Механізм дії конституції

6.1.1.1. Поняття механізму дії конституції

Конституція — це складний комплексний регулятор суспільних від­носин. Як уже зазначено в попередніх розділах, сприйняття конститу­ції повинно відбуватися передусім крізь призму її правової природи.

Конституція є основою національної системи права, з неї «вироста­ють» окремі галузі права, а це передбачає, що вона (конституція) як регулятор суспільних відносин не може бути обмежена вузьким колом спеціальних юридичних інструментів її реалізації. Механізм дії консти­туції набагато ширший і глибший, що зумовлено її місцем у системі со­ціальних регуляторів, рівнем і формою впливу на розвиток суспільних відносин, роллю в гарантуванні прав людини та функціюванні демо­кратичних інститутів. За такого підходу юридичні аспекти є лише части­ною механізму дії конституції загалом.

Попри це, у вітчизняній літературі прийнято говорити переважно про юридичні аспекти реалізації конституції. Водночас таку реаліза­цію основного закону зводять навіть не до сприйняття конституції як цілісного документа, а подають крізь призму реалізації конституцій­но-правових норм. Звісно, конституційні правовідносини передбача­ють утілення в життя норм конституції за допомогою класичних форм реалізації правових норм: дотримання, виконання та використання. Проте характеристика процесу реалізації конституції тільки на цьому, формально-юридичному рівні, збіднює її правову природу, сутність і значення в демократичному суспільстві. У більшості пострадянських підручників з конституційного права питання реалізації конституції на цьому й завершується. Такий підхід сумнівний з кількох міркувань.

По-перше, конституція — цілісний документ, який виконує низку тісно переплетених між собою спеціальних функцій.

По-друге, конституція має не тільки юридичне значення в суспіль­стві. Навіть у країнах з авторитарними чи напівдемократичними полі­тичними режимами на конституції покладають чимало інших, додат­кових, суспільних завдань, як-от: закріплення й розвиток історичних та ментальних особливостей нації чи народу; об'єднання різних со­ціальних груп і суспільних утворень в одній державі; визначення та/ або закріплення економічної основи розвитку суспільства; визначення й розвиток політичних пріоритетів тощо. Ігнорувати ці завдання кон­ституції, навіть коли йдеться про юридичну характеристику конститу­ції, некоректно, оскільки це неминуче спричинить звуження сутності конституції, а отже, способів її практичного застосування і, як наслідок, може перетворити її у фасадний символ держави, а не дієвий інстру­мент правового регулювання.

По-третє, реалізують норми конституції в реальному житті далеко не тільки у сфері державно-владних відносин. Тим часом конституцію й кон­ституційне право часто продовжують сприймати насамперед як інструмент забезпечення функціювання держави. За такого підходу основними, інколи навіть єдиними, правовідносинами в конституційному праві розглядають державно-владні та тісно пов'язані з ними відносини. Проте, як уже зазна­чалося в попередніх розділах, такий підхід надто спрощений. Конституція регулює набагато ширше коло відносин, вона є стрижнем національної правової системи, основою організації всього суспільного життя, механізмів ухвалення рішень і способів утілення цих рішень у реальній соціальній практиці.

Тому до реалізації конституції слід підходити ширше, ураховуючи всі основні аспекти її дії як комплексного й системного інструменту регулювання суспільних відносин. Ігнорування таких аспектів дії кон­ституції не сприяє поглибленому розумінню й розвитку власне юри­дичних аспектів її дії. Відповідно, механізм дії конституції — це комп­лекс (система) способів утілення приписів конституції в реальних суспільних відносинах, вираження її змісту, суспільного значення й цінностей, що забезпечують її верховенство й визначальне значен­ня в життєдіяльності та розвитку суспільства.

Таке комплексне розуміння механізму дії конституції передбачає наявність його внутрішньої структури — системи елементів, які зу­мовлюють дію конституції в усіх сферах і під впливом різних обставин. Тому доцільно виокремити такі аспекти (елементи) механізму дії кон­ституцій, як-от: соціально-демографічні, політичні, економічні, адміні­стративно-управлінські та юридичні. Саме їхня взаємодія забезпечує реалізацію конституції.

Соціально-демографічні аспекти механізму дії конституції

Дію конституції не слід зводити лише до її застосування суб'єкта­ми державно-владних правовідносин (відносин владарювання). її разом із суб'єктами публічної влади реалізують передусім окремі ін­дивіди, їхні об'єднання, інститути громадянського суспільства. Тобто «зрізів» реалізації конституції набагато більше, і вони охоплюють різні соціальні сфери.

Для забезпечення дії конституції в такому широкому контексті кри­тично важливим є її визнання й коректне сприйняття на кожному з цих «зрізів». З юридичного погляду йдеться насамперед про визнання кон­ституції суспільством загалом, тобто її легітимність.

Процес легітимації будь-якого правового акта, а особливо конститу­ції — це досить складне й комплексне явище. У теорії конституційного права зазвичай питання легітимності конституції прийнято досліджу­вати на етапі її ухваленя та/або внесення змін до неї. Саме за цим кри­терієм класифікують конституції (про це йшлося в підрозділі 1.4.1.2) й виокремлюють, зокрема, «народні» конституції, які ухвалено на рефе­рендумі або спеціально уповноваженим представницьким органом.

Проте, окрім етапу ухвалення конституції або зміни її окремих поло­жень, не менш важливим є поточне визнання суспільством конституції загалом та її окремих частин як основоположного, ефективного й сучас­ного регулятора. Це стан, коли люди сприймають положення конститу­ції як інструмент гарантування їхніх прав, визначення меж втручання в їхнє приватне життя, захисту від такого втручання, спосіб ефективного обмеження влади держави тощо. Тобто конституція є дзеркалом по­треб суспільства, насамперед правових, але не тільки. Вона стає вираз­ником колективного «ми». З огляду на це слід підтримати окремі тези Ганса Ліндала (Hans Lindahl) щодо важливості «уповноважувальної колективної дії» конституції та реалізації спільного «ми»* під час ухва­лення конституції та її визнання як акта колективної дії в процесі засто­сування. Якщо ж суспільство не визнає конституції, то виникає потреба або коригування (внесення змін), або до її делегітимації й оновлення (ухвалення нової конституції).

За таких обставин у конституції змістовно слід ураховувати низку соціальних і демографічних чинників, а що ще важливіше, механіз­ми й інструменти її реалізації повинні ґрунтуватися на цих чинниках. Якщо щодо соціальних аспектів реалізації основного закону більшість авторів погоджується й досить докладно аналізує вплив, наприклад, ментальності народу, рівня його правової культури, розвинутості со­ціальної активності громадян, інститутів громадянського суспільства тощо, то демографічні чинники під час реалізації конституції майже не враховуються.

Наприклад, легітимна конституція повинна, зокрема, відповіда­ти на запити суспільства в сфері духовно-релігійного життя. Важливо, щоб конституція відображала актуальне ставлення суспільства до ре­лігії й релігійності загалом (зокрема й через можливу повну секуля­ризацію — відділення держави й релігійних інститутів). Звісно, це за­уваження не стосується релігійних правових систем, де конституція не тільки відображає релігійні настрої народу, а й опирається на релігійні

Hans Lindahl. Constituent Powerand the Constitution / edited by Dyzenhaus David and Malcolm Thorburn, eds. Philosophical Foundations of Constitutional Law. Oxford: Oxford University Press, 2016. P. 141—145. норми (наприклад, у статті 2 Конституції Пакистану визначено, що іс­лам є державною релігією).

Ідеться про врахування й конституційне закріплення в сучасних де­мократичних конституціях балансу щодо такого делікатного питання як релігійність суспільства на основі історичних передумов. Наприклад, у Конституції Греції чітко й однозначно закріплено статус домінуючої ре­лігії, що належить до Східної Православної Церкви Христової. Відповід­ні положення статей 3, 5, 59 й інших досить виразно окреслюють цей духовно-релігійний аспект. До того ж стаття 13 Основного закону Греції також гарантує свободу віросповідання. Схожа ситуація й у Польщі, де в статті 25 Конституції закріплено особливий статус Римської Католиць­кої Церкви й відносини зі Святим Престолом.

З правого погляду, ці й інші приклади врахування соціальних і де­мографічних особливостей суспільства в конституції та в процесі її реа­лізації, можна звести до ціннісного аналізу конституцій. Тобто йдеться про закріплення в тексті конституції цінностей і способів їхнього гаран­тування (забезпечення) державою. Як зауважує М. Козюбра, цінно­сті — це передусім сфера світогляду, тоді як світоглядні позиції суб'єкта охоплюють також і стиль правового мислення, а отже — впливають на правотворчу, нормозастосовчу й іншу юридичну практичну діяльність*.

У такий спосіб дія конституції передбачає одночасно й дію ціннос­тей, які формують і розвивають конкретне суспільство, державу та ін­дивідів. Відповідно, механізм дії конституції не тільки зумовлений со­ціальними чинниками, а й за певних умов впливає на їхній розвиток і навіть формування. Наприклад, рівень правової культури суспільства, від якого, з одного боку, залежить реалізація правових норм загалом та конституційних зокрема, а з іншого — сам є наслідком ефективності реалізації конституції та її легітимності. Це зайвий раз демонструє вза- ємопов'язаність різних елементів дії конституції між собою й комплек­сний зміст конституційного права загалом.

Козюбра М. І. Принципи права: методологічні підходи до розуміння природи та класифікації в умовах сучасних глобалізаційних трансформацій. Право України: юридичний журнал. 2017. Вип. 11. С. 148.

6.1.1.3. Політичні аспекти механізму дії конституції

Практичне значення конституції для політичної сфери, очевидно, слід розглядати у двох порівняно відокремлених аспектах: її значення у формуванні державної політики (удало передається через англомов­ний термін policy) й у політичній структуризації суспільства (politics).

Якщо ми говоримо про формування державної політики як policy, то значення конституції полягає в закріпленні підтриманих суспільством основних принципів функціювання держави, пріоритетів її розвитку й притаманних цьому суспільству цінностей. Ідеться про закріплення політики держави щодо форми державного правління, форми держав­ного устрою, політичного режиму, загальнодержавної системи стриму­вань і противаг (до того ж не тільки щодо системи органів публічної влади, а й у ширшому — суспільному контексті — забезпечення муль- тикультурності, захист історичних особливостей окремих спільнот чи територій тощо).

Так, закріплення принципу унітарності або федералізму зазвичай має не тільки формально юридичне значення для оптимізації держав­ного управління, відносин «центр — регіони», способу ухвалення рі­шень тощо. Насправді ці принципи для більшості країн є продуктом складного суспільного компромісу, який базується на непростих іс­торичних, культурних, економічних, етнічних, мовних й інших струк­турних особливостях суспільства. Наприклад, принцип федералізму у ФРН аж ніяк не можна вважати продуктом Основного закону ФРН, який прийнято 1949 року. Його витоки слід шукати починаючи з пер­ших успішних спроб економічної та політичної консолідації Конфеде­рації (Німецький союз) 1815 року й наступних історичних подіях. Ос­новний закон ФРН питання федералізму червоною ниткою проводить крізь майже всі сфери суспільної діяльності. А становлення й імпле­ментація принципу федералізму викликали суттєві зміни в усіх інших сферах суспільного, зокрема й правового життя. Так, справа Федераль­ного конституційного суду ФРН про Південно-Західні землі (BVerfGE 1, 14 — Sudweststaat) не тільки поклала початок розв'язанню складних питань у відносинах між федеральною владою та суб'єктами федера­ції, а й стала основою розвитку конституційного контролю в цій країні та заклала фундамент розвитку кількох суміжних сфер конституційно­го регулювання. Зокрема в цій справі висловлено й обґрунтовано тезу про неконституційність і недемократичність продовження строків по­вноважень представницьких законодавчих органів*, що дало пош­товх для докладнішого унормування цих питань.

Наведені приклади свідчать, що, з одного боку, суспільні потреби (у цьому разі — пов'язані з федералізацією Німеччини) впливають на зміст і структуру конституції, а з іншого — конституцію реалізують у певних політичних умовах, в унормуванні яких визначальне значення мають потреби суспільства, відповідно, механізм дії конституції зале­жить від ефективності тієї ж державної політики. Реалізація державної політики щодо, наприклад, федералізму зумовлює механізм дії кон­ституції; насправді йдеться про складну взаємозалежність.

Щодо політичної структуризації суспільства (politics), то вплив цієї сфери на реалізацію конституції є безпосереднім і виражається в кількох напрямах: по-перше, це формування сприятливого демокра­тичного середовища, в якому конституційні приписи набуватимуть справжньої ваги й стають реальними; по-друге, діяльність політичних державних органів (насамперед парламентів й урядів) зумовлює ухва­лення та виконання актів і рішень для безпосередньої реалізації кон­ституції через закони, підзаконні акти й адміністративні дії; по-третє, політична багатоманітність і демократична конкуренція є запорукою розвитку самого суспільства, а отже, і застосування конституції як його основного регулятора; по-четверте, діяльність політичних партій та ін­ших демократичних інститутів є гарантією структурування суспільства й пропорційного представлення інтересів різних соціальних верств та груп населення.

Політичні аспекти механізму дії конституції виражають насамперед через усвідомлення її змісту й сутності, безпосереднє застосування у відповідних правовідносинах, а головне — у повазі політичного сере­довища до конституційного регулювання. Ці аспекти найяскравіше ви­являються в діяльності парламенту, який, поважаючи конституцію, не повинен ухвалювати закони, що можуть брати під сумнів зміст прав людини, сутність конституційних інститутів чи процедур, а також не допускати (через ухвалення законів і парламентський контроль) ви­кривленого застосування конституції іншими суб'єктами. І тут йдеть­ся не тільки про особливості функціювання політичних партій, рухів, об'єднань громадян, про вибори, референдуми або інші демократичні інститути, але й про гарантування права на участь в управлінні публіч­ними справами загалом і дотримання конституційних принципів і ви­значеної державної політики.

6.1.1.4. Економічні аспекти механізму дії конституції

У вітчизняній юриспруденції, зокрема конституціоналістиці, не прийнято говорити про економічні чинники як основу правового ре­гулювання. Певною мірою це, очевидно, можна пояснити негативною реакцією на попередній світоглядний ідеологічний підхід до інтерпре­тації будь-яких суспільних явищ і процесів крізь призму визначального для них економічного базису. Перебільшення значення економічних відносин у становленні й розвитку права та інших правових явищ, при­таманне матеріалістичній методології, зрештою спричинило зворотну ситуацію — повне ігнорування економічних чинників у праві загалом і конституційному праві зокрема або ж у ліпшому разі те, що еконо­мічні питання порушують у наукових дискурсах зазвичай тільки щодо захисту права власності й інших пов'язаних з ним прав людини. Такий класичний підхід, властивий лібералізму, зосереджує увагу на індиві­дуалістичних аспектах правового регулювання.

Механізм дії конституції за таких умов спрямовують насамперед на захист приватного права від втручання держави й інших суб'єктів, визначення допустимих меж такого втручання і заходів реагування на порушення. Як приклад такого підходу можна назвати рішення Феде­рального конституційного суду Німеччини у справі про протипавод­ковий контроль у Гамбурзі*, де суд аналізує аспекти реалізації права власності крізь призму права на компенсацію за примусове відчужен­ня землі (таке відчуження здійснювали в суспільних інтересах). Комен­туючи це рішення, С. Шевчук зазначає, що «німецька конституційна юриспруденція не розглядає власність як ринкову категорію... в основі захисту права власності лежить особиста та моральна мета, а не еко­номічна.»**. Водночас сукупність прав індивідів стає основою (орі­єнтиром) формування й реалізації державної політики в економічній сфері та засад регулювання відповідних правовідносин. Саме ширше сприйняття права власності й додавання до такого аналізу елементів добробуту порушує низку додаткових зобов'язань держави* як у лі­беральній, так і в соціальній демократіях.

Так, наприклад, зміст права власності, права на підприємницьку діяльність, права на працю, інших прав працівників, очевидно, упли­вають на функціювання держави й виконання нею низки функцій. Кон­ституційне регулювання цих процесів повинне враховувати цю мету й завдання. З огляду на це, у сучасних умовах дедалі поширенішими стають дослідження впливу не тільки права на економічні процеси, що є очевидним, а й зворотного впливу економіки на нормотворчість та нормозастосування.

Чимало авторів, особливо в США, пропонують аналізувати пра­вові проблеми й шукати способи їхнього розв'язання за допомогою економічних інструментів: економічного аналізу права й нормозасто­сування та через економічну аргументацію. Чи не найвідомішими в цьому плані є праці Річарда Познера (Richard A. Posner). І якщо його «Економічний аналіз права»** все ж більше спрямований на аналіз приватноправових відносин, то в деяких інших його працях*** ширше проаналізовано функціювання демократичних інститутів в умовах лі­беральної економіки.

Такий підхід передбачає досить прагматичне переосмислення ба­гатьох усталених підходів, зокрема й щодо конституційно-правових відносин, коли той чи інший інститут, механізм, процедура чи норма аналізують з погляду раціональності й економічної доцільності (спів­відношення затрат і очікуваного/отриманого результату). До того ж на пострадянському просторі навіть автори, які загалом позитивно став­ляться до економічного аналізу приватноправових відносин, вважа­ють, що в публічних сферах регулювання все ж переважають «етичні цінності й неекономічні утилітарні міркування»****.

З цим частково можна погодитися, хоч і слід зауважити, що не­стандартний для юриспруденції економічний інструментарій (збір й опрацювання великого обсягу даних, кореляційні інструменти, регре- сійний, факторний аналіз, прогнозування й моделювання тощо) ана­лізу реалізації правових норм може бути вкрай корисним. Особливо це актуально тоді, коли йдеться про такий комплексний процес як дія конституції. Адже реалізація конституційних норм потребує зокрема публічних ресурсів (не тільки фінансових, а й організаційних, інститу- ційних, часу тощо), а отже, й економічних передумов для цього. Інший важливий аспект — урахування умов й особливостей середовища, в якому конституцію застосовуватимуть. Ці два аспекти досить чітко ха­рактеризують економічний аспект механізму дії конституції.

Тим часом урахування балансу наявних і потрібних ресурсів для забезпечення конституції дуже часто зводиться до дискусії про забез­печення державою соціального захисту громадян. Проте такий підхід є надто вузьким і не може продемонструвати весь спектр проблема­тики в цій сфері. Тому має рацію М. Савчин, який дещо розширює цей спектр й окремо аналізує реалізацію конституції через «соціальну по­літику уряду та адміністрації»*.

Саме за допомогою такого аналізу можна розглядати функціювання будь-якого конституційного інституту, інституції, процедури чи норми. Адже утилітарний і прагматичний аналіз може стосуватися не тільки реалізації фундаментальних прав людини, а й бути вкрай корисним під час визначення ефективності структури парламенту, законодавчої процедури, системи судів, засад судочинства тощо. У конституційному процесі утилітарність, очевидно, також має значення та певний вплив. Наприклад, положення щодо питань оподаткування й бюджету, які за спостереженням Д. Коммерса й Р. Міллера (D. Kommers та R. Miller), були предметом частіших змін, якщо порівняти з іншими конституцій­ними нормами у ФРН**. Украй корисним може бути, зокрема, аналіз «вартості» законодавчої процедури й порівняння витрат на прийнят­тя законів у різних країнах з використанням різноманітних конститу­ційних процедур***.

Щодо економічного аналізу середовища, в якому діє конституція — це також досить комплексна проблема, адже ефективність реалізації окремих норм основного закону залежить не тільки від якості самої норми, а й від ідеологічних засад, в яких її (норму) системно застосо­вуватимуть. Наприклад, право приватної власності, реалізація якого значною мірою залежить від «економічної ідеології», що закладено в основу конституційного регулювання. Так, статті 13 та 41 Конституції України використовують одночасно такі різнорівневі категорії як «право приватної власності» й «право власності Українського народу», що по­роджує чималі дискусії серед правників, які сумніваються в дієвості ос­танньої категорії. Тоді як інші науковці доводять протилежну позицію*.

Не вдаючись до дискусії щодо змісту цих категорій, слід зазначити, що така конституційна проблема загалом є відображенням середови­ща, в якому діє Основний закон України. Адже ані на етапі ухвалення Конституції України (коли відповідні суперечливі положення було до­дано до тексту), ані протягом двох з половиною десятків років дії цих норм однозначної позиції не вироблено (наприклад, серйозний крок до скасування мораторію на відчуження земель сільськогосподарсько­го призначення зроблено тільки 2020 року). Неврахування цих й ана­логійних обставин під час аналізу механізму дії конституції, очевидно, позбавить змоги зробити об'єктивні й значущі висновки.

Так, економічний аспект механізму дії конституції передбачає комп­лексний аналіз стану розвитку конкретного суспільства й рівня добро­буту його членів, уплив такого стану на зміст конституційного регулю­вання правовідносин, а головне — ефективності такого регулювання. Запозичення з економіки наукового інструментарію оцінювання ефек­тивності конституційного регулювання допоможе зробити такий ана­ліз практичнішим, наочнішим та кориснішим. Як приклад, можна наве­сти методологію формування одного з найвідоміших рейтингів щодо верховенства права — світовий індекс верховенства права**.

Адміністративно-управлінські аспекти механізму дії конституції

Щоб забезпечити дію конституції, потрібні чіткі й злагоджені дії всього державного апарату (органів публічної влади та їхніх працівни­ків), інститутів громадянського суспільства та кожного громадянина. Очевидно, такі дії не мають бути чимось екстраординарним чи одно­разовим актом надзусилля. Реалізація конституції в державі — це, по суті, перманентний системний процес, що має у своїй основі систему стримувань і противаг діяльності публічної влади, прозорість, відкри­тість і демократичність ухвалення рішень, а також гарантії ефективної реалізації права на участь в управлінні публічними справами.

Більшість авторів зосереджує увагу лише на першому аспекті ор­ганізації реалізації конституції — діяльності органів публічної влади, а інколи тільки на діяльності вищих органів державної влади (парламен­ту, глави держави, уряду чи вищих судів). Очевидно, публічна влада має тут ключове значення, проте конституційне право не можна й не слід концентрувати лише на відносинах владарювання. Конституція і конституціоналізм у сучасному їхньому розумінні зумовлені правами людини й орієнтуються на них. З цього погляду участь громадян у про­цесі формування органів публічної влади, їхньої діяльності й розвиток інститутів демократії є запорукою створення й ефективного розвитку адміністративно-управлінських передумов механізму дії конституції в сучасних умовах.

Адміністративно-управлінські аспекти дії конституції виявляються на двох рівнях: інституційних засадах організації публічної влади та їх­ній функційній ефективності.

Під час характеристики засад інституційної організації публічної влади в державі насправді йдеться про базову філософію побудови публічної влади й політичний режим. Нині оптимальним для життя й розвитку людини є демократичний розвиток суспільства та організація публічної влади через демократичні інститути. Докладніше про цей ас­пект ішлося в попередніх розділах, тут варто тільки зауважити, що на сучасному етапі розвитку людства тільки дія конституції в демократич­ному режимі може забезпечити її повноцінну реалізацію. У преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод досить чітко та однозначно зазначено, що основоположні свободи якнайліп­ше забезпечують завдяки «дієвій політичній демократії»*.

Функційна ефективність узалежнює механізм дії конституції від принципів організації та діяльності публічної влади. Майже кожна су­часна конституція визначає адміністративний порядок і систему органів публічної влади, закріплює основні принципи їхньої діяльності. Щодо принципів, то здебільшого їх слід шукати й «виводити» з конституції через її тлумачення. Проте, наприклад, у Конституції Іспанії визначено, що в цій країні «Державна адміністрація служить загальному інтере­су в дусі об'єктивності та діє відповідно до принципів ефективності, ієрархії, децентралізації, деконцентрації та координації та повністю підпорядкована закону»*. Конституція Італійської Республіки вимагає ефективності й безсторонності публічної адміністрації**.

Забезпечення функційної ефективності органів публічної влади є чи не найпрактичнішим, та водночас найскладнішим елементом дії конституції. Адже цей зріз дії конституційних положень вимагає дотри­мання не так принципів права, як загальніших принципів управління й адміністрування. Ідеться про усталені (класичні) концепції, зокрема належне врядування***, принцип підзвітності, принцип прозорості тощо або ж про досить нові принципи, наприклад принцип державного ней­тралітету****. Ці й інші принципи можна об'єднати за ознакою правової держави, яку використала К. Собота, — організація публічної влади відповідно до мети, яка означає вимогу до держави відповідально, контрольовано й ефективно досягати мети свого існування стосовно громадянина та суспільства*****.

Щодо адміністративно-управлінських аспектів механізму дії кон­ституції, очевидно, важливим є не так нормативне закріплення засад організації публічної влади й принципів її діяльності, як їхня практична реалізація. Саме практика імплементації конституційних положень в адміністративну практику є одним з визначальних критеріїв класифіка­ції конституцій. У розділі першому вже йшлося про класифікацію кон­ституцій (за критерієм зв'язків конституції з дійсністю) на гарантійні, номінальні та фіктивні.

У конституційному праві на підставі зазначеного критерію можна знайти чимало й інших видів конституцій, які об'єднують у дві групи: справжні (реальні, дійсні, гарантійні тощо) й несправжні (номінальні, семантичні, фасадні, фейкові, фіктивні тощо). В основі цього критерію класифікації лежить співвіднесення юридичної та фактичної консти­туції — формального «тексту» й фактичного втілення в реальне життя конституційних положень. Основна мета діяльності публічної влади в сучасній демократичній державі — створення сприятливого адміні­стративного середовища, де співвіднесення юридичної та фактичної конституцій буде оптимальним (повним й абсолютним воно навряд чи може бути в будь-якій країні). За такого підходу механізм дії конституції буде інституційно повноцінним й ефективним.

Зазначені аспекти механізму дії конституції є насправді самостійни­ми сферами вияву конституційного регулювання, де рівень неюридич- ного впливу на реалізацію конституції, як основоположного в державі правового акта, є суттєвим, а в окремих ситуаціях і визначальним. Оче­видно, ці аспекти зумовлюють і значною мірою спрямовують елементи (форми реалізації) правового аспекту механізму дії конституції, який попри надзвичайну важливість попередніх, усе ж є провідним.

6.1.2.