Глава 8. РІШЕННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Стаття 46. Види рішень Верховної Ради

1. Рішеннями Верховної Ради є акти Верховної Ради, а також процедурні та інші рі­шення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Верховної Ради.

2. Акти Верховної Ради приймаються у формі закону, постанови, резолюції, деклара­ції, звернення, заяви.

1. Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган держави реалізує не лише власне законодавчі, але і багато інших віднесених до її компетенції Конституцією України повноважень. Реалізація таких повноважень передбачає не лише обговорення відповід­ного кола питань, але і їхнє вирішення, зокрема у правовій формі. Парламент як орган державної влади, природно, наділений правом ухвалювати загальнообов’язкові рішення у правовій формі. Водночас, цим рішенням притаманна певна специфіка, що відображає не лише специфіку власне парламентських процедур, але і, певною мірою, правову при­роду самого парламенту.

2. Ця стаття, зокрема, визначає нормативну типологію рішень парламенту України. Рішеннями Верховної Ради України слід вважати результати діяльності парламен­ту з обговорюваних питань, які втілюють (за наслідками голосування) у правовій формі волевиявлення депутатського корпусу і парламенту України як єдиного орга­ну законодавчої влади в цілому. Такі рішення є результатом обговорення і голосування питань, що віднесені до компетенції Верховної Ради України. Іншими словами, рішення Верховної Ради України - це рішення з суворо лімітованого правовими настановами кола питань, що складають у сукупності компетенцію парламенту.

Спільність правової природи всіх рішень парламенту полягає в тому, що вони при­ймаються виключно на пленарних засіданнях Верховної Ради України після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом, шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених Регламентом, коли проводяться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів та відкрите голосування шляхом подачі іменних бюлетенів (ч.

Відповідно до Рішення КСУ від 14 жовтня 2003 р. (у справі про направлення запиту до Президента України) на реалізацію своїх конституційних повноважень парламент ухвалює рішення. При цьому прийняття рішень Верховної Ради є процесом формування та вира­ження волі парламенту. Рішення Верховної Ради України є результатом її волевиявлення і ухвалюються на колегіальній основі. Таким чином, КСУ дійшов висновку про те, що під терміном «рішення» парламенту, що вживається в ч. 2 ст. 84 Конституції, потрібно розумі­ти результати волевиявлення з питань, які віднесені до компетенції Верховної Ради.

Водночас, КСУ взяв до уваги ту обставину, що крім терміну «рішення» у Конституції вживається термін «акти». На думку КСУ, аналіз положень Основного Закону держави дає підстави вважати, що під цим терміном необхідно розуміти документи Верховної Ради, в яких закріплюється волевиявлення парламенту з питань його конституційної компетенції. Шляхом прийняття актів набувають офіційного характеру результати во­левиявлення Верховної Ради України - тобто її рішення. Юридичними формами актів парламенту, вважає КСУ, насамперед, є закони і постанови. Таким чином, вказує КСУ, під терміном «акти», що вживається у ст. 91 Конституції, треба розуміти рішення Верховної Ради України з питань її компетенції, тобто документи, які приймаються у формі законів, постанов тощо: терміни «рішення» та «акти» парламенту - це взаємопов’язані правові категорії, які співвідносяться між собою як зміст і форма.

3. Частина 1 цієї статті не дає вичерпного переліку видів рішень Верховної Ради України. Проте серед основних видів рішень названі акти Верховної Ради України та про­цедурні рішення.

ч. 2 ст. 88 Конституції України, п. 3 ч. 1 ст. 73 Регламенту), чим засвідчується відповідність їх змісту прийнятим Верховною Радою України рішенням, а до обрання Голови Верховної Ради України - всіма членами Тимчасової президії першої сесії Верховної Ради України (ч. 2 ст. 18 Регламенту). Водночас, постає питання про відповідність цієї формули (ч. 2 ст. 18) п. 3 ч. 2 ст. 88 Конституції України, яка визначає, що саме Голова Верховної Ради України підписує акти парламенту.

Актом (з лат. actus - дія, actum - документ) Верховної Ради України є офіцій­ний документ парламенту, що видається у межах компетенції парламенту у вста­новленому законодавством порядку, має форму правового акту і, як такий, має зобов’язуючий характер не лише для парламенту, але може мати такий характер і для інших суб’єктів конституційно-правових відносин.

На відміну від актів парламенту, процедурні рішення мають внутрішньопарламент- ську природу, вони охоплюють можливі відступи від встановленого Регламентом порядку розгляду тих чи інших питань, зокрема передбачають спрощений (у сенсі голосування) порядок вирішення тих чи інших питань парламентської процедури, вичерпний перелік яких наведено у ч. 1 ст. 49 Регламенту.

Відмінність актів та процедурних рішень парламенту полягає і в тому, що процедур­ні рішення приймаються без підготовки в комітетах та включення до порядку денного, відразу після їх скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (ч. 1 ст. 49 Регламенту), тоді як для ухвалення актів парламенту встановлено особливий порядок їх підготовки та об­говорення, а для їх прийняття необхідна більшість, крім встановлених Конституцією України випадків, голосів народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 133 Регламенту).

Процедурні рішення не є правовими актами у тому сенсі, що вони стосуються лише певних конкретних випадків, не поширюються на невизначене коло суб'єктів права, мають лише внутрішньопарламентське значення і охоплюють суто процедурні аспекти діяльності самого парламенту, зокрема з обговорення і прийняття ним рішень.

Регламентом, крім актів та процедурних рішень парламенту, передбачені також і інші рішення Верховної Ради України. До них, за логікою Регламенту, слід віднести рі­шення, що не є актами парламенту та його процедурними рішеннями (наведений нижче перелік не є вичерпним):

• рішення щодо одноразової зміни тривалості пленарного засідання (ч. 5 ст. 19 Регламенту);

• рішення про збільшення більше ніж удвічі тривалості часу для доповіді і співдо­повіді під час розгляду проектів кодексів та законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів, а також законопроектів про внесення змін до Конституції України (ч. 2 ст. 32 Регламенту);

• рішення про прийняття чи відхилення пропозицій, поправок на пленарному засі­данні парламенту (ст. 45 Регламенту);

• рішення про проведення повторного голосування у разі порушення процедури голосування або виникнення перешкод, які могли вплинути на результати голосу­вання під час його проведення (ч. 4 ст. 48 Регламенту);

• рішення про позбавлення народного депутата України права брати участь у пле­нарних засіданнях парламенту (до п'яти засідань) (ч. 5 ст. 51 Регламенту).

Окремо до цієї категорії рішень парламенту слід зарахувати також і рішення про одноразове відхилення (аб Ьос) від процедур, передбачених цим Регламентом (ст. 50 Регламенту). Всі такі рішення, що не належать до актів та процедурних рішень Верховної Ради України, приймаються більшістю голосів народних депутатів України від конститу­ційного складу парламенту, як і акти парламенту, але, на відміну від останніх, не мають встановлених ст. 133 Регламенту особливостей процедури їх розгляду.

До рішень Верховної Ради України не можна віднести результати рейтингового (сигнального) голосування, оголошеного головуючим на пленарному засіданні (п. 10 ст. 28 Регламенту), оскільки в ньому право ухвального голосу народного депутата України не реалізується; таке голосування проводиться не для ухвалення відповідного рішення, а для прогнозування результатів голосування певного питання порядку денного пленар­ного засідання парламенту, тобто має не остаточне, не вирішальне, а дорадче значення.

4. Відповідно до ст. 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, перед­бачених цією Конституцією. Як випливає з наведеної формули, у цій статті не дається вичерпного переліку видів актів парламенту, а вказано лише на три обставини:

1) основними є закони та постанови;

2) всі акти парламенту ухвалюються більшістю від конституційного складу Верховної

Ради України;

3) всі винятки з «правила більшості» встановлюються Конституцією України.

У ч. 2 цієї статті наведено перелік видів актів парламенту. Всі ці акти можна поділити залежно від їх юридичної сили на дві великі групи: закони та підзаконні акти. До остан- ніх, зокрема, належать постанови,резолюції, декларації, звернення, заяви. Регламент та інші акти законодавства України не вирізняють їх за юридичною силою.

Закон - це юридичний акт вищої юридичної сили, ухвалений парламентом або без­посередньо народом і який регулює найважливіші суспільні відносини. Він має вищу юридичну силу як щодо всіх інших актів парламенту, так і щодо всіх інших підзаконних актів органів публічної влади. Для законів притаманні особливий порядок ухвалення (за­конодавча процедура), вичерпний перелік суб'єктів їх ініціювання, внесення законопро­ектів, ухвалення законів і офіційного їх оприлюднення. Однакові за способом ухвалення, місцем у правовій системі держави та роллю в регулюванні суспільних відносин, закони поділяються на конституційні та звичайні, кодифікаційні, поточні тощо (у науковій лі­тературі можна зустріти також інші класифікації законів, залежно від тих чи інших кри­теріїв класифікації). Верховна Рада України наділена виключним повноваженням як єди­ний орган законодавчої влади в Україні ухвалювати всі без винятку види законів.

Спільними ознаками правової природи постанов та інших актів парламенту України є їх підзаконний характер, прийняття їх за особливою процедурою більшістю голосів від конституційного складу парламенту України, крім випадків, визначених Конституцією України, а також підписання та оприлюднення їх Головою Верховної Ради України (ч.

Постанова - це підзаконний акт парламенту, що ухвалюється ним у результаті ко­легіального обговорення народними депутатами більшістю голосів від конституційного складу парламенту з питань, віднесених до компетенції Верховної Ради України і щодо яких не передбачено необхідності ухвалення законів. Постанови є основним видом під- законних актів парламенту і, як правило, охоплюють переважну більшість питань, що мають внутріпарламентський характер. Як і закони, постанови Верховної Ради України є обов'язковими для виконання Кабінетом Міністрів України (ч. 3 ст. 113 Конституції України). Відповідно до ч. 2 ст. 133 Регламенту постанови Верховної Ради України прий­маються з конкретних питань з метою здійснення її установчої, організаційної, контроль­ної та інших функцій.

Водночас, постанови парламенту мають як нормативно-правову, так і індивідуаль­но-правову природу. Ними, зокрема оформлюються й рішення парламенту з кадрових питань (призначення, обрання, звільнення, надання згоди на призначення та звільнення певних посадових осіб) або визначаються особливості законодавчої процедури стосовно того чи іншого проекту акта (що також не має ознак нормативності).

Резолюція (лат. resolutio - рішення) - це підзаконний правовий акт парламенту, що підсумовує обговорення певного питання і, як правило, не має нормативних положень. Обговорення та ухвалення резолюцій відбувається за правилами ухвалення постанов парламенту, тобто правила законодавчої процедури для їх прийняття не застосовуються.

Декларація (фр. declaration - заява) - особливий вид підзаконного правового акту парламенту, що має на меті надати відповідному документу урочистого характеру, під­креслити його особливо важливе значення для долі держави, визначити на нормативному рівні певні загальні принципи, цілі парламентської діяльності як загалом, так і з певного актуального для державотворення питання (питання суверенітету, засад внутрішньої чи зовнішньої політики тощо). Специфічною рисою декларації як парламентського акту є загальний, неконкретний характер її положень, які, зазвичай, потребують додаткового законодавчого регулювання і конкретизації.

Звернення - це офіційне звертання парламенту до інших органів публічної влади держави, органів інших держав чи до міжнародних організацій, в якому відображена консолідована позиція парламенту з того чи іншого актуального питання внутрі- чи зов­нішньополітичного характеру. Ці акти парламенту слід відрізняти як за суттю, правовою природою, так і за цільовим призначенням від звернень громадян, які є проявом реаліза­ції їх суб’єктивних прав і врегульовані Законом України «Про звернення громадян» від 3 жовтня 1996 р.

Заява - це офіційне відображення консолідованої позиції парламенту з того чи іншого питання, що має як суто парламентське, так і загальнодержавне чи міжнародне значення.

Стаття 47. Прийняття рішень Верховної Ради

1. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України (254к/96-ВР) Верховна Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обго­ворення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) та цим Регламентом.

2. Рішення Верховної Ради приймаються шляхом відкритого поіменного голосуван­ня, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводяться таємне голо­сування шляхом подачі бюлетенів та відкрите голосування шляхом подачі іменних бюлетенів.

3. Голосування здійснюється народними депутатами особисто за допомогою елек­тронної системи в залі засідань Верховної Ради або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.

4. Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади прийма­ються Верховною Радою шляхом відкритого поіменного голосування, крім випад­ків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таєм­ним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

5. Рішення Верховної Ради щодо проектів законів, постанов, інших актів Верховної Ради приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засі­дань Верховної Ради до початку пленарного засідання.

1. Відповідно до ч. 2 ст. 84 Конституції України, рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. При цьому згід­но зі ст. 91 Основного Закону держави Верховна Рада України приймає закони, поста­нови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України. Ці дві норми є визначальними та взаємодоповнюючими стосовно визначення Регламентом загальних засад ухвалення парламентських рішень.

Змістовно порівнюючи ці норми з положеннями ч. 1 цієї статті, можна помітити, що коли Конституція України містить правовий припис про те, що всі винятки з «пра­вила більшості» мають визначатися Конституцією України безпосередньо, то ч. 1 ст. 47 Регламенту містить посилання на Конституцію України і Регламент парламенту. Зокрема, саме цим Регламентом передбачено ухвалення парламентом рішень з процедур­них питань однією третиною, а не більшістю голосів народних депутатів України від кон­ституційного складу Верховної Ради України (ч. 1 ст. 49 Регламенту).

Друга відмінність, що подається в ч. 1 цієї статті, полягає у тому, що обов’язковим елементом прийняття рішень парламенту має бути обговорення на пленарних засіданнях відповідних питань, з яких відразу після обговорення парламент має ухвалити правове рішення. Інститут обговорення, запроваджений як обов’язковий елемент ухвалення пар­ламентських рішень, має гарантувати можливість висловлення позицій представниками різних політичних сил, представлених у парламенті, з одного і того ж питання, прийняття парламентом консолідованого, консенсусного рішення після всебічного фахового обго­ворення питань.

Водночас, інститут обговорення, у сенсі Регламенту, теж не є абсолютним: сам Регламент визначає виключні випадки, коли таке обговорення може і не проводитися. Тому прийнятною є ситуація, коли чисельність рішень, що ухвалюються парламентом без попереднього обговорення, незначна. Це, зокрема, такі рішення, як:

• процедурне рішення про об'єднання обговорення кількох пов'язаних між собою питань порядку денного пленарного засідання Верховної Ради, якщо з цього при­воду виникають заперечення народних депутатів (п. 2 ст. 28 Регламенту);

• надання відповідно до процедурного рішення особі, офіційно запрошеній на пленарне засідання (ч.ч. 2-3 ст. 6 Регламенту), слова для виступу (ч. 2 ст. 34 Регламенту);

• проведення за рішенням Верховної Ради України повторного голосування у разі порушення процедури голосування або виникнення перешкод, які могли вплину­ти на результати голосування під час його проведення (ч. 4 ст. 48 Регламенту);

• прийняття, у разі необхідності, рішення про одноразове відхилення (аб Ьое) від процедур, передбачених Регламентом, з додержанням обмежень, передбачених ч.ч. 2-3 ст. 50 Регламенту (ч. 1 ст. 50 Регламенту);

• обрання голів комітетів, перших заступників, заступників голів та секретарів ко­мітетів за списком у цілому (ч. 4 ст. 77 Регламенту).

2. Частиною 2 цієї статті визначено шляхи ухвалення рішень парламентом - го­лосування. Відповідно до рішення КСУ в контексті ч. 2 ст. 84 Конституції голосування у парламенті є дією, якою на пленарному засіданні завершується обговорення проектів законів, постанов, інших актів та приймаються рішення парламенту (ст. 91 Конституції). Варто вказати на те, що тут визначені основний вид голосування - відкрите поіменне та два додаткових - таємне голосування шляхом подачі бюлетенів та відкрите голосування шляхом подачі іменних бюлетенів. Порівнюючи цю норму зі змістом ст. 37 Регламенту, вкажемо, що остання передбачає дещо ширше коло способів голосування, називаючи, поряд з перерахованими, також і відкрите голосування шляхом підняття руки (п. 2 ч. 2 ст. 37 Регламенту), пропущене в ч. 2 цієї статті.

3. Як відомо, будь-які рішення ухвалюються народними депутатами України ко­легіально, виключно на пленарних засіданнях Верховної Ради України та шляхом голо­сування. Регламентно закріплені різні види та способи голосування (ст. 37 Регламенту). Водночас, Конституцією України встановлено, що голосування на засіданнях парламенту здійснюється народним депутатом України особисто незалежно від виду та способу голо­сування (ч. 3 ст. 84 Основного Закону України). Тож ч. 3 цієї статті деталізує спосіб і місце проведення такого голосування, наголошуючи на принципі особистого голосування на­родних депутатів України.

Конституційний принцип особистого голосування депутатів означає встанов­лену на найвищому законодавчому рівні вимогу особистого розпорядження депута­том правом голосу, заборону делегування його будь-кому (невизначеному колу осіб), а також заборону будь-якого та в будь-якій формі вираженого примушування до уступ­ки свого права голосу будь-кому.

Це один із найважливіших принципів парламентського права України. Він ґрун­тується, передусім, на засадах правової рівності всіх народних депутатів незалежно від фракційної належності чи інших критеріїв, а також на принципі постійного характеру їхньої діяльності. Оскільки народний депутат - це особа, яка своїм місцем роботи обрала парламент, то, природно, що вона повинна постійно відвідувати зал пленарних засідань. Відтак саме в цьому залі, а також у місці для таємного голосування вона реалізує своє право ухвального голосу. Таке право не може передаватися жодній іншій особі, у тому числі і іншому народному депутату України, інакше це порушує засади правової рівності всіх депутатів.

Вимога особистого голосування депутата при ухваленні законів, інших правових актів парламенту переслідує дві мети:

• вимогу усвідомленого, осмисленого вибору депутатом тієї чи іншої позиції при ре­алізації права ухвального голосу;

• забезпечення високої відповідальності народних обранців при прийнятті законів, інших рішень парламенту.

Зазначена конституційна норма конкретизується в ряді статей Регламенту, зокрема в ч. 3 ст. 47 цього документу, де вказано, що особисте голосування здійснюється народни­ми депутатами України за допомогою електронної системи в залі засідань парламенту або у визначеному для таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.

Разом з тим, практичне втілення означеного принципу наштовхнулося на ряд пе­решкод. Зокрема, непоодинокими були і залишаються випадки нехтування народними депутатами конституційного принципу особистого голосування: непоодинокі випадки, коли депутати голосують за своїх колег і в такий спосіб «проштовхують» потрібні рішен­ня, які б за умови неухильного дотримання принципу особистого голосування не були б прийняті.

Саме з огляду на неоднозначне розуміння народними депутатами суті і змісту при­нципу особистого голосування, його правової природи та цільового призначення, КСУ у своєму Рішенні у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіцій­ного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) від 7 липня 1998 р. роз'яснив зміст відповідної правової норми. Відповідно до його інтерпретації «особисте голосування народного депутата України на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлен­ня незалежно від способу голосування. В Конституції України відсутні положення, які надавали б право народному депутату України голосувати за іншого народного де­путата України на засіданнях Верховної Ради України. Таке право суперечило б при­роді представницького мандата народного депутата України, закріпленого в Конституції України.

Народний депутат України одержує депутатський мандат від виборців, котрим Основний Закон гарантує вільне волевиявлення (частина друга статті 71 Конституції України) і з якими народний депутат України як їх представник підтримує зв'язок. За допо­могою механізму цього представництва громадяни України реалізують своє конституційне право брати участь в управлінні державними справами (частина перша статті 38 Конституції України) і здійснюють народне волевиявлення (стаття 69 Конституції України).

Народний депутат України є повноважним представником Українського народу у Верховній Раді України, відповідальний перед ним і покликаний виражати і захищати його інтереси. Виконання народним депутатом України своїх обов'язків в інтересах усіх співвітчизників випливає із змісту присяги, яку складає народний депутат України перед Верховною Радою України (частина перша статті 79 Конституції України).

Отже, повноваження народного депутата України делеговані йому народом як су­вереном влади (частина друга статті 5, частина перша статті 38 Конституції України) і зобов’язують його брати участь у прийнятті рішень Верховної Ради України шляхом го­лосування. Саме тому, що ці повноваження є делегованими і не підлягають подальшому делегуванню без згоди на це з боку суверена влади, народний депутат України не має права передавати свої повноваження щодо здійснення голосування іншому народному депутату України. Практика голосування одного народного депутата України за іншо­го не має юридичних підстав. Відповідно до частини першої статті 152 Конституції України порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду чи ухва­лення законів та інших правових актів є підставою для визнання їх неконституцій­ними».

Відповідно до Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 50 народних депу­татів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (справа щодо повноважності Верховної Ради України) від 17 жовтня 2002 р. вка­зано, що «особиста участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України, є обов’язком народного депутата України. У разі, якщо за пропоноване рішення проголосувала визначена Конституцією України більшість, воно є прийнятим незалеж­но від того, скільки народних депутатів України не брали участі у голосуванні. Неучасть певної кількості народних депутатів України в голосуванні не є складовою процесу при­йняття рішень Верховною Радою України».

4. Частина 4 цієї статті спеціально окремо обумовлює способи вирішення парла­ментом України віднесених до його повноважень кадрових питань. Основним способом їх вирішення, як і основним способом голосування парламентаріїв загалом, є відкрите поіменне голосування.

Випадки таємного голосування встановлюються виключно законами та Регламентом. Це, зокрема, такі, як: обрання Голови та заступників Голови Верховної Ради України (ст.ст. 70, 74 Регламенту), а також Голови Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суддів КСУ та членів Вищої ради юстиції (ч. 7 ст. 204 Регламенту).

5. Відповідно до ч. 5 цієї статті рішення Верховної Ради щодо проектів законів, пос­танов, інших актів Верховної Ради приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради до початку пленарного засідання. Відомо, що процедура затвердження і внесення змін до тижневого порядку денного пленарних засі­дань парламенту визначена у ст. 25 Регламенту. Імператив щодо ухвалення рішень лише з тих питань, які включені до нього ще до початку відповідного пленарного засідання вказує на доцільність попереднього обговорення цього питання та знаходження консолі­дованого рішення щодо його обговорення і ухвалення рішення напередодні відповідного пленарного засідання. Водночас, це не означає категоричної заборони відступу парла­менту від цієї процедури в режимі ad hoc (ст. 50 Регламенту), коли є нагальна потреба включити до порядку денного відповідне питання і в той же день проголосувати його. Втім, це мають бути виключні випадки, що не повинні порушувати засад планомірності і прогнозованості законодавчого процесу в парламенті.

Стаття 48. Скасування рішень Верховної Ради

1. Рішення Верховної Ради можуть бути скасовані Верховною Радою до підписання відповідного акта Верховної Ради Головою Верховної Ради України.

2. Закони, постанови та інші акти Верховної Ради, що набрали чинності, скасуванню Верховною Радою не підлягають, вони можуть бути визнані Верховною Радою та­кими, що втратили чинність.

3. У разі порушення встановленої цим Регламентом процедури при розгляді й голо­суванні проекту закону, постанови, іншого акта Верховної Ради народний депутат, інший суб'єкт права законодавчої ініціативи чи його представник можуть звер­нутися до головуючого на пленарному засіданні із заявою про порушення цього Регламенту при розгляді й голосуванні питання.

4. Головуючий на пленарному засіданні повинен невідкладно вжити заходів для усу­нення порушень цього Регламенту, а у разі порушення процедури голосування або виникнення перешкод, які могли вплинути на результати голосування під час його проведення, провести за рішенням Верховної Ради повторне голосування без обговорення.

5. У разі якщо в результаті вжитих головуючим на пленарному засіданні заходів не забезпечено припинення порушення цього Регламенту та не усунуто наслідків цьо­го порушення при голосуванні за закон, постанову чи інший акт Верховної Ради у цілому або якщо головуючий на пленарному засіданні залишив заяву без розгляду, народний депутат, інший суб'єкт права законодавчої ініціативи може у дводенний строк звернутися до Голови Верховної Ради України з відповідною письмовою за­явою.

6. Одночасно народний депутат, інший суб'єкт права законодавчої ініціативи вно­сить проект постанови Верховної Ради про скасування рішення Верховної Ради про прийняття закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради в цілому.

7. Голова Верховної Ради України або Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України направляє проект постанови Верховної Ради, передбаче­ний частиною шостою цієї статті, в день його внесення комітету, до предмета ві­дання якого належать питання регламенту, для попереднього розгляду і внесення пропозицій.

8. Комітет, до предмета відання якого належать питання регламенту, в терміно­вому порядку, але не пізніш як за три дні від дня одержання проекту постанови Верховної Ради з урахуванням календарного плану роботи сесії Верховної Ради, готує висновок щодо доцільності його прийняття чи відхилення.

9. Після розгляду відповідного проекту постанови Верховної Ради в комітеті, до предмета відання якого належать питання регламенту, Верховна Рада без голосу­вання про включення до порядку денного розглядає його на пленарному засідан­ні. Обговорення питання щодо такого проекту постанови Верховної Ради прово­диться за скороченою процедурою.

10. Рішення про скасування результатів голосування за закон, постанову чи інший акт Верховної Ради в цілому приймається більшістю голосів народних депу­татів від конституційного складу Верховної Ради, якщо інше не передбачено цим Регламентом.

1. Рішення Верховної Ради України можуть бути не лише прийняті, але також змі­нені і скасовані у встановленому порядку. Ця стаття містить правові приписи стосовно загальних вимог, яких необхідно додержуватися при скасуванні рішень парламенту неза­лежно від їх виду та способу ухвалення. Зокрема, у цій статті визначаються три альтерна­тивні способи скасування рішень Верховної Ради України:

• скасування цих рішень до підписання відповідного акта Головою Верховної Ради України (ч. 1 цієї статті);

• визнання актів Верховної Ради України, що набрали чинності, такими, що втрати­ли чинність (ч. 2 цієї статті);

• скасування результатів голосування за акт Верховної Ради України до його підпи­сання з мотивів порушення процедури голосування або виникнення перешкод, які могли вплинути на результати голосування під час його проведення (ч.ч. 3-10 цієї статті).

Вкажемо на те, що далеко не всі акти Верховної Ради України, зокрема закони, відра­зу після їх підписання Головою Верховної Ради України набирають чинності, оскільки законодавча процедура передбачає також участь Президента України у підписанні та офіційному оприлюдненні законів (див. ст. 94 Конституції України, Розділ 4 Регламенту). Тому виникає питання про спосіб скасування актів парламенту після їх підписання Толовою Верховної Ради України, але до набрання ними чинності: відповідно до ч. 1 цієї статті такі акти не можуть бути скасовані, оскільки вони вже підписані Головою парла­менту, а відповідно до ч. 2 цієї статті вони не можуть бути визнані такими, що втратили чинність, оскільки вони ще не набрали чинності.

Водночас, виникає питання і про порядок скасування рішень парламенту, підписа­них до обрання Голови Верховної Ради України Тимчасовою президією парламенту (ч. 3 ст. 18 Регламенту).

2. Якщо в ч.ч.1-2 цієї статті йдеться про скасування та втрату чинності актів парла­менту незалежно від причин такого скасування, то надалі логіка цієї статті вибудовується у дещо інший спосіб: зазначається, що існують підстави для ініціювання скасування ре­зультатів голосування за акт парламенту, якщо при прийнятті такого акту були порушен­ня процедури голосування або інші перешкоди, які вплинули на результати голосування під час його проведення (ч. 4 цієї статті). При цьому на головуючого покладається імпера­тивний обов'язок усунути порушення Регламенту, що призвели до впливу на результати голосування за акт парламенту. При таких порушеннях він має провести за рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю від її конституційного складу, повторне голосування. Спершу має бути ухвалено рішення парламенту про проведення повторно­го голосування, а потім, в разі позитивного вирішення цього питання, проводиться таке голосування.

3. Частинами 6-8 цієї статті передбачається стислі строки реалізації суб'єктом пра­ва законодавчої ініціативи можливості перегляду прийнятого парламентом акту, якщо внаслідок вжитих головуючим заходів порушення Регламенту не були припинені або якщо головуючий залишив відповідну заяву суб'єкта права законодавчої ініціативи без розгляду. Така ініціатива зумовлюється внесенням відповідного проекту акту про скасу­вання такого рішення парламенту.

4. Відтак, у частинах 5-9 ст. 48 передбачено можливість подання письмових заяв та проектів постанов про скасування прийнятого парламентом рішення, у т. ч. і прийнятого закону, постанови, іншого акту парламенту. Встановлюються вимоги про обов'язковий розгляд таких «пропозицій». Тим самим створюється легальна можливість для затягу­вання процесу оформлення і підписання будь-якого акту, прийнятого парламентом. Ці приписи виглядають тим більш недоречними, що у ч. 4 цієї статті уже передбачено мож­ливість проведення «за рішенням Верховної Ради» повторного голосування щодо при­йняття певного акту в разі порушення процедури голосування чи інших перешкод, які могли вплинути на результати голосування.

Стаття 49. Рішення Верховної Ради з процедурних питань

1. Верховна Рада може прийняти рішення з процедурних питань (далі - процедурне рішення), зазначених у цьому Регламенті (частина третя статті 6, частина четверта статті 9, частина третя статті 10, пункт 2 частини першої статті 28, частина четвер­та статті 32, частина друга статті 34, частина третя статті 36, частина п'ята статті 37, частина перша статті 41, частина шоста статті 45, частина третя статті 69, частина четверта статті 91, частина друга статті 108, частини друга, третя статті 114, час­тина четверта статті 129, частина друга статті 152, частини перша, четверта статті 174, частини третя, шоста статті 176, частина шоста статті 200), без підготовки в комітетах та включення до порядку денного. Такі рішення приймаються відразу після скороченого обговорення однією третиною голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.

2. Процедурне рішення приймається відкритим поіменним голосуванням і зано­ситься до протоколу пленарного засідання Верховної Ради.

1. Ця стаття регламентує порядок ухвалення Верховною радою України рішень, для прийняття яких не потрібно більшості голосів від конституційного складу Верховної Ради України, а саме достатньо однієї третини. З цього приводу зауважимо, що процедур­ні рішення не є актами парламенту, а відтак на них не може бути поширений конститу­ційний припис, що міститься у ст. 91 Конституції України про ухвалення актів Верховної Ради України більшістю від її конституційного складу. Водночас, парламент вирішив у цій статті суворо лімітувати кількість випадків, коли встановлюються відступи від «пра­вила більшості».

Це, зокрема, такі випадки:

• офіційне запрошення або вимога присутності на пленарному засіданні парламен­ту будь-якої посадової чи службової особи, крім суддів КСУ, суддів судів загальної юрисдикції (ч. 3 ст. 6 Регламенту);

• проведення засідань комітету, тимчасової спеціальної комісії чи тимчасової слідчої комісії одночасно з пленарними засіданнями Верховної Ради (ч. 4 ст. 9 Регламенту);

• доручення окремим комітетам, тимчасовим спеціальним комісіям чи тимчасовим слідчим комісіям продовжити роботу після закінчення чергової сесії Верховної Ради (ч. 3 ст. 10 Регламенту);

• об’єднання обговорення кількох пов’язаних між собою питань порядку денного пленарного засідання Верховної Ради (п. 2 ч. 1 ст. 28 Регламенту);

• затвердження тривалості обговорення кожного питання порядку денного, якщо щодо пропозиції головуючого є заперечення народних депутатів (ч. 3 ст. 32 Регламенту, у цій статті міститься помилкове посилання на ч. 4 ст. 32, якої взагалі немає);

• надання слова для виступу особі, офіційно запрошеній на пленарне засідання (ч. 2 ст. 34 Регламенту);

• надання народному депутату права виступити на пленарному засіданні з того са­мого питання чи пропозиції, які будуть ставитися на голосування, більше двох разів (ч. 3 ст. 36 Регламенту);

• визначення виду і способу голосування з питання, що розглядається, якщо вид і спосіб голосування не встановлені законом і Регламентом (ч. 5 ст. 37 Регламенту);

• щодо таємного голосування щодо кандидатур на посади списком, якщо інше не встановлено Регламентом чи законом (ч. 1 ст. 41 Регламенту);

• голосування щодо частин пропозиції чи поправки, яка містить кілька положень, стосується кількох взаємопов’язаних положень або містить кілька частин, кожна з яких має власне правове значення (ч. 6 ст. 45 Регламенту);

• включення до відомостей, що подаються щодо кандидатів на посаду Голови Верховної Ради України, інших даних про цих кандидатів та їх діяльність (ч. 3 ст. 69 Регламенту);

• включення до порядку денного пленарного засідання (без додаткового включення до порядку денного сесії) законопроекту, якщо він був підготовлений для термі­нового розгляду на виконання відповідного доручення Верховної Ради (ч. 4 ст. 91 Регламенту);

• обговорення проекту за скороченою процедурою при розгляді законопроекту в першому читанні (ч. 2 ст. 108 Регламенту);

• розгляд законопроекту розділами, частинами з проведенням щодо них самостій­ного обговорення і голосування (ч. 2 ст. 114 Регламенту);

• підтримання пропозиції про обговорення і голосування в режимі другого читання спочатку тих структурних частин законопроекту, які містять основні, вирішальні або зумовлюючі положення щодо його інших відповідних структурних частин (ч. 3 ст. 114 Регламенту);

• обговорення окремих пропозицій Президента України до поверненого ним закону (ч. 4 ст. 129 Регламенту);

• встановлення строків розгляду проекту Державного бюджету, якщо бюджетний період не співпадає з календарним роком (ч. 2 ст. 152 Регламенту);

• визначення тривалості виступів при обговоренні висновків і пропозицій спеціаль­ної тимчасової слідчої комісії парламенту (ч. 1 ст. 174 Регламенту);

• заслуховування спеціального прокурора, спеціальних слідчих, а також інших осіб, оголошення повідомлень та зачитування документів (ч. 4 ст. 174 Регламенту);

• заслуховування відповіді на запитання свідками та експертами в ході обговорення висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії парламенту, щодо яких виникли заперечення (ч. 3 ст. 176 Регламенту);

• заслуховування інших осіб, оголошення додаткових документів, крім визначених для процедур обговорення висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії парламенту (ч. 6 ст. 176 Регламенту);

• збільшення часу для обговорення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра (ч. 6 ст. 200 Регламенту).

Як бачимо, у ч. 1 цієї статті передбачено можливість прийняття деяких «процедур­них» рішень парламенту не більшістю, а однією третиною, тобто меншістю від його складу. Однак не усі перелічені у цій статті рішення можуть реально бути прийняті передбаченою у статті кількістю голосів без виникнення при цьому суперечностей і проблем. Зокрема, у цій статті передбачено, що в такий спосіб приймаються рішення щодо строків розгляду законопроекту про Державний бюджет у першому читанні (ч. 2 ст. 152 Регламенту). Однак на практиці може бути внесено 2 або 3 пропозиції щодо строків такого розгляду, і якщо за одну з них буде подано, наприклад, 160 голосів, а за іншу - 240, то виявиться, що парламен­том відповідно до ч. 1 ст. 49 прийнято одразу 2 різних рішення з одного і того ж питання, внаслідок чого нормальний розгляд цього питання стає неможливим.

2. Частиною 2 встановлено виключний вид і спосіб голосування при прийнятті процедурного рішення парламенту - відкрите поіменне голосування. Інший спосіб голо­сування для ухвалення процедурних рішень парламенту не допускається.

Стаття 50. Рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, перед­бачених цим Регламентом

1. У разі необхідності Верховною Радою з додержанням обмежень, передбачених час­тинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразо­ве відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після вне­сення відповідної пропозиції.

2. Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передба­чених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове від­хилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України (254к/96-ВР) або закону.

3. З питань законодавчої процедури прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається лише щодо перенесення розгляду законопроектів, продовження чи скорочення строків вне­сення альтернативних законопроектів, пропозицій та поправок до законопроек­тів, скорочення строків надання законопроектів народним депутатам та строків розгляду законопроектів у комітетах (частина третя статті 96, частина друга статті 104, частина друга статті 111 цього Регламенту).

1. Верховна Рада України упродовж своєї діяльності стикається з різноманітними обставинами обговорення і прийняття рішень. Часом такі обставини змушують парла­ментаріїв оперативно реагувати на ті чи інші події при розгляді конкретних питань та ухваленні рішень. Далеко не завжди можна передбачити оптимальність процедури роз­гляду всіх питань. Задля того, щоб дати можливість парламенту ухвалювати рішення, спираючись на можливе відхилення від установлених у Регламенті процедур, Регламент передбачає, як виняток, застосування процедури одноразового відхилення - ad hoc (лат. - для цього випадку).

Регламент чітко не визначає, в яких саме випадках парламент може це зробити. Формула «у разі необхідності» означає, що сам парламент визначає таку ситуацію, коли найбільш оптимальним є рішення щодо одноразового відступу від прийнятих для таких ситуацій в Регламенті процедур.

Зазвичай, внесення відповідної пропозиції не супроводжується обговоренням, а рі­шення про одноразове відхилення приймається більшістю від конституційного складу парламенту. Це відрізняє правову природу рішень про одноразове відхилення від рішень з процедурних питань (ст. 49 Регламенту), що ухвалюються третиною, а не більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Відповідно, лише після прийняття рішення про одноразове відхилення парламент може прийняти рішення з порушеного питання по суті.

2. Прийняття рішень про ad hoc обмежується Регламентом у таких випадках:

1) Конституція чи закони України зумовлюють необхідність застосування процеду­ри, відмінної від тієї, яка пропонується ad hoc (ч. 2 цієї статті);

2) у сфері законодавчої процедури ad hoc допускається лише щодо перенесення роз­гляду законопроектів, продовження чи скорочення строків внесення альтерна­тивних законопроектів, пропозицій та поправок до законопроектів, скорочення строків надання законопроектів народним депутатам та строків розгляду законо­проектів у комітетах (ч. 3 цієї статті). На практиці це означає, що коли, наприклад, Законом України «Про Конституційний Суд України» встановлено процедуру об­рання парламентом суддів КСУ в режимі таємного голосування, то парламент не може своїм рішенням ad hoc змінити таку процедуру.

Обмеженість переліку випадків, в яких допускається прийняття рішень про одно­разове відхилення сприяє поєднанню стабільності і динамізму в діяльності парламенту, зокрема в ході обговорення питань порядку денного та прийняття відповідних рішень.

Разом із тим зазначимо, що ця стаття не містить вичерпного переліку відповідних випадків. Вони вказані в ч. 3 цієї статті лише щодо окремих питань законодавчої проце­дури (Розділ 4 Регламенту).