ВИСНОВКИ

Внаслідок практичної потреби представництва держави з республіканською формою правління, інститут її глави в абсо­лютній більшості країн набув форми президентства. Водночас, в практиці формування демократичних держав спостерігається по­кладання на президента і інших функцій - до безпосереднього керівництва здійсненням виконавчої влади.

Роль глави держави в цілісній системі органів держави зу­мовило регулювання його статусу нормами, викладеними пере­важно в конституції і лише в невеликій мірі - в поточному законо­давстві.

Зміст і меншою мірою - форма - правової регламентації статусу президента в зарубіжних демократичних республіках ма­ють окреслені особливості залежно від юридичного закріплення переважаючого впливу президента або парламента на формуван­ня та функціонування виконавчої влади. Наявність особливостей конституційно-правового регулювання статусу президента дає можливість для певної систематизації зарубіжних республік за формами правління. При цьому забезпечується системність пра­вового регулювання.

Особливостями правого регулювання статусу Президента України є його суперечливий характер, орієнтація на швидкоплинні інтереси окремих носіїв державної влади, недостатнє врахування суспільної потреби у збалансуванні державного апарату. Інститут президентства помітно став засобом реалізації індивідуальних та групових інтересів. Значною мірою це зумовлено й істотною слаб­кістю запобіжних механізмів

Відновлення чинності змін до Конституції України, встанов­лених законом № 2222-ІУ від 8 грудня 2004 р., зобов’язує до кри­тичного аналізу конституційних новацій 2004 р., тим більше, що зміст цих новацій викликав неоднозначне сприйняття вітчизняної громадськості.

Враховуючи національні географічні, історичні, політичні особливості, оптимальною формою правління для України зали­шатиметься напівпрезидентська республіка з закріпленням уря­дової відповідальності перед парламентом. Та й перманентно здійснювана в Україні конституційна реформа намагається зберег­ти два сильних політичні центри на вищому рівні. У цьому кон­тексті навряд чи змістовними є спроби знайти раціональний вибір між т.зв. “президентсько-парламентською” і “парламентсько-пре­зидентською” формами правління. Самі ці дефініції скоріше відображають перебіг та наслідки вітчизняних політичних про­цесів, аніж здобутки вітчизняного конституціоналізму. Відмінність між цими формами правління здебільшого вираховується обсягом повноважень глави держави і парламенту. При цьому не врахо­вується неоднозначність повноважень, неможливість їх вимірю­вання або зважування. Поза увагою лишається і ступінь дискре- ційності повноважень.

Ключовою проблемою є забезпечення системності закріп­лення в Основному Законі України статусу глави держави. Варто виходити із того, що повноваження державних органів відобра­жають об’єктивну потребу у впорядкуванні суспільної життє­діяльності. Тож необгрунтована передача декількох повноважень, а, можливо, і одного-єдиного може суттєво порушити збалансо­ваність організації державного апарату. Не менш важливим є досяг­нення рівноваги між наданими повноваженнями і відповідальні­стю за їх здійснення. Як показала політична криза 2013-2014 рр., надмірне ускладнення процедури відповідальності глави держа­ви не є гарантією безвідповідальності.

Можна припустити, що сьогодні суспільна свідомість в Ук­раїні схильна скоріше сприйняти повернення президентоцентрист- ської моделі організації публічної влади. Як засвідчив перебіг гострих суспільних конфліктів у Таджикистані, Грузії (двічі), Азер­байджані (двічі), навіть там, де саме парламент (але не одноосо­бовий глава держави) відіграв вирішальну роль у збереженні те­риторіальної цілісності і самої державності, згодом відбувалася реанімація президентоцентристської моделі. Однак позитивне сприйняття такої моделі широким загалом помітно визначається тим, із ким дана модель персоніфікується.