ці заходи не стримали революційних виступів, і 15 трав­ня 1848 р. була видана постанова про формування однопалатно­го “установчого” парламенту на основі загального виборчого права ^{[7] [8] [9]. До речі, того ж дня тодішній губернатор Галичини Ф.Стадіон оголосив про скасування барщини в країні, що було зроблено раніше, ніж загалом по імперії. А 5 червня уряд прого­лосив тимчасове виборче положення (ординацію), за яким усім підданим імперії, що досягли 24 річного віку, надавалося актив­не й пасивне виборче право.}

В подальшому конституційні акти приймались багато разів. Серед них особливо важливими для визначення характеру полі­тичної системи імперії були, окрім вже названої Квітневої Конс­титуції 1848 р., проект Кромержської (Кремзирської) Конституції 1849 р., Оломунецька Конституція 1849 р., Жовтневий 1860 р. та

Лютневий 1861 р. цісарські (імператорські) дипломи, Груднева Конституція 1867 р.

Характер українського руху краю, що набував політичних рис у середині XIX ст., визначався передусім двома обставина­ми. По-перше, політизація співпадала в часі з початком консти­туційної і парламентської розбудови Австрійської імперії. Саме цій обставині завдячує така риса руху, як надмірна лояльність стосовно австрійського уряду, надія на його допомогу у справі справедливого вирішення національного питання. По-друге, за­хідноукраїнський політичний рух розвивався у постійному про­тиборстві з польським визвольним рухом, що наклало вагомий відбиток на характер стосунків обох народів взагалі.

Першим документальним свідченням тогочасних політичних успадкувань західних українців стала стаття Я.Головацького “Становище русинів у Галичині”, опублікована у 1846 р. німе­цькою мовою. Автор висловлював впевненість, що майбутнє Австрії залежатиме від її національної політики, здатної забез­печити рівні права усім народам, що її населяють ^{[10] [11]. Головна Ру­ська Рада (перша українська політична організація краю на чолі з Г.Яхимовичем, утворена 2 травня 1848 р.) основою політичних домагань визначила утворення окремого коронного краю у Схі­дній Галичині[12]. Свої погляди українці афішували під час роботи Слов’янського з’їзду (Прага, червень 1848 р.). Платформа укра-}

-ЗО-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії їнської делегації, виголошена І.Борисикевичем, базувалась на поділі Галичини, з окремими сеймами, адміністрацією '. Біль­шість польської делегації виступила категорично проти, декому навіть погрожували фізичною розправою у разі підтримки українців^{[13] [14].}

Окремо слід виділити польський фактор західноукраїнського політичного руху. До складу Австрійської імперії частина поль­ських земель (Краківщина) перейшла наприкінці XVIII ст., вна­слідок поділів Речі Посполитої.

Польський визвольний рух був націлений на відновлення державності в межах так званої “історичної Польщі”, яка охоп­лювала й правобережні українські землі. За таких обставин, як підкреслив один з колишніх лідерів польської “Солідарності” В.Мокрий, боротьба українців навіть за найменші свої права завжди була спрямована проти поляків і неминуче призводила

до загострення польсько-українських суперечностей ¹. До цього слід додати, що основою спірних питань майже завжди були заселені українцями території, на які претендували поляки. Про­тягом другої половини XIX ст. було декілька спроб дійти комп­ромісу між поляками та українцями, так званих “угод”. Але так сталося, що на той час угоди жодного разу не призвели до ре­ального зближення політичних лідерів двох народів.

1.2.2. Перший, “початковий” етап західноукраїнського парламентаризму: 1848-1851рр.

Виборча кампанія до австрійського парламенту, проведена Головною Руською Радою в червні 1848 р., стала великим успі­хом українців. Усього було обрано 383 депутати (посли), з них від Галичини - 96, у тому числі й українців - 39 депутатів (27 селян, 9 священиків, поміщика, вчителя гімназії й колишнього губернатора графа Ф.Стадіона)^{[16] [17]. Ще п’ять українців (усі селяни) були обрані від Буковини. Галичина разом з Буковиною послали в парламент найчисельнішу з-поміж інших провінцій селянську депутацію.}

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії західноукраїнських земель у складі Австрії та Австро- Угорщини.

Перший австрійський парламент - Рейхстаг - розпочав ро­боту 10 липня 1848 р. Діяльність українських депутатів, без огляду на їх незначну відносну кількість (10% депутатського корпусу), була досить активною і помітною. Вони одразу ж ви­сунули вимогу поділу Галичини, зібравши під відповідною пе­тицією 15000 підписів. Одним з головних стало питання про збереження адміністративної єдності Буковини й Галичини. Де­путати від Буковини повели широку агітаційну кампанію серед виборців з метою збору підписів, а також організували в Черні­вцях збори представників громад усієї Буковини, які одноголос­но заявили про необхідність збереження існуючого адміністра­тивного становища '. У рейхстазі це питання ставили депутати І.Долинчук, В.Кірста, Л.Кобилиця, В.Маргош ^{[18] [19]. Але прагнення українців було проігнороване і наступного року Буковина утворила окремий коронний край з власним сеймом і адміністрацією.}

Одним з головних у роботі парламенту стало аграрне питан­ня. Вже 15 липня депутати переважною більшістю голосів при­йняли рішення про скасування панщини, але відносно наділення селян землею такої єдності не було. Українські селянські депу­тати енергійно боролись за послідовне проведення аграрної ре­форми, домагаючись якщо не скасування, то хоча б якнаймен­шого викупу за землю. Велике враження на парламентарів спра­вила промова українського депутата селянина І.Капущака. Він, зокрема, наполягав на тому, що поміщики не лише не мають права вимагати викуп за землю, а, скоріше, навпаки, вони по­винні доплачувати селянам. “Високий Сойме! - говорив

І.Капущак ламаною, але загалом зрозумілою німецькою мовою. - Хочу говорити про відшкодування, що його домагаються па- ни-дідичі. Вічна справедливість вимагає того, щоби кожний, хто віддає щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування. Але вона вимагає також, щоби кожний, хто чимось безправно корис­тувався, дав відшкодування за це безправне користування... Ба­тоги й канчуки, що обкручувалися довкола наших голів і тіл спрацьованих, хай їм будуть пам’яткою по нас, хай це буде їм наше відшкодування”^{[XX] [XXI]. На основі єдиних аграрних вимог відбу­лось згуртування польських та українських селянських депута­тів. У радянській літературі, що тяжіла до класового принципу, з цього приводу навіть говорилось про виникнення в стінах пар­ламенту “єдиного антипоміщицького фронту”2. Селян підтрима­ли деякі депутати-інтелігенти, зокрема, український священик Гр. Шашкевич. В серпні питання викупу було поставлене на го­лосування. В підсумку за викуп подали голоси 174 депутати, проти - 144 депутати 3.}

Але і після цього слянські депутати не відмовилися від боро­тьби. Вже 3 вересня група українських та польських селянських депутатів (Г.Андрусяк, В.Гарматій, С.Гой, П.Кобзар та ін.) внес­ла на затвердження Рейхстагу заяву з комплексом вимог, пере­важно економічних: повернення незаконно захоплених поміщи­ками земель, збереження сервітутів (громадських лугів і пасо­виськ), ліквідації монопольного права поміщиків на млини та ін. Останньою йшла вимога політична: “Поділу Галичини на дві

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії провінції: українську з центром у Львові та польську з центром у Таркові, чи Кракові”¹.

Але восени 1848 р. нормальну роботу парламенту було пе­рервано. 22 листопада депутатів змусили переїхати з неспокій­ного Відня до невеличкого моравського містечка Кромержижа. Діяльність парламенту у провінції прикувала увагу народів ім­перії, що було пов’язано з утворенням і роботою так званої “Кромержижської” (інколи зустрічаються назви “Кромержська” чи “Кромзерська”) конституційної парламентської комісії, по­кликаної опрацювати питання перебудови імперії на засадах де­централізації та федералізму.

Слов’янські депутати одностайно виступали за федералізм. Коли ж стали визначати кордони федеративних одиниць, зримо виявилися суперечності. “Яблуком розбрату” стало визначення статусу Галичини. Українські депутати на чолі з Г.Яхимовичем вимагали поділу Галичини на дві провінції. Вони неодноразово підкреслювали, що такий розподіл буде справедливим і доціль­ним з огляду на компактне проживання поляків та українців. Головна Руська Рада надіслала до Кромержижа петиції з двома­стами тисяч підписів на користь розподілу. Одночасно на засі­даннях Ради дискутувалося питання щодо відкликання з парла­менту українських депутатів у разі неприйняття їхніх вимог ^{[22] [23]. Українців підтримали деякі депутати інших національностей, наприклад, словенець Каучич, німець Пінкас. Поляки виступили категорично проти. Депутат Ф.Зємялковський стверджував: “В Галичині немає двох національностей, є лише прихильники двох релігій”[24]. Не бажаючи сваритися з поляками, таке тлумачення “галицької’” проблеми підтримала більшість депутатів. Зокрема,}

у виступі відомого діяча чеського визвольного руху депутата Ф.Палацького пропонувалося розділити Австрію на вісім “національно однопільних” територій, до однієї з них - польсь­кої- мали відійти і західноукраїнські землі '.

При голосуванні сторони зійшлися на компромісному рі­шенні, вигідному загалом полякам, а не українцям. Імперія пе­ребудовувалась на федералістичних засадах. Кордони коронних країв залишалися незмінними, але самі краї мали ділитися на національні округи. “Королівство Галичини і Володимерії з Краковом” планувалось розділити на 10 округів. Крайові пред­ставницькі органи наділялися обмеженою законодавчою владою (фінанси, податки, бюджет). Народам (власна назва “народні племена” - “Volksstammer”) надавалося право на розвиток наці­ональної культури та освіти. Декларувалася рівноправність усіх мов у школі, державних установах та приватному житті^{[25] [26].}

Але Кромержижський конституційний проект не був реалізо­ваний. За словами імператора Франца-Иосифа, він був “відірваний від життя”. Хід парламентської дискусії, зокрема, обговорення пи­тання державного устрою з явно переважаючими федералістськи­ми акцентами, викликав зворотну реакцію, підштовхнув консолі­дацію прихильників централізму та абсолютизму ^[27]. Як наслідок, 7 березня 1849 р. “федералістичний” парламент було розпущено.

Напередодні розпуску парламенту, 4 березня, уряд оголосив нову “Оломунецьку” (за назвою міста), або “Октройовану” (тобто даровану згори, від імені імператора) Конституцію. В ній підкреслювалося, що монархія є хоча й “конституційною”, але

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії водночас неподільною й спадковою. Повноваження коронних країв, серед яких називалося і “Королівство Галичина і Володи- мерія з князівством Освєнцімом і Затором, і великим князівст­вом Краківським”, значно обмежувались. Вони мали відати бю­джетом, справою культури, громадським будівництвом, церков­ними й шкільними справами Як уже згадувалося, саме за цією Конституцією Буковину виділили в окремий коронний край під назвою “Герцогство Буковина”. Але визначені в Конституції принципи реформування країни не були впроваджені в життя, зокрема, на невизначений час переносилися нові парламентські вибори. Парадоксальним є те, що Оломунецька Конституція стала кроком на шляху відновлення абсолютизму. На думку іс­ториків, її проголошення стало показником того, що уряд, тяжі­ючи до відновлення абсолютизму, ще потребував “димової заві­си конституційності”^{[28] [29] [30].}

Щоправда, 29 вересня 1850 р. було оголошено окрему Конс­титуцію для Галичини, яка за наявних умов найкращим чином відповідала інтересам західних українців. Передбачалося розді­лити край на три окремі області : чисто польську “краківську”, змішану польсько-українську “львівську”, чисто українську “станіславську”. В кожній з них планувалося утворити обласні сейми з такими ж повноваженнями, якими наділялися і крайові сейми^[31]. Але і цей закон залишався на папері. Крайові та обласні сейми не були скликані.

Незабаром конституційний процес зупинили остаточно. За імператорським патентом від 31 грудня 1851 р. вже офіційно проголошувалося відновлення абсолютизму.

Отже, впродовж 1848-1850 рр. зробив перші кроки австрій­ський, а разом з ним і західноукраїнський парламентаризм. Українці вперше у своїй історії отримали можливість обирати й обиратися до представницького законодавчого органу, відкрито декларувати свої політичні погляди у стінах парламенту, боро­тись за їх реалізацію. Стримувала розвиток західноукраїнського.парламентаризму низка обставин: нестабільність і коливання державного курсу, загальна нерозвиненість національного полі­тичного руху, несприятлива для українців позиція домінуючого в Галичині польського визвольного руху. Все ж, активна діяль­ність українського парламентського корпусу Рейхстагу, зокре­ма, принципове відстоювання національних інтересів, помітна роль, яку відігравали селянські депутати, дозволяють говорити про реальність і відносну розвиненість західноукраїнського пар­ламентаризму вже на початковій стадії розвитку.

1.2.3. Другий, “організаційний”етап західноукраїнського парламентаризму: 60-і - 80-і рр. XIX cm.

Наступний етап конституційно-парламентської розбудови Австрійської імперії припадає на 60-і - 80-і рр. XIX ст. У цей час уряд в основному перестав орієнтуватися на абсолютистсь­ко-реакційні сили й остаточно вирішив реформувати політичну систему на засадах конституційності та парламентаризму. Вва­жалося, що поступ в демократичному напрямку зможе послаби­ти визвольний рух народів і надати додаткової стабільності ім­перії. Але на початку етапу деякі питання форми державного устрою залишалися відкритими. Тоді ще була нез’ясованою си­ла прихильників федералізму, а тому уряд, побоюючись активі-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії зації визвольного руху народів, хитався між принципами цент­ралізму та федералізму.

На цей час деякою мірою змінився характер суспільно- політичних сил, причетних до розвитку західноукраїнського пар­ламентаризму. В 50-і рр. зародилась дещо аморфна і загалом кон­сервативна течія москвофілів (“старорусинів”, “святогорців”). Впродовж 60 - початку 80-х рр. москвофіли набрали сили, ста­вши домінуючою суспільно-політичною течією в середовищі української галицької інтелігенції. Лідерами течії у той чи ін­ший час були І.Гущалевич, Д.Марков, І.Наумович, Д.Зубрицький. Об’єднуючим стрижнем москвофільської течії стало пов’язання розвитку регіону з допомогою Російської дер­жави та росіян '. Але у визначенні характеру й розмірів такої допомоги одностайності не було: дехто зупинявся на ймовірній культурній допомозі, найбільш радикальні діячі говорили про приєднання (возз’єднання). Видатний ідеолог москвофільства історик М.Погодін неодноразово підкреслював, що Росія не за­лишить у біді “братів руських” і звільнить їх від чужоземного гніту за будь-яких умов ^{[32] [33].}

Москвофільство базувалось на традиційних симпатіях украї­нців до російського народу. У той час як верхівка течії була реа­кційною, чимало її рядових прихильників критично ставилися до царату, бажаючи укріплення дружніх зв’язків з російським народом. Активний діяч українського руху М.Павлик, зокрема, підкреслював, що “народному москвофільству” перешкоджає лише деспотичний лад Росії, а коли б там установилася свобода,

то зупинити тяжіння народу до “єдинокровних братів” не змогла б ніяка сила ’.

Патріотів українства уособлювала течія народовців, яка за­родилася на початку 60-х рр. і на той час була представлена пе­реважно молодими інтелігентами: В.Шашкевичем, К.Климкеви- чем, Ф.Заревичем та ін.^{[34] [35] На перших порах народовці займалися виключно культурно-освітніми справами, перебільшуючи зна­чення політичної опіки Відня, й за впливом в українському се­редовищі поступалися москвофілам. Але із набуттям політичних рис (у 1885 р. було засноване політичне товариство “Народна Рада” на чолі з Ю.Романчуком) вони зайняли чільне місце в українському русі.}

На цей час дещо змінився характер польського визвольного руху. Його лідери на початку 60-х рр. вже впевнилися в безпер­спективності збройної боротьби проти австрійського уряду, і на цій основі відбулось певне польсько-австрійське зближення. А придушення царизмом збройного повстання у Царстві Польсь­кому (1863-1864 рр.) вже остаточно призвело до зневіри у ради­кальних методах боротьби. На зміну їм приходила так звана так­тика “органічної роботи”, сутність якої полягала у створенні на­лежних умов для економічного і культурного піднесення як під­валин майбутньої боротьби за відновлення державності. Врахо­вуючи, що на землях Царства Польського (територія Російської імперії) та Познанщини (територія Прусії) панували репресивні режими, центр “органічної роботи” поляки перенесли до “австрійської’” Галичини. Передбачалося перетворити Галичину в “Польський П’ємонт” - зародок відродження польської держа-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії вності Стосовно західної частини регіону, яку населяли поля­ки, цей план був природним і необхідним, але на українському сході реалізація задуму призводила до погіршення становища місцевого населення.

Австрійський уряд загалом виправдав сподівання поляків, надавши їм реальні важелі управління Галичиною, хоча ніяких правових актів з цього приводу не приймалося. За умовами ком­промісу лише поляк за національністю мав можливість стати намісником Галичини, польська мова набувала статусу офіцій­ної в адміністрації й суді, а також основної в школах. Вводилися й інші пільги, які підкреслювали зверхність польської народнос­ті над українською ^{[36] [37]. Дослідники справедливо вказували, що поміж усіх австрійських провінцій “більш-менш суттєві атрибу­ти автономії мала лише Галичина”[38], що хоча автономія й не бу­ла основана на правових документах, вона визначала “галицьку” політику Відня на десятиліття вперед [39].}

У 1861 р. після періоду реставрованого абсолютизму відно­вив роботу й імперський парламент, який отримав власну назву “Рейхсрат” (Державна рада) і діяв до заведення військового ста­новища у зв’язку з повстанням у Царстві Польському. Українсь­ка депутація складалася усього з 12 осіб ^[40]. На початку 60-х рр. було видано декілька імператорських постанов, які й знаменува­ли відродження конституційного життя та парламентаризму. За

Березневим патентом (від 5 березня 1860 р.), який не був реалі­зований, мала відновитися діяльність парламенту, депутати яко­го призначалися б цісарем (імператором) на основі списків кан­дидатів, поданих крайовими сеймами. За Жовтневим патентом (від 20 жовтня 1860 р.), який відомий також під назвою “Федеративна Конституція”, імперія набувала рис федерації, зокрема, крайові сейми наділялися законодавчими правами. Па­рламент мав уособлювати загальнодержавну законодавчу владу. У сфері його повноважень планувалось залишити лише ті чітко зазначені справи, що “відносяться до прав, обов’язків та ін­тересів, спільних усім нашим королівствам і краям”¹. Цей дип­лом викликав великий спротив централістів і розділив долю по­переднього проекту.

Дійовим інструментом державного регулювання парламент­ської діяльності став Лютневий патент (прийнятий 26 лютого 1861 р.), відомий під назвою “централістичного патента Шмер- лінга”, за прізвищем тодішнього голови уряду. Двопалатний Рейхсрат наділявся виключними законодавчими правами. Сфера діяльності крайових (земельних) сеймів звужувалася до “необхідних меж”, тобто до обговорення й вирішення суто міс­цевих справ. За сеймами також закріплювалося право формува­ти склад парламентської депутації. Змінювався і порядок вибо­рів до сейму. Планувалося проводити вибори від станових, а не національних курій. Окрім того, вводився високий майновий ценз. Посли обиралися за чотирма куріями - великих землевла­сників, торгово-промислових палат, міст, сільських громад. Ко­жна курія посилала в сейм однакову кількість послів, що забез­печувало перевагу, з одного боку, великої земельної аристокра­тії та багатого міщанства, а з іншого, - панівних націй ^{[41] [42]. Заплу-}

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії тана і недемократична виборча система отримала назву “виборчої геометрії” Шмерлінга.

У 1861 р. вперше було скликано Крайовий галицький сейм (ландтаг), який згідно з Лютневим патентом хоча й не мав зако­нодавчих прав, але формував склад парламентської депутації. Українці тоді спромоглися провести до сейму 49 послів (зі 150)', що, враховуючи польську домінацію в краї, було беззаперечним успіхом. Українські посли одразу ж організувалися в “Руському клубі” на чолі з Г.Яхимовичем і стали боротися за національні й соціально-економічні інтереси співвітчизників. їм протистояли польські депутати, які раз за разом провалювали проекти тери­торіального поділу Галичини, надання українській мові статусу офіційної тощо ^{[43] [44]. Польські посли, намагаючись виправдати вла­сну політику, в стінах сейму постійно порушували псевдопи- тання про те, чи існує взагалі українська нація [45]. Отже, у сеймі одразу ж закипіла національна боротьба, яка не вгавала аж до упадку Австро-Угорщини. Надалі кількість українських послів значно зменшилася (у 1876 р. - усього 14 осіб), і при збереженні куріальної системи виборів розраховувати на якесь помітне зрушення в позитивний бік було неможливо.}

Стрижнем парламентської концепції українців залишалася ідея окремого краю в етноукраїнських масивах. До неї додалося побоювання опинитися віч-на-віч з поляками у разі федератив­ного поділу імперії при збереженні цілісності Галичини. Така позиція зримо виявилася вже в 1861 р. У ході парламентських дебатів щодо розмежування повноважень між парламентом і

крайовими сеймами український депутат С.Литвинович пропо­нував залишити за краєвими сеймами виключно місцеві питан­ня, передусім, шкільні справи. Він застерігав депутатів, що “крайова автономія може розвинутися в гегемонію одного наро­ду над другим”¹. Польські ж депутати домагалися якнайширших прав для крайових сеймів. В їх виступах у Рейхсраті у черговий раз озвучувалося положення про те, що українці як окрема нація не існують, а українські депутати звинувачувалися в потаканні централізму. У відповіді українського депутата А.Могильниць- кого, зокрема, наголошувалось, що українська народність з роз­виненою мовою існує вже 800 років, а “українські посли не є централістами, як їх прозивають, їх гаслом є, щоб у вільній Авс­трії наш український нарід як самостійний мав рівне право побіч інших слов’янських народів!”^{[46] [47]. Тодішня позиція українських парламентарів не пройшла поза увагою дослідників. Зокрема, польський історик Л.Василевський відзначав, що українці стали “відмінним гальмом” політичних устремлінь польського “кола” (парламентського клубу - авт.)[48]. Законопроект було відхилено. Першочергову роль відіграло негативне ставлення до нього ні­мецької парламентської більшості, яка не бажала заохочувати відцентрові тенденції в імперії.}

Остаточно відкрила конституційно-парламентську еру низка державних законів, оголошених 21 грудня 1867 р. За “Законом, який відноситься до спільних усім землям Австрійської монархії справ”, імперія ділилася на дві держави - власне Австрію (Ціс- лейтанію - землі, що знаходяться “по цей бік” ріки Лейти, якщо дивитися з Відня) та Угорщину (Транслейтанію - “по той бік...”), які утворювали конфедеративну “дуалістичну” держав-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії ну спілку - Австро-Угорщину. Імператор Австрії ставав одноча­сно і королем Угорщини. Вводилися три об’єднані міністерства: фінансів, збройних сил і зовнішніх справ. Усі інші угорські справи переходили до компетенції угорського уряду. Галичину й Буковину включили до австрійської, а Закарпаття - до угорсь­кої частини імперії. В Ціслейтанії проживало 2 млн 790 тис. українців, що становило 12,8% кількості її жителів, а в Транс- лейтанії - 350 тис., або 2,3% Обидва державні утворення за­лишалися централізованими ^{[49] [50]. Отже, “дуалізм” не слід плутати з “федералізмом”, що інколи трапляється в історичній літературі. Російський історик О.Погодін з цього приводу навіть категори­чно заявив, що саме із заведенням дуалізму федералістичний рух зазнав повного краху [51]. Закон “Про загальні права громадян королівств та земель, представлених у Рейхсраті” зафіксував рівність усіх громадян імперії, встановивши загальне австрійсь­ке громадянство, а також гарантував їм права та свободи [52]. У новому законі про представницьку владу визначалися загальна кількість депутатів (353 особи), та їх розподіл по краях і коро­лівствах (Галичина мала право на 63 депутатські мандати). Збе­рігалися куріальна система виборів, а в селянській курії - дво- ступеневість[53].}

Державне відокремлення Угорщини створювало прецедент для інших народів імперії. У тому ж році пропольський галиць­кий крайовий сейм прийняв законопроект з вимогою надання Галичині такого ж статусу, як і Угорщині В серпні 1868 р. по­ляк Ф.Смолька ініціював нову пропозицію: перетворити Авст­рію у федерацію чотирьох земель, що мали, на його думку, осо­бливі національно-політичні риси (німецькі, чеські, польські, угорські провінції)^{[54] [55]. Резолюція сейму, прийнята на цій основі, містила вимогу передати від парламенту до сейму низку законо­давчих функцій [56]. Але піти так далеко у напрямку задоволення прагнень поляків уряд не наважився. Обидві резолюції були за­балотовані. Офіційний Відень продовжував будувати відносини з поляками на особисто-договірній, а не правовій основі[57].}

У 1873 р. був прийнятий новий закон про представницьку владу, за яким запроваджувалися прямі вибори до парламенту, при збереженні куріального принципу. Але сподіватися на якесь відчутне збільшення парламентської депутації українцям не до­водилося. На руку полякам, які уособлювали верхівку галицько­го суспільства, було непропорційне представництво від різних груп населення. Зокрема, трьом тисячам галицьких поміщиків гарантувалась майже третина місць, тоді як майже мільйон мі­щан не мали навіть половини. Зберігались і непрямі вибори у селянській курії.

Під час виборів до Рейхсрату, які були проведені у тому ж році, польська еліта небезуспішно вела лінію на збільшення сво­го представництва шляхом фальшування та маніпуляції з бюле-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії тенями, підкупу, прямого тиску на селян тощо. Саме після 1873 р. “галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“\УаЬ1>¥иг81”) стали метафорою в австрійському політичному жаргоні. Все ж, українці домоглися обрання, за різними даними, 14 чи 17 депутатів

Помітними фігурами в тогочасному парламенті були україн­ські священики В.Ковальський, І.Наумович та О.Заклинський, яких інколи називали новою “руською трійцею”. Зокрема, О.Заклинський у 1879 р. на одному з останніх засідань парла­менту виголосив знамениту заяву, сутність якої полягала в тому, що українці хоча й вдячні парламентській більшості (німецьким централістам) за оборону їхніх інтересів, але разом з тим і поля­ки при потаканні уряду “планомірно знищують українську на­цію в Галичині”. Цим виступом українські парламентарі, на ду­мку деяких істориків, викрили “подвійну гру австрійського цен­трального уряду супроти нашого народу” і продемонстрували початок відходу від безумовної проавстрійської орієнтації^{[58] [59].}

Під час парламентських виборів 1879 р. і 1885 р. українці за­знали відчутної поразки, провівши до Рейхсрату кожного разу лише по чотири депутати ^[60]. На заваді стали не лише несправед­ливість виборчого законодавства та пресинг поляків, а й власні прорахунки, зокрема, брак консолідації та недооцінка політич­ної діяльності.

Перебування в тіні австрійської політики вже стало уповіль­нювати розвиток українського руху. Але наприкінці періоду за­хідноукраїнські лідери обрали правильну стратегію: повернути-

ся лицем до політичної діяльності, на цій основі примножити силу українського руху, повести більш рішучу боротьбу за де­мократизацію виборчого законодавства та захист інтересів українського народу. Реальність досягнення мети підкріплюва­лася як загальним поступом Австро-Угорщини в напрямку сприйняття демократичних принципів, так і наявними здобут­ками українського руху.

1.2.4. Третій, “партійно-політичний” етап західноук­раїнського парламентаризму

Наприкінці XIX ст. із зародженням української багатопар­тійності виникли умови для якісно нового парламентського ета­пу. Політичні партії взагалі є одним з основних елементів пар­ламентаризму. Вони покликані акумулювати волю громадян в партійні програми та боротися за їх втілення в життя. В демок­ратичних країнах відповідний процес якраз і пов’язаний з пред­ставницькими законодавчими інститутами, парламентами.

Першою українською політичною партією стала утворена у 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП, згодом - УРП, засновники партії С.Данилович, Є.Левицький, М.Павлик, І.Франко). В прийнятій на установчому з’їзді програмі визнача­лися основні партійні завдання: соціалізм як далека перспектива, поділ Галичини й заведення українського правління на сході, соці­альний захист селян *. Незабаром в партії виникло соціалдемо- кратичне крило (так звані “молоді радикали” Ю.Бачинський, В.Будзиновський та ін.), що тяжіло до ідеї незалежності. У 1891 р. “молоді радикали” опублікували “Маніфест до ревізії програ­ми”, де вперше від імені української партії пролунав заклик до

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії “самостійності політичної руської партії”¹. У 1895 р. цю ідею обгрунтував Ю.Бачинський в праці “Україна irredenta” (“Україна нескорена”)^{[61] [62]. Тоді ж домагання незалежності зафіксу­вала партійна програма [63]. Дві інші дієві українські політичні партії були утворені в 1899 р. Соціал-демократи (УСДП, нові лідери М.Ганкевич і С.Вітик), базуючись на попередніх розроб­ках “молодих радикалів”, одразу ж підтвердили ідею незалежно­сті [64]. Партія тяжіла до австрійської соціал-демократії (СДРПА) і конституювалася як її “складова і окрема частина”[65]. Націонал- демократи (УНДП, лідери Ю.Романчук, Є.Петрушевич, деякий час - І.Франко, М.Грушевський), базуючись на розробках наро­довців, також зафіксували принцип незалежності, намагаючись зібрати навколо своїх знамен представників усіх верств україн­ського народу[66].}

Отже, на межі століть у програмних розробках усіх впливо­вих західноукраїнських політичних партій була зафіксована ідея незалежності. Але в реальному житті не було ніяких умов для її реалізації. Тому незалежність розуміли як стратегічну мету, конкретне ж завдання вже традиційно полягало у поділі Гали­чини і впровадженні автономії на українському сході. Реалізація цієї ідеї пов’язувалася як з доброю волею Відня (хоча на той час українці вже відійшли від занадто довірливого ставлення до

уряду), так і з власного діяльністю, в якій парламентаризму від­водилося чи не найголовніше місце.

На початку етапу відбулася ще одна подія, яка відіграла ве­лику роль у справі визначення характеру українського політич­ного руху. В 1890 р. під контролем тодішнього намісника Гали­чини К.Бадені відбулася остання спроба польсько-українського порозуміння, так звана “баденівська угода” (або - “нова ера”), яка, до речі, одним з основних завдань визначала співробітницт­во лідерів двох народів під час парламентських виборів. З укра­їнського боку її ініціювали народовці, а також деякі представни­ки Наддніпрянщини, зокрема, В.Антонович. Угода 1890 р. роз­ділила долю попередніх компромісних спроб, інакше й не могло бути. За справедливою оцінкою дослідників, відносини україн­ців з поляками традиційно “були відносинами підкорювача й підкореного, гнобителя й пригнобленого”¹. Саме парламента­ризм став для угодовців чи не головним “каменем спотикання”.

Не пристали до угоди і самостійно вели виборчі кампанії українські радикали, які вже на початковій стадії розвитку роз­горнули широку агітацію за загальне й рівне виборче право. Перше народне віче на його підтримку УРП організувала у Львові 14 грудня 1890 р., тобто усього через два місяці після появи партії. Такі ж збори скликалися і в сільській місцевості².

Попервах українці не досягали якихось успіхів у парламент­ській діяльності. Парламентські вибори 1891 р. принесли їм усього 8 депутатських місць (з них 7 народовців на чолі з

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії Ю.Романчуком), а полякам - 58^[67]. На думку історика К.Левицького, результати цих виборів стали “першим розчару­ванням з нової ери”^{[68] [69]. Але угодовська політика ще певний час давалася взнаки. У 1893 р., наприклад, вона призвела до розладу в невеличкому українському парламентському клубові. Депута­ти Ю.Романчук і К.Телишевський виступили проти цієї акції, натомість О.Барвінський і А.Вахнянин продовжували плекати надію на досягнення компромісу з намісником та поляками.}

Остаточно підірвали довіру до угоди парламентські вибори 1897 року, названі одночасно “баденівськими” і “кривавими”. Вперта боротьба розгорілася між УРП, блоком групи народовців на чолі з Ю.Романчуком і москвофілів та польською шляхтою, яку підтримувала угодовська група О.Барвінського. Проти ради­кальних кандидатів і населення, що їх підтримувало, місцева влада застосовувала репресії. В день виборів у десятки сіл і міст краю увійшли війська. Деінде дійшло до кривавих сутичок, під час яких було вбито 10 і поранено ЗО чол. Близько 600 чол. було заарештовано \ “Польський центральний виборчий комітет”, який таким чином проводив вибори, українці прозвали “польським комітетом для виборчих розгоїв”^[70]. Все ж таки, по­при вкрай несприятливі обставини, депутатами стали радикали Т.Окуневський і Р.Яросевич, а також незалежний кандидат Д.Танячкевич.

Одразу ж після скликання парламенту Т.Окуневський виго­лосив промову з приводу кривавих виборів. Він говорив, що ви-

бори переконали український народ у тому, що уряд не жахаєть­ся ніяких насильств, аби не допустити вільних виборів, а українці поставлені перед альтернативою: “Визнати польську державну ідею, або мовчати і вмирати”^[LXXI]. За наполяганням парламентарів, у тому числі й Т.Окуневського, К.Бадені було знято з посади.

Українські депутати і за таких умов намагалися відстоювати інтереси співвітчизників. Вони знову і знову озвучували декла­рації з домаганням автономії; висловлювалися надії, що саме парламент має взяти на себе справу вирішення українського пи­тання; зверталася увага колег на те, що національна політика уряду суперечить конституційним нормам держави. Але пооди­нокі голоси українців тонули в хвилі виступів поляків, які нав’язували парламентові традиційний погляд на галицьку про­блему як надуману і привнесену зі сходу. Епізодичні успіхи, яких досягали українці в імперському парламенті, лише частко­во відповідали їхнім програмним принципам.

Зрушити справу, на думку українських політиків, мало за­провадження демократичного виборчого права, а на цій основі - відчутного зростання української депутації. Виборча реформа, проведена у 1896 р. (заведення п’ятої “загальної” курії у кілько­сті 72 депутатів, у тому числі від Галичини - 15 депутатів)², ні­якого принципово нового впливу на характер депутатського корпусу не мала.

Початок XX ст. проходив у боротьбі за нову виборчу рефор­му, яку однаково потужно вели усі західноукраїнські політичні партії. На з’їзді УРП, який проходив у грудні 1905 р., наголошу-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії валось, що у разі неприйняття реформи партія залишає за собою право закликати народ до “політичного генерального страйку проти польських дідичів”¹. З метою заручитися підтримкою на­роду радикали скликали народні віча, найбільш масове з яких, назване “всенародним”, зібралось у Львові 3 грудня 1905 р. за ініціативи М.Павлика ^{[72] [73]. Наступний з’їзд УРП (1906 р.) визначив головне завдання майбутніх депутатів від партії: “... аби всі грунти панські, державні й церковні попалися в руки селян”[74]. В резолюції з’їзду УНДП (1905 р.) наголошувалося, що в разі не­прийняття реформи “народ руський перейде до рішучої й масо­вої самооборони”[75]. Соціал-демократи визначали “загальне, рів­не, безпосереднє і таємне право виборче справою неминучою і конечною”, інакше Австрія, як вказувалося в резолюції партій­ного з’їзду, “стане руїною як держава”[76]. Опиралися виборчій реформі не лише австрійські консерватори, а й поляки, побоюю­чись послаблення своїх позицій в парламенті [77]. Не випадково австрійські соціал-демократи називали їх “ворогами виборчої реформи”1.}

Нарешті, в січні 1907 р. був прийнятий новий виборчий за­кон, за яким проголошувалося загальне (з деякими обмеження-

ми, за виключенням жінок і військовослужбовців) і пряме ви­борче право при таємному голосуванні ^{[78] [79]. Але деталі закону ущемлювали права українців. Першочергово це стосувалося ви­значення виборчих округів. Українці вимагали утворити націо­нально-територіальні округи, що було легко зробити, враховую­чи компактність проживання польського і українського насе­лення. Саме т’акйй гірйнцип діяв у змішаній за національним складом Моравії. Але поляки домоглися вигідного їм комплек­тування виборчих округів. Східну Галичину було розділено на 70 виборчих округів, з яких 34 міських та 36 сільських, де жите­лі польської національності становили значну меншість. Як пра­вило, в кожному виборчому окрузі обирали одного депутата. Винятком з правила стали лише ці 36 сільських округи, які по­силали у парламент по 2 депутати, по одному від кожної націо­нальності, що гарантувало непропорційне представлення націо­нальностей в парламенті, звичайно, не на користь українців. На один депутатський мандат припадало, за підрахунками австрій­ського історика В.Біхля, 52 тис. польського і 120 тис. українсь­кого населення [80]. Український історик М.Лозинський звертає увагу на ще одну характерну деталь: у Львові, де переважали польські жителі, на 7 мандатів припадало 200 тис. мешканців, а в деяких сільських округах - 2 мандати на 300 тис. мешканців [81].}

У 1907 р. на перших' демократичних парламентських вибо­рах українці досягли вагомих результатів. Депутатами стали 28 представників українських політичних партій: по 3 від радикалів

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії і соціал-демократів, 23 від націонал-демократів '. Підсумки ви­борів С.Петлюра назвав “моментом національного здвигу” ^{[82] [83]. Такого ж успіху українці досягли і на виборах 1911 р.}

Відтепер голос українських парламентарів став звучати зна­чно голосніше. Український парламентський клуб (обидва рази його очолював К.Левицький) значно ефективніше відстоював інтереси українців. Зростаючий вплив українських депутатів на державні справи визнавав і цісар (імператор) Франц-Йосиф, який декілька разів звертався до них із закликом підтримати той чи інший законопроект. У 1910 р. вперше в історії Рейхсрату заступником його голови було обрано українця, К.Левицького. У 1911 р. протести українських та чеських депутатів супроти намагання більшості провести невигідний для національних ме­ншостей бюджет взагалі призвели до парламентської обструкції й дострокового розпуску парламенту ^[84]. Чи не найбільшим успі­хом українців стало ухвалення на початку 1914 р. угоди про за­провадження загального виборчого права на виборах до сейму. Але подальший розвиток західноукраїнського парламентаризму паралізувала світова війна.

Оцінити характер західноукраїнського парламентаризму ча­сів перебування регіону у складі Австрії та Австро-Угорщини неможливо якось однозначно. Українці саме тоді отримали перший досвід життя в конституційній і парламентській держа­ві. Вони на правовій основі утворювали партійно-політичні ор­ганізації, висували власних кандидатів до загальноімперської представницької установи, вели виборчі кампанії й через своїх депутатів намагалися відстоювати свої погляди в парламенті.

Час від часу вони добивалися справедливих, вигідних україн­ському народові рішень. Але основне домагання західноук­раїнського суспільно-політичного руху - автономії Східної Галичини - так і залишилося нереалізованим. Взагалі україн­ське питання зримо підтвердило наявність чисельних недолі­ків правового процесу Австрії та Австро-Угорщини. Незва­жаючи на величезні зусилля, уряду так і не вдалося досягти великих зрушень у національній політиці. Чимало народів, насамперед чехи та українці, зазнавали утисків з боку паную­чих національностей. Недостатнім був механізм реалізації законів та постанов. Основним гарантом правового процесу був цісар, а не закон, що викликало велику кількість зловжи­вань панів та чиновників. Дискримінаційною щодо невеликих національних груп була і виборча система.

Цілком очевидно, що Австро-Угорщина не була вповні демократичною державою, в ній поєднувалися громадянська рівність (бодай відносна) й політичні свободи з національною нерівністю й національним гнобленням. Але також очевидно, що сімдесятилітній конституційно-парламентський період не пройшов безслідно: він призвичаював західних українців до загальної політичної культури, парламентаризму, поваги до закону тощо.