Правова природа референдуму, його позитивні й негативні риси
Термін «референдум» (від лат. referendum — те, що треба доповісти) вперше в широкий обіг увійшов у XIV столітті у Швейцарії, де його використовували в іншому значенні, ніж сьогодні.
Посли (представники у Швейцарському Сеймі — Ю. Б.) брали постанови органу народного представництва для доповіді своїм співгромадянам, останні ж заслуховували доповідь свого посла і постановляли власне рішення щодо озвученого питання. Така процедуру ознаменували ad referendum. (Слід зважити на те, що рішення Сейму не мали зобов'язувальної сили для влади земель). Лише згодом термін «референдум» набув сучасного значення, з ним почали пов'язувати ухвалення рішень через народне голосування.Розгляд референдуму в навчальній літературі буває схожим чи на повну його апологізацію, чи на обструктивну критику з огляду на його періодичне використання для узурпації влади. Насправді потенціал референдуму у демократичному врядуванні може бути знайденим за правилом «золотої середини».
Референдум як спосіб ухвалення рішень безпосередньо народом через голосування в історії часто використовували заради легалізації рішень верховної влади, зокрема її узурпації. Хрестоматійними прикладами демонстрації «темних» сторін референдумної демократії є «наполеонівські» та «гітлерівські» референдуми. Часи змінюються, однак спокуса легалізувати факт узурпації влади залишається й досі.
Одним із останніх у цій когорті є референдум, який провела влада Таджикистану 22 травня 2016 року. Два із трьох питань референдуму стосувалися поста президента. За результатами референдуму Емомалі Рахмонов (президент цієї держави з 1994 року) отримав право необмежену кількість разів балотуватися на цей пост. Інше питання, яке теж підтримали громадяни, була поправка до Конституції, що понижувала віковий ценз на президентських виборах з 35 до 30 років. Аналітики в один голос заявили, що в такий спосіб «розчищують дорогу» для зайняття, за певних обставин, поста президента для сина чинного глави держави Рустама.
Тому мусимо визнати і той факт, що на таку «слабкість» інколи страждають і режими, які не мали досі жодних авторитарних традицій. Наприклад, референдум, який відбувся 2002 року в Князівстві Ліхтенштейн. У цій маленький країні із 40-тисячним населенням, оточеній провідними європейськими демократіями, на зламі тисячоліть виникла серйозна політична криза, яку намагались розв'язати за допомогою референдуму.
Відповідно виборцям були запропоновані два альтернативні сценарії, які іменують «Князівськими ініціативи» та «Конституційними мирними ініціативами». Йшлося про комплексні зміни до Конституції у двох варіантах. Варіант, запропонований главою держави, був спрямований на зміцнення його влади (зокрема, передбачали, що князь отримає право самостійно на власний розсуд відправляти уряд у відставку та блокувати промульгацію закону через відмову його підписувати протягом 6 місяців з часу ухвалення тощо). Такі ініціативи, як і очікувалось, отримали негативну реакцію з боку Венеційської комісії: монархічний двір, який функціює за спадковим принципом, не може мати повноваження такого обсягу, щоб претендувати називатись демократією. Однак це не завадило виборцям підтримати «Князівські ініціативи».
4.3.2.