Розвиток та реформування конституційно-правових засад організації та здійснення державної влади у незалежній Україні

Сучасний український конституційний процес має своїм історичним підґрунтям протоконституційні ідеї, закріплені в правових пам'ятках Руси-України, “Литовських статутах”, “Березневих статтях” Б.

Становлення і конституційне закріплення засад державної влади в незалежній Україні відбувалося у декілька етапів. Так, представляється можливим виокремити перший етапи становлення державної влади в незалежній Україні. В практичну площину ідею прийняття нової конституції поставили після ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Саме Декларація піднесла державницький дух української нації, вселила віру в її відродження на ґрунті повного здійснення свого невід'ємного права на самовизначення [544, с. 11]. Вона стала провісником Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, підтвердженого всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація закріпила фундаментальні засади реальної демократії, організації і здійснення державної влади в Україні, затвердження її громадянства, територіального верховенства.

24 жовтня 1990 року постановою Верховної Ради України утворили Комісію з розробки нової Конституції України із 59 осіб. Сутністю цього етапу було обговорення і запровадження посту президента. Верховна Рада України 19 червня 1991 року ухвалила концепцію нової конституції, в якій передбачалось принципово новий підхід в організації державної влади, зокрема виконавча влада мала здійснюватися президентом, віце-президентом республіки, кабінетом міністрів і державною адміністрацією. Визначили також основоположний принцип функціонування державної влади, принцип її поділу на законодавчу, виконавчу і судову з необхідними механізмами противаг і взаємного стримування. Моделюється форма державного правління - президентська республіка, при цьому президент є главою держави і главою виконавчої влади, його повноваження обмежуються виключно функціями виконавчої влади. Конституція має забороняти будь-які форми його тиску на парламент (право розпуску парламенту, на делегування президенту надзвичайних повноважень, самостійне вирішення бюджетних питань) [544, с. 13].

Також запропонували актуальне й для теперішнього часу положення - за порушення Конституції України і законів Президент несе відповідальність перед Верховною Радою України (відповідно до процедури імпічменту), а також безпосередньо перед народом (вияв недовіри і дострокове припинення повноважень через референдум) [359, с. 12].

Наступним кроком стало прийняття Закону від 5 липня 1991 року “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” [500], який закріпив положення, що президент є главою держави і главою виконавчої влади. Як бачимо, Верховна Рада відмовилась від запровадження посади віце-президента, яку передбачали в Концепції нової Конституції України.

Радикальні зміни політичних, соціально-економічних, духовних сфер життя суспільства об’єктивно супроводжувалися інтенсивним оновленням конституційного законодавства шляхом внесення змін до Конституції 1978р. В умовах формування підвалин самостійної української держави до Конституції УРСР, прийнятої в час перебування України (УРСР) у складі Радянського Союзу, внесли понад 200 поправок. Вони стосувалися механізму розподілу влади, статусу рад, економічних засад держави, скасування статті 6 - про керівну роль КПРС, встановлення багатопартійності, інституту конституційного нагляду, запровадження посади Президента та ін. [423, с. 13].

Наступний етап (грудень 1991 - червень 1996 рр.) у становленні конституційних засад державної влади пов’язаний із утвердженням інституту президента. Цей етап характеризувався постійною політичною боротьбою між прихильниками закріплення парламентської і президентської форми правління. Так, у лютому 1992 року Президентом України Л. Кравчуком створено Державну думу України як консультативний орган при президентові [492]. На нього покладалося вироблення основних напрямів і принципів діяльності органів державної виконавчої влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Однак парламент зайняв жорстку позицію і президент змушений був розпустити Державну думу [534]. У березні 1992 року, за поданням Л. Кравчука, Верховна Рада України прийняла Закон України “Про запровадження посади представника Президента України”“ [528]. Інститут представника Президента України значною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади, разом з тим взаємовідносини на місцевому рівні не були визначені, що призводила до конфліктних ситуацій між представниками місцевих рад та представниками Президента України [359, с.

На основі концепції нової Конституції України від 19 червня 1991 року [513] Конституційна комісія розробила проект основного закону держави, його винесли на всенародне обговорення з 1 липня до 1 листопада 1992 року.

Структура цього проекту Конституції дещо відрізнялася від схваленої концепції. Республіка Крим знайшла місце в Розділі “Територіальний устрій”. Державна влада чітко виписана по трьох гілках: законодавча влада, виконавча влада, судова влада, при цьому статус прокуратури закріпили в розділі про судову владу. Президента наділено широкими повноваженнями. Законодавча влада - Національні збори представлені у двох варіантах: одна або дві палати. Представниками державної влади на місцях визначені управи, голови яких мав призначати Президент. Обговорення проекту Конституції проходило з середини липня до 1 грудня

1992 року. Участь в обговоренні взяли близько 200 тис. громадян, 134 місцевих ради, 118 об'єднань громадян і близько 3 000 тру­дових колективів, низка наукових і навчальних закладів, державних органів. Робочою групою референдуму зафіксували понад 47 тис. пропозицій і зауважень [423, с. 19].

Слід зауважити, що перший офіційний проект Конституції України розроблений робочою групою Конституційної комісії передбачав, що президент має бути главою держави і главою виконавчої влади. До того ж президент наділявся повноваженням формувати кабінет міністрів без участі парламенту. Одразу слід зробити уточнення, що розробники брали за основу форму правління із сильним президентом і слабким парламентом, що не відповідало традиціям державного будівництва України за часів її державності. Не дивно, що розроблений проект Основного Закону не знайшов підтримки серед значного кола політичних діячів [359, с. 13].

На увагу заслуговує проект Конституції України від 27 травня

1993 року, в тексті якого відображено поєднання елементів президентської та парламентської республіки: президента визнавали главою держави, йому підпорядковувався кабінет міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом.

Слід нагадати, що 27 вересня 1993 року Президент України видає указ “Про керівництво Кабінетом Міністрів України” відповідно до положень якого узяв на себе обов'язки глави виконавчої влади [509]. Але бажання утвердити президентську форму правління не увінчалось успіхом, і 23 червня 1994 року зазначений указ було скасовано [476].

У жовтні 1993 року Верховна Рада України прийняла постанову про проект нової Конституції України [531] та сформувала новий склад Конституційної Комісії, на який поклала обов'язок доопрацювати проект нової Конституції України за результатами всенародного обговорення. Але до цього часу економічна та політична ситуація набула такої напруженості, яку довелося розряджати призначенням на 27 березня 1994 року позачергових виборів до Верховної Ради України і на 26 червня 1994 року - дострокових президентських виборів. Верховна Рада України ІІ скликання 10 листопада 1994 року затвердила Конституційну комісію з опрацювання нової Конституції України на чолі зі співголовами: Президентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради України О. Морозом. Ця Комісія отримала статус “загальнодержавної”.

18 травня 1995 року український парламент простою більшістю голосів прийняв Закон України “Про державну владу і місцеве самоврядування” [491]. Положенням зазначеного закону закріпили статус Президента України і як глави уряду, склад якого він мав можливість формувати одноосібно, без узгодження з Верховною Радою України [359, с. 13].

8 червня 1995 року Президент України та Голова Верховної Ради України підписали Конституційний Договір “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України” [287]. Положення цього договору консолідували (систематизували) закріплені положення конституційного законодавства, а також неузгоджені та суперечливі засади парламентської і президентської республік із домінуванням президента. Цей важливий документ конституційного процесу не зняв з порядку денного конфлікти між гілками влади, які були досить гострі. Вирішенням цього питання стало прийняття Конституції України 28 червня 1996 року [359, с. 13].

Доречно навести слова О. Мороза щодо умов прийняття Конституції України 1996 року так: 1) зруйнована фактично Конституція 1978 року; 2) другий Президент бажав наближену диктаторської форми правління, як підтримували і депутати, і деякі правники; 3) існувала десятилітня традиція, коли справжня влада належала не органам влади, а партійним структурам; 4) укладений Конституційний Договір від 8 червня 1995 року був нав’язаний парламенту пропрезидентською більшістю; 5) Президентом було оголошено про всеукраїнський референдум про прийняття президентського тексту конституції, який був відхилений парламентом. Саме за таких умов збалансувати гілки влади повністю не вдалося [295, с. 8-9].

Слід нагадати, що 26 червня 1996 року, після відхилення більшості запропонованих поправок, Президент скликав Раду регіонів (глав обласних державних адміністрацій), а за цим - Раду Національної безпеки. На зустрічі з керівниками фракцій Верховної Ради, яка розпочалася лише пізно ввечері 26 червня Президент заявив, що підписав Указ про призначення на 25 вересня 1996 року референдуму щодо проекту Конституції в редакції Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, хоча, відповідно до Конституційного договору, сторони (Президент і Верховна Рада) мали “суворо дотримуватися його положень і діяти у повній відповідності до нього”. В абзаці другому ч. 4 ст. 61 Конституційного договору зазначено: “До прийняття нової Конституції Сторони не виноситимуть на всеукра­їнський референдум, консультативний референдум та опитування громадської думки інших питань, крім прийняття нової Конституції України, текст, якої буде узгоджений сторонами” [287]. А оскільки зберігала силу дія п. 18 ст. 97 Конституції, що визначала належним Верховній Раді повноваження “приймати рішення про проведення всеукраїнських референдумів”, Президент, видаючи указ, вийшов за межі повноважень визначених як Конституцією, так і Конституційним договором. На той час вже діяла Тимчасова комісія з проведення референдуму, запровадили посаду в Кабінеті Міністрів спеціального віце-прем’єра, який займався питаннями організації проведення референдуму [423, с. 26].

О 9.20 28 червня 1996р. Верховна Рада України у третьому читанні прийняла Конституцію України: “за” проголосувало 315 народних депутатів.

За Конституцією України від 28 червня 1996 року Президент України отримав контроль над формуванням Кабінету Міністрів України, керівного складу центральних органів виконавчої влади, призначенням і звільненням керівників місцевих органів виконавчої влади. Знизився політичний вплив Верховної Ради України як представницького органу. Стала очевидною відсутність ефективної системи стримувань і противаг між Парламентом і Президентом.

При обговоренні тексту Основного Закону України найбільш гострі дискусії точилися навколо статей, які визначали: статус державної мови (ст. 10); право власності на землю, право приватної власності (ст.ст. 13, 14, 41); державні символи - Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн (ст. 20); Автономна Республіка Крим (Розділ Х, ст.ст. 134-139); місцеве самоврядування (Розділ ХІ, ст.ст. 140-146). Як бачимо, і зараз викликають дискусії саме ці положення Конституції України.

Наступний етап пов’язаний із впровадженням конституційних положень щодо організації та функціонування державної влади. Слід визнати, що Україна отримала досить прагматичну конструкцію організації влади, яка при певних обставинах, могла забезпечити збалансовану та ефективну взаємодію органів державної влади для вирішення завдань та функцій держави.

Однак, як свідчить історія, уникнути конфліктів у боротьбі Президента України та Верховної Ради України за вплив на уряд не вдалося. Навіть проведення 16 квітня 2000 року всеукраїнського референдуму, на який виносилось чотири питання з конституційних змін щодо організації влади, не вирішило проблем у взаємо­відносинах. Найбільше європейську спільноту в особі комісії “Демократія через право” [43] хвилювало використання референдуму для суттєвого перерозподілу повноважень між гілками влади на користь Президента в неконституційний спосіб, що сприяло б посиленню авторитарних тенденцій [118]. За підсумками референ­думу, Президент України Л. Кучма подав відповідний законопроект [546]. Аналіз законопроекту свідчить про його невідповідність результатам референдуму, хоча він і носив назву “Про внесення змін до Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму за народною ініціативою”. Фактично, в законопроекті реалізацію народної волі зводили до внесення змін, пов’язаних лише з одним із чотирьох, винесених на голосування, питанням - щодо дострокового припинення повноважень Парламенту Президентом у разі неможливості парламентаріїв сформувати впродовж місяця діючу парламентську більшість, і в разі незатвердження нею впродовж трьох місяців підготовленого та поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів Державного бюджету. Про інші питання, зокрема обмеження депутатської недоторканності, змен­шення числа народних депутатів до 300 та формування двопалатного парламенту в законопроекті не йшлося. Спроба провести відповідний законопроект через Парламент зазнала невдачі під час остаточного голосуванні 18 січня 2001 року [423, с. 164-165].

Конституція України від 28 червня 1996 року обмежила вплив Парламенту на процес формування та припинення повноважень Кабінету Міністрів, обмежила процес взаємодії у їх діяльності. У Конституції не містилось положень, які б давали парламентській більшості важелі впливу на формування персонального складу Уряду та передбачали механізми відповідальності депутатських фракцій і груп за діяльність в Уряді висунутих ними кандидатур. Не був передбачений також механізм реалізації солідарної відповідальності парламентської більшості та Кабінету Міністрів, програму якого вона затвердила. Втручання у законотворчий процес Президента призводило до численного використання “права вето”, а також спроб зовнішнього впливу на внутрішньопарла- ментські процеси з метою “забезпечення підконтрольності” Верховної Ради Президенту.

Натомість, усі реальні важелі впливу на формування Уряду та вертикалі виконавчої влади, а також на їхню поточну діяльність, були зосереджені в руках Президента. Фактично, в Україні діяли два Уряди - Кабінет Міністрів та Адміністрація Президента.

За наявності такого обсягу повноважень Президента виявилися неефективними положення Конституції, які мали відігравати роль механізмів стримування і запобігти повному підпорядкуванню виконавчої влади Президентові, а саме: про призначення голів місцевих державних адміністрацій лише за поданням Кабінету Міністрів (ч. 4 ст. 118); про призначення керівників центральних органів виконавчої влади за поданням Прем'єр-міністра України (п. 10 ч.1 ст. 106); про скріплення певних актів Президента підписами Прем'єр-міністра України та міністра, відповідального за акт та його виконання (ч. 4 ст. 106).

Починаючи з 2003 року, на необхідності конституційної реформи в Україні наголошувала Венеціанська комісія. На думку цієї інституції, Україна потребували посилення ролі парламенту й забезпечення системи розподілу влади [115].

4 вересня 2003року на розгляд Парламенту був внесений за підписами 233 народних депутатів України проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, зареєстрований за № 4105.

Є необхідність зробити наголос на тому факті, що революції 2004 та 2014 рр. у конституційному вимірі завершились зміною повноважень Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Вірніше сказати, це можливість впливати на роботу уряду. Як компроміс розв’язання революційної ситуації в грудні 2004 року, Верховна Рада України 8 грудня у пакеті приймає рішення, результатом якого стало можливим провести повторний другий тур виборів Президента України, змінити склад ЦВК та змінити Конституцію України. Як результат, країна вийшла із політичної кризи шляхом закріплення з 1 січня 2006 року парламентсько-президентської держави.

Значна кількість експертів і науковців скептично поставились до запропонованих конституційних змін, підтвердженням чого можуть служити висновки Венеціанської Комісії “За демократію - через право” [116]. Можемо констатувати, що саме протягом 2006­2010 рр. Механізм державної влади був суттєво розбалансований, з’явились додаткові ускладнення у взаємовідносинах органів державної влади, що породжувала глибокі політичні конфлікти. Слід наголосити, що Конституційний Суд України у 2006 році фактично призупинив свою діяльність через конфронтацію у стінах парламенту [359, с. 14].

Положення змін до Конституції України вимагали прийняття нових рішень і документів. Тому саме в цей період вперше у процесі державотворення з’являється коаліційна угода, Універсал національної єдності, були сформовані нові суб’єкти, зокрема коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, парламентська опозиція. Слід відзначити той факт, що в Україні було впроваджено чисто пропорційну виборчу систему з обрання народних депутатів України в багатомандатному загальнодер­жавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та їх блоків. Вперше Кабінет Міністрів України було сформовано за зміненими положеннями Основного Закону, де головну роль відігравав Парламент [359, с. 14].

Погоджуємось із позицією експертів Центру політико-правових реформ, що характерною ознакою Конституції України в частині організації державної влади була її нестабільність і очікування змін. Це є вкрай негативним для всієї системи держави та права, загрозливим для суспільства, оскільки породжує неналежне ставлення до Основного Закону України, перш за все, з боку владних суб'єктів і в кінцевому рахунку - всього суспільства [567, с. 17].

У промові з нагоди 10-ої річниці Конституції України Президент акцентував увагу на суттєвих проблемах, а саме: суди не стали ефективним інститутом захисту прав людини; законодавчий орган має ознаки диктатури більшості; система повноважень у трикутнику Президент-Верховна Рада-Уряд є незбалансованою і конфліктною. Підводячи риску під цим, гарант зауважив, що проблема вдосконалення Конституції України аж ніяк не знімається з порядку денного. Більшість окреслених питань є проблемними і тепер, тому процес реформування Конституції України має актуальність і значущість на етапі сучасного розвитку системи державної та самоврядної влади. Важливою подією стало підписання 3 серпня 2006 року Президентом, Головою Парламенту, Прем'єр-міністром та лідерами чотирьох парламентських фракцій Універсалу національної єдності. Це був вимушений крок виходу із політичної та конституційної кризи, в результаті було домовлено про продовження удосконалення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні, створити збалансовану систему “стримувань і противаг” між гілками влади, відновити дієздатність Конституційного Суду України [663].

Передбачалося, що втілення зазначених пріоритетів суспільного розвитку має стати визначальним критерієм формування та діяльності влади, та забезпечить формування ефективних механізмів громадського контролю за діями влади [359, с. 14].

Резонансною подією стало рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року. Відповідно до нього Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року [484] було визнано неконституційним, таким, що втрачає чинність, а всі нормативно-правові акти мали бути приведені у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року [573].

Наступним етапом трансформаційного процесу розвитку та конституційного закріплення засад організації державної влади стало приведення законодавства у відповідність до положень Конституції України від 28 червня 1996 року. Так, було прийнято Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 7 жовтня 2010 року, положення якого утвердили статус Президента України як глави держави і його вплив на виконавчу владу [359, с. 14].

Функціонуюча в 2010-2014 рр. президентсько-парламентська система, унеможливила реалізацію принципу стримувань і противаг між президентом, парламентом і урядом, що призвело фактично до узурпації державної влади в одних руках [359, с. 14].

Слабкість парламентської опозиції, монополія влади однієї партії, зміна стратегічного вектору розвитку держави призвела до “революції гідності”, коли український народ об’єднався і публічно висловив незгоду з також владою. Тому для України, виходячи із її історичного минулого, більш притаманна парламентська-президент- ська республіка. І ця засада має бути визначальною при проведенні наступних конституційних реформ [359, с.14].

Сучасний період конституційних перетворень розпочинається з відтворення дії окремих положень Конституції України відповідно до Закону від 21 лютого 2014 року “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” [478]. Своїм рішенням Верховна Рада України максимально усунула небезпеку, що загрожувала державному суверенітету, територіальній цілісності України, правам і свободам людини і громадянина [526, 536].

Зміст п. 1 Угоди між владою та опозицією щодо відновлення дії Конституції України в редакції змін, внесених 8 грудня 2004 року, так само, як і закон “Про відновлення дії окремих положень Конституції України”, звісно не є юридично закріпленими формами відновлення конституційного ладу антиконституційно зміненого рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року. Слід зауважити, що Основним Законом України не передбачено, як мають бути подолані наслідки зміни його тексту в неконституційний спосіб. Враховуючи соціально- політичну ситуацію, у якій довелося вирішувати проблему відновлення конституційного ладу, визначення Парламенту - органу, який єдиний легально представляв Український народ у ролі суб’єкта “конституційної санації”, вважали найбільш виваженим і прагматичним.

Діючий період за змістом і цілеспрямованістю має називається реформаторським, що підтверджується триваючими реформами, зокрема судової реформи та процесом децентралізації влади [359, с. 15].

Практика реалізації конституційного положення про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову свідчить, що Україна потерпає не так від узурпації влади одним суб’єктом, як від безвладдя, точніше від дезорганізації влади через постійні суперечності й конфлікти між органами влади. Це призводить до відсутності єдності й чіткості в організації та функціонуванні органів державної влади. Саме не сприйняття конституційних засад як основоположних і обов’язкових для влади, призводить до відсутності правосуддя і спроможності захистити свої права [359, с. 15].

Єдність державної та самоврядної влади можливе при утвердженні джерела влади - українського народу. Органи влади мають бути підконтрольні народу, який повинен бути наділений конституційним правом на спротив, що сприятиме єдності влади з розподіленими в першу чергу функціями. Слід наголосити, що тільки державна влада є основним і вирішальним засобом здійснення будь-яких реформ, включаючи і конституційну [359, с. 15].

Створена при Президенті України П. Порошенку Конституційна комісія [512] упродовж року підготувала проект Закону “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, схвалений на засіданні Комісії у листопаді 2015року і одразу внесений в порядку законодавчої ініціативи Президентом України до Верховної Ради (реєстр. №3524 від 25 листопада 2015 року). Після позитивного висновку Конституційного Суду України про відповідність законопроекту вимогам статей 157, 158 Конституції України Верховна Рада 2 лютого 2016року схвалила проект змін до Основного Закону №3524, а 2 червня 2016року конституційною більшістю - 335 голосами - ухвалила відповідний Закон [481]. І хоча до процедури його ухвалення, як і до змісту, є істотні зауваження, про що йтиметься далі. Не можна не відзначити, що цей Закон є помітним кроком уперед у реформуванні судової влади. Він містить ряд положень, які за умови їхньої послідовної імплементації в Закон України “Про судоустрій і статус суддів” і процесуальні кодекси та неухильного виконання здатні сприяти досягненню очікуваних результатів - становленню незалежного, справедливого та доброчесного правосуддя відповідно до апробованих європейських стандартів.

Конституційна реформа щодо правосуддя, розпочата у 2016 році, проголошена, як така, що удосконалить здійснення судової влади в Україні, але говорити про її результативність поки зарано. Також слід сказати, що вченими конституціоналістами вже дано попередній її аналіз. Так, Т. Кулик зазначає, що “конституційна реформа щодо правосуддя, хоча і була кроком необхідним, має ряд недоліків і залишає правові засоби, впливу на здійснення правосуддя в Україні, шляхом внесення змін до законів України, через можливість широкого тлумачення змісту статей Конституції в принципових питаннях. Часто оперативність реформ негативно впиває на їхню якість. Так пропозиції, викладені нами щодо змісту поняття юрисдикції судів і системи судоустрою, могли б бути відомі та враховані розробниками Проекту Закону про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя), ще до його прийняття” [379, с. 11].

Варто зазначити, що закладена конституцієдавцем у 1996 році конституційно-правова основа організації та функціонування Конституційного Суду України передбачала наділення його повноваженнями, які загалом відповідають сутності аналогічних органів у зарубіжних країнах. В їхню основу поклали т.зв. “традиційні” повноваження органів конституційної юрисдикції країн континентальної Європи. До них, зокрема, можна віднести повноваження щодо вирішення питання про конституційність законів та інших правових актів Парламенту, актів глави держави та Уряду. Реалізація саме цих повноважень, на думку вітчизняних учених, становить зміст явища судового конституційного контролю в Україні [693, с. 283]. До групи “традиційних” повноважень також можна зарахувати і можливість Конституційного Суду офіційно тлумачити положення Конституції. Однак Конституційний Суд України володіє й іншими повноваженнями, які мають національний аспект здійснення конституційного контролю як такого. Зокрема йдеться про можливість надання ним висновків щодо відповідності Конституції України міжнародних договорів України про надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту, про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції вимогам статей 157 і 158 Основного Закону України.

В контексті дослідження конституційно-правових засад організації та здійснення державної влади в Україні важливо проаналізувати зміни до Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору від 7 лютого 2019 року [469, 482]. Зміни були внесені до преамбули Основного Закону, трьох статей та перехідних положень щодо стратегічного курсу України на набуття членства в Європейському Союзі та в Нато. Зокрема абзац п'ятий преамбули після слів “громадянської злагоди на землі України” доповнили словами “та підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України”. Відстоюємо позицію, що прийняття змін до Конституції України сприятиме діяльності органів державної влади та чітко визначить стратегію і тактику діяльності державного механізму в напрямі інтеграції до Європейського Союзу, а також сприятиме реалізації європейського та євроатлантичного вибору через розширення та поглиблення співробітництва України з Європейським Союзом і Організацією Північноатлантичного договору аж до набуття повноправного членства, зміцненню національної безпеки нашої держави, матиме наслідком гарантію її суверенітету й територіальної цілісності [202].

Речник Європейського Союзу прокоментував рішення Верховної Ради України щодо внесення змін до Конституції, якими визнається незворотність курсу на інтеграцію до Євросоюзу. “Кожна держава має суверенне право вносити зміни до власної Конституції та визначати стратегічні цілі. Як говориться в Угоді про асоціацію ЄС-Україна, просування шляхом реформ і процес наближення (до ЄС) сприяє поступовій економічній інтеграції та поглибленню політичної асоціації з ЄС. Це було підтверджено під час саміту, який відбувся 9 липня 2018 року...” [380].

Конституція України 1996 року закріпила реальні спроможності для розвитку демократичних процесів у суспільстві, про що свідчать зміни в організації державної влади в напрямі посилення парламентаризму. Слід визнати, що умови прийняття Основного Закону, процедура внесення змін до нього не сприяли визнанню Конституції України стратегічним політико-правовим документом, довгостроковою основою реформу­вання держави і суспільства. В Україні Конституція стала документом політичного компромісу, вона не увібрала в себе дух наукової політичної та правової думки. Вважаємо, що зараз одним із найголовніших завдань вітчизняної юридичної науки є вироблення теоретичних і методологічних засад конституювання основ конституційного ладу, системи державних, самоврядних і суспільних інституцій. При цьому не можна забувати про розробку теоретичних засад забезпечення реалізації дії Конституції України.

Саме історична правда, розвиток і відновлення української державності і засад організації та функціонування державної та самоврядної влади сприятиме утвердженню за нинішніх обставин суверенітету і незалежності України, створить умови для відродження забутих автентичних традицій українського народу та забезпечить рух держави до сучасних визнаних і позитивно зарекомендованих цінностей функціонування громадянського суспільства та правової держави [359, с. 59]. Ці процеси є неможливими без оновлення Конституції України, що базується на обґрунтованій науковій стратегії конституційного розвитку і враховує наявну суспільно-політичну ситуацію в країні, а також має врахувати тенденції розвитку щонайменше на десятиліття вперед. Це і є завдання новітнього конституційного процесу.

Відстоюємо позицію збільшення числа жінок депутатів Верховної Ради України, при цьому є доцільним використати поряд із зарубіжним досвідом і власний історичний, що дозволить більш раціонально прописати формулу в Конституції України [359, с. 59].

2.3.