Правовий аспект механізму дії конституції та реалізація її норм

Правова природа конституції як спеціального нормативно-право­вого акта передбачає низку додаткових вимог й особливостей реалі­зації її норм. З огляду на це, застосування поширеного у вітчизняному правознавстві підходу до реалізації правових норм потребує коригу­вання з урахуванням специфіки конституційних правовідносин, мети й завдань конституційного регулювання, а також означеного в попе­редньому підрозділі комплексного розуміння механізму дії конститу­ції.

Для визначення елементів правового механізму дії конституції — форм її реалізації, слід зважати на такі основні ознаки конституції:

• конституція є актом установчої влади, що в демократичному су­спільстві означає вираження волі народу щодо регулювання сус­пільного життя та діяльності держави;

• права людини, що визнані й закріплені в конституції, спираються на її правовий інструментарій для їхнього належного вираження, закріплення та захисту;

• спеціальна мета й призначення конституції в демократичному суспільстві зумовлюють її дію як основного інструменту обме­ження дій держави та активності публічної влади у відносинах з людиною;

• конституція має найвищу юридичну силу, є ядром національної правової системи, отже, безпосередньо впливає на її формуван­ня та розвиток;

• спеціальний механізм гарантій дієвості конституції та її стабіль­ності.

Усі перелічені ознаки дають підстави виокремити такі основні фор­ми правового аспекту механізму дії конституції, як-от: конституціона- лізація, законодавча конкретизація, юридичне тлумачення й безпосе­редня реалізація норм.

6.1.2.1. Конституціоналізація

Конституціоналізація — це досить складний процес конституцій­ного регулювання суспільних відносин. У теорії конституційного пра­ва поняття конституціоналізація використовують зазвичай тільки для характеристики початку регулювання конституцією тих чи інших пра­вовідносин, тобто для етапу формулювання її тексту — норм, які ви­значатимуть статус, структуру, функції та значення певних конституцій­них інститутів. Проте процес конституціоналізації набагато ширший і глибший. Слід підтримати позицію Мартіна Лафліна (Martin Loughlin), який вважає, що це поняття слід застосовувати не тільки до процесу формування й ухвалення конституційного тексту, але й до процесу реалізації конституції та подальшого розвитку її норм. Науковець за­значає: «Конституціоналізація передбачає намір підпорядкувати всі дії влади у визначеному полі структурам, процесам, принципам та цінно­стям конституції»*.

Так, конституціоналізація як одна з форм реалізації конституції передбачає специфічний правовий вплив на суспільні відносини, де важливим є сам факт додавання до тексту конституції певної норми (інституту, процедури, принципу чи механізму), що надалі розвиваєть­ся в процесі динамічного застосування в системі конституційного регу­лювання загалом. Найвиразніше це виявляється в системі загального

Martin Loughlin. What is Constitutionalisation? Dobner, Petra, and Martin Loughlin. The Twilight of Constitutionalism? Oxford: OUP Oxford, 2014. URL: https://oxford.universitypressscholarship.com/ view/10.1093/-acprof:oso/9780199585007.001.0001/acprof-9780199585007-chapter-3 (Last accessed: 20.04.2021). права, проте й у системі континентального права процес конституціо­налізації формуванням тексту конституції не завершується. Прикладом такого підходу до конституціоналізації є становлення принципу пропо­рційності, про що вже йшлося в розділі другому цього підручника.

Процес конституціоналізації також має свої особливості в різних сферах конституційного регулювання.

Конституціоналізація публічної влади — це процес формування, структурування й розвитку держави та її органів, визначення їхньої сис­теми, функцій, принципів діяльності та взаємодії. Ця правова форма реалізації конституції безпосередньо корелює з іншими, загальнішими аспектами механізму дії конституції, про які йшлося в попередньому підрозділі цього розділу підручника. Проте, на відміну, наприклад від соціально-демографічного й адміністративно-управлінського аспектів, тут ідеться тільки про конституційно-правові (юридичні) особливості закріплення в основному законі потреб конкретного суспільства щодо організації публічної влади.

Щодо функціювання держави й публічної влади, то конституціона­лізація — це закріплення на конституційному рівні ознак й елементів теоретичного концепту суверенітету, форм народовладдя, елементів принципу поділу влади та інших аспектів системи стримувань і про­тиваг, правового статусу особи (модель функціювання громадянства, статусу іноземців тощо), значення політичних партій, підстав і форм ре­алізації права народу на опір, наприклад у формі мирних зібрань тощо.

Young, Alison L. The Human Rights Act 1998, Horizontality and the Constitutionalisation of Private Law. Current Problems in the Protection of Human Rights: Perspectives from Germany and the UK.

Gert Bruggemeier Constitutionalisation of private law — the German perspective. Barkhuysen, T, and Siewert Lindenbergh. Constitutionalisation of Private Law. Leiden: Nijhoff, 2006. P. 62.

6.І.2.2. Законодавча конкретизація

Законодавча конкретизація конституційних правовідносин є окре­мою правовою формою реалізації конституції та вкрай важливою з ог­ляду на її (конституції) значення та функції.

Текст конституції зазвичай доволі лаконічний і в якому визначено лише засади регулювання відповідних суспільних відносин. Він не передбачає і не може передбачати всеохопного регулювання всіх ас­пектів конституційних правовідносин. Так чи інакше значну частину питань конституція сама передає на рівень регулювання спеціальним законом. Закони за своєю природою конкретизують, деталізують, на­віть, ґрунтуючись на відповідних конституційних приписах, доповню­ють конституційне регулювання*. У теорії конституційного права такі доповнювальні закони прийнято називати органічними.

Наявність, порядок ухвалення і застосування інституту органічних законів зазвичай передбачено в самому тексті конституції. Так, Консти­туція Французької Республіки в статті 46 наділяє органічні закони (Іоіз огдапіциез) спеціальним правовим статусом. Такі закони, наприклад, можуть бути оприлюднені лише після того, як Конституційна Рада пе­регляне їх щодо відповідності Конституції. Інститут органічних законів є в Іспанії, Естонії й низці інших країн. Органічні закони регулюють най­важливіші інституційні питання функціювання держави й суспільства. Перелік таких питань визначає сама конституція.

Не менш важливим є й делегування конституцією регулювання певних питань на рівень звичайних законів. Такий підхід застосовано майже в усіх кодифікованих конституціях. Так, наприклад, Конституція Республіки Польща гарантує право на мирне зібрання, визначивши конституційні засади його реалізації, та передбачає, що порядок обме­ження такого права може регулювати окремий закон.

Можливість ухвалення парламентом окремих законів для виконан­ня положень конституції (як через ухвалення органічних, так і звичай­них законів) передбачає певну його свободу розсуду. Адже законо­давчий орган, ухвалюючи той чи інший закон, має на власний розсуд, урахувавши сутність, мету й завдання конституційної норми (принципу, інституту, процедури чи механізму) передбачити найоптимальніший механізм її реалізації в тексті законів та майбутньому нормозастосу- ванні. Це досить делікатний процес, адже помилка під час формулю-

Bell, John. French Constitutional Law. Oxford: University Press, 2001. P. 113. вання положень закону може безпосередньо вплинути на якість реалі­зації конституційних норм.

М. Савчин щодо цього аспекту реалізації конституції зазначає, що «...конституція доручає законодавцю визначати модель правового ре­гулювання процедур реалізації основних прав, тому закон повинен забезпечити необхідну гнучкість регулювання.»*. З такою позицією слід погодитися, особливо, якщо йдеться про реалізацію фундамен­тальних прав людини. До того ж слід ураховувати, що парламент та­кож має певні межі імплементації конституційних норм. «Законодавча дискреція» парламенту повинна бути обмежена. Про критерії такого обмеження вже йшлося в підрозділі 1.4 цього підручника. Такі межі повинні застосовувати як до змісту парламентських актів (законів), так і до рішень парламенту щодо делегування нормативного підзаконного регулювання іншим суб'єктам, наприклад уряду.

Реалізація конституції через ухвалення законів, очевидно, є най- змістовнішою формою правового аспекту механізму дії основного за­кону. Водночас, досліджень цієї форми, на жаль, не так багато, осо­бливо в Україні.

Це зумовлено тим, що функціювання парламенту в українських по- літико-правових реаліях сприймають більше як самостійну, незалежну діяльність, яка лише формально (зазвичай процедурно) узалежнена від Конституції України. Такий підхід видається хибним, оскільки Ос­новний закон України не тільки уповноважує Верховну Раду України ухвалювати закони щодо певних сфер правового регулювання (стаття 92 Конституції України), але й встановлює низку вимог до такого регу­лювання.

Окремо слід звернути увагу на важливість урахування парламен­том принципів права, як тих, що текстуально закріплені в Основному законі України, так і тих, що «виводяться» з його (конституційного) тексту через тлумачення й розроблені в теорії конституційного права. Наприклад, Конституція України не містить безпосередньо принципу

Савчин М. В. Конституційне право України: підручник / відп. ред. проф., д-р юрид. наук М. О. Баймуратов. К.: Правова єдність, 2009. С. 156. періодичності виборів, хоч досить чітко визначає строки повноважень глави держави, парламенту й органів місцевого самоврядування. Юрій Ключковський доречно зауважує, що порушення зазначеного прин­ципу може бути через «несвоєчасне призначення виборів, яке про­довжує строк повноважень чинного органу чи посадової особи...»’. Зазначену позицію можна продовжити й поширити на неможливість парламенту через ухвалення спеціальних законів продовжувати пов­новаження представницьких органів і в інший неконституційний спо­сіб. Таку позицію обстоює й Федеральний конституційний суд Німеччи­ни в уже згаданій вище справі про Південно-Західні землі (BVerfGE 1, 14 — Sudweststaat)’’.

Інший важливий аспект — законодавче регулювання як форму ре­алізації конституції не слід зводити лише до вимог якості ухваленого закону. Важливо наголосити на обов'язку парламенту в окремих ви­падках ухвалювати закон для виконання конституційних положень. Та­кий обов'язок випливає з тексту самої конституції. Адже, наприклад, якщо в Конституції України передбачено, що право приватної власності набувають у порядку, визначеному законом (частина 2 статті 41), то не- ухвалення парламентом закону, що регулював би ці питання, спричи­нить нівелювання гарантованого конституційного змісту та обсягу пра­ва власності. На жаль, чимало питань, щодо яких у Конституції України передбачено спеціальне регулювання, законом досі не врегульовано.

Складнішою є ситуація, коли в законодавстві є прогалина в регулю­ванні тих чи інших питань або колізія, що унеможливлює (або суттєво ускладнює) реалізацію конституційних положень. Так, у разі визнання неконституційним (таким, що суперечить Конституції України) цілого закону чи окремих положень певного закону, відповідну прогалину по­винен негайно заповнити парламент через належне законодавче ре­гулювання. Бездіяльність парламенту в такому разі може спричинити неповне чи некоретне застосування положень Основного закону або й взагалі нівелювання змісту й сутності цілих конституційних інститутів, як це відбулося з регулюванням проведення референдумів в Україні після визнання Конституційним Судом України неконституційним Зако­ну України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми»’’’.

Ключковський Ю. Б. Принципи виборчого права: доктринальне розуміння, стан та перспективи законодавчої реалізації в Україні: монографія. Київ: ВАІТЕ, 2018. С. 513.

Das Bundesverfassungsgericht BVerfGE 1, 14 — Sudweststaat. URL: https://www.servat.unibe.ch/dfr-/ bv001014.html (дата звернення: 23.04.2021).

Рішення Конституційного Суду України № 4-р/2018 від 26 квітня 2018 року в справі за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)

Отже, законодавча конкретизація як правова форма реалізації кон­ституції є однією з інституційних гарантій дії конституції. Вимоги до якості законодавчого регулювання слід чітко визначити в самій консти­туції та відповідно до принципів права.

6.1.2.3. Юридичне тлумачення

Юридичне тлумачення як форма реалізації конституції має на меті з'ясування змісту конституційної норми й механізму її застосування в конкретних правовідносинах. Докладніше про особливості юри­дичного тлумачення конституції йтиметься в наступних підрозділах цього підручника.

Тут варто наголосити на значенні юридичного тлумачення в системі механізмів дії конституції. Саме тлумачення дає змогу реалізувати кон­ституцію сповна, адже буквальне сприйняття тексту основного закону дуже часто може викривити сутність того чи іншого права, процедури, механізму чи статусу інституції. Значення тлумачення, незалежно від його виду й суб'єкта здійснення, полягає в сприянні системному засто­суванню норм конституції в їхньому нерозривному зв'язку із конститу­ційними принципами та цінностями.

Це суттєва особливість тлумачення саме конституційного матеріалу. Адже означені вище «неюридичні» аспекти механізму дії та правові форми реалізації конституції потребують такого комплексного інстру­менту, який дав би змогу з'ясувати не тільки зміст конкретної норми, мети її в основному законі, але й ціннісне наповнення в конкретних обставинах застосування. З огляду на це, юридичне тлумачення кон­ституції має низку додаткових завдань і функцій, про які докладніше йтиметься далі.

6.1.2.4. Безпосередня реалізація норм конституції

Безпосередня реалізація норм — це найширша за обсягом і наймісткіша правова форма реалізації конституції, що передбачає за­стосування конституційних норм до конкретних відносин. Ця форма є класичною, вона ґрунтовно піддана аналізу в наукових досліджен­нях, що цілком об'єктивно й обґрунтовано, оскільки йдеться про ме­ханізм безпосереднього впливу конституції та її окремих положень на правовідносини.

Закону України «Про всеукраїнський референдум».

Водночас досить поширеним є підхід, відповідно до якого реалі­зацію норм конституції зводять до нормозастосування й визначають її як процес державно-владної діяльності* уповноважених суб'єктів, що виражається в ухваленні індивідуального правового акта**. Також ознаки нормозастосування, його етапи й результати зводяться до ре­алізації публічної (насамперед державної) влади в суспільстві, напри­клад через нормозастосування у формі притягнення до юридичної відповідальності.

Такий підхід видається надто вузьким, що зумовлено формально позитивістським сприйняттям права. Адже застосування правових норм, наприклад, у приватноправових відносинах (цивільних, госпо­дарських тощо), далеко не завжди відбувається через суб'єкта держав­но-владних повноважень.

Особливо важливо це для конституційно-правових відносин, де державно-владна концепція застосування норм не може бути засто­сована до процесу реалізації прав людини, засад народовладдя, форм діяльності політичних партій, інших громадських об'єднань тощо. Саме зведення процесу нормозастосування лише до державно-владної ді­яльності суттєво звужує сферу регулювання конституційного права й насправді перетворює його на державне право. Тоді як нині коректним буде сприйняття ширшого розуміння конституційного права, про що вже йшлося в попередніх підрозділах цього підручника.

З огляду на це, процес безпосередньої реалізації норм в консти­туційному праві слід сприймати як комплексний процес реалізації конституції та правову форму її регулятивного впливу на конкретні правовідносини. Звісно, що значення держави й органів публічної влади всеодно буде суттєвою. За такого підходу правовий аспект ме­ханізму дії конституції не зводиться тільки до державного впливу, а передбачає ширший спектр регулювання суспільного життя конститу­ційними нормами.

Щодо реалізацій власне конституційних норм, то відповідно до усталених у загальній теорії права підходів основними способами їх­ньої реалізації є дотримання, виконання та використання***. Перелі-

Донченко О. І. Особливості правозастосування як форми реалізації норм права. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету: Сер. Юриспруденція. 2014. № 11. Т. 1. С. 40.

Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоретична характеристика: моно­графія. Харків: «Друкарня “МАДРИД”», 2012. С. 86, 92, 97.

Загальна теорія права: підручник / за заг. ред. М. І. Козюбри. К.: ВАІТЕ, 2015. С. 235—236. чені способи реалізації норм права виокремлюють залежно від змісту дій, необхідних для їхньої реалізації.

Дотримання — це спосіб реалізації, який передбачає здійснення суб'єктом правовідносин дій у межах, визначених конституційною нормою. Тобто йдеться про забезпечення виконання зобов'язуваль- них норм, насамперед у формі утримання від учинення певних дій, до­тримання процедур і врахування певних процесів.

Виконання як спосіб реалізації конституційної норми передбачає вимогу до суб'єкта щодо вчинення активних дій для досягнення певної регулятивної мети.

Використання конституційної норми — це реалізація закріпленого чи наданого конституцією уповноваження щодо здійснення певних дій або утримання від їхнього вчинення.

Зазначені способи реалізації правових норм у конституційному праві мають ті ж властивості, що й норм права загалом. До того ж тут варто акцентувати увагу тільки на особливостях, притаманних консти­туційному праву.

По-перше, у конституційному праві чіткіше виражені різні види пра­вових норм, реалізуючи які, слід ураховувати їхні особливості й спеці­альні процедури. Так, окрім звичайних норм права, які регулюють пра­ва й свободи людини (їхній зміст, спосіб реалізації, межі й процедури захисту) та правовий статус органів публічної влади (порядок форму­вання, повноваження і процедури діяльності) в конституціях досить часто використовують норми-принципи.

Мета таких норм полягає у визначенні вектора правового регулю­вання певних відносин, а також орієнтира майбутнього нормозастосу- вання. Реалізація норм-принципів, хоч і наближена за своєю природою до такого способу реалізації норм як дотримання, проте, очевидно, вони мають значно ширший контекст і в окремих випадках їх можна реалізовувати й через виконання та використання. Саме норми-прин­ципи діють насамперед під час реалізації конституції через юридичне тлумачення, допомагаючи з'ясувати дух певної норми та його спів­відношення з текстом (буквою). Проте вони повинні безпосередньо впливати й на суб'єкта реалізації норм, стимулюючи його правомірну та легітимну поведінку в межах, визначених конституцією як цілісним документом (з урахуванням принципів і цінностей).

По-друге, оскільки конституція займає найвище місце в системі джерел права, реалізація її норм передбачає багатоступеневий (бага­торівневий) механізм. Сама реалізація конституційної норми зазвичай процедурно обумовлена й досить часто потребує додаткових юридич­них інструментів, які можуть деталізувати як у тексті самої конституції, так і на рівні спеціальних законів.

Норми конституції деталізують у різних спеціальних законах (інко­ли таких законів для реалізації норми конституції може бути доволі багато, одночасно вони можуть належати до різних галузей законо­давства). Попри це, вичерпного регулювання конституційних відно­син навіть у законах досягнути вкрай важко, та й не завжди потрібно. Винятком тут повинні бути, як доречно зауважує М. Козюбра, норми, що визначають повноваження органів державної влади й спосіб їхньої реалізації*, які повинні бути якомога чіткіше й докладніше визначені. Окремі автори щодо цього аспекту розділяють особливості реалізації конституційних норм матеріального й процесуального права**. Про­те тут слід закцентувати на процедурній зумовленості реалізації всіх конституційних норм, щоправда, для деяких з них такі процедури мо­жуть бути простішими.

По-третє, під час застосування конституційних норм, що регулюють реалізацію прав людини, слід ураховувати особливу правову природу й межі такого регулювання. Нині вже усталеною в конституційному праві є позиція щодо невичерпності прав людини, визначених у кон­ституції. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини та його відображення в конституції, очевидно, обмежує регулятивний вплив держави на зміст прав людини.

Відповідно, процедури реалізації конституційних норм, що регулю­ють зміст й обсяг прав людини, а також порядок їхнього застосування повинні враховувати цю особливість. Так, реалізація положень, що сто­суються першого покоління прав людини, очевидно, передбачатиме низку негативних зобов'язань для суб'єктів владних повноважень щодо невтручання в реалізацію таких прав, а також неприпустимість надмір­ного їхнього (прав) обмеження. З такого погляду, механізми реалізації щодо негативних прав матимуть певні особливості, якщо порівняти, наприклад, із реалізацією позитивних прав, які передбачають пози­тивні зобов'язання держави (наприклад, право на соціальний захист).

Конституційне право України / за ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. К.: Український центр правничих студії, 1999. С. 56.

Афанасьева М. В., Бальцій Ю. Ю., Батан Ю. Д. та ін. Конституційне право України: прагматичний курс: навч. посіб. / за заг. ред. М. В. Афанасьєвої, А. А. Єзерова; тех. ред. Ю. Д. Батан. Одеса: Юридична література, 2017. С. 59.

Перелічені особливості безпосередньої реалізації конституційних норм визначають не тільки специфіку їхнього застосування в конкрет­них правовідносинах, а й місце цієї правової форми реалізації консти­туції серед інших елементів механізму її дії.

Пряма дія конституційних норм

Однією з основних ознак сучасної конституції є пряма дія її норм і змога безпосередньо впливати на конкретні правовідносини. Йдеть­ся насамперед про реалізацію конституції як цілісного документа й незумовленість її дії іншими актами чи діями публічної (насамперед державної) влади. Пряма дія конституції — це суттєвий елемент забез­печення її найвищої юридичної сили в національній правовій системі. Саме позиціювання конституції як найвищого основоположного закону є однією з її функційних характеристик*, і відповідно потребує не тіль­ки формальної вищості, а й фактичної, реально-практичної — тобто за­стосування норм конституції безпосередньо без урахування положень законів й інших нормативних актів, які повинні їй підпорядковуватися.

Безпосереднє застосування конституційних положень вищими ор­ганами державної влади зазвичай не піддають сумніву. Так, дії глави держави, парламенту чи уряду справді можуть і повинні керуватися положеннями основного закону, щонайменше в частині визначення їхніх повноважень і процедури їхньої реалізації. Проте пряма дія інших положень конституції досить часто зумовлена потребою в ухваленні додаткового законодавства для імплементації конституційних поло­жень. Найчастіше таку позицію автори висловлюють щодо реалізації прав людини, що закріплено в основному законі. Мотивують це тим, що начебто реалізація майже будь-якого права людини потребує ак­тивних дій держави, відповідно, покликання безпосередньо на кон­ституцію може не забезпечити ефективності відповідного регулю­вання. Очевидно, що такий підхід не відображає сучасних тенденцій розвитку конституційного права й підходів до розуміння механізмів дії конституції.

Щоб уникнути відповідних дискусій, в окремих країнах принцип прямої дії норм закріплено безпосередньо в тексті конституції. Так, Конституція Республіки Болгарія передбачає, що її положення мають пряме застосування (частина 2 статті 5). У статті 1 Основного закону ФРН визначено, що закріплені ним основні права є безпосередньо діючим

Dieter Grimm Types of Constitutions. The Oxford Handbook of Comparative Constitutional Law. Eds.

Rosenfeld, Michel, and Andras Sajo: Oxford University Press. November 21. 2012. P. 104. правом. Це положення стосується як законодавчої, так і виконавчої та судової гілок влади. Конституція Республіки Польща передбачає, що її положення повинні застосовувати безпосередньо, крім випадків, що визначено в самій Конституції (частина 2 статті 8). До того ж потреба в такому конституційному регулюванні випливає з проблемної практики прямого застосування конституційних норм у XIX та XX століттях. У від­носно молодій Конституції України цю тенденцію відображено також, і пряму дію норм конституції передбачено в статті 8 Основного закону.

З теоретичного погляду під поняттям «пряма дія» норм конституції слід розуміти не так вимогу відсутності додаткового регулювання зако­ном, як вимогу до якості та змісту такого регулювання. Тобто деталізу­вання положень конституції на рівні закону через створення механізмів і процедур імплементації конституційної норми не може заперечува­ти безпосередню дію такої норми. Наприклад, Рішення Конституцій­ного суду Литви, який у справі щодо повноважень органів місцевого самоврядування зазначив, що «.дискреція законодавця ухвалювати закони обмежена самою Конституцією. законодавчий орган повинен прислухатися до норм та принципів Конституції. законодавчий орган не має права встановлювати таке правове регулювання, що обмежить або скасує можливість застосування Конституції безпосередньо».

Це досить важливий аспект, оскільки пряма дія є важливим інстру­ментом забезпечення конституційності правовідносин. Тобто у разі наявності неякісного законодавчого регулювання правовідносин (не­конституційного закону чи його окремих положень) або в ситуації ко­лізії законодавства конституційні норми, застосовані безпосередньо, покликані забезпечити правопорядок і правомірну поведінку суб'єктів. Отже, пряма дія також означає неможливість застосування положення закону, яке суперечить положенням конституції.

Такого підходу дотримується й Конституційний Суд України: «Пря­ма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України». Таку позицію суд висловив у справі про реалізацію права на мирні зібрання (у части­ні мирних релігійних зібрань).

Це показовий приклад демонстрування особливостей прямої дії конституційних норм. Адже Конституція України, гарантувавши грома­дянам право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, визначила одну основну вимогу реалізації цьо­го права — про проведення таких мирних зібрань слід завчасно по­відомляти органи виконавчої влади чи органи місцевого самовряду­вання. До того ж спеціального закону, який би додатково регулював порядок реалізації цього права й відповідну процедуру сповіщення органів влади досі в Україні парламент не ухвалив, що досить критич­но оцінила Європейська комісія «За демократію через право» (Вене­ційська комісія)*. Є небезпідставні думки, що такий закон узагалі непотрібен, що підтверджує практика окремих держав. За таких умов реалізацію права на мирні зібрання не слід унеможливлювати через відсутність спеціального законодавчого регулювання. Відповідно, гро­мадяни повинні мати змогу реалізувати своє право безпосередньо на підставі положень Конституції України.

Дещо складніша ситуація з безпосередньою дією конституційних норм у процесі їхнього застосування органами публічної влади в Украї­ні. Адже практика державного управління радянських часів «виховува­ла» прихильніше ставлення до інструкцій та положень, аніж до норм законів чи навіть конституції. З іншого боку, надмірна зарегульованість адміністративних процедур досить часто «відводить у тінь» положення Конституції України, якщо порівнювати з підзаконними актами, а в осо­бливо складних випадках — і з так званими інформаційними листами чи неофіційними роз'ясненнями.

Однак ці й інші адміністративні обставини не повинні перешкоджа­ти належній реалізації Конституції України як цілісного документа, так і її окремих положень. Це особливо актуально для діяльності суддів та судів, рівень свободи розсуду яких є досить високим. Власне функцій- на спрямованість правосуддя потребує безпосереднього застосування положень Конституції України й гарантування прав людини.

6.2.