§3. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ У ЗВ’ЯЗКУ З ДІЯЛЬНІСТЮ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ: 1906 - ПОЧА ТОК 1917 РР.

Державно-політична система Російської імперії, яка склалася впродовж 1905 - квітня 1906 рр., не має однозначної інтерпре­тації в сучасній літературі. Очевидно, що внаслідок реформ Ро­сія перестала бути абсолютною монархією. Але в питанні якіс­них характеристик її еволюції оцінки розходяться. Одні дослід­ники вважають, що країна стала конституційною монархією (Є.Черменський, Р.Ганелін), другі - представницькою монархією (Л.Базилєв, Л.Яськевич), треті - самодержавно-конституційною монархією (Є.Вишневський, О.Ярмиш). Ми вважаємо, що

остання точка зору, з наголосом на першому слові - “самодержавство”, найбільш об’єктивно розкриває характер пи­тання. Одним з головних аргументів на користь такої позиції якраз і було обмеження виборчих прав громадян та повноважень представницького органу.

1.3.2.1 Державна Дума і Україна (1906р.)

Підготовка й проведення виборів проходили в умовах, коли на воєнному та інших різного роду надзвичайних становищах перебували близько 70% губерній і регіонів імперії ’. В деяких регіонах (наприклад, Глухівському повіті Чернігівської губернії) адміністрація забороняла усі передвиборчі зібрання, розганяючи їх силою. Відкрито пресингувалася партійна діяльність, причо­му не лише лівих партій, а й кадетів. Часто застосовувалися ка­сації виборів й арешти “неблагонадійних” виборщиків.

Виборча кампанія позначалася передусім активізацією пар­тійної діяльності. Російське законодавство не надавало партіям правового визнання: партії не могли виступати повноправними суб’єктами політичного, у тому числі й виборчого процесу, а процедура виборів зобов’язувала кандидатів виступати як при­ватних осіб ^{[101] [102]. Але такими особами могли бути і члени партій. Тому партії, не маючи навіть права на офіційне висування, через своїх представників могли брати активну участь у виборчих кампаніях. Але не всі українські політичні партії вирішили ско­ристатися нагодою якщо не реалізувати, то бодай зайвий раз афішувати свої програми. Ліві партії (УСДРП, Спілка) бойкоту­вали вибори. Натомість активну передвиборну діяльність розго-}

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії рнула УДРП. Значно активізували свою діяльність кадети, які користувалися підтримкою українських демократів-радикалів.

Активну участь у виборчій кампанії брали селяни. Вони вважали, що в Петербурзі має зібратися “народне зібрання”, і покладали на Державну Думу надії щодо справедливого вирі­шення земельного питання. Селяни були переконані, що “селянське питання можуть вирішити лише селяни”, а тому у своїй більшості відмовлялися передовіряти свої голоси поміщи­кам та партіям. Хоча інколи по селянській курії проходили по­міщики (Харківська губ.) та українські демократи-радикали (П.Чижевський, В.Шемет, Полтавська губ). Серед питань, які ставили робітники, найпопулярнішими були упорядкування фа­бричного законодавства та підвищення заробітної плати. Інколи зустрічалися і політичні вимоги, зокрема, скликання Установчих зборів. Досить часто робітники взагалі бойкотували вибори (в Харкові - 71%, в Києві - 48,3% підприємств)¹. Це пояснювалося як пропагандою партій, що бойкотували вибори, так і особливою несправедливістю виборчого законодавства відносно робітників.

Під час виборів представниками українських губерній були заповнені всі відведені їм депутатські вакансії. Деяке уявлення про їх склад дають таблиці 1 і 2.

Таблиця 1

Національний склад депутатів від українських губерній в І Державній Думі²

¹ Див.: Сидельников С.М. Образование и деятельность первой Государст­венной думы. С. 151.

² Киян М.Ш. Представительство от украинских губерний в Государствен­ной Думе Российской империи I и II созывов (1906-1907 гг.). X., 1997. С. 158.

Найбільшого успіху досягли кадети, які в українських губе­рніях діяли спільно з представниками УДРП. На з’їзді партії, який проходив саме напередодні відкриття роботи Думи, були присутні 122 думські депутати В рішеннях з’їзду підкреслю­валося, що думська фракція кадетів повинна бути автономною (підконтрольною, але не підлеглою) від центрального осередку^{[103] [104]. Переважна більшість партійного загалу, як згадував один з пар­тійних лідерів, вважала за необхідне боротися за перетворення Росії в “конституційну парламентарну монархію”, а також за децентралізацію через заведення реального місцевого самовря­дування [105]. Усього думська фракція кадетів налічувала 179 чоловік[106]. До неї згодом приєдналися ще 5 представників партії демократич­них реформ (голова - харківський професор М.Ковалевський), а також багато безпартійних. Першу Державну Думу можна назвати окрім кадетської, ще з більшою впевненістю також і селянською, адже кількість селян сягала майже половини думської депутації.}

Таблиця 2

Фракційний склад депутатів від українських губерній в І Державній Думі¹

21 квітня 1906 р. було відкрите перше засідання Державної Думи першого скликання. Першочергово депутати підписали заяву, в якій зобов’язалися “зберігати вірність государю імпера­тору, самодержцю всеросійському”^{[107] [108]. Потім було обрано голову, яким став викладач римського права кадет С.Муромцев, та пре­зидію (кадетам належало 2/3 місць).}

Представники українських губерній на своєму засіданні 1 травня 1906 р. утворили парламентську фракцію - Українську Парламентську (думську) Громаду. До її складу входили 44 де­путати, з них майже половина - селянські депутати. Головою Громади обрано адвоката з Чернігівщини І.Шрага. Активну участь у роботі Громади брали В.Шемет, П.Чижевський (Полта­вщина), Ф.Штейнгель (Київ), А.Вязлов (Волинь) та ін. До Гро­мади приєдналися й ті депутати, що доти захищали тільки за- гальноросійські інтереси: М.Ковалевський (Харків), О.Свєчин (Чернігівщина)¹. Громада мала власний друкований орган, жур­нал “Украинский вестник” (редактор М.Славинський, секретар Д.Дорошенко). Його ідейним натхненником став М.Грушевський, який з цією метою прибув до Петербурга. Основним завданням “Украинского вестника” визначалося: правдиве висвітлення по­дій, що відбувались в Україні; сприяння справедливому вирі­шенню національних проблем, але, як собливо наголошувалося, не під прапором національної винятковості ^{[109] [110].}

Основною метою Української Парламентської Громади було досягнення автономних прав для рідного краю. М.Грушевський підготував спеціальну “Декларацію про автономію України”. Її виклад поміщено в статті того ж автора під назвою “Наші вимо­ги”. Українці вимагали: федеративного устрою, національно- територіальної автономії, скликання Українського Сейму із за­конодавчими функціями (мав обиратися на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування), видання закону про права національної мови у державних закладах та ін.^[111] Деклара­цію з думської трибуни готувався оголосити І.Шраг, але внаслі­док дострокового розпуску Державної Думи здійснити намір не вдалося. Депутати Є.Онацький та А.Грабовецький започаткува­ли традицію виступати в Думі українською мовою. Що цікаво, Голова Думи з розумінням відносився до цього, й не переривав виступів україномовних депутатів.

На думських засіданнях національне питання порушувалося епізодично, як правило, у пов’язанні з соціальними та економіч­ними питаннями. Очевидно, воно не стало злободенним для тих депутатів, які прибули в Думу з єдиним наказом від виборців - “добути землю і волю”. Але слід прислухатися і до зауваження харківського депутата М.Гредескула, що національне питання свідомо відкладалося до вирішення інших питань. “Це було зро­блено, - писав він, - не лише без будь-якого протесту з боку представників національностей, але, навпаки, у повній з ними згоді. Вони самі визнавали такий порядок вирішення “нужд”... єдино вірним, вони самі погоджувались “чекати, поки до тих питань не дійде черга”'.

Одним з головних питань, яке дискутувалося в Державній Думі першого скликання, стало визначення її ставлення до справи земельного перевлаштування. Селянська депутація з України (58 селян за походженням, з них 34 хлібороби) відріз­нялася особливою активністю : близько 70 виступів на 28 засі­даннях, без урахування закритих засідань. У виступах А.Грабовецького, М.Онацького та ін. лунало прагнення одержа­ти поміщицькі землі ненасильницьким шляхом, для чого пропо­нувалося організувати крайовий земельний фонд^{[112] [113]. їх підтримали й українські інтелігенти, наприклад, у виступі В.Шемета наго­лошувалася необхідність розподілу всієї землі між селянами[114].}

В І Державній Думі за активної участі депутатів від україн­ських губерній обговорювалися також інші важливі питання : щодо скасування смертної кари (переважна більшість проголо­сувала “за”), бюджетних асигнувань, політичної амністії, недо­торканності особистості та основ громадянських прав, загально­го, виборчого права, вдосконалення регламенту (пропозиція М.Ковалевського доводити до царя не лише прохання депутатів, а й запити виборців), перспектив російського парламентаризму (М.Гредескул та С.Котляревський пов’язали парламентський прогрес із ідеєю розвитку конституційних засад) та ін.

Сподівання царя та уряду, що Дума може забезпечити про­ведення вигідних для них рішень, досить швидко вивітрилися. Микола II категорично не міг погодитися з бажанням парламен­тарів прийняти законопроект з ідеєю насильницького перероз­поділу землі. Депутати лівого спрямування при зустрічах з ви­борцями все частіше звинувачували уряд у всеохопній кризі. Вищі сановники (зокрема, прем’єр-міністр І.Горемикін) неодно­разово указували царю на неможливість боротися з революцією при існуванні такої неспокійної Думи. За таких умов Микола II 8 липня 1906 р. підписав указ про розпуск Державної Думи, який був опублікований наступного дня ^[115].

Але на цьому історія Державної думи першого скликання не закінчилася. Близько 200 колишніх депутатів, незгодних з рі­шенням царя, провели 9-10 липня у м.Виборзі нараду. В ній брали участь і численні представники українських губерній : М.Деларю, М.Гредескул, С.Котляревський, Т.Локоть, В.Шемет, І.Шраг та ін. У відозві до народу, прийнятій майже одноголосно, лунав заклик до пасивного опору царизму (не посилати ново-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії бранців в армію, не платити податків)'. Усіх колишніх депута­тів, що підписали “Виборзьку відозву”, віддали під суд. За рі­шенням суду їм призначили символічні строки покарання (по­збавлення волі строком на три місяці), а також позбавили їх права балотуватися до Державної Думи на наступних виборах^{[116] [117].}

1.3.3. II Державна Дума і Україна (1907р.)

Вибори до Державної Думи другого скликання проходили на початку 1907 р., відповідно до старого виборчого закону від 11 грудня 1905 р. Виборча кампанія позначилася низкою нових об­ставин. По-перше, до неї не допускалися українські інтелігенти, переважно члени УДРП, які підписали Виборзьку відозву. По­друге, відмовилися від бойкоту і взяли активну участь у виборах представники лівих українських партій - “Спілки” та УСДРП. По-третє, уряд врахував деякі власні прорахунки, допущені під час попередніх виборів, посиливши тиск на виборців і зробивши ставку на партії правового спрямування.

Активно готувались до участі в перших для себе виборах українські соціал-демократи. На загальнопартійній конференції УСДРП було ухвалено передвиборчу тактику: по всіх виборчих куріях блокуватися з представниками інших соціал-демократичних партій, передусім, з РСДРП^[118]. Перед виборами в цій партії панував піднесений настрій. Партійним агітаторам давалося завдання: “Пов’язати автономію України з демократичним розв’язанням земельного питання на Україні - ось перше і головне, на що

треба звернути увагу національній агітації під час виборів”¹. Але виборча кампанія складалася для українських соціал-демократів невтішно. Зросійщений пролетаріат великих українських міст тя­жів до загальноросійських партій, які (в першу чергу, більшовики) не бажали рівноправних зв’язків з українськими колегами, пропо­нуючи їм пряме підпорядкування своїй партії. Натомість непогані перспективи відкривалися перед “Спілкою”, яка зробила акцент на діяльності в середовищі сільськогосподарських робітників і зага­лом дійшла порозуміння з поміркованішою частиною російських соціал-демократів - меншовиками.

Підсумки виборів не обіцяли урядові спокійного життя. Склад думської депутації був ще радикальнішим, ніж в попере­дній Думі: 104 трудовики, 98 кадетів, 68 соціал-демократів, 37 есерів та ін.^{[119] [120] Разом з тим різко збільшилася кількість представ­ників правих партій (передусім, октябристів, до 42 осіб), що по­силило поляризацію депутатського корпусу. Значних змін зазнав депутатський корпус від українських губерній. Вибори стали справжнім тріумфом для “Спілки”. Від південно-західних губе­рній вона спромоглася провести 14 депутатів [121], які попервах за­писувалися як трудовики. Депутатом також став український соціал-демократ М.Вовчинський та декілька уповноважених від цієї партії [122]. Більш детальне уявлення про склад депутації від українських губерній дають таблиці 3 і 4.}

Таблиця З

Національний склад депутатів від українських губерній у П Державній Думі¹

II Державна Дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. Голо­вою Думи обрано кадета О.Головіна. Українські депутати знову взялися за справу організації української парламентської Грома­ди. З таким закликом до майбутніх депутатів звернулися україн­ські демократи-радикали іде в липні 1906 р., наприкінці роботи І Державної Думи ^{[123] [124]. Але згодом стали висловлюватися побою­вання, що недопущення до участі у виборах українських патріо­тів, які підписали Виборзьку відозву, завадить консолідації де- путатів-українців. Побоювання не виправдалися. Становище врятували селянські депутати. Нову Українську Парламентську (Трудову) Громаду вже 4 березня 1907 р. утворили українські інтелігенти (адвокат М.Рубіс, священик А.Гриневич та ін.) за активної участі національно свідомих селян (Ю.Сайко, В.Хвіст, С.Нечитайло, Н.Довгополов та ін.). Громада тепер налічувала 47 осіб. Консолідував її роботу спеціальний орган - керівне бюро у}

складі 7 осіб. Вона видавала часопис - “Рідна Справа - Вісті з Думи”, що виходив два рази на тиждень за редакцією В.Доманицького, хоча офіційно редакторами були зареєстровані М.Хотовицький і С.Нечитайло. У ньому друкувалися промови депутатів та заяви Громади.

Таблиця 4

Фракційний склад депутатів від українських губерній в II Державній Думі¹

Українська Парламентська Громада в цілому керувалася програмою УДРП, але перебувала на позиціях її лівого крила, зазнаючи значного впливу селянських депутатів. Селяни більше уваги приділяли аграрним питанням, але одночасно не забували і про національні проблеми. Громада будувала свою діяльність на принципах національно-територіальної автономії та місцево-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії го самоврядування ', але викласти національні домагання з дум­ської трибуни знову не випало нагоди. Проте цього разу націо­нальне питання ставилося гостріше. Зокрема, за поданням київ­ської “Просвіти” було підготовлено законопроект з вимогою навчати українських дітей рідною мовою та про необхідність заведення в Київському, Харківському та Одеському універси­тетах кафедр української мови, літератури та історії^{[125] [126].}

Питання про національну школу декілька разів порушували депутати-селяни. Найбільш чітко й послідовно вони були ви­кладені у виступі депутата Ю.Сайка: 1) безкоштовна народна школа з викладенням українською мовою; 2) забезпечення шко­ли якісними підручниками; 3) відкриття тимчасових курсів по підготовці вчителів з української мови, літератури, історії України; 4) відкриття курсів з вищеназваних дисциплін у вузах, а в університетах - кафедр; 5) проведення реформи місцевими органами самоврядування ^[127]. Національний мотив лунав і при обговоренні питання щодо переселення малоземельних селян за Урал, у Сибір (один з напрямків столипінської аграрної рефор­ми). Так, харківський депутат Ф.Васютін заявив: “Нам, товариші, пропонують переселення в Сибір. Я - українець. Наші діди й пра­діди віддавали життя за Україну, і що ж вони за це отримали?”^[128].

Аграрне питання знову опинилося у фокусі уваги, але тепер вже існувала урядова програма перевлаштування землеволодін­ня й землекористування (столипінська аграрна реформа), яка стала об’єктом жорсткої критики. Дума відмовилася не лише затверджувати, а й обговорювати столипінський указ від 9 лис-

топада 1906 р. При цьому виступи селянських депутатів стали значно радикальнішими. Вони майже одностайно вимагали пе­редати поміщицькі землі у загальнодержавний фонд. В програмі української Громади аграрні вимоги переплітались з національ­ними: “...уважаємо потрібним перевести законодавчим спосо­бом через Державну Думу примусове одбирання в крайовий фонд казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церков­них і всіх тих панських земель, котрі переважають трудову нор­му, щоб віддати їх на урівняне вживання трудового народа”¹. Депутат Ю.Сайко у своєму виступі в Думі наполягав на тому, що такою інстанцією має стати “національний земельний фонд”^{[129] [130]. Саме дискусії з аграрного питання зримо показали, що і ця Дума не націлена на конструктивну роботу з урядом.}

Депутати від українських губерній брали активну участь у ви­рішенні інших важливих питань : вдосконалення регламенту, депу­татських запитів (пропозиція В.Сахна встановити тісний взає­мозв’язок з виборцями, утворення за наполяганням А.Караваєва підкомісії по роботі з вхідною кореспонденцією), конкретизації депутатських повноважень (вимога А.Гриневича “дійсних, а не удаваних” прав депутатів, вимога Є.Щепкіна забезпечити депутат­ську недоторканність), військово-польових судів тощо.

Переважну більшість законопроектів депутатам II Державної Думи реалізувати не вдалося. Коли Дума відмовилась співпра­цювати з урядом у питанні аграрного реформування, стало оче­видним, що її діяльність буде короткостроковою. Коли Дума відмовилась позбавити депутатських повноважень соціал- демократів (звинувачених в антиурядових акціях), поліція у ніч на 3 червня 1907 р. самочинно арештувала деяких думців. А че­рез декілька годин спеціально виданим царським Маніфестом Державна Дума була розпущена *. Отже історією їй було відве­дено замість п’яти років усього 103 дні. Цей Маніфест досить часто характеризується як значний крок назад у справі реформу­вання країни. Але слід підкреслити, що за винятком нового ви­борчого положення (про яке піде мова нижче), він загалом не суперечив діючому законодавству.

1.3.4. III Державна Дума і Україна (1907-1912рр.)

Державна Дума третього скликання виявилася єдиною з чо­тирьох, яка відпрацювала увесь відведений їй п’ятирічний тер­мін: 1907-1912 рр. Її стабільність пов’язана передусім із закін­ченням революційної кризи та значним “поправішанням” внас­лідок прийняття нового виборчого закону депутатського корпусу.

Новий виборчий закон (від 3 червня 1907 р.) було видано за ініціативою П.Столипіна одночасно з розпуском II Державної Думи. Він надавав ще більше привілеїв майновим станам ^{[131] [132]. Згі­дно з законом, в землевласницькій (поміщицькій) курії один де­путат припадав на 230 виборців, у першій міській курії (міська курія дробилася на дві частини) - на 1 тис. виборців, в другій міській - на 15 тис., у селянській - на 60 тис., а в робітничій - на 125 тис. виборців. За цією арифметикою один голос поміщика прирівнювався до 4 голосів великої буржуазії, 65 голосів дріб­ної, 260 голосів селян і 543 голосів робітників. Загальне число депутатів зменшувалося до 442 осіб, але від українських губер­ній збільшувалося до 111 осіб, з них 64 місця відводилося помі­щикам, а кількість депутатів-селян зменшилася з 42 до 20 осіб 1. Виборчий закон від 3 червня 1907 р. було прийнято всупереч положенням Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., за яким цар зо­бов’язувався не приймати нових законів без узгодження з Держав­ною Думою. Саме за цієї причини події, пов’язані з розгоном II Державної Думи, характеризують як “державний переворот”.}

В результаті виборів у Державній Думі третього скликання утворилася відносна октябристська більшість: 154 депутати (на 112 депутатів більше, ніж у Думі попереднього скликання). Ще 146 місць отримали праві партії. Кадети спромоглися провести усього 54 депутати (втративши 38 мандатів). Приблизно такою ж була кількість співчуваючих кадетській платформі². Від українських губерній було обрано 41 октябриста, 5 кадетів та 26 чорносотенців (від “Союзу руського народу”). Українців, які бажали утворити власну парламентську фракцію, було 29 осіб, тобто замало для ор­ганізаційного об’єднання. Більш повну картину фракційного скла­ду депутатів від українських земель дає табл. 5.

Таблиця 5

Фракційний склад депутатів від українських губерній в Ш Державній Думі (І сесія - 1907-1908 рр.)³

¹ Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУПІ-початок XX ст.).

Львів, 1996. С.341. •

² Див.: Боханов А. Николай II. С.252.

³ Див.: Обзор деятельности Государственной думы третьего созыва. 1907-1912 гг. 4.1. СПб., 1912. С.102-128.

Дума розпочала свої сесійні засідання 1 листопада 1907 р. Її політичний центр перемістився вправо. Думським центром ста­ла партія Союз “17 Октября”.

В основу її партійної платформи було покладено ідеї царсь­кого Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. Партійна програма місти­ла положення про конституційну монархію, права і свободи громадян, широке місцеве самоуправління. Пропонувалося на­дати різним національностям права культурного розвитку (у то­му числі й викладання рідною мовою в школах), але одночасно “протидіяти усіляким заходам, спрямованим прямо чи побічно на поділ Імперії і на заміну єдиної держави державою союзною або союзом держав”^[133]. Головою Думи став октябрист М.Хомяков. В березні 1910 р. його замінив теж октябрист О.Гучков, а через рік - їх партійний колега М.Родзянко, великий поміщик з Катеринославщини. Октябристи в Думі в основному підтримували політику П.Столипіна, але були далеко не такими слухняними, як інколи заявляли радянські історики. Зокрема, в думських виступах О.Гучкова неодноразово підкреслювалася необхідність продовження реформ, передусім, реального забез­печення прав і свобод громадян У березні 1911 р. в період так званої “конституційної кризи” О.Гучков рішуче виступив проти спроби П.Столипіна призупинити на три дні діяльність Держав­ної Думи і в цей час прийняти вигідний йому закон. Спробу здійснити “позадумське законодавство” тодішній голова Держа­вної Думи назвав небезпечним прецедентом для представниць­кого ладу, загрозою перетворення законодавчої установи у з$- конодорадчу ^{[134] [135]}. Але П.Столипін настояв на своєму. Згідно зі ст.87 Основних Законів діяльність Державної Думи була призу­пинена, і 14 березня 1911 р. закон було видано ^[136]. Він, до речі, стосувався українських справ: виділення із складу Царства Польського етноукраїнського масиву (Холмщина), і утворення на його основі окремої адміністративної одиниці ^[137]. Спонукали його появу антипольські та проросійські тенденції політики уряду, але ніяк не проукраїнські^[138]. В стінах Думи цей захід акти­вно підтримували російські націоналісти, зокрема, В.Шульгін ^[139].

В Ш Державній Думі боротись за українську справу стало значно важче. В цей час відмовилися від партійної діяльності українські демократи-радикали, які сформували позапартійне Товариство українських поступовців (ТУП), що послабило їх організаційну роботу. Депутатів-українців було замало навіть для утворення власної фракції. Натомість значно зросла кіль­кість представників російських націоналістів (зокрема, “Союзу руського народу”), які відкидали будь-які прояви національного самовизначення. До речі, в Україні знаходилась майже половина осередків екстремістського крила в середовищі правих-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії чорносотенців Праві депутати, обрані від українських губер­ній, різко негативно реагували на українське питання в стінах Думи. їх вплив значно зріс після того, як восени 1907 р. лідером російських націоналістів в Думі (після виходу з СРН В.Пуришкевича) став житель Києва В.Шульгін.

Все ж, українське питання було поставлене і в III Державній Думі. У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про викладен­ня предметів українською мовою в початкових школах тих міс­цевостей, де проживали переважно українці. Російські націона­лісти - члени ККРН (“Київського клубу російських націоналіс­тів”) досить рішуче виступили проти законопроекту. На загаль­них зборах ККРН було прийнято спеціальну резолюцію, в якій викладалася мотивація російських націоналістів. В ній, зокрема, підкреслювалося: “Призначення українізованої школи полягає у зруйнуванні народної свідомості про єдність російського наро­ду, в укоріненні в уми малоросів думки про повну окремішність російського народу, у вихованні в них почуття... національного та політичного сепаратизму”^{[140] [141]. Резолюція була розтиражована правою пресою, розіслана відомим політичним й громадським діячам, роздана діячам Державної Думи. Як наслідок, “законопроект 37-ми” було поховано в думській комісії по на­родній освіті. В інтерв’ю з цього приводу професор І.Лучицький - депутат від Києва, кадет - відверто зазначав : “Треба вам зна­ти, що проти цього законопроекту велася завзята агітація. Йшла вона головно з Києва... Більшість депутатів щодня діставали відозви й листи, а в тих листах їх намовляли провалити це пи­тання”[142]. В 1909 р. І.Лучицький поставив питання про українську}

мову в судах України. Це питання також викликало хвилю про­тестів і було поховане

Найголовнішим у роботі Думи став аграрний законопроект, обговорення якого розтягнулося на декілька років і було остато­чно ухвалене й опубліковане лише 14 червня 1910р., хоча фак­тично він уже діяв більше трьох з половиною років.

Отже, III Державна Дума змогла хоча б деякою мірою на­близитися до виконання своєї основної функції - видання зако­нів, але й вона була більш схожою на загальноімперський полі­тичний клуб, а не на представницький законодавчий орган.

1.3.5. IV Державна Дума і Україна (1912 - початок 1917 рр.)

Вибори до Державної Думи четвертого скликання проводи­лись на основі старого “третьочервневого” виборчого закону. Виборча кампанія вперше відбувалася за умов відносної стабі­льності. Під час виборів діяла угода про підтримку українцями кадетських кандидатів. У свою чергу і кадети зобов’язувалися виступити на користь внесених раніше законопроектів про вве­дення української мови в судочинстві, шкільній освіті, про ка­федри українознавства в університетах Києва, Харкова і Одеси^[143] [144].

В результаті виборів октябристи отримали 98 мандатів (втративши 50 мандатів), а кадети 59 (+6) мандатів. Ще 48 ман­датів отримали прогресисти (новоутворена фракція, симбіоз правих кадетів, лівих октябристів, частини націоналістів). Біль­шого успіху досягли праві (крайні монархісти) - 65 мандатів, націоналісти та помірковані праві - 120 мандатів^[145]. Але абсолют-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії ної більшості вони не мали. Переважаючим впливом в Думі ко­ристувалися октябристи (які за політичним спектром перемісти­лися до центру) та кадети (лівий центр). Зокрема, посаду Голови зберіг октябрист М.Родзянко.

Від українських губерній до Думи увійшло 97 депутатів: правих - 59, октябристів - 21, кадетів і прогресистів - 14, соці­ал-демократів (більшовиків) - 2, та один трудовик '. Згодом до них приєднався ще один соціал-демократ, меншовик. Отже, склад депутатів був політично різнобарвним та розмитим, з яв­ним переважанням правих. Про консолідацію українських пат­ріотів вже не було й мови.

Хоча в Державній Думі четвертого скликання і не було яко­гось українського угрупування, але українське питання постава­ло неодноразово. У 1913 р. київський професор С.Іванов вима­гав організувати в університетах України кафедри українознавс­тва, а єпископ Никон - заведення української мови в школах, недопущення адміністративних утисків у відношенні українсь­ких товариств тощо ^{[146] [147]. Переважною більшістю голосів законоп­роекти було відхилено. При їх обговоренні задавав тон думсь­кий голова М.Родзянко, який, зіславшись на свій досвід спілку­вання з жителями Катеринославської губернії, взагалі заявив, що український народ не вживає рідної мови, що викликало хвилю протестів української інтелігенції[148]. Все-таки, деякі депу­тати піднялися на захист українства. Зокрема, кадет О.Шингарьов виступив супроти нападок на українців як “інородців”, закриття осередків “Просвіти”, утисків адміністра-}

ції при зборах коштів на пам’ятник Т.Шевченку тощо. Більшо­вик Г.Петровський взагалі підкреслив несумісність демократиз­му з антиукраїнством. Він, а також меншовик О.Бур’янов напо­лягали на викладанні рідною мовою в українських школах На підтримку позиції М.Родзянка стали А.Савенко та П.Скоропад­ський, також представники українських губерній².

Українські демократи, перебуваючи поза стінами Думи, на­магалися пропагувати свої погляди через союзників - кадетів, а також трудовиків. На початку 1914 р. вони запропонували кері­вництву кадетів продемонструвати в Думі підтримку стратегіч­них завдань українського політичного руху, в першу чергу, на­ціонально-територіальної автономії. Реакція кадетів була поло­винчастою: вони відмовилися пропагувати такі радикальні для себе гасла, обмежившись визнанням права культурно- національного самовизначення. Не допомогло й особисте звер­нення М.Грушевського до кадетського лідера з посиланням на досвід США, де “федералізм слугував об’єднанню, а не роз’єднанню народностей”^[CXLIX].

Все ж, і така домовленість мала прислужитися українській справі. Зокрема, значного розголосу набула думська промова П.Мілюкова 19 лютого 1914 р., викликана офіційною забороною на проведення шевченківських днів. У ній кадетський лідер став на захист українського руху від урядових репресій і нападок шовіністів. Разом з тим, автор протиставив поняття “автономія” і “федерація”. Якщо питання про автономію України визнавало­ся справою далекого майбутнього, то ідея федерації рішуче за­перечувалася. Федералістичні задуми українців були схаракте-

Становлення українського парламентаризму часів імперій Австрії та Росії ризовані як утопічні й шкідливі ^{[150] [151]. Кадети спрямували депутат­ський запит прем’єру І.Горемикіну з проханням пояснити при­чини заборони святкування ювілею Т.Шевченка. І.Горемикін офіційно сповістив голову Думи, що “відповідно до закону не вважає себе зобов’язаним відповідати на запит [152]. Таке ігнору­вання волі депутатів викликало велике хвилювання в стінах Ду­ми, але формально вищий сановник діяв у згоді із законом.}

Депутати від українських губерній брали активну участь в обговоренні загальноросійських проблем, пр'ичому в їхніх ви­ступах аналіз конкретних законопроектів досить часто затушо­вувався партійно-політичними деклараціями. Більшовицький депутат від Катеринослава Г.Петровський, захищаючи свободу депутатського слова, демонстративно заявляв про свої республі­канські переконання і закликав “пролетарів усіх країн” “єднатися”^[153]. А київські монархісти А.Савенко та В.Демченко при обговоренні питання народного представництва ратували за збереження “священних основ російської державності”^[154].

Кінець історії як IV Державної Думи, так і усього “дожовтневого” російського парламентаризму пов’язаний з ре­волюційним процесом, який розпочала Лютнева демократична революція. В березні 1917 р. думці утворили тимчасовий орган управління - “Думський комітет”, а Микола II відрікся від пре­столу на користь брата Михайла, якому заповів “правити спра­вами держави у повній і непорушній єдності з представниками

народу”¹. Вважалося, що перепони на шляху російського конс­титуціоналізму та парламентаризму нарешті зникли. Тепер цар повинен був приносити Думі присягу (а не навпаки) і притриму­ватися її рішень. Але давалася взнаки затримка з вирішенням соціально-економічних та суспільно-політичних питань. Дода­вала гостроти складність національного питання, а також слабка розвиненість політичної культури. Народ волів, не зупиняючись на досягнутому, розвивати революційний процес, наслідки яко­го могли на той час передбачити одиниці.

І сьогодні не вщухає дискусія відносно визначення характе­ру Державної Думи Російської імперії. Дослідники слушно за­уважують, що внаслідок багатьох обмежень Дума у буквально­му розумінні поняття не була парламентом. Все-таки, деякі ро- сійськ історики дотримуються тієї точки зору, що таке стано­вище речей було притаманне європейській політичній історії і “в самих представницьких інститутах подібного роду є зародок самоудосконалення і саморозвитку”^{[155] [156]. На наш погляд, таке при­пущення слід вважати гіпотетичним, оскільки Жовтнева рево*’ люція поклала край парламентській еволюції в Росії. Нагадаємо і той факт, що з часом умови існування Думи змінювалися у зворотному від демократизму напрямку.}