Принципи конституційного права та юридична наука

Становлення й розвиток принципів конституційного права, як і са­мого конституційного права, нерозривно пов'язані зі становленням та розвитком конституційно-правової думки. У них втілені найважливіші надбання конституціоналізму, сформульовані видатними мислителя­ми минулого, як-от: повага людської гідності, невідчужуваних прав лю­дини, демократичного правління, розподіл влади, верховенство права тощо.

Як явище складне за своєю структурою і багатовимірне, право справді є невичерпним для пізнання, тим паче наукового. Проте точ­ність, суворість нормативних формулювань, чого досягають на підста­ві пізнавального матеріалу, добутого, зокрема, у результаті наукових досліджень, у праві мають узгоджувати з його ціннісними ідеалами, про що йшлося в попередньому розділі. Інакше кажучи, істинні знан­ня, зокрема виявлення закономірностей суспільного розвитку, для права як багатовимірного явища важливі не само собою. Вони на­бувають значення, тільки будучи пропущеними крізь призму таких цінностей як справедливість, індивідуальна свобода, рівність, які ви­являють дух права, є його іманентними сутнісними властивостями. В основі цих глибинних духовних цінностей права лежить ідея людської гідності, визначальними для втілення, забезпечення й захисту якої є невідчужувані права людини. Саме вони є першоджерелами права та його принципів.

Викладені теоретичні міркування дають підстави зробити важливі висновки щодо теми цього розділу підручника.

По-перше, принципи конституційного права не слід зводити до форми «наукової раціональності», тобто виразу пізнаних об'єктивних закономірностей суспільного розвиту та трансформації їх мовою від­повідних нормативних текстів. Наукова раціональність продуктивна там, де аналізують факти, вивчають матеріальні або близькі до них не­матеріальні об'єкти реальності. Проте вона майже безсила тоді, коли йдеться про осягнення цінностей, принципів і норм, зокрема принци­пів конституційного права.

По-друге, принципи конституційного права, якщо їх безпосеред­ньо не закріплено в конституції чи інших нормативних конституцій­них актах, не є результатом «виведення» їх із текстів цих актів за до­помогою індуктивно-логічних операцій. Вони є наслідком синтезу як логічного аналізу відповідних нормативних текстів, так і ціннісного ставлення творців принципів до навколишнього соціального середо­вища, визначальне місце в якому належить невідчужуваним правам та свободам людини.

По-третє, становлення й формулювання принципів конституційно­го права, як і принципів права загалом, відбувається «знизу» в межах єдиного, цілісного процесу становлення та розвитку конституційного права (конституційної теорії і практики), а не узагальнення державою (у особі відповідних державних органів) уже наявних (які функціюють) правових норм і закріплення таких узагальнених норм — принципів у текстах конституції та інших нормативних актів.

По-четверте, суттєве, а часто й вирішальне значення в знаходжен­ні (відкритті) й формулюванні принципів конституційного права нале­жить судовій практиці, зокрема практиці конституційних судів. Пере­конливим підтвердженням цього може бути становлення принципу пропорційності — одного з провідних елементів верховенства права. Попри те, що самі ідеї, що лежать в основі принципу пропорційності, своїм корінням сягають давніх історичних епох, і які використовували в юридичній, зокрема судовій практиці судів різних юрисдикцій, пер­шість в узагальненні цих ідей та формулювання принципу пропорцій­ності здебільшого пов'язують з рішеннями Федерального конституцій­ного суду Німеччини. Орієнтуючись не тільки на Основний закон ФРН (оскільки в ньому цей принцип не сформульовано), а й на низку інших джерел — Кодекс публічного права XVII століття, Доктрину правової держави та природу основних прав людини, ФКС Німеччини не тільки сформулював цей принцип, а й надав йому статус неписаного консти­туційного принципу. Згодом цей принцип поширився на більшість європейських країн, адже його закріпили фундаментальні міжнародні й регіональні європейські акти, а також широко використовують Єв­ропейський суд з прав людини, Суд Європейського Союзу й інші суди.

Пряме закріплення він отримав також у низці конституцій європей­ських (а інколи й неєвропейських) держав.

Конституція України спеціально не фіксує цей принцип (хоч про­позиції про доцільність його конституціоналізації в юридичній літера­турі лунали). Проте це не перешкоджає вітчизняній судовій практиці дедалі ширше його використовувати.

По-п'яте, не всі засадничі ідеї, сформульовані судовою практи­кою, офіційно (прямо або опосередковано) визнає держава на рівні конституції чи інших нормативних актів, як, наприклад, принцип про­порційності. Деякі з них, як свідчить історичний досвід, залишаються надбанням судової практики, не трансформуючись у відповідні нор­мативні тексти, досить тривалий час, а окремі взагалі не отримують нормативно-текстової фіксації. Вони лишаються у формі судових по­зицій, правоположень тощо, лише поступово набуваючи характеру принципу. Тестом (критерієм, мірилом) перетворення таких позицій, правоположень, ідей у принципи права є не так їхнє пряме чи опосе­редковане закріплення в текстах законів чи інших нормативних актів, як сприйняття правозастосовною, передусім судовою практикою. Ві­домий французький теоретик права Жан-Луї Бержель з цього приводу слушно зауважує, що «принципи права можуть виражати, а можуть і не виражати в текстах, але (обов'язково) застосовують у судовій практиці, і вони мають досить загальний зміст»*. Те ж саме можна сказати про принципи конституційного права.

Отже, не кожна, навіть належно обґрунтована судом під час розгля­ду конкретної справи, позиція стає принципом права. Зокрема, навряд чи є підстави розглядати як принцип сформульоване Конституційним Судом України в рішенні від 28 лютого 1998 року в справі щодо від­повідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про вибори народних депутатів України» положення, згідно з яким визна­чення виборчого бар'єру (порогу) «є питанням політичної доцільнос­ті», яке належить до компетенції не судових, а політичних органів (у цьому разі Верховної Ради України)*, як це інколи має місце у вітчизня­ній літературі з конституційного права.

Прихильники ототожнення вказаного положення КСУ з принципом зважають на те, що під час розгляду названої справи Конституційний Суд нібито застосував сформульовану свого часу Верховним судом США доктрину так званого «політичного питання» (political question), згідно з якою суди не повинні розглядати справи політичного змісту. Попри те, що загальні суди зарубіжних країн неодноразово зверта­лися до цієї доктрини, відмовляючи на цій підставі в розгляді певних справ очевидно політичного змісту, конституційні суди її майже не ви­користовують. Таке надзвичайно обережне ставлення судів конститу­ційної юрисдикції до використання названої доктрини зумовлено тим, що для конституційних судів, як слушно зазначала колишній голова Фе­дерального конституційного суду Німеччини Ю. Лімбах, майже кожне розглянуте ним питання є політичним**. Тому покликання на вказану доктрину можна оцінювати як ухиляння конституційного суду від вико­нання своїх повноважень.***

Утім, річ не тільки в цьому. Як випливає зі змісту названої справи, у ній йшлося не так про застосування доктрини політичного питання, як уже згадуваного принципу пропорційності — відповідності йому чинного тоді в Україні 4% виборчого бар'єра (за змішаної виборчої системи). Цей бар'єр давав змогу збалансувати приватний інтерес ви­борців — мати своїх представників у парламенті з публічним інтере­сом — обмеженням засилля в парламенті дрібних партій, які мають невелику підтримку виборців; це полегшує діалог між представлени­ми в ньому політичними силами та пошук компромісів між ними, що також позитивно позначається на стабільності коаліції та уряду. Хоч принципом пропорційності в названому рішенні КСУ не оперував, у його позиції щодо визначення виборчого бар'єра в розглянутій судом ситуації та чинних тоді 4% межах є «питанням політичної доцільності», загалом сумніватися не слід.

Проте це зовсім не означає, що визначення будь-якого виборчо­го бар'єра є «питанням політичної доцільності», тобто «політичним питанням», до якого суд не має відношення. Як свідчить зарубіжний досвід, надмірно завищений виборчий бар'єр (на 7, 8, а інколи навіть на 10%) порушує принцип пропорційності, оскільки позбавляє значну частину виборців (відповідно до зарубіжного досвіду, часом до 30% виборців) свого представництва в законодавчому органі, чим порушу­ють конституційні виборчі права громадян. За таких умов питання ви­борчого бар'єра вже не є питанням політичної доцільності, а набуває юридичного змісту.

Отож, проблема юридичної природи принципів конституційного права доволі складна. їх не слід зводити до текстуального чи змістов­ного закріплення в конституціях, законах й інших нормативних актах, а нерідко формулюють у судових рішеннях, які також «прив'язані» до конкретного буття людей.

2.2.