Розділ 3 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Запровадження президентства в Україні уможливили перед­усім суспільно-політичні зміни в Українській РСР і загалом в СРСР наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Із президентом як главою держави по­в'язувалися сподівання на зміцнення державності.

5 липня 1991 року Верховною Радою Української РСР було прийнято закони “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Зако­ну) Української РСР”, “Про вибори Президента Української РСР” та “Про Президента Української РСР”. До Конституції Української РСР від 20 квітня 1978 р. була включена глава 12-1. “Президент України” [16; 18; 23]. Президент був спочатку визначений як най­вища посадова особа і глава виконавчої влади, а з лютого 1992 р. як “глава держави і глава виконавчої влади України” (ст. 114-1 Конституції України).

Рішення про введення поста Президента в Українській РСР приймалося майже в пожежному порядку. Ще у травні 1991 р. Рада Міністрів Української РСР була реорганізована у Кабінет Міністрів УРСР. Навряд чи це можна розглядати як перейменування: вищий орган державного управління готувався стати помічником глави виконавчої влади - президента. 19 червня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила концепцію з розробки нової Конституції, де в розділі 1 “Засади конституційного ладу” було зазначено, що в май­бутньому Основному Законі формою державного правління має бути закріплена президентська республіка.

Правова регламентація статусу глави держави після прого­лошення незалежності і обрання першого Президента України відбувалася досить суперечливо. Слід відзначити, що до відповід­ного закону зміни не вносилися, але помітного коригування за­знав текст Конституції України. Окрім того, на статус глави дер­жави помітно вплинуло прийняття законів, які регулювали відно­сини Президента України з місцевими органами державної влади. Л.Кравчук ініціював перетворення виконавчих структур обласних, районних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів у очолювані Представниками Президента місцеві дер­жавні адміністрації (МДА) [22]. І задля позбавлення Л.Кравчука опори на місцях відбулося законодавче відновлення виконавчих комітетів відповідних Рад з ліквідацією місцевих державних адмі­ністрацій після обрання голів відповідних рад у червні-липні 1994 р. [24]. Це значною мірою і призвело до поразки Л.Кравчука на до­строкових президентських виборах 1994 р. - його представники опікувалися винятково власним обранням на пост голови відповід­ної ради, а не перебігом президентських виборів.

Саме тому новообраний Президент України Л. Кучма вже з серпня 1994 р. розпочав відновлення президентської вертикалі шляхом підпорядкування голів місцевих рад. Реорганізації та кад­рові перестановки у органах виконавчої влади спрямовувалися на забезпечення безумовної лояльності главі держави. Однак ради­кально змінити статус глави держави, врегульований передусім конституційними нормами, акти Президента України не могли.

Важливим засобом радикального перегляду ролі прези­дента в державі став Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого само­врядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995 р. На сьогодні немає однозначного ставлення науковців до того, якою мірою глава держави і парла­мент могли всупереч конституційній процедурі внесення змін до Основного Закону, змінити, замінити або скасувати 68 статей чинної на той час Конституції України. Однак значною мірою саме перерозподіл повноважень, здійснений за цим Договором, надав Л.Кучмі потужні важелі впливу на парламент і не в остан­ню чергу визначив зміст багатьох положень чинної Конституції України. Не позбавленим сенсу є погляд на Л.Кучму як політика “котрий попри демократичну риторику і запевнення, що особис­то йому “не потрібна влада сама по собі”, а “необхідні об’єктивні можливості здійснення політики, яка позбавить більшість наших людей принизливого, злиденного становища, дозволить зупини­ти розпад економіки і держави”, розглядав владу як інструмент зміцнення - до нескінченно сті - власних позицій, розширення президентських владних повноважень, а тому щоразу “пере­кроював” її, владу, виключно “під себе” [2, с. 192].

Конституція 1996 р., визначивши Президента України як главу держави (ч. 1 ст. 102), водночас наділила його обсягом по­вноважень, який властивий далеко не кожному главі виконавчої влади в зарубіжних державах. Передусім йдеться про дискреційні (здійснювані на власний розсуд) повноваження Президента Украї­ни щодо системи виконавчої влади.

Формально положення, зафіксовані 1996 р. в Конституції України, давали парламентарям можливість впливати на форму­вання уряду. Передусім йдеться про обов‘язковість надання Вер­ховною Радою згоди на призначення Прем’єр-міністра України та призначення решти урядовців за поданням останнього. Себто, прем’єр поставав як парламентський уповноважений по форму­ванню уряду.

Попри норму п. 31 ч. 1 ст. 106 Основного Закону, що вказує на здійснення повноважень, визначених Конституцією України, зако­нодавець до конституційних повноважень президента додав й інші: здійснення контролю за: діяльністю Управління державної охоро­ни і Національною комісією з питань регулювання зв’язку; утво­рення Національної служби посередництва і примирення тощо.

Рішення і дії глави держави мають відповідати вимогам ч. 2 ст. 19 Конституції України, якою передбачено, що усі органи дер­жавної влади “зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Між тим механізм практичної реалізації значної части­ни повноважень глави держави не закріплений ані в Основному Законі, ані в поточному законодавстві. Це істотно розширило межі вільного розсуду глави держави.

Оформлення рішень та дій президента має відбуватися відпо­відно до вимог ч.3 ст. 106 Конституції України, що передбачила видання актів глави держави “на основі та на виконання Консти­туції і законів України”. Окрім того передбачено видання актів за спеціальною процедурою відповідно до п. 4 р. ХУ Конституції (у 1996-1999 рр.) та оформлення указами Президента України рішень РНБО (ч. 7 ст. 107). Себто, про здійснення первинного правовстановлення актами глави держави у чинній конституції Ук­раїни не йшлося. Натомість таке правовстановлення набуло ши­роких масштабів: значна частина актів глави держави видавалася без відповідних посилань на Конституцію та закони України.

Слід вказати і на певну суперечливість самих конституцій­них норм. Зокрема, якщо ст. 120 Основного Закону вказувала, що повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів “визнача­ються Конституцією і законами України”, то п. 10 ст. 116 встанов­лював, що, окрім вказаних у цій статті, уряд також “виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України”, а ч. 3 ст. 113 передбачала, що уряд в своїй діяльності “керується Конституцією та Законами України, актами Президента України”. За таких формулювань акти глави держави неминуче мали потіснити закони. Особливо з огляду на застосу­вання главою держави права вето стосовно прийнятих законів (найбільш багатостраждальним виявився закон про Кабінет Міністрів України).

А істотні прогалини в службовому праві зумовили регулю­вання відповідних правовідносин нормами трудового права. Тим самим забезпечувалася дисциплінарна відповідальність керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади згідно Кодексу законів про працю передусім перед Президентом України, оскіль­ки саме він приймає формальне рішення про їх призначення

Відтак, на практиці виникла модель формування і функціо­нування державної влади, у якій чільна роль належала саме Пре­зиденту України. Попри поширеність поглядів щодо недоречності розгляду глави держави як “органу” виконавчої влади, а тим більше - “глави” цієї влади, віднесення Президента до системи виконавчої влади “лише функціонально” [11, с. 49], практика вітчизняного державного управління переконливо довела, що відносини між главою держави і урядом набули характеру пря­мого підпорядкування.

Сприйняття зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання інституту одноособового глави держави у вітчизня­них умовах виявилося недостатньо адекватним. Навіть у випадку прямого запозичення окремих норм не завжди враховувалося те, що ці норми склалися відповідно до певних, часто-густо дуже спе­цифічних (порівняно з українськими) умов правозастосування. Приміром, здійснення одноособової влади, закріпленої тотожни­ми, або наближеними комплексами конституційно-правових норм, у політично структурованому суспільстві має значну специфіку порівняно із суспільством політично неструктурованим.

Окрім того, використання зарубіжного досвіду регулюван­ня президентства не враховувало в багатьох випадках системності даного інституту. Зокрема, конституційне визначення дати прези­дентських виборів у США враховує наявність поста віце-прези­дента і можливість здійснення ним функцій президента до черго­вих виборів. У вітчизняних умовах встановлення такої дати скорі­ше поставало засобом пролонгації повноважень діючого глави держави. Окремі вітчизняні конституційні норми узагалі не ма­ють аналогів в конституційному праві демократичних держав, як приміром, норма про першочерговий розгляд парламентом прези­дентських законопроектів (ч. 2 ст. 93).

Здобутки від гіпертрофованості інституту глави держави в Україні у вигляді радикального прискорення суспільних реформ та зміцнення держави виявилися істотно меншими, аніж очікува­лося. Натомість ця гіпертрофованість негативно позначилася на інших інститутах держави і на здійсненні державної влади в ціло­му. Відсторонення парламенту від участі у формуванні та функціо­нуванні системи державного управління обернулося інституцій- ним конфліктом між виконавчою та законодавчою владою одним із чи не “найм'якших” наслідків якого стало гальмування судової, адміністративної, пенсійної тощо реформ. Певною мірою визнан­ням надмірного розростання ролі президентства стало ініціюван­ня саме Л.Кучмою внесення змін до Конституції України вже по­чинаючи з 2001 р.

Критичне переосмислення зростання ролі президента зумо­вили спробу зменшити цю роль, але так, щоб стратегічні важелі впливу на здійснення державної влади залишилися у глави держа­ви. Конституційна реформа 2004 р., задекларувавши перерозподіл повноважень вищих органів влади, зберегла два сильних політич­них центри на вищому рівні. Значною мірою прихований конфлікт між системою виконавчої влади на чолі з Президентом України і Верховною Радою України змінився відкритим протистоянням між главою держави і урядом, який спирається на підтримку парла­ментської більшості.

Відновлення чинності Конституції України в редакції 1996 р., яке було здійснено за рішенням Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 р., помітно відобразило нега­разди практичної реалізації конституційних новел 2004 р. У свою чергу, повернення до цих новел в лютому 2014 р. засвідчило, що ті причини і обставини, які зумовили реформу 2004 р., зберегли своє значення.

Окреслення перспектив правового регулювання статусу Президента Україні за сучасних непростих умов (а з обранням нового глави держави рівень політичного протистояння навряд чи зменшився), на наш погляд, має виходити із наступних засадни- чих положень:

Перше. Безумовна пріоритетність розвитку України як демо­кратичної та правової держави передбачає демократичний харак­тер обрання та функціонування загальнонаціонального представ­ницького органу та його результативний вплив на здійснення дер­жавного управління. Є демократичні держави без президентів, але немає сучасних демократій без парламенту. Відповідно, наділення президента певним обсягом повноважень не повинне уможлив­лювати змагання з всенародно обраним парламентом за вплив на систему виконавчої влади.

Друге. Президент України є одноособовим державним орга­ном, наділеним відповідними правообов’язками, що постає не­від’ємною складовою цілісної та функціональної системи цих органів і має діяти на основі, в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Відповідно, має бути максимально обмежений вільний розсуд глави держави, як, утім, і інших вищих органів влади. У цьому контексті викликає сумнів, наприклад, надання Президенту України права розпуска­ти парламент за певних, конституційно визначених обставин (не- сформування уряду у визначений термін). В даному випадку глава держави не повинен мати свободи вибору - Верховна Рада, що не спромоглася виконати свій обов’язок, повинна бути розпущена.

Третє. Конституційний механізм здійснення державної влади може передбачати певні преференції для глави держави виключно за умови широкої соціальної підтримки, яка зокрема, включає опору на парламентську більшість. Прикладом може бути конституційний механізм здійснення державної влади у У Республіці. Попри спроби окремих авторів віднести Францію 60-70-х рр. ХХ ст. за формою правління до президентських республік, а формою політичного ре­жиму - навіть до авторитарних, практика функціонування інституту президентства у цій країні в 1986-1988 рр., 1993-1995 рр. і 1997­2002 рр. переконливо довела, що роль глави держави визначається не стільки юридичними нормами, скільки реальним політичним впли- вом в суспільстві і парламенті. Конституційні норми мають створю­вати умови для більш повної реалізації наявного політичного впливу, але не забезпечувати цей вплив за будь-яких обставин.

Четверте. Українське суспільство є вельми строкатим за своїм складом з глибинними суперечностями та значною соціаль­но-економічною та ідейно-політичною диференціацією. Недо­цільно юридично закріплювати здійснення главою держави функ­цій, які б сприймалися як нав’язування однією частиною суспіль­ства своїх цінностей, ідеалів та переконань - іншій з використан­ням засобів державного впливу.

П’яте. Коригування Основного Закону України в тій частині, що стосується глави держави, має бути вельми зваженим і обе­режним, а головне, системним процесом. Слід виходити із того, що юридичні норми є тільки моделлю бажаних суспільних відно­син. Постійна і радикальна зміна норм позбавляє суспільство мож­ливості їх адекватно сприйняти, застосувати та оцінити. Варто враховувати певну консервативність суспільної правосвідомості.

З організаційно-технічної сторони, формулювання статус- них характеристик та їх закріплення у відповідних конституцій­них положеннях повинно враховувати:

■ Необхідність граничної однозначності конституційних норм задля унеможливлення їх довільного тлумачення в майбут­ньому. Прикладом може бути інтерпретація ч. 4 ст. 106 Консти­туції, яку Конституційний Суд України передоручив законодавцю [27]. У чинній редакції Закону України “Про Кабінет Міністрів України” (від 27 лютого 2014 р.) відтворено положення поперед­ньої редакції (від 7 жовтня 2010 р.), де контрасигнатура розгля­дається як обов’язок членів уряду, хоч це суперечить статусу уря­ду за чинною редакцією Конституції України.

■ Ймовірність використання окремих положень з метою по­силення партійно-політичних позицій в умовах партійної дифе­ренціації суспільства. У цьому відношенні небажаними є норми декларації зі змістом, який не конкретизується іншими нормами Основного Закону.

■ Попередню практику не завжди коректної інтерпретації та практичного застосування Основного Закону України органами дер­жавної влади України. Приміром, попри те, що конституційна нор­ма однозначно вказує, що акти глави держави видаються “на основі та на виконання Конституції і законів України” (ч. 3 ст. 106), значну частину цих актів видано без відповідних посилань.

■ Доцільність включення певних санкцій за недодержання Основного Закону та необхідних компенсуючих механізмів. У цьо­му відношенні доводиться визнавати несвоєчасність відмови від норм, абсурдних з позицій конституційного права європейських демократій. Приміром, оприлюднення закону після відхилення вето за підписом спікера парламенту у випадку непідписання його пре­зидентом; включення до ч. 3 ст. 113 положення про те, що уряд керується актами президента “прийнятими відповідно до Консти­туції та законів України” тощо. Адже дані положення фактично припускають, що президент не буде дотримуватися присяги.

Важливою складовою інституту президентства є сукупність норм, які регулюють порядок обрання глави держави. Обрання президента в парламенті або більш широкій колегії внаслідок не­обхідності кваліфікованої більшості подекуди перетворюється на вельми тривалий процес навіть в умовах політично структурова- ного суспільства. Приміром, в Туреччині у 1980 р відбулося понад 100 турів голосування [28, с. 249]. З істотними проблемами вже стикається Молдова, де вельми необачно законом № 1115-XIV від 5 липня 2000 р. до конституції було введено новелу про розпуск парламенту у випадку необрання глави держави кваліфікованою більшістю (ч. (5) ст. 78) [5].

Для України вирішальною має бути скоріше традиція. По­казовим є те, що попри включення до законопроектів про внесен­ня змін до Конституції України норм про обрання глави держави в парламенті (законопроекти № 4105 [26] та № 4180 [25], ці норми врешті решт було відкинуто[17]. Та назвати вибори дійсно демо­кратичними можна лише за умови надання можливості брати участь у них усім кандидатам, які можуть реально засвідчити по­мітний рівень суспільної довіри до них. З огляду на прагнення де- факто встановити забутий демократичними державами майновий ценз на президентських виборах, суттєво збільшивши грошову заставу [16], видається доцільним передбачити безпосередньо в Основному Законі норми про те, що кандидатом є особа, підтри­мана не менше, аніж 100 тис. виборців, як це встановлено в кон­ституції Польщі.

Потребує коригування визначення дня виборів. З огляду на те, що між виборами і вступом обраного України на посаду прохо­дить певний час (визначення результатів виборів, підготовка інавгу­рації), не дотримується норма Конституції про обрання глави дер­жави на п‘ятирічний термін. Тому ч. 5 ст. 103 Конституції України слід сформулювати таким чином: “Чергові вибори Президента України проводяться в першу неділю одинадцятого місяця п'ято­го року повноважень Президента України”. Слід також конститу­ційно закріпити двотуровість президентських виборів у випадку необрання глави держави в першому турі абсолютною більшістю голосів.

Викликає сумнів обгрунтованість норми ч. 1 ст. 104 Консти­туції України про вступ глави держави “не пізніше ніж через трид­цять днів після офіційного оголошення результатів виборів”. Адже у випадку позачергових виборів цей термін зменшується до 5 днів (ч. 4 ст. 104). Безпосередньо президент не відповідає за стан дер­жавного управління, йому не потрібно як у США формувати все керівництво системою виконавчої влади.

Наділення Президента України відповідними повноважен­нями, можливостями їх практичної реалізації та вимогами щодо процедур реалізації, визначають формальне місце Президента України у конституційно визначеному механізмі реалізації держав­ної влади в Україні та у взаємовідносинах держави з суспільством. Практична ж реалізація главою держави його повноважень визна­чає його фактичне місце (фактичний статус) у механізмі держав­ної влади та у політичній системі.

Традиційними для глави держави є повноваження, пов'язані із одноособовим представництвом держави (помилування, вирі­шення питань громадянства, присвоєння почесних і військових звань, нагородження державними нагородами, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів, прийняття рішення про ви­знання іноземних держав, прийняття вірчих та відкличних гра­мот, вирішення кадрових питання в дипломатичній сфері, прий­няття рішення про введення надзвичайного стану, прийняття рішення про мобілізацію та введення воєнного стану, прийняття рішення про використання Збройних Сил України та інших військових формувань). При цьому, як свідчать конституційні нор­ми зарубіжних країн, наділення даними повноваженнями, як пра­вило, не супроводжується положенням про главу держави-гаран- та. Слід врахувати, що в сучасних європейських демократіях більшість з цих повноважень є недискреційними: вони здійсню­ються главою держави лише після контрасигнування членами уря­ду; частина з них потребує схвалення парламенту;

Наділення Президента України даними повноваженнями не викликає заперечень ні в теоретичних напрацюваннях, ні при їх формальному закріпленні. Практична реалізація даних повнова­жень, оскільки порядок реалізації більшості з них визначений за­конами України, відповідає їх конституційній моделі, тому дані повноваження мають всі підстави для їх збереження за наступно­го перегляду конституційних норм.

Водночас, неоднозначно сприймається така компетенційна характеристика Президента України як гарант додержання Кон­ституції України, прав і свобод людини і громадянина, державно­го суверенітету, територіальної цілісності України. Практика ви­користання Президентом України своєї функції гаранта [19; 20], потребує осмислення цілей, виходячи з яких дане положення було зафіксовано в Конституції України: чи це зарезервована функція (президент як резерв стабільності і наступності здійснення вла­ди); чи може дана функція здійснюватися дискреційно; чи потре­бує для реалізації тлумачення Конституційним Судом України; і чи може реалізовуватися за відсутності такого тлумачення. Як свідчить голосування у Верховній Раді України дану редакцію статті 102 підтримали 320 народних депутатів України [1]. Однак автори схиляються до думки, що подібні конструкції в перспек­тиві є скоріше небажаними.

До чинних конституційних положень, що визначають по­вноваження Президента України у відносинах з іншими органами державної влади і сприймаються неоднозначно, слід віднести:

- у відносинах з парламентом: участь у формуванні уряду; підстави і умови дострокового припинення парламентських по­вноважень Президентом України; право законодавчої ініціати­ви; застосування вето;

- у відносинах з Урядом: скріплення підписом Прем'єр- міністра та відповідального міністра актів Президента України; призупинення актів КМУ з одночасним звернення до КСУ; ймо­вірність протиставлення уряду РНБОУ, відповідальність Уряду перед Президентом України; право призначати голів місцевих дер­жавних адміністрацій;

Світова практика засвідчує, що парламентська модель фор­мування та функціонування уряду не передбачає можливого ефек­тивного стороннього впливу. Себто, чи варто наділяти главу дер­жави повноваженням пропонувати кількох міністрів (ч. 4 ст. 114 Конституції України), якщо не можна забезпечити ані їхній ре­зультативний вплив на функціонування уряду як колегіального органу, ані підтримку їхніх законопроектних та бюджетних ініціа­тив парламентською більшістю? Наскільки доцільно надавати президенту право пріоритетної законодавчої ініціативи (ч. 2 ст. 93), якщо неможливо забезпечити проходження цих законопроектів у парламенті, де президент не спирається на більшість? Варто вик­лючити з підстав дострокового розпуску парламенту несвоєчасність формування коаліції (п. 1 ч. 2 ст. 90 Конституції України), залишив­ши як підставу нездатність призначити уряд протягом 60 днів. Ймо­вірно, прийняття парламентської моделі формування та функціону­вання уряду принципово несумісне із президентським вето на прий­няті парламентом закони, подолання якого вимагає більшості в 2/3 від складу парламенту. В іншому випадку самостійність функціо­нування парламентсько-урядової коаліції неможлива за її форму­вання як простої (а не кваліфікованої) більшості.

Таким чином, Україна має отримати такий конституційно визначений механізм державного управління, де Уряд спирався би на постійну підтримку парламенту.

Відповідно, глава держави повинен мати право оскаржува­ти акти уряду з мотивів неконституційності до Конституційного Суду України, а незаконності - до Вищого адміністративного суду України, але оскарження не повинно супроводжуватися зупинен­ням цих актів. Можна відзначити нераціональність застосування конституційного повноваження глави держави зупиняти акти Ка­бінету Міністрів з мотивів їх неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Зокрема, у 2006 р. видано 4 таких укази, у 2007 р. - 35, у 2008 р. - 37. Однак більшість цих указів через деякий час скасовується самим главою держави.

Слід відмовитися від повноваження глави держави скасову­вати акти голів місцевих державних адміністрацій, оскільки таке втручання може сприяти дезорганізації функціонування очолюва­ної урядом системи органів виконавчої влади. З метою унемож- ливлення двоцентровості державного управління видається до­цільним відновлення контрасигнування актів президента в обсязі, встановленому Конституцією України в редакції 1996 р. Однак в самому тексті Основного Закону варто передбачати чинність цих актів за умови скріплення підписом, як це визначено в окремих зарубіжних країнах (приміром, за ч. 2 ст. 144 конституції Польщі [6]). Відповідно, як беззмістовне має бути виключене положення про відповідальність уряду перед президентом.

Оскільки практична реалізація рішень РНБОУ покладається на систему органів виконавчої влади, та з огляду на ієрархічну організацію останньої слід виключити практику формування Ради з керівників місцевих органів виконавчої влади і можливість їх протиставлення уряду. Тож варто встановити в ч. 4 ст. 107 Консти­туції України, що персональний склад Ради формується Прези­дентом України відповідно до закону.

Конституційні норми, унеможлививши деструктивний вплив глави держави на співпрацю парламентської більшості та сфор­мованого нею уряду, водночас мають забезпечити акумулювання зусиль держави на вирішенні нагальних питань суспільного роз­витку у випадку, коли глава держави і парламентська більшість внаслідок вибору народу є політичними однодумцями. На наш погляд, має бути встановлене право Президента України голову­вати на засіданнях Кабінету Міністрів України. За перебування у колі однодумців Президент одержав би змогу визначати порядок денний та зміст рішень уряду.

І друга група повноважень, якими має конституційно наді­лятися глава Української держави, - зарезервовані повноваження на випадок неможливості забезпечити ефективну співпрацю пар­ламенту та уряду. До них слід віднести: 1) призначення прем'єр- міністра і за його поданням - усього складу уряду у випадку не­здатності парламенту, обраного на позачергових виборах, вирішити це завдання; 2) розпуск парламенту за поданням прем'єр-міністра - для випадків, коли парламент, сформувавши уряд, не забезпечить його належне функціонування. В цих повноваженнях втілюється функція президента-арбітра. Її конституційне закріплення має ви­ходити з того, що дану функцію слід розглядати: 1) виключно як резервну, і звернення до неї можливе лише при наявності консти­туційно окреслених підстав; 2) наділення даною функцією не надає можливості безпосередньо і самостійно втручатися в діяльність органів державної влади.

Відповідальність Президента України слід віднести до мало розроблених в теорії і складно сформульованих в нормативній моделі складових інституту президента. Фактично конституційні норми вказують на один вид відповідальності - конституційну у формі усунення з поста в порядку імпічменту. Однак даний вид відповідальності - це відповідальність за вчинення злочину. При цьому не визначено чи є таким злочином порушення присяги, і якщо є - то хто, як, та у який спосіб буде це визначати.

Якщо процедуру імпічменту розглядати як реальну мож­ливість “стримування” Президента України, то слід підставу імпічменту сформулювати як злочинне порушення Конституції чи законів України під час виконання обов’язків або вчинення кримі­нального злочину. Слід зазначити, що застосування контрасигну­вання передбачає покладання відповідальності на посадовців, які скріпили акт президента, тож глава держави за цих обставин має відповідати виключно за здійснення дискреційних повноважень або бездіяльність.

В цілому нераціональним є юридичне, тим більше - кон­ституційне закріплення штучних переваг одноособового глави держави в цілісному механізмі здійснення державної влади. В де­мократично організованому суспільстві, де постійно стикається безліч інтересів - загальнодержавних і приватних, особистих і групових - така модель організації публічної влади, на жаль, не є гарантією забезпечення пріоритету саме суспільних потреб. Про­понована модель розвитку президентства в Україні спрямована на забезпечення цілісного та системного розвитку цього інституту у тому напрямі, в якому він вже тривалий час еволюціонізує в євро­пейських демократіях. Та норми права можуть стимулювати (або гальмувати) політичні процеси, вводити іх в певні межі, але не можуть замінити ці процеси. Втілення протягом тривалого часу президентоцентристської моделі зумовило помітну слабкість і нерозвиненість політичних партій, які в розвинених країнах є не тільки необхідною складовою політичного процесу, але й продук­том достатньо тривалого розвитку представницької демократії. За цих обставин доцільним є наявність конституційних норм, які б забезпечували роль не тільки і стільки своєрідного “прискорюва­ча” суспільного розвитку, але й резерва стабільності та наступ­ності держави.