Конституційно-правове закріплення засад організації та здійснення державної влади у державах-учасницях ЄС

Конституційні засади організації та здійснення державної влади є базовим ключовим питанням, що постає при необхідності проведення реформ, що обумовлені глобалізацією, та трансформацією суспільних відносин.

Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору), внесли до Конституції, зокрема, такі зміни абзац п'ятий преамбули після слів “громадянської злагоди на землі України” доповнити словами “та підтверджуючи європейську ідентичність українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України” [482]. Цей факт безумовно актуалізує питання євроінтеграції України і привертає посилену увагу до необхідності розробки наукового підґрунтя подальшої конституційної реформи, в тому числі і щодо реформування організації та здійснення державної влади в Україні.

Глобалізація як процес, який характеризує сучасний етап розвитку людства, за своєю сутністю є формування спільного світового економічного, політичного та культурного простору, який функціонує на основі універсальних загальновизнаних правових цінностей та принципів і опосередковується загальними організаційними формами; головними напрямками впливу глобалізації на державу є якісна зміна національно-державного суверенітету (його обмежений характер) і призначення держави (що виражається в зміні змісту і сутності функцій держави); головним напрямком впливу глобалізації на право є його універсалізація, яка полягає у виробленні єдиних спільних базових принципів й інститутів права, усунення суперечностей міжнаціональними правовими системами [682, с.

Питанням організації державної влади, пошуку ефективних моделей, здійсненню аналізу різних підходів і національних систем організації управління, присвячені роботи таких вчених як В. Авер'янов, І. Василенко, В. Голуб, А. Колодія, Н. Мішиної, Ю. Тихомирова, В. Федоренка та ін.

Оскільки цей вид роботи обмежений обсягом, ми зосередимо увагу на засадах організації та здійснення державної влади у державах-учасницях ЄС не всіх, а у державах-засновницях.

Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) за формою правління парламентська республіка. Такий конституційний лад, на відміну від інших, акцентує увагу на ролі парламенту в системі органів державної влади. Основний Закон Німеччини закріпив п'ять постійно діючих конституційних органів: Федеральний президент, Федеральний уряд (виконавчі), Бундесрат, Бундестаг (законодавчі), Федеральний конституційний суд (судові). Основне навантаження щодо управління на загальнодержавному рівні несуть федеральні міністерства [591].

Ст. 20 Основного Закону Німеччини визначає, що “вся державна влада походить від народу. Вона здійснюється народом шляхом виборів і голосувань, а також через спеціальні органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Кожному, хто намагається усунути цей устрій, усі німці мають право надавати опір, якщо не можуть бути використані інші засоби” [280, с. 248].

Як бачимо, Конституція Федеративної Республіки Німеччина, закріпила положення про належність влади народу та принцип розподілу влади на три гілки. Але більшої уваги заслуговує засада вистраждана, що стала наслідками участі Німеччини у Другій світовій війні, яка полягає у тому, що народ має право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься змінити демократичний лад.

У Конституції Федеративної Республіки Німеччини розділ ІІ називається “Федерація та Lander”, і присвячений формі держави основним засадам конституційного ладу, так вона закріплює, що з метою створення єдиної Європи, Федеральна Республіка Німеччина бере участь у розвитку Європейського Союзу, який запроваджує демократичні, соціальні та федеральні принципи, верховенство права та принцип субсидіарності, що гарантує рівень захисту основних прав, за змістом, порівнянний із передбачений цим Основним законом [4].

Ця стаття визначає, що у справах Європейського Союзу Бундестаг та землі беруть участь через Бундесрат. Ч. 3 ст. 23-5 Конституції ФРН визначає, що Федеральний уряд надає можливість Бундестагу надати власний висновок щодо своєї участі у прийнятті нормативних актів Європейського Союзу. Федеральний уряд приймає до уваги висновок Бундестагу. Подробиці регулюються законом. Цікавою є частина 6 цієї ж статті, де визначено, що якщо з основного питання порушуються виключні законодавчі повноваження земель, то здійснення прав, які належать Федеративній Республіці Німеччини як члену Європейського Союзу, має передаватися одному з представників земель, який призначається Бундесратом, здійснення прав відбувається за участю Федерального уряду та за погодженням із ним; при цьому має бути врахована відповідальність за державу в цілому.

Як бачимо, Основний Закон ФРН містить норми, щодо участі національних органів державної влади у прийнятті рішень Європейського Союзу. Слід констатувати те, що конституційно- правовий статус органів державної влади країн-членів Європейського Союзу, у зв’язку із відповідним членством був підданий певній трансформації. Так звана наднаціональна правова система право ЄС, і сама міжнародна організація інтегровані у управлінські процеси, тому говорити про державну владу держав- членів ЄС виокремлено від Союзу не є актуальним.

Що стосується Французької Республіки, то серед теоретиків конституціоналістів зустрічаються такі думки, щодо форми державного правління, яка сформувалась у V Республіці: президентська, напівпрезидентська, квазіпрезидентська або навіть республіканська монархія, відповідно до Конституції Франції 1958 р.

Базовими принципами побудови механізму влади у Франції визначають встановлення “змішаної” або, як її ще називають, “напівпрезидентської” форми правління, що наділяє Президента функціями лідера і арбітра в системі інститутів Республіки, із закріпленням за ним комплексу прав і повноважень, які дозволяють забезпечити сталий режим функціонування цих інститутів; дуалізм виконавчої влади, зумовлений характером форми правління і повноважень Президента і уряду; раціоналізований парламента­ризм, за якого виконавча влада домінує в її відносинах з парламентом, а законодавча компетенція останнього звужена; створення механізму забезпечення юридичного верховенства Конституції та контролю конституційності прийнятих парламентом законів з боку Конституційної ради [280, с. 277].

При цьому, на сьогодні, глобальна тенденція до посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої проявила себе у Франції. Але безперечним є той факт, що навіть втративши частину колишніх повноважень, французький парламент залишається найважливішим інституціональним гарантом демократії, впливовою політичною силою, з якою рахується і президент, і уряд; реальне співвідношення сил в межах “трикутника” президент - уряд - парламент коливається в залежності від конкретного складу законодавчого органу і партійної приналежності глави держави [280, с. 12].

Досвід Франції безумовно є цікавим для України, оскільки наша Конституція також закріплює саме змішану форму правління, на сьогодні парламентсько-президентську, не слід при цьому забувати сімнадцять у сукупності років застосування президентсько- парламентської форми правління. Сама по собі змішана форма є складною, оскільки при її впровадженні більш складно простежити, чи не відбувся дисбаланс, чи не отримав один із вищих органів державної влади можливість тримати під контролем інші.

Відомо, що Французька Республіка є однією із впливових держав-засновниць ЄС. Цікавими є висновки, щодо здійснення правосуддя у Франції. Так, французьке суспільство задоволене національними судами, на думку А. Гарапона. Практично всі правовідносини у Франції і їхні суб'єкти є підсудними для суду. Конституційність закону може бути перевірена Конституційною радою, економічна політика уряду може стати предметом розгляду Люксембурзького суду, функціонування слідчих і виправних установ - Страсбурзького суду, дії й рішення міністрів можуть бути перевірені на предмет складу злочину вищою палатою правосуддя, а політиків - звичайними кримінальними судами [132, с. 26].

Отже, ми спостерігаємо інтегровану судову владу, оскільки рівні здійснення правосуддя є в тому числі, як національні, так і рівень Ради Європи (Європейський суд з прав людини), так і ЄС (Суд Європейського Союзу).

Конституція Італійської Республіки щодо організації здійснення державної влади визначає правовий статус органів державної влади у частині ІІ, яка називається “Устрій республіки”. Ця частина складається із 6 глав, які присвячені парламенту, президенту республіки, уряду, магістратурі (присвячений судоустрою), регіонам, провінціям, комунам, конституційним гарантіям. Простежується реалізація принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Глава 5, зокрема, містить ст. 114, відповідно до якої республіку утворюють (созйішіа) комуни, провінції, метрополітенські міста (міста із самоврядуванням), регіони і держава. Відповідно до принципів, визначених Конституцією, комуни, провінції, метрополітенські міста і регіони є автономними утвореннями з власними статутами, повноваженнями та функціями. Рим є столицею Республіки. Порядок управління в столиці визначається законом держави (1еддейе11о81аіо) [299].

На перший погляд, йдеться про адміністративно-територіальний устрій Італійської Республіки, але ця юридична конструкція говорить про те, що республіку, тобто державну владу в Італії реалізують комуни, провінції, метрополітенські міста, регіони та держава.

У Конституції ще одного засновника Європейського Союзу Великого герцогства Люксембург, глава ІІІ Про Суверенітет містить 32 ст. У ній вказано, що суверенітет належить нації. Великий Герцог здійснює його відповідно до цієї конституції та законами країни. Він не має ніяких інших повноважень, крім тих, які офіційно покладені на нього конституцією і спеціальними законами [255].

Загалом зрозуміло, що у цьому випадку під терміном суверенітет і мають на увазі державну владу, її повноту і верховенство всередині країни, незалежність та рівноправність держави - її носія у зовнішніх відносинах. Сам конституційно- правовий статус Великого Герцога визначений у ст. 33 Конституції, відповідно до якої Великий Герцог є главою держави, символом єдності й гарантом національної незалежності. Він здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів країни.

Основний закон Люксембургу визначає, що кожен закон повинен бути схвалений Палатою депутатів [14]. Великий Герцог звертається до Палаті з пропозиціями та законопроектами, які хоче представити на її схвалення. Палата депутатів має право пропонувати Великому Герцогу законопроекти (ст.ст. 46, 47). Ст. 49 присвячена питанням здійснення правосуддя, зокрема, відповідно до неї, правосуддя здійснюється судами й трибуналами від імені Великого Герцога. Судові вироки та рішення виносяться від імені Великого Герцога.

За формою правління Люксембург - це конституційна спадкова монархія. Фундаментом конституційних засад системи правління Люксембургу служить текст Основного Закону 1868 року. В той же час монархія і національний законодавець протягом ХХ ст. прагнули до того, щоб головні конституційні положення не вступали у протиріччя зі змінами, що відбувалися в країні та світі. Вже у статті І констатується, що Люксембург “є вільною, незалежною і неподільною державою” [367].

Конституція Бельгії у ст. 33 визначає, що всі влади виходять від нації, що здійснюються в порядку, встановленому Конституцією. При цьому відповідно до ст. 4 Бельгія складається з чотирьох лінгвістичних регіонів: регіон французької мови, регіон нідерландської мови, двомовний регіон Брюссель - столиця і регіон німецької мови. Кожна комуна Королівства є частиною одного з лінгвістичних регіонів.

Отже, принцип народовладдя як основа демократії лежить в основі здійснення державної влади в Бельгії, але термін щодо суб'єкта-носія є нація, а не народ, при цьому територія держави, а отже, і особливості управління розподілені на чотири лінгвістичних регіони.

Цікавим є зміст ст. 34, де визначено, що здійснення певних повноважень може бути покладено договором або законом на установу з міжнародного публічного права [254]. Ця норма є відповіддю на сучасні виклики, і безумовно забезпечує реалізацію рішень ЄС [15].

Ще одна держава-засновник ЄС Нідерланди є королівством. Сам механізм реалізації державної влади визначений Конституцією Королівства Нідерландів. Зокрема, ст. 81 встановлює, що акти парламенту приймаються спільно урядом і Генеральними штатами [258] (двопалатний парламент). Ст. 82 Конституції Королівства Нідерландів визначає такий порядок прийняття законодавчих актів, законопроекти можуть вноситися Королем або від імені Короля або Другий палатою Генеральних штатів. Законопроекти, які підлягають розгляду на спільному засіданні Генеральних штатів, представляються Королем або від імені Короля або спільним засіданням Генеральних штатів в порядку, передбаченому відповідними статтями глави другий. Законопроекти, внесені до Другої палати або на спільне засідання Генеральних штатів, передаються відповідно палаті або спільного засідання обох палат одним або декількома депутатами. Ст. 5 Основного Закону Нідерландів встановлює, що кожен має право подавати петиції компетентним органам влади.

Конституція Королівства Данії від 05 червня 1953 року щодо організації здійснення державної влади, встановлює, що Король володіє в межах, визначених цією Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів. Король не несе відповідальності за свої дії; його особистість недоторканна. Відповідальність за правління несуть міністри; їхня відповідальність визначається законом (пп.12,13) [300].

Частина IV Конституції Королівства Данії визначає правовий статус парламенту Данії - Фолькетингу, що складається з однієї палати, до складу якої входять не більше 179 депутатів, в тому числі 2 депутата від Фарерських островів і 2 - від Гренландії. Будь- який підданий Данії, який має постійне місце проживання в Королівстві і досяг вікового цензу має право брати участь у виборах Фолькетінгу, якщо тільки він не оголошений недієздатним. Закон встановлює, в яких випадках кримінальні покарання та соціальна допомога по бідності можуть бути законною підставою для позбавлення виборчих прав.

Отже, сам основний закон визначає, що верховна влада належить у Данії Королю, але відповідальність покладена на уряд, функціонує парламент як представницький орган.

Відповідно до ст. 6 Конституції Ірландії від 29 грудня 1937 року всі влади - управління, законодавча, виконавча і судова - відповідно до Божого велінням лунають із боку народу, який має право призначати правителів держави та вирішувати всі питання державної політики відповідно до вимог загального блага. Ці повноваження з управління здійснюються тільки органами держави, встановлених цією Конституцією, або за їх дорученням.

При цьому, основний закон Ірландії визначає, що ірландський народ цим стверджує невід’ємне, невідчужуване і суверенне право обирати власну форму правління, визначати свої відносини з іншими народами та розвивати власне політичне, економічне та культурне життя відповідно до його власних схильностей і традицій.

Конституція Греції від 11 червня 1975 року визначає державний лад країни як парламентської республіки, визначено, що фундаментом державного ладу є народний суверенітет. Вся влада виходить від народу, існує для народу і нації і здійснюється шляхом, визначеним Конституцією.

Конституція Португальської Республіки від 02 квітня 1976 року визначає, що політична влада належить народу і здійснюється відповідно до Конституції. Пряма й активна участь чоловіків і жінок у політичному житті є умовою та важливим інструментом зміцнення демократичного життя, причому закон повинен сприяти рівності в здійсненні політичних і громадянських прав і відсутності дискримінації за ознакою статі при доступі до політичних посад. До органів державної влади відносяться Президент Республіки, Асамблея Республіки, Уряд, суди. Освіта, склад, компетенція і діяльність органів державної влади визначено Конституцією (ст. 108-110) [261].

Принцип поділу влади сформульований у ст. 111 Конституції держави наступним чином - основний закон визначає поділ влади та взаємозалежність органів державної влади. Ніякий орган державної влади, автономної області або місцевої влади не може делегувати свої повноваження іншим органам, крім як у випадках і в межах спеціально передбачених Конституцією і законом.

Акцент зроблено на тому, що органи є взаємозалежними та не можуть один одному делегувати повноваження. Тобто не на позиції обов’язкового розподілу на три гілки влади, що вже не новела, а на чіткий розподіл повноважень, та принципову заборону делегування повноважень цими органами один одному.

Конституція Королівства Іспанія від 27 грудня 1978 року встановлює щодо державної влади країні наступне: держава конституюється як правова, соціальна і демократична, яка проголошує вищими цінностями правопорядку свободу, справедливість, рівність, політичний плюралізм. Національний суверенітет належить іспанському народу, від якого виходять повноваження держави. Політичної формою іспанської держави є парламентарна монархія [257].

Конституція заснована на непорушній єдності іспанської нації, єдиної і неподільної для всіх іспанців Батьківщині; вона визнає і гарантує право на автономію для національностей і регіонів, її складових, і солідарність між усіма ними.

У Конституції Королівства Іспанії закріплена ідея, відповідно до якої простежується зв’язок між національним суверенітетом та державною владою, мова йде про те, що національний суверенітет належить іспанському народу, від якого виходять повноваження держави.

Конституція Австрійської Республіки - федеральний конституційний закон від 10 листопада 1920 року [250] щодо організації здійснення державної влади розподіляє сфери законодавчої та виконавчої діяльності між Федерацією та землями. Ті, сфери, що чітко у Конституції не визначені, залишені законодавцем у власній компетенції земель.

Відповідно до ст. 3 Конституції Фінляндії від 11 червня 1999 року законодавча влада здійснюється Едускунтою, яка також приймає рішення щодо державних фінансів. Виконавча влада здійснюється Президентом Республіки, а також Державною радою, члени якої повинні користуватися довірою Едускунти. Судова влада здійснюється незалежними судами на чолі з їхньою вищою інстанцією Верховним судом і Верховним адміністративним судом [272].

Таким чином основний закон Фінляндії визначає парламентаризм, що передбачає розмежування функцій держави.

Конституція Швеції від 27 лютого 1974 року щодо організації здійснення державної влади у главі 1 встановлює наступне: вся державна влада в Швеції виходить від народу. Правління шведського народу ґрунтується на вільному формуванні думок і на загальному та рівному виборчому праві. Правління здійснюється за допомогою державного ладу, заснованого на представницькій і парламентській системах, і за допомогою комунального самоврядування. Державна влада здійснюється відповідно до закону. Державна влада повинна здійснюватися з повагою до гідності всіх людей взагалі і до свободи і гідності кожної людини. Встановлено, що суспільство повинно піклуватися про те, щоб демократичні ідеї залишалися напрямними у всіх суспільних сферах. Суспільство повинно забезпечувати чоловікам і жінкам рівні права, а також захист особистого приватного та сімейного життя. Буде заохочуватися право етнічних, мовних та релігійних меншин зберігати і розвивати власну культурну та суспільне життя [259].

Щодо форми правління Конституція Швеції встановлює, що Риксдаг є вищим представником народу. Риксдаг видає закони, приймає рішення про державні податки та визначає порядок використання державних коштів. Риксдаг здійснює контроль за державним управлінням і податковою адміністрацією. Главою держави є Король або Королева, які знаходяться на шведському престолі відповідно до актом про престолонаслідування. Керує державою Уряд. Він відповідальний перед Риксдагом. У державі існують первинні комуни та ландстинг комуни. Для здійснення правосуддя існують суди, а для державного управління - державні та комунальні органи управління. Суди, а також органи управління та інші органи, які здійснюють функції в галузі державного управління, повинні в своїй діяльності брати до уваги рівність всіх перед законом, а також проявляти діловитість і неупередженість.

Конституція Латвійської Республіки [385] у главі 1 встановлює, що Латвія є незалежною демократичною республікою. Суверенна влада держави Латвії належить народу Латвії, також визначено територіальні межі та державну мову, прапор. Сам принцип розподілу влади не закріплюється безпосередньо як засада конституційного ладу, при цьому інші розділи присвячені Сейму, Президенту держави, Кабінет міністрів, Законодавству, Судам, Державному контрольно-ревізійному управлінню, основоположним правам людини.

Відповідно до Конституції Литовської Республіки від 25 жовтня 1992 року держава є незалежною демократичною республікою, що створюється народом. Суверенітет належить народові [260].

Ст. 3 Конституції Литовської Республіки визначає, що ніхто не може утискати або обмежувати суверенітет народу, присвоювати суверенну волю, яка належить всьому народові. Народ і кожен громадянин має право протидіяти будь-якому, хто насильницьким шляхом посягає на незалежність, територіальну цілісність, конституційний лад литовської держави. Відповідно до ст. 4 вищу конституційну волю народ здійснює безпосередньо або через своїх представників, обраних демократичним шляхом, “державна влада в Литві здійснюється Сеймом, Президентом Республіки та Урядом, Судом. Повноваження влади обмежуються Конституцією. Установи влади служать людям” [260] - так принцип поділу влади на три гілки закріплює ст. 5 головного закону Литовської Республіки.

Конституція Естонської Республіки від 28 червня 1992 року у ст. 3 закріплює, що державна влада здійснюється тільки на основі Конституції і законів, що з нею узгоджуються. Загальновизнані принципи та норми міжнародного права є невід’ємною частиною правової системи Естонії. Закони публікуються в установленому порядку. Обов’язковими для виконання можуть бути тільки опубліковані закони. Відповідно до ст. 4 діяльність Державних Зборів, Президента Республіки, Уряду Республіки і судів здійснюється за принципом поділу та збалансованості влади [275].

Такий стан речей свідчить про відмінність між країнами Балтії та східноєвропейськими як постсоціалістичними, оскільки Україна у своєму основному законі була вимушена у розділі І Загальні засади приділити двадцять статей для закріплення засад конституційного ладу, серед яких і засади організації та здійснення державної влади. Вважаємо, це обумовлено тим, що історичне становлення України як незалежної держави, історичні витоки української демократії, менталітет вимагали саме такого детального та чіткого визначення основоположних правових засад конституційного ладу та організації та здійснення державної влади.

Конституція Республіки Мальти від 21 вересня 1964 року у ст. 1 говорить, що Мальта є демократичною республікою, заснованою на праці та на повазі до основних правам і свобод особистості [265]. Система органів державної влади, відповідно до основного закону Мальти в основі має принцип поділу влади.

Відповідно до ст. 4 Конституції Польської Республіки верховна влада у Польській Республіці належить Народу. Народ здійснює владу через своїх представників або безпосередньо. Принцип поділу влади закріплений у ст. 10, де визначено, що державний лад Польської Республіки ґрунтується на поділі та рівновазі законодавчої влади, виконавчої влади і судової влади. Законодавчу владу здійснюють Сейм і Сенат, виконавчу - Президент і Рада Міністрів, судову владу - суди і трибунали (sady i trybunaly) [301].

Основний Закон Польської Республіки прийнятий 1997 року відображає класичний підхід, до закріплення принципу поділу влади.

Конституція Словацької Республіки від 01 вересня 1992 року у ст. 2 визначає, що державна влада виходить від громадян, які здійснюють її через обраних представників або безпосередньо. Державні органи можуть діяти тільки на підставі Конституції, в її межах і в порядку, встановленому законом. Кожен може робити те, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, до чого закон не зобов'язує [270].

Конституція Республіки Словенія від 23 грудня 1993 року характеризує Словенію як демократичну республіку, правову та соціальну державу. Словенія є державою всіх своїх громадянок і громадян, засновано на первинному і невід'ємному праві словенської нації на самовизначення. У Словенії влада належить народу. Громадянки і громадяни здійснюють владу безпосередньо та шляхом виборів, відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову [266].

Відповідно до ст. 2 Конституції Чеської Республіки від 16 грудня 1992 року народ є джерелом всієї державної влади; він здійснює її через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Конституційний закон може визначити, коли народ здійснює державну влада безпосередньо. Державна влада служить усім громадянам і може здійснюватися тільки у випадках, межах і порядку, встановлених законом. Кожен громадянин може робити те, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, до чого закон не зобов'язує [274].

У Конституції Угорської Республіки від 18 серпня 1949 року, визначено, що Угорщина - це республіка, незалежна, демократична, правова держава. В Угорщині вся влада належить народу, який здійснює свій суверенітет через обраних представників, а також безпосередньо. Діяльність жодної громадської організації, жодного державного органу або громадянина не може бути спрямована на насильницьке захоплення, здійснення влади, чи володіння владою. Проти подібного роду прагнень кожен має право і в той же час зобов'язаний виступити законним шляхом [256].

Цікава юридична конструкція закріплена як право і одночасно обов'язок протидії незаконному захопленню влади, залишає питання, то що ж вважати пріоритетним, тобто реалізувати право чи виконувати обов'язок кожного реагувати на спроби незаконного захоплення влади в державі.

Відповідно до ст. 1 Конституції Республіки Кіпр, кіпрське держава є незалежною і суверенною республікою президентського типу. Президентом її є грек, а віце-президентом - турок, які обираються, відповідно, грецької і турецької общинами держави в порядку, що встановлюється цією Конституцією [263].

Спостерігається одразу те, що головним принциповим акцентом для Республіки Кіпр є те, щоб влада була розподілена між грецькою та турецькою Общинами.

При цьому про законодавчу, виконавчу та судову владу у Конституції Республіки Кіпру теж ідеться (зокрема у ст. 35).

У Конституції Республіки Болгарія від 12 червня 1991 року встановлено, що Болгарія - парламентарна республіка. Вся державна влада належить народу. Вона безпосередньо здійснюється їм через органи, передбачені цією Конституцією. Жодна частина народу, політична партія чи інша організація, державна установа або окрема особа не може залишити за собою здійснення народного суверенітету [262]. Ст. 8 встановлює, що державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову.

Конституція Румунії від 21 листопада 1991 року характеризує державу як національну, суверенну, незалежну, єдину та неподільну. За формою правління визначає республікою. Румунія - правова, демократична і соціальна держава, у в якій гідність людини, права та свободи громадян, вільний розвиток людської особистості, справедливість і політичний плюралізм є найвищими цінностями й гарантуються. Національний суверенітет належить румунському народу, який здійснює його через свої представницькі органи і шляхом референдуму. Ніяка група і жодна особа не можуть здійснювати суверенітет від власного імені [33, 268].

Основний Закон Республіки Хорватія від 22 грудня 1990 року встановлює, що країна - єдина і неподільна демократична і соціальна. У Хорватії влада виходить від народу і належить народу як співдружності вільних і рівноправних громадян. Народ здійснює владу через вибори своїх представників і безпосереднім прийняттям рішень [267].

Ст. 2 Конституції Республіки Хорватія визначає, що суверенітет держави невідчужуваний, неподільний і непередаваний. Сувере­нітет поширюється на територію країни на суші, на річки, озера, канали, внутрішні морські води, територіальне море та повітряний простір над цими територіями. Республіка Хорватія відповідно до міжнародного права здійснює суверенні права і юрисдикцію щодо морських територій і континентального шельфу Адріатичного моря за межами державної території до кордонів з сусідніми країнами. Хорватський собор і народ безпосередньо, самостійно, відповідно до Конституції і законом приймають рішення: про врегулювання економічних, правових і політичних відносин в Республіці Хорватія; про збереження і про використання природного і культурного багатства; про об’єднання в союзи з іншими державами. Республіка Хорватія укладає союзи з іншими державами, зберігаючи за собою суверенне право самостійно приймати рішення про делегування повноважень і право на вільний вихід з них [267].

Отже, носієм державної влади у більшості держав-членів Європейського Союзу основні закони держав визначають народ, іноді зустрічається термін нація, але спостерігаються певні відмінності в підходах, щодо формулювання положень, що характеризують демократичну форму правління. Особливості обумовлені відмінностями в історичному становленню державності на тій чи іншій території [16].

Крім держав-членів ЄС, вважаємо доцільними звернути увагу на конституційні засади організації здійснення державної влади у країнах, що є кандидатами на вступ до ЄС.

Відповідно до ст. 1 Конституції Республіки Македонія держава є суверенна, незалежна, демократична і соціальна. Суверенітет - неподільний, невідчужуваним і непередаваний. Ст. 2 Основного Закону визначає, що у Республіці Македонія суверенітет виходить від громадян і належить громадянам. Громадяни Республіки Македонія здійснюють владу через демократично обраних представників, шляхом референдуму й іншими формами безпосереднього волевиявлення [264].

Конституція Турецької Республіки від 07 листопада 1982 року визначає державу як республіку. Республіка - демократична, світська і соціальна держава, заснована на нормах права; спирається на концепцію громадського спокою, національної солідарності та справедливості; поважає права людини, є вірною націоналізму Ататюрка і заснована на головних принципах, викладених в преамбулі [271].

У ст. 6 основного закону Турецької Республіки встановлено, що суверенітет повністю і безумовно належить нації. Турецька нація повинна здійснювати суверенітет через уповноважені органи відповідно до принципів, зафіксованих в Конституції. Право здійснювати суверенітет не повинно належати будь-якої особистості, групі або класу. Жодна особа або орган не можуть здійснювати будь-які державні функції, не передбачені Конституцією [271].

Як бачимо, для Турецької Республіки принциповою є вказівка на свійський характер держави, що визначає і ключову роль державної влади в Туреччині.

Відповідно до Конституції Чорногорії, вона є незалежною і суверенною державою, з республіканською формою правління. Чорногорія - це громадянська, демократична, екологічна та держава соціальної справедливості, заснована на верховенстві права. Ст. 2 встановлює, що носієм суверенітету є громадянин з громадянством Чорногорії. Громадянин здійснює владу безпосередньо і через вільно обраних представників. Влада, що не випливає із вільно вираженої волі громадян на демократичних виборах, відповідно до закону, не може бути ні встановлена, ні визнана. Принцип поділу влади закріплено у ст. 11, відповідно до якої законодавчу владу здійснює Парламент, виконавчу владу - уряд та судову - суди [41].

Цікавим є формулювання у Конституції Чорногорії принципу народовладдя, тобто наділення суверенітетом громадянина із громадянством Чорногорії. Зазвичай йдеться про колективного суб’єкта - народ або націю, а у випадку цьому разі - про громадянина в однині, при цьому зрозуміло, що маються на увазі всі громадяни країни.

Питання організації та здійснення влади в Європейському Союзі також розглядаються науковцями.

Розробниками курсу лекцій “Європейський досвід державного управління” ще у 2007 році констатували, що Європейським Союзом накопичено великий досвід реформування та вдосконалення державного управління та державної служби, хоча сфера державного управління не підпадає під регулювання acquis communautaire. Надбання у сфері організації державного управління та державної служби переважно має вигляд “м’яких” стандартів - білих книг та комунікацій Європейської Комісії, рекомендацій конференцій міністрів, відповідальних за питання державного управління та/чи голів департаментів державних служб; воно узагальнено у формі принципів та вимог до організації державного управління в численних публікаціях і дослідженнях, що з’являлися напередодні розширення. Серед найважливіших напрацювань: визначення європейських принципів державного управління та принципів європейського адміністративного права; введення та визначення поняття “європейський адміністративний простір”. Загальновизнаним в Європейському Союзі стає поняття європейського врядування (Europeangovernance) - багаторівневе управління в багатовекторній системі, що складається з європейських інституцій і національних органів влади, охоплює місцеве самоврядування і громадянське суспільство, залучає до процесів прийняття рішень міжнародних експертів і та лобістів. Вводиться в обіг термін “європеїзація”, який по відношенню до державного управління означає запозичення досвіду та запровадження кращої управлінської практики органів ЄС або інших держав-членів у національних системах державного управління, адаптацію або пристосування національних процедур, норм, стандартів до норм і правил ЄС [185, с. 4].

Зрозуміло, ми не вживаємо термін державна влада стосовно організації управління в Європейському Союзі, оскільки ЄС є міжнародною організацією, а не державою, але ми розуміємо, що на сьогодні інституційна система ЄС, що побудована для досягнення цілей Союзу, інтегрована і в національні системи організації здійснення державної влади.

Яковюк І. щодо здійснення влади в Європейському Союзу зазначає, що хоча в установчих договорах Європейських Співтовариствах Союзу відсутня спеціальна норма, що проголошує принцип поділу влади в організації і функціонуванні системи його інститутів, цей принцип може бути реконструйований шляхом тлумачення положень Преамбули Договору про Європейський Союз, яка зокрема вказує на відданість принципам демократії і верховенства права. Також, він одержав певне втілення в загальній конструкції механізму публічної влади ЄС - в ньому створені інститути, що виконують основні функції публічної влади - законодавчу, виконавчу і судову [731, с. 21].

Ці висновки зроблені, на нашу думку, поверхово, оскільки для з’ясування наявності чи відсутності принципу поділу влади в інституційній системі ЄС, потрібно окремо детально характеризувати правовий статус кожної інституції. При цьому саме питання про поділ влади в ЄС, не є ключовим, оскільки Європейський Союз є міжнародною організацією, яка сформувала певний інституційний механізм для реалізації своїх цілей, тобто мети самого Союзу, а не для реалізації влади. Такою є офіційна юридична позиція, викладена в установчих договорах. Але ми можемо спостерігати, що система управління - інституційний механізм ЄЄ перебуває у взаємодії з органами державної влади держав-членів, право ЄС інтегроване в правові системи держав- членів, а правові системи держав-членів у правову систему ЄС. Навіть на рівні конституційному наявні норми, щодо здійснення управління в державі, шляхом реалізації рішень міжнародних публічних установ.

Сучасні демократичні країни світу мають подібну модель організації здійснення державної влади, в основі якої лежить принцип поділу влад на три гілки. Проте становлення державної влади як явище державно-правової дійсності в країнах відбувалося по-різному, під впливом різних чинників й історичних подій. Питання дослідження конституційних основ організації державної влади залишається актуальним і в наш час, оскільки людство розвивається, і суспільні процеси набувають нових форм, що потребують правового регулювання, механізм держави демократичної також не може залишатися статичною категорією, його трансформація має відповідати викликам сучасного часу.

Питання організації та здійснення державної влади в Україні, в тому числі і відповідне реформування мають бути вирішені з урахуванням основних принципів права ЄС, і досвіду держав-членів ЄС. Але головними чинниками мають бути історичні, економічні, політичні особливості нашої держави.