Регіоналістична держава
5.3.5.1. Природа регіоналістичної держави
Окрім традиційних форм державно-територіального устрою, якими є унітарна держава та федерація, є ще регіоналістичні держави (Іспанія, Італія).
Деякі вчені вважають цю форму перехідною між унітарною державою й федерацією або своєрідною формою федерації (так званої «кооперативної федерації»)*. Проте навряд чи державно-територіальний устрій, який функціює протягом сорока років (в Іспанії його було запроваджено Конституцією 1978 року), можна вважати перехідним. Ба більше, положення Конституції Королівства Іспанії категорично забороняють утворення федерації (стаття 145)**.В основі територіальної організації публічної влади регіоналіс- тичних держав лежить модель місцевої автономії, за якою терито-
Borzel Tanja A. From Competitive Regionalism to Cooperative Federalism: The Europeanization of the Spanish State of the Autonomies. The Journal of Federalism. Vol. 30. Issue 2, 1 January 2000. P. 17—42. Constitution of Spain, 1978. URL: http://www.congreso.es/portal/page/portal/Congreso/Congreso/ Hist_Normas/-Norm/const_espa_texto_ingles_0.pdf (Last accessed: 20.04.2021). ріальні одиниці держави мають значний ступінь самостійності, зокрема політичної.
Регіоналістична держава заснована на моделі місцевої автономії держави, у якій законодавча компетенція й повноваження у сфері виконавчої влади розділені між загальнонаціональним рівнем публічної влади та найбільшими територіальними одиницями (регіонами).
Від унітарної держави регіоналістична відрізняється тим, що в останній регіони не просто мають самостійність у сфері управлінської діяльності (виконавчої влади), але й беруть участь у здійсненні законодавчої влади. До того ж така участь полягає не лише в їхньому представництві у верхній палаті загальнонаціонального парламенту, але й у самостійному законотворенні в межах своєї території.
На відміну від федерації, регіоналістична держава не має окремої ідентичності і, як наслідок, — конституцій та громадянства регіонів, власних судових органів (як це властиво деяким федераціям).
Як й унітарні держави, регіоналістичні засновані на принципі неподільності державного суверенітету.Цікавим прикладом розв'язання питання про ідентичність автономного утворення є рішення Конституційного суду Іспанії. 2006 року законодавчий орган Каталонії (регіон Іспанії) прийняв Статут автономії, який схвалений парламентом Іспанії, а згодом затверджений на референдумі каталонськими виборцями. Майже відразу Статут було оскаржено до Конституційного суду, який за результатом розгляду справи вказав, що покликання в преамбулі Статуту на Каталонію «як націю» й на «національну реальність» Каталонії не мають юридичної сили*. З огляду на це, Конституційний суд визнав неконституційними положення закону щодо пріоритетного становища каталонської мови над іспанською, надання повноважень каталонському парламенту у сфері судової влади й правосуддя тощо.
Варто зауважити, що притаманна регіоналістичній державі форма державно-територіального устрою не є поширеною, а в перелічених країнах вона склалася історично під впливом низки чинників. Відтак екстраполяція цієї ідеї на українську дійсність видається недоречною. Ба більше, слід наголосити на небезпечності такої ідеї, адже на етапі становлення незалежної держави, а також зовнішніх загроз територіальній цілісності України, процес її регіоналізації може спричинити втрату державності загалом.
Statute of authonomy of Catalonia, 2006, Generalitat de Catalunya. URL: http://web.gencat.cat/en/- generalitat/estatut/estatut2006/preambul/ (Last accessed: 20.04.2021).
5.З.5.2. Організація державної влади в регіоналістичних державах
Організація державної влади в регіоналістичних державах нагадує побудову влади у федераціях. Регіони, що мають статус місцевих автономій, ділять із загальнонаціональним рівнем влади законодавчу й управлінську компетенцію.
Так, відповідно до Конституції Іспанії, усі територіальні одиниці (муніципалітети, провінції та автономні спільноти) мають автономію*. Окрім цього, найбільшим територіальним одиницям — автономним спільнотам — передають також окремі законодавчі повноваження.
Конституція містить чіткий розподіл компетенції між державою й автономними спільнотами, у ній визначено питання: 1) щодо яких тільки держава може ухвалювати законодавчі й управлінські рішення; 2) щодо яких автономні території можуть ухвалювати як рішення локального рівня, так і законодавчі норми за умов дотримання принципів, основ і директив, визначених конституційним законом. Крім того, передбачено також передання й делегування повноважень держави автономним спільнотам через ухвалення відповідного органічного закону**.
В Італійській Республіці комуни (громади), провінції, столичні міста й області, які є територіальними одиницями, що утворюють державно-територіальний устрій Італії, є «автономними утвореннями з власним статусом, повноваженнями й функціями». У Конституції Італії визначено, що законодавча влада належить державі й областям, означуючи одночасно сфери їхньої виняткової, а також конкуруючої компетенції***.
Оскільки в регіоналістичних державах, подібно до федерацій, відбувається розподіл компетенції, зокрема законодавчої, виникає питання про їх симетричність. Щоправда, тут воно переважно стосується розподілу повноважень, адже участь регіонів в ухваленні рішень центральною владою досить обмежена. Представництво регіонів у верхніх палатах загальнонаціональних законодавчих органів є асиметричним, оскільки кількість сенаторів від регіонів різниться й залежить від кількості населення.
Загалом в Іспанії' є 17 автономних територій” (5 областей” та 12 регіонів), що охоплюють 50 провінцій” і понад вісім тисяч муніципалітетів, а також два міста (Мелілья Сеута), що розташовані в Африці. Constitution of Spain, 1978. URL: http://www.congreso.es/portal/page/portal/Congreso/Congreso/ Hist_Normas-/Norm/const_espa_texto_ingles_0.pdf (Last accessed: 20.04.2021).
Constitution of the Italian Republic, 1947. URL: https://www.senato.it/documenti/repository/istituzione/ costituzione_-inglese.pdf (Last accessed: 20.04.2021).
5.4.