Розділ 5 Конституційні основи суспільного ладу України

Основною складовою конституційного ладу є суспільний лад. По суті суспільний лад України — це передбачена Конституцією та законами України загальнонаціональна система суспільних відно­син (організаційних і функціональних), зумовлена внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціаль­ними, духовними, історичними, географічними, національними тощо), за змістом — це система політичних, економічних, соціаль­них, духовних та інших суспільних відносин (в усіх основних сферах життя та діяльності суспільства), їх подальшого взаємо- узгодженого позитивного розвитку, за формою — це система ор­ганізаційних і функціональних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства.

Якщо організація і діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів повинні регулюватися Конституцією й зако­нами України всебічно та повно, то організація і діяльність сус­пільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Конституція України проголошує свободу (багатоманітність) політичного, еко­номічного та ідеологічного життя суспільства, максимально мож­ливе невтручання в життя і діяльність особи й суспільства.

Політична багатоманітність означає насамперед реальну мож­ливість створення і діяльності різних об’єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), які мають основною метою участь у вироб­ленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади й місцевого самоврядування.

Економічна багатоманітність передбачає можливість рівно­правного існування різних форм власності та господарювання, од­накову їх підтримку з боку держави.

Ідеологічну багатоманітність слід розуміти як право різних суб’єктів (окремих осіб і їх об’єднань) безперешкодно формулюва­ти, досліджувати, пропагувати і втілювати у практику суспільних відносин різноманітні ідеї, теорії, погляди, що стосуються різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації загалом.

Конституційні основи суспільного ладу виявляються насампе­ред в основних принципах організації і діяльності суспільства.

В організаційному плані суспільний лад становить певну систе­му, яка містить політичну, економічну, соціальну, культурну (ду­ховну, ідеологічну) підсистеми.

Визначальним елементом суспільного ладу є політична систе­ма суспільства, до основних складових якої входять народ, дер­жава, політичні партії, територіальні громади і органи місцевого самоврядування — основні суб’єкти конституційно-правових від­носин.

З правових позицій політична система становить сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між грома­дянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабіль­ність суспільства, належний порядок у ньому.

Найважливішим суб’єктом політичної системи є народ. Згідно зі статтею 5 Конституції України “народ здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування”. Проголошення Конституцією України права народу здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо) — це його визнання поряд з державою, політичними партія­ми тощо повноправним і пріоритетним суб’єктом політичної сис­теми. Свідченням цього є також стаття 69 Конституції України, яка проголошує, що “народне волевиявлення здійснюється через вибо­ри, референдум та інші форми безпосередньої демократії”.

Основним суб’єктом політичної системи є держава в особі відповідних органів державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. Згідно з Конституцією України держава визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики (пункт 5 статті 85), здійснює внутрішню та зовнішню політику (пункт 1 статті 116), розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального та національно-культурного роз­витку (пункт 6 статті 85, пункт 4 статті 116), здійснює зовнішньо­політичну діяльність (стаття 18) тощо.

Важливу роль у функціонуванні й розвитку політичної системи відіграють політичні партії та громадські організації.

Відповідно до Закону України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р. “політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі грома­дян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”, а відпо­відно до Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. “громадською організацією, є об’єднання громадян для за­доволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів”.

Право громадян на свободу об’єднання є невіддільним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, а та­кож гарантується Конституцією і законодавством України. Дер­жава сприяє розвитку політичної та громадської активності, твор­чої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань.

Разом з тим політичні партії та інші об’єднання громадян по­збавлені можливості безпосередньо впливати на державу або її органи влади, підміняти чи дублювати їх. У статті 37 Конституції України зазначається, що “не допускається створення та діяль­ність організаційних структур політичних партій в органах вико­навчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самовря­дування, військових формуваннях, а також на державних під­приємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях”. Крім того, забороняються утворення та діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суве­ренітету та територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, на­сильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної во­рожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я насе­лення.

Отже, політичні партії та громадські організації можуть сприя­ти формуванню й вираженню волі громадян лише в певних органі­заційних та правових формах, передбачених Конституцією та за­конами України.

Важливою складовою політичної системи України є органи міс­цевого самоврядування. За Основним Законом місцеве самовряду­вання в Україні має ґрунтуватися на засадах, сформульованих у Всесвітній Декларації місцевого самоврядування і Європейській Хартії місцевого самоврядування, підписаній від імені України 6 листопада 1996 р. у Страсбурзі та ратифікованій Верховною Ра­дою України 15 липня 1997 р. У розділі XI Конституції України визначаються поняття і суб’єкти місцевого самоврядування, поря­док формування відповідних органів, сфера відання, матеріальна і фінансова основи та гарантії місцевого самоврядування.

У Конституції України визначено лише концептуальні засади місцевого самоврядування; чимало питань його становлення й роз­витку залишено для регулювання окремими законами. І це абсо­лютно обґрунтовано, тому що місцеве самоврядування не є не­змінним, раз і назавжди встановленим — з подальшим розвитком суспільства й держави відбуватиметься й еволюція інституту міс­цевого самоврядування.

Свідченням цього, зокрема, став прийнятий Верховною Радою України 21 травня 1997 р. Закон України “Про місцеве самовряду­вання в Україні”, який визначає систему і гарантії місцевого само­врядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого са­моврядування. Місцеве самоврядування за законом повинно здійс­нюватися на принципах народовладдя, законності, гласності, коле­гіальності, поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і по­садових осіб, державної підтримки та гарантій місцевого самовря­дування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Відповідно до останнього зазначеного Закону місцеве самовря­дування в Україні — це гарантоване державою право і реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно чи під відповідальність органів місцевого самовряду­вання та посадових осіб вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції України та законів України.

Визначаючи і закріплюючи ідею місцевого самоврядування та його відмежування від сфери державного управління, Конституція України встановила, що місцеве самоврядування використовується для вирішення місцевих питань у територіальних громадах сіл, се­лищ та міст і є їх конституційним правом. Але це не означає, що держава може повністю відійти від правового регулювання струк­тури, функцій і повноважень місцевого самоврядування, тому що це не лише сфера самоорганізації населення, а й специфічний рівень влади.

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є еко­номічна система суспільства, яка передусім характеризується від­носинами власності й формами управління економічними проце­сами.

Конституція України передбачає право на існування власності Українського народу, державної, комунальної, приватної, інтелек­туальної власності. Так, стаття 13 Конституції України проголо­шує, що “земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування”. Згідно зі стат­тею 41 Конституції України “кожен має право володіти, корис­туватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності на- бувається в порядку, визначеному законом” і є непорушним. Гро­мадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єк­тами права державної та комунальної власності відповідно до за­кону.

У широкому розумінні право власності складається з таких еле­ментів:

• права володіння, тобто виняткового фізичного контролю над благами;

• права користування, тобто застосування корисних властивостей благ для себе;

• права управління, тобто права вирішувати, хто і як забезпечува­тиме використання благ;

• права на дохід, тобто права володіти результатами від користу­вання благами;

• права суверена, тобто на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• права на безпеку, тобто на захист від експлуатації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• права на передання благ у спадок;

• права на безстроковість володіння благом;

• права заборони на користування благом, що завдає шкоди дов­кіллю;

• права на відповідальність у вигляді стягнення, тобто на мож­ливість використання блага для оплати боргу;

• права на залишковий характер, тобто на існування процедур та інститутів, які забезпечують відновлення порушеної правомоч­ності.

Управління об’єктами державної власності та забезпечення рів­них умов розвитку всіх форм власності здійснює (стаття 116 Конституції України) Кабінет Міністрів України, а управління майном, що перебуває в комунальній власності (стаття 143 Конс­титуції України), — територіальні громади села, селища, міста без­посередньо або через утворені ними органи місцевого самовряду­вання.

Основні положення про власність в Україні встановлюються Законом України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього наступними законами Ук­раїни. Не врегульовані цим Законом відносини власності регулю­ються Цивільним кодексом України та іншими законодавчими ак­тами, а особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності визначаються спеціальним законо­давством України.

Значну увагу в Конституції України приділено створенню умов підприємницької діяльності, яка є самостійною ініціативою, си­стематичною, на власний ризик діяльністю з виробництва продук­ції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Стаття 42 Конституції України проголошує, що “кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом... Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяль­ності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на

ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом”.

Для розвитку підприємницької діяльності необхідні такі умови:

• стабільність державної економічної та соціальної політики, яка є джерелом формування у підприємців та інвесторів впевне­ності в тому, що вони не стануть жертвами кон’юнктурних по­літичних рішень або кампаній;

• позитивна громадська думка — ставлення до підприємництва як одного з престижних занять у суспільстві, а також терпи­мість до підприємницьких невдач;

• пільговий податковий режим, який забезпечує дійові стимули для відкриття нових підприємств і розширення діючих;

• наявність розвиненої інфраструктури підприємництва — ін­новаційних і впроваджувальних центрів, що фінансуються на пайових засадах державою та приватним бізнесом, консульта­тивних центрів і центрів з питань підготовки підприємців;

• ефективна система захисту інтелектуальної власності, дія якої охоплює не тільки винахідництво, а й усю продукцію, у тому числі нові ідеї, концепції та методи ділової активності;

• дебюрократизація процедури регулювання господарської діяль­ності з боку державних органів, зокрема, скорочення форм звітності, поліпшення правил реєстрації нових фірм.

Загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і юри­дичними особами на території України, а також гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки тривалий час ви­значалися Законом України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. Нині вони визначаються Господарським кодексом України, прийнятим 16 січня 2003 р.

Особливими складовими економічної системи держави є моне­тарна та фіскальна політика.

Важливе місце у формуванні та функціонуванні суспільного ладу України посідає її соціальна система — сукупність соціальних об’єднань і форм соціальної діяльності. У сукупність соціальних спільностей входять українська нація як етнос, корінні народи, на­ціональні меншини, соціальні групи, трудові колективи, терито­ріальні громади. До соціальних об’єднань належать соціальні гро­мадські організації: профспілки, молодіжні, жіночі організації таін.

Згідно зі статтею 36 Конституції України “професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Про­фесійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів”. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально- економічних прав та інтересів. Особливості правового регулюван­ня, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні визначаються Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р.

Складовою соціальної системи є також галузеві й територіальні соціальні системи у вигляді відповідних підприємств, установ та організацій системи охорони здоров’я, медичної допомоги і медич­ного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.

Основним видом соціальної діяльності є трудова діяльність, праця. Стаття 43 Конституції України зазначає, що “кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами пра­ва на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до сус­пільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної за­коном”.

За характером соціальної діяльності однією з найважливіших соціальних підсистем є система охорони здоров’я, яка на підставі статті 49 Конституції України “забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм”. Охорона здоров’я, як й інші види соціальної діяльності, соціального обслуговування, має державні та недержавні форми, але “держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслугову­вання”.

Важливим компонентом рівня соціальної системи є соціальний захист.

Стаття 46 Конституції України встановлює, що “громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забез­печення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати праце­здатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням”. Основною формою соціальних виплат є пенсії.

Основний Закон України приділяє значну увагу політико-пра- вовому регулюванню культурного (духовного, ідеологічного) жит­тя українського суспільства, спрямованого на посилення соціо- динаміки культури, освіти, науки, реалізацію духовних потреб людини, формування й забезпечення творчого потенціалу особи, всебічну самоорганізацію духовного потенціалу громадянина.

Конституція України законодавчо закріплює важливу роль куль­тури, освіти, науки та інших складових духовної й гуманітарної сфери, що є базовими цінностями державності. Основна мета кон­ституційного регулювання духовною сферою полягає у створенні умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства загалом, послідовної інтелектуалізації суспільства як основного резерву його прогресу, збагачення й піднесення духовності.

У статті 15 Конституції України закріплено положення про те, що “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”. Гарантією ідеоло­гічної багатоманітності є заборона (частиною 2 статті 15) визнава­ти будь-яку ідеологію як обов’язкову.

У нинішньому українському суспільстві немає чіткої визначе­ності й сформованості духовних, морально-етичних, суспільних, індивідуальних та інших цінностей.

Основою духовного і культурного розвитку суспільства є осві­та. У статті 53 Конституції України проголошується, що “кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язко­вою. Держава забезпечує доступність й безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкіль­ної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-техніч­ної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання; на­дання державних стипендій і пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і кому­нальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону га­рантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства”.

Організація і здійснення освіти в Україні регулюються Законом України “Про освіту” від 23 березня 1996 р. зі змінами, внесеними Законом України від 17 грудня 1996 р.

Важливою умовою розвитку духовного життя суспільства є роз­виток науки, інтелектуальної, творчої діяльності людей. А тому цілком природно, що Конституцією України (зокрема, статтею 54) проголошується, що “держава сприяє розвиткові науки, встанов­ленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством”. Зміст, форми і напрями державного сприяння розвитку науки сформульовані в Законі України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” від 13 грудня 1991 р. з подальшими змінами й доповненнями, внесеними законами Ук­раїни.

Духовний розвиток України передбачає відродження і збагачен­ня національної культури. У Конституції України (стаття 11) заф­іксовано, що “держава сприяє консолідації та розвиткові україн­ської нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Консти­туцією України (стаття 54) гарантується збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, і вжиття заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.

Правові, економічні, соціальні й організаційні засади розвитку культури в Україні визначаються Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. з подальшими змінами й до­повненнями, внесеними законами України. Вони регулюють сус­пільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та ви­користання культурних цінностей і спрямовані на реалізацію суве­ренних прав України у сфері культури; відродження й розвиток культури української нації та культури національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Питання для самоконтролю

1. Поняття і сутність суспільного ладу України.

2. Багатоманітність політичного, економічного, ідеологічного жит­тя суспільства.

3. Політична система суспільства.

4. Економічна система суспільства.

5. Соціальна система суспільства.