Ґенеза конституційно-правових засад державної влади на території Україні до 1991 року

Історія національного історичного конституційного процесу в наукових джерелах досліджується в різних аспектах. Так, одні вважають, що українська державність сягає своєю історією часів існування Трипільської культури, яка згодом переросла в могутню середньовічну державу - Русь із центром у Києві.

Актуальність дослідження ґенези конституційно-правових засад державної влади в Україні пов'язана також із необхідністю проведення конституційної реформи, консолідацією української нації та її еліт навколо визначеного стратегічного курсу України - набуття повноправного членства в Організації Північноатлан­тичного договору та Європейському Союзі. Ми відстоюємо ідею соборності та незалежності Української держави, в якій одним із головних атрибутів має бути легітимна влада, яка функціонує для забезпечення потреб і благ людини й української нації.

Сьогодення поставило на порядок денний важливе завдання - переконати себе й світ у самобутності української нації, у спроможності побудувати власну соборну процвітаючу державу й об'єднати навколо національних цінностей український народ.

Для утвердження сучасної суверенної України важливим питанням залишається дослідження генезису організаційно- правових засад державної влади від часів Русі до сучасності, при цьому на особливу увагу заслуговують історичні здобутки української нації, боротьба за незалежність, розуміння цінностей людини та забезпечення їх державою, а також утвердження конституційно-правових засад державної влади через призму власного історичного досвіду державності у процесі здійснення конституційної, адміністративно-територіальної, муніципальної, судової та інших реформ в Україні.

Розкриття становлення та розвитку конституційно-правових засад здійснення державної влади в Україні тісно пов'язане з загальними питаннями принципів права, історією права та держави, конституціоналізмом, державним управлінням тощо. Здійснивши вивчення широкого кола наукових досліджень і нормативних джерел, у яких висвітлюються питання історії конституційного розвитку України на різних історичних етапах, зокрема проблеми конституційно-правових засад організації та функціонування державної влади, особливої уваги заслуговують праці українських дослідників Ю. Бауліна [78], Л. Білецького [85], В. Білінського [86], Г. Білліас [5], В. Бред [6], М. Гультая [151], А. Зайця [197], П. Захарченка [206], Д. Кадді [8], В. Калиновського [377, 378], Р. Калюжного [218], Т. Колінько [234], М. Колоса [242, 243], А. Крусян [374, 375, 376], О. Кузьминеця [378], Р. Мартинюка [402],

A. Слюсаренко [210], В. Тація [208], М. Томенка [657],

B. Шаповала [697], М. Цвіка, Ю. Шемшученка [706, 707],

Л. Юзькова [716, 717] та інших. Проте слід констатувати факт, що ґрунтовних монографічних досліджень історичного процесу розвитку та закріплення конституційних й організаційних засад державної влади в Україні фактично не проводилося.

Перманентний процес державного будівництва України в різні історичні часи не міг не позначитися на організації державної влади. Так, історичні джерела підтверджують, що держава Русь із центром у Києві сформувалась як федерація слов’янських земель навколо Києва. Упродовж VI-X ст. слов’янські княжіння полян, древлян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян, хорватів, сіверян, в’ятичів, радимичів, дреговичів, кривичів, ільменських словен увійшли до Русі-України [377, с. 24]. На жаль, вказаний період розвитку Русі залишається маловідомим через відсутність достатньої кількості історичних джерел, що пов’язано з їх свідомим знищенням. Більше оповідають літописці про кінець IX-XII ст., коли в Русі верховна влада, а саме воєнна, господарська, адміністративна й судова, зосереджувалася у великого князя Київського. Водночас він не мав монопольної абсолютної політичної влади в державі, а спирався на дружин і бояр. Найважливіші рішення великий князь приймав лише після ради з дружиною та боярами, які не формували якийсь особливий інститут державної влади, а були елементом військової диктатури. Серед інших узгоджувалися питання зовнішньої політики (оголошення війни, укладання миру або союзу з іншими державами), а також внутрішньополітичні проблеми [330, с. 57].

Якщо запропоновані князем шляхи розв’язання складної ситуації не знаходили підтримки на раді дружин і бояр, він виносив її на всенародне обговорення - віче. На віче могло бути поставлене питання про недовіру до князя. Так, тільки за 100 років (1146-1246) у Києві змінилося 47 князів, що заклало вічову традицію в процесі організації державної влади [133, с.

Важливо зробити акцент на тому факті, що на початку державотворення Русі князі приєднаних земель залишалися на них владцями, визнаючи зверхність великого князя. Але згодом на зміну цьому порядкові прийшов інший - великий князь, усунувши представників місцевих княжінь, передавав владу над цими землями своїй родині, тобто було запроваджено родинний сюрезнітет. Вважають, що таку систему відносин влади започаткував Святослав Ігорович, посадивши 970 р. своїх синів Ярополка, Олега та Володимира відповідно в Києві, древлянській землі та Новгороді [378, с. 26]. У разі смерті батька-князя відповідно до тогочасного сімейного права великокнязівський стіл переходив до старшого сина, а той змінював систему уділів, що незрідка призводило до міжусобиць. Важлива подія сталася на Любецькому з'їзді 1097 р., коли нащадки Ярослава Мудрого проголосили принцип, за яким кожен князь мав володіти успадкованими землями й не зазіхати на володіння інших князів. Це призвело до поділу Русі на окремі князівства-держави, наприклад Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке і Володимиро- Волинське князівства [330, с. 57].

Галицько-Волинське князівство досягло свого розвитку за правління князя Данила Романовича (1201-1264 рр.), прозваного Галицьким. Він і його наступники в умовах монголо-татарської колонізації творили державний лад і право Галицько-Волинської землі. Верховна влада в цих землях належала князю, до повноважень якого входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, здійснення судочинства й опікування зовнішньополітичною діяльністю. Рада бояр не була постійно діючим інститутом влади, однак вона могла перетворитися на дієвий орган, коли влада князя ставала хиткою або коли він намагався обмежити права бояр [330, с. 57].

У Галицько-Волинському князівстві набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління, при цьому за літописом, функції слуг і управлінців поєднували посади двірського (дворець­кого), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соцького та інші.

Панування монгольської орди на північно-західних землях Руси-України призвело до поступового економічного занепаду удільних князівств-держав (Київського, Чернігівського, Переяславського, Володимир-Волинського та Галицького), чим скористалися Королівство Польське, Велике князівство Литовське, Угорське королівство, Кримське ханство, Московія та інші держави [377, с. 48]. Основна ж частина політично роз'єднаних земель Руси-України опинилася у складі Великого князівства Литовського. Устрій і право Руси-України стали взірцем у подальшій розбудові Великого князівства Литовського. У Північно- Східній Русі землі були захоплені Московським князівством, яке зміцнилося та вступило в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи заволодіти всіма землями Русі. Литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569), внаслідок чого було утворено єдину державу - Річ Посполиту Польську, до якої ввійшли й українські землі Південно-Західної Русі [377, с. 49].

Таким чином, наприкінці XVI - першій половині XVII ст. більшість земель України опинились у складі Речі Посполитої. Козацтво породило бажання відродити свою державу - “Руське князівство”. Крім ідеї утворення козацької держави, козацтво збагатило суспільно-політичні традиції української державності таким елементом, як організаційна структура у формі паланок на чолі з полковниками. Події розвитку України довели життєздатність паланкового військово-адміністративного устрою, який було покладено в основу адміністративних структур (полків), що виникли в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. [330, с. 57].

Козацька громада успадкувала давньоруські вічові традиції й активно впроваджувала під час вирішення публічних питань засобами безпосередньої демократії. Законодавчим представницьким органом козацької громади були козацькі ради.

Масове покозачення жителів півдня України особливо виразно простежується у повстаннях 30-х років XVII століття. У цей період завершується формування основ суспільно-політичної організації “козацького устрою”. На думку М. Грушевського, козацтво в першій чверті XVII ст. ’’стояло мов на роздоріжжі своєї соціальної еволюції, як антагоніст привілегій шляхетства, логікою соціального розвитку воно було покликане для того, щоб прийняти у свій протекторат міщанство... визволити його від феодального утиску, допомогти Україні перейти з феодальної доби в добу буржуазного будівництва” [205, с. 145].

Під час воєн влада Речі Посполитої в рази збільшувала кількість реєстрового війська. Але одразу ж після завершення бойових дій польська влада, вбачаючи певну небезпеку для себе з боку багатотисячних формувань реєстрових козаків, значно обмежувала їхню кількість. Це спричинило появу козаків-виписчиків (виписаних з реєстру), які, прагнучи позбутися свого невизначеного статусу, утворювали опозиційну групу, завжди готову повстати проти Польщі. Слід наголосити, що в 1638 році сейм Польщі вдався до надзвичайних заходів, затвердивши “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”. У ній зазначалося: “На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними. і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в холопів”. Виборність козацької старшини була скасована. Верховне керівництво реєстровцями відтепер належало коронному гетьманові. Військова й судова влада зосереджувалися в руках комісара, якого обирав сейм із середовища шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й отамани обиралися з козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Було передбачено використовувати реєстрове козацтво не лише для охорони кордонів і військових походів, а й для придушення опору народних мас. Польська влада намагалась у такий спосіб розколоти українське суспільство [205, с. 146].

Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і намагалися здійснювати незалежну від Речі Посполитої зовнішню політику. Запорозька Січ від свого заснування під проводом Д. Вишневецького виходить на міжнародну арену як самостійний суб’єкт і потужна військова сила. В останній третині XVI ст. козацтво сприймалося як єдина реальна сила в боротьбі проти султанської Туреччини. Козаків намагалися залучити на свій бік австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі. У 1604 році запорозьке козацтво своїм походом на Чорне море відвернуло вторгнення в Австрію турецького війська.

Слід закцентувати увагу на демократичних засадах формування органів влади й управління Запорозької Січі. За козацьким публічним правом вибори кошового отамана і січової старшини відбувалися за чітко встановленою звичаєво-правовою процедурою 1 січня кожного року. Кожен курінь висував свого кандидата у кошові отамани та наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Кандидати, чиї імена вигукувалися на січовому майдані, мали негайно покинути його і піти у свої курені, щоб особистою участю не впливати на процедуру обрання. Коли після тривалих суперечок зупинялися на одному з кандидатів, до нього в курінь від січової громади направлялася поважна делегація, яка оголошувала обраному волю зібрання та просила його прийняти виявлену честь, але обраний за давнім правилом мав двічі відмовитися від пропонованої йому честі та погоджувався лише після третьої пропозиції. Старі січовики посипали йому голову піском чи обмазували багнюкою, щоб він не забував про своє походження і не прагнув вивищуватися над громадою. Кошовий мав кланятися на чотири боки та дякувати громаді, на що козаки відповідали схвальними вигуками. Цього ж дня так само обирали військову старшину, а по куренях - курінних отаманів. Наступного дня відбувалися вибори військових службовців [205, с. 160-161].

Право вільної гетьманської елекції було одним із ключових понять узагальненого образу козацьких прав і вольностей, який, власне, й асоціювався із самою ідеєю справедливої козацької держави. Традиція вільного обрання козаками своєї старшини - від найнижчої, курінної, до найвищої, кошової старшини і гетьмана - витоками сягала часів виникнення козацтва і його інституційного становлення, формувала підґрунтя військової демократії Запорізької Січі [140, с. 294]. Вся влада належала козацькому війську, а в найвищому органі влади - раді - мали право брати участь усі козаки, кожен міг виступати і голосувати. Але фактично козацьку раду з часом підмінила рада старшин, яка обирала гетьмана та інших старшин, усувала їх з посад, вирішувала головні військові та господарські питання [330, с. 57].

Запорізька Січ - це своєрідне практичне втілення народного уявлення про справедливий соціальний устрій, для якого ключовим є поняття не “право”, а “вольність”. Слід зауважити, що саме цей термін зустрічається навіть в офіційних юридичних документах аж до початку ХІХ століття. Термін “вольність” в часи українського козацтва мав важливіше значення, ніж “право” чи “привілеї”. Поняття “право” було суб'єктивно-індивідуалізоване та розумілося не стільки з точки зору дозвільних, скільки заборонних рис [732, с. 5]. Беручи до уваги факт участі України в європейських історичних процесах, ми повинні звертати особливу увагу на особливі риси української історії, які мають відмінності від історії Європи та Московії. З європейських народів лише українці мають історичний досвід “життя на узбіччі державності”, що й призводило до відмінностей із традиційними державними інститутами.

Переяславський договір і Гадяцький трактат стали юридичною підставою для загарбання України Московською державою, з одного боку, й Польщею - з другого. Тривала війна цих двох держав, а також Туреччини за Україну закінчилася укладенням навесні 1686 року польсько-московського миру, за яким Київ відійшов до Гетьманщини, а все Правобережжя до Польщі.

При дослідженні становлення засад державної влади не можна оминути Конституцію П. Орлика (повна назва “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”) від 5 квітня 1710 року Україна закріплювалась як станова республіка на чолі з виборною гетьманською владою. Можемо припустити, що в такий спосіб було визначено конституційно-правові засади гетьмансько-парламент­ської республіки з обраним гетьманом на чолі. Було передбачено розподіл влади на законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (гетьман і генеральна старшина) та судову (Генеральний суд). Загалом Конституція П. Орлика тяжіла до ліберально-демокра­тичних традицій, а запровадження постійних генеральних рад свідчило про утвердження парламентаризму в середовищі української політичної еліти того часу. Конституція П. Орлика в повному обсязі не була втілена на практиці, однак це джерело права має унікальність в історії конституційної правотворчості, адже документ увібрав у себе надбання європейської політико-правової думки й української демократичної правової традиції [206, с. 262].

Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був миритися з існуванням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прибічників разом із І. Мазепою на бік Карла ХІІ Петро І використав як привід для ліквідації Запорозької Січі. Частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала на півдні Олешківську Січ. У результаті січове козацтво було відірване від України-Гетьманщини. Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр. Запорозька Січ втратила й своє військово-стратегічне значення форпосту проти турецької та кримськотатарської агресії. Повертаючись з війни, російські війська під командуванням генерала Текелія оточили й зруйнували Січ. 3 серпня 1775 року Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Верхівка козацької старшини була репресована, а кошового П. Калнишевського заслано до Соловецького монастиря.

Таким чином, підсумовуючи дослідження організації та здійснення влади в частині існування України-Гетьманщини, можемо зробити висновок, що державний устрій ґрунтувався на республікансько-демократичних засадах, Гетьманщина мала військовий і територіальний поділ. Як військо вона складалася з куренів, територіально - поділялася на паланки. Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Участь у роботі січової ради розглядалась одночасно як право і як обов'язок, тому козаки, що перебували на територіях Запорозьких Вольностей або навіть за їхніми межами, намагалися завчасно повернутися на Січ. Рада скликалася за потреби й обов'язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані. На раді вирішувалися найважливіші питання: вибори кошового отамана й військової старшини, війни та миру, встановлення дипломатичних відносин, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина готували та доповідали річний звіт про свою діяльність. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (військову, адміністративну, судову й у певному розумінні духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. У мирний час він очолював управління січовою організацією на всій території Запорозьких Вольностей.

Важливим кроком до відновлення національної державності після лютневої революції в 1917 році у Російській імперії стало проведення масштабної 100-тисячної маніфестації, що відбулася в Києві 19 березня 2017 року, на якій було ухвалено резолюцію про доручення Центральній Раді розпочати переговори з тимчасовим урядом щодо широкої автономії для України [208, с. 40].

За часів існування Української Народної Республіки 29 квітня 1918 року було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій та вільності УНР), яка складалася з восьми розділів і 83 статей. У третьому розділі закріплювався принцип поділу влади на законодавчу - Всенародні Збори, виконавчу - Рада Народних Міністрів і судову - Генеральний Суд. Як і Конституція Пилипа Орлика 1710 року, так і Конституція УНР 1918 року не набула чинності, оскільки відбувся гетьманський переворот 29 квітня 1918 року. У результаті якого Павла Скоропадського за підтримки командування німецьких військ на Всеукраїнському хліборобському з'їзді проголосили Гетьманом України. Форма державного правління відповідно до гетьманських “Законів про тимчасовий державних устрій”, була абсолютною монархією з необмеженими повнова­женнями гетьмана. Цей закон був зводом із семи актів: про гетьманську владу, про віру, права й обов'язки українських козаків і громадян, про закони, про Раду Міністрів і про міністрів, про фінансову раду, про Генеральний Суд. У названих актах розкривалися особливості організації та здійснення державної влади на період до скликання Сойму. Зокрема, гетьман визнавав свої повноваження як верховного правителя, затверджував закони, призначав склад уряду (Раду Міністрів) і Державного Сенату (вища судова й адміністративна державна інституція), одноосібно керував зовнішньополітичними та військовими справами тощо [330, с. 58].

Можемо стверджувати, що саме з цього періоду в Україні розпочалося формування інституту глави держави. Услід за “Грамотою...” були прийняті “Закони про тимчасовий державний устрій України”, один із яких був присвячений гетьманській владі. Так, “Законами...” передбачалося, що “влада управління належить виключно Гетьману України в межах всієї Української Держави”. При цьому “гетьман стверджує закони і без його санкцій ніякий закон не може мати сили”. Крім того, проголошувалося, що гетьман є “...вищий керівничий всіх зносин Української Держави із закордонними” та “...Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти” [276, с. 62]. Надавалося гетьманові й право помилування засуджених.

Фактично цими “Законами...” було закріплено режим особистої влади гетьмана Павла Скоропадського, на думку якого, країна “...може бути врятована лише диктаторською владою, лише волею однієї людини можна повернути до нас порядок, вирішити аграрне питання та провести ті демократичні реформи, які є так необхідними для країни”. І ще: “...для формування нових, більш здорових засад у нашому житті це може бути зроблено шляхом одноосібної влади, що опирається хоча б на малу силу, але все ж таки силу. Іншого шляху у нас немає й не буде ще досить довго. Усі ці наради різних громадських об'єднань, усі ці розрізнені дії окремих військових начальників, що змовляються між собою, ніякого позитивного результату не можуть мати” [596, с. 174].

Таким чином, до гетьманського уряду Ф. Лизогуба ввійшли талановиті адміністратори та через декілька місяців в Україні було відновлено діяльність адміністративного апарату, проголошено принцип недоторканості приватної власності та відкинуто ідею про культурну автономію. Плідна діяльність П. Скоропадського ззовні країни сприяла тому, що Україну як незалежну державу визнали 12 країн, а за часів Центральної Ради таке визнання вона отримала лише від 3 держав. Всередині країни було засновано 150 нових гімназій, відкрито три нові університети у Києві, Катеринославі та в Кам'янці-Подільському. Було засновано національний архів і бібліотеку з 1 млн. томів. 14 листопада 1918 р. було створено Академію наук України на чолі з засновником теорії ноосфери В. Вернадським. І, нарешті, саме П. Скоропадському вдалося створити першу регулярну українську армію і довести її до 60 тис. вояків [660, с. 146]. Але проголошення П. Скоропадським 15 листопада 1918 р. Акта федерації про об'єднання України з небільшовицькою російсь­кою державою стало поштовхом до повстання селянської опозиції на чолі з С. Петлюрою. Останній створив колегіального главу держави в Україні - Директорію, повернув із небуття назву воїнів - гайдамаки та військове звання “отаман”, присвоївши собі звання Головного отамана [46]. І хоча повстання виявилося вдалим, його наслідки були здебільшого негативними через вторгнення більшовиків.

Однак за період свого правління Директорія встигла прийняти чергову Конституцію - Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, що був затверджений Радою Народних Міністрів УНР 12 листопада 1920 р. Цим законом проголошувався поділ влади між органом законодавчої влади (очевидно Державною Народною Радою), вищим органом виконавчої влади (Радою Народних Міністрів) і колективним главою держави УНР (Директорією). Директорії була присвячена глава ІІ закону. Зокрема, проголошувалося, що Директорія в особі її голови затверджує закони та міжнародні договори, що ухвалені Державною Народною Радою, а також рішення Ради Народних Міністрів про призначення та звільнення. Крім того, вона видає акти “амністії та помилування”, представляє УНР за кордоном і формує уряд [627, с. 227-228].

Так сталося, що на положення діючої в Україні Конституції від 28 червня 1996 р. із подальшими змінами значною мірою вплинули часи існування радянської влади. Саме в цей період заперечувалася сама ідея поділу влади, а на конституційному рівні декларувався принцип демократичного централізму, який розглядався як принцип функціонування державного механізму і передбачав існування системи представницьких органів як єдиних органів державної влади. Уся влада формально належала радам, за умови керівної та спрямовуючої ролі комуністичної партії [330, с. 57].

УССР із прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад (6-10 березня 1919 року) першої Конституції оформилась як радянська форма державності. З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, що працював між з'їздами та наділявся законодавчими і контрольними функціями. У першому розділі Конституції УСРР від 14 березня 1919 року - “Основні положення” - визначалося, що УСРР є організацією диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства для перемоги над її віковими гнобителями й експлуататорами капіталістами та поміщиками. У другому розділі - “Конструкція радянської влади” - визначалися структура, компетенція та порядок формування центральних і місцевих органів влади. У цій Конституції не знайшов закріплення принцип поділу державної влади. Слід зазначити, що положення Конституції УСРР 1919 року містили ознаки незалежної держави, але фактично перетворювалася на сателіт більшовицької Московії. Ознаки державності радянської України мали формальне значення і з часом зазнали ще більших обмежень. Окрему сторінку історії становить боротьба українського народу проти нав'язування більшовизму та його основ організації влади. Так, жорстку відсіч комунізації та русифікації продемонстрували селяни, об'єднання військ Армії УНР та Української Галицької Армії, які наступали із заходу, а також Добровольчої армії А. Денікіна, що насувалася з півдня. Комуністи недооцінили націоналізм і патріотизм українців, що має глибоке історичне коріння. Треба відзначити, що на початку 1919 року у Москві створено Всеукраїнський центральний військово- революційний комітет, який до 19 лютого 1920 року був тимчасовим вищим законодавчим і виконавчим органом влади УСРР. IV так званий Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 16-20 травня 1920 р. у Харкові, відновив діяльність радянських більшовицьких органів влади, визначених Конституцією УСРР 1919 року [330, с. 57].

Перетворення, що відбулися протягом 1920-х років у всіх сферах життя вже радянської України зумовили необхідність внесення відповідних змін до Конституції, і, як результат, 15 травня 1929 року на Всеукраїнському з'їзді рад затверджено нову Конституції УСРР. У її тексті знову було закріплено як конституційну засаду - принцип диктатури пролетаріату, радянська влада проголошувалася “владою переможного пролетаріату та трудового селянства”, а експлуататорські класи, до яких належали представники опозиційних партій, позбавлялись політичних і багатьох громадянських прав [433, с. 36]. Слід відзначити, що в тексті конституції є досить демократичні засади. Так, Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян (ст. 1); УСРР визнавалася як суверенна договірна держава, яка добровільно входить до складу СРСР і зберігає за собою право вільного виходу із Союзу. При цьому було встановлено принцип верховенства загальносоюзних органів державної влади та загальносоюзного законодавства [330, с. 57].

Таким чином, система вищих органів влади й управління за Конституцією 1929 р. залишалася незмінною в порівнянні із засадами Конституції УСРР 1919 року, однак правосуб'єктність України значною мірою була обмежена, функції вищих органів влади УСРР зводилися до законодавчого закріплення та виконання рішень з'їздів Російської комуністичної партії (більшовиків), з 1925 року - Всесоюзною комуністичної партії (більшовиків), а з 1952 року - КПРС [330, с. 57].

30 січня 1937 року у Києві в ході надзвичайного з'їзду Рад (25­30 грудня) затверджено нову Конституцію (Основний закон) УРСР.У ній була змінена назва республіки і вміщені положення Основного Закону СРСР (“Сталінська Конституція”) від 5 грудня 1936 р. Структура органів влади та засади їхньої діяльності були приведені у відповідність до союзних. У першому розділі Конституції УРСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, вся влада в якій належала радам депутатів трудящих (ст. 3). Другий розділ декларував добровільне об'єднання УРСР з іншими радянськими республіками в союзну державу - СРСР, а також республіканський суверенітет УРСР, недоторканість її кордонів і право виходу із Союзу. Можна зробити висновок про формальність і нереалістичність цих положень, невідповідність її змісту репресивним реаліям того часу. Щодо засад організації органів державної влади, слід зазначити, що найвищим органом державної влади (ст. 20), єдиним законодавчим органом УРСР стала Верховна Рада УРСР, яка обиралася громадянами на чотири роки за нормою: один депутат від 100 тис. Населення [330, с. 57]. Вважаємо, що при проведенні конституційної реформи в сучасній Україні є доцільним використати власний історичний досвід і сучасну практику демократичних держав, і передбачити чисельність Верховної Ради України у пропорції 80-100 тис. жителів на одного представника українського народу в парламенті.

Постійним колегіальним органом у період між сесіями Верховної Ради, підзвітним їй, була Президія Верховної Ради, до складу якої входили голова, два заступники, секретар та 15 членів (ст. 28). Президія мала дуже широкі повноваження (ст. 30): скликання сесії Верховної Ради УРСР, тлумачення законів УРСР, видання указів, скасування постанов і розпоряджень РНК УРСР і Молдавської АРСР тощо. Фактично укази Президії Верховної Ради були законодавчими актами вищої сили. Рада Народних Комісарів (РНК) як уряд УРСР і найвищий виконавчий орган державної влади республіки (ст. 39) утворювалася Верховною Радою, була відповідальною перед нею і підзвітною їй та Президії Верховної Ради. Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах і селах УРСР були відповідні ради депутатів трудящих (ст. 72).

Нова створена система рад ззовні мала ознаки парламентської системи, однак ради не мали самостійності, оскільки реальна влада була в руках партійного апарату, що й був керівним органом тоталітарної держави. Саме такі положення були закріплені в Конституції СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р., які вперше в історії включили положення про комуністичну партію як керівну установу всіх громадських і державних організацій [208, с. 236].

20 квітня 1978 року позачерговою сесією ВР УРСР прийнято четверту й останню Конституції УРСР, яка була повною рецепцією загальносоюзної Конституції від 7 жовтня 1977 року За положенням цієї Конституції народ проголошувався джерелом влади і здійснював її через ради народних депутатів. Усі інші державні органи були їм підконтрольні та підзвітні. Важливою і далекоглядною засадою Конституції УРСР було закріплення суверенітету республіки, право зносин з іноземними державами та право виходу зі складу СРСР. Більшість положень не розкривали механізм здійснення цих конституційних прав, що свідчило про декларативний характер цієї конституційної норми. Як висновок слід зауважити, що конституційні положення були пронизані ідеєю зміцнення командно-адміністративної системи, утверджувалася засада монополії у державі єдиної партії, яка й визначала генеральну перспективу розвитку суспільства, засади внутрішньої та зовнішньої політики. Комуністична партія на чолі з політбюро поєднувала в собі законодавчі, управлінські, кадрові та контрольні функції, скеровувала роботу центральних і місцевих органів управління [330, с. 59].

За Конституцією УРСР найвищим органом республіки визнавалася Верховна Рада УРСР, чисельність якої становила 650 депутатів. Досить цікавим моментом в історії українського радянського парламентаризму було те, що кількість депутатів жіночої статі у Верховній Раді УРСР постійно зростала. Завдяки негласним квотам частка депутатів жінок у загальному обрахунку депутатів з 1947 до 1985 рр. збільшилась з 112 (26,9 %) до 234 (36 %) [218, с. 496]. Відстоюючи позицію збільшення числа жінок депутатів Верховної Ради України, доцільно використати поряд із зарубіжним досвідом і власний історичний, що дозволить більш раціонально прописати формулу в Конституції України [330, с. 59].

Вищим органом державного управління вважалася Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР у складі Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів УРСР.

Отже, у тексті всіх чотирьох конституцій УРСР (1919, 1929, 1937 і 1978 років) заперечувався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, відносини між людиною і державою формувались без врахування міжнародних положень у сфері прав людини. Крім того, ці правові акти, як зазначається в юридичній літературі, з позиції теорії конституціоналізму слід вважати швидше “квазіконституціями” (від лат. quasi - “несправжній, уявний”) [207, с. 177]. Також доцільно навести слова М. Колоса, який зауважив, що в Україні російською соціал- демократією було експортовано комуністичні ідеї за допомогою військової сили, примусово насаджено державний устрій у формі диктатури пролетаріату, яка офіційно діяла до 1937 року [242, с. 61]. З часом диктатура пролетаріату трансформувалася в тоталітарну державу.

Політичне керівництво СРСР відчуло необхідність змін у внутрішній політиці, тому в 1985 році було проголошено початок перебудови під оптимістичним гаслом “прискорення соціально- економічного розвитку”, було задекларовано реформування політичної системи та демократизацію суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала в поступовому переході від партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом. Так, 27 жовтня 1989 року було прийнято Закон УРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР”[507], які вносились, як зазначено у преамбулі, з метою розвитку демократії, удосконалення виборчої системи, діяльності рад народних депутатів тощо. Склад Верховної Ради скорочувався до 450 депутатів, змінювалася виборча система, зокрема передбачалось альтернативність висунення кандидатів у депутати. Для нинішнього розвитку України важливим питанням є проведення демократичних виборів. Пропонуємо у Виборчому кодексі України від 19 грудня 2019 року [112] передбачити альтернативи висунення кандидатів у депутати. Пропонуємо у виборчому законодавстві передбачити альтернативи висунення кандидатів у народні депутати України та депутати місцевих рад. Сьогодні маємо ситуацію, коли право висунення кандидатів у депутати монополізували партії, навіть в радянські часи було передбачено альтернативу висунення кандидатів у депутати.

Так було закладено початок становлення державної влади в незалежній Україні. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. суб'єктом права на самовизначення називає народ України та посилається на волю цього суб'єкта, представляти який уповноважена Верховна Рада УРСР [157]. Верховна Рада України 19 червня 1991 року ухвалила концепцію нової Конституції, в якій передбачався принципово новий підхід до організації державної влади, зокрема виконавча влада мала здійснюватися президентом, віце-президентом республіки, кабінетом міністрів і державною адміністрацією. Наступник кроком стало прийняття Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [529], що засадничо мав правову наступність щодо Декларації про державний суверенітет України. Саме з того часу Україна є суверенною державою, яка знаходиться в постійному пошуку оптимальної моделі організації державної та самоврядної влади [330, с. 59].

Саме історична правда, розвиток і відновлення української державності і засад організації та функціонування державної та самоврядної влади сприятиме утвердженню за нинішніх обставин суверенітету та незалежності України, створить умови для відродження забутих автентичних традицій Українського народу і забезпечить рух держави до сучасних визнаних і позитивно зарекомендованих цінностей функціонування громадянського суспільства та правової держави [330, с. 59].

2.2.