Права людини й права громадянина
Серед фундаментальних (основних) прав можна виокремити права, що належать лише громадянам держави — права громадянина.
Права громадянина — це різновид прав людини, що належать не всім особам, які проживають на території держави, а лише її громадянам.
Тобто права громадянина уособлюють політико-правовий зв'язок особи та держави й передусім охоплюють права, які пов'язані зі змогою особи брати участь у політичному житті країни: виборче право, право бути членом політичних партій, право на управління державними справами тощо. У такому значенні вони збігаються з концепцією політичних прав.Головним призначенням прав громадянина є підтримання відносин між громадянином і державою, забезпечення участі особи в суспільно-політичному й державному житті завдяки наданню їй відповідних юридичних можливостей (передусім права голосу). Статус громадянина й пов'язані з ним права не є доступними для всіх жителів країни. У більшості конституцій відмінності між правами людини й правами громадянина знаходять вияв у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права людини, їхніх носіїв позначають словами «кожен» або «усі», а права громадянина — словосполуками «громадянин має право», «громадянам гарантують» тощо. Іноді права громадянина позначають не терміном «громадянин», а терміном осіб, які належать до титульної нації. Наприклад, у статті 11 Основного закону ФРН визначено, що «всі німці користуються свободою пересування на всій території Федерації», однак тут ідеться не про етнічне походження особи, а про її громадянство.
На практиці поділ прав на «права людини» й «права громадянина» дедалі більше втрачає своє теоретичне та практичне значення, а межі між ними поступово стираються. У зв'язку з цим формулювання деяких статей низки країн, зокрема Конституції України, слід визнати некоректними. Так, в Основному законі України зафіксовано, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом» (стаття 24); «громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації» (стаття 36); «громадяни мають право збиратись мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації» (стаття 39); «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав...» (стаття 54); в Основному законі Німеччини — «усі німці мають право збиратися мирно та без зброї» (стаття 8), «усі німці мають право створювати союзи й об'єднання» (стаття 9).
Якщо буквально тлумачити відповідні статті, можна дійти хибного висновку, що названі права поширюються тільки на громадян України або ФРН відповідно. Однак їх потрібно сприймати в системному зв'язку з іншими нормами конституції: стаття 23 Конституції України та пункт 1 статті 2 Основного закону ФРН проголошують, що кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Відповідно іноземці можуть користуватись основними правами, зважаючи на положення названих статей. Окрім цього, за змістом міжнародних актів з прав людини відповідні права належать кожній людині (стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Тому й держави, що ратифікували відповідні акти, повинні сповідувати саме такий підхід.Певний сенс у розмежуванні прав людини й прав громадянина є, як випливає з викладеного, коли йдеться про політичні права: виборче право, право голосу на референдумі, право народної ініціативи, право на об'єднання в політичні партії, право на доступ до державної служби. Усунення іноземців від участі у здійсненні цих прав зумовлена захистом державного інтересу, збереженням територіальної цілісності й незалежності.
Щодо органів місцевого самоврядування, то їхня діяльність повинна бути деполітизована, а їхнє призначення — вирішення питань місцевого значення. Тому загальною європейською тенденцією є надання права голосу іноземцям, які постійно проживають у країні й належать до певної місцевої громади. Це право закріплено в статті 6 Конвенції Ради Європи про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні, відповідно до якої кожна країна, яка ратифікувала Конвенцію, «зобов'язується надати кожному постійному мешканцю-іноземцю право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до органів місцевого самоврядування, якщо він відповідає тим правовим вимогам, які пред'являються громадянам, і, крім того, на законних підставах постійно мешкає у відповідній державі протягом п'яти років, що передують виборам». Україна досі цю Конвенцію не ратифікувала.
Щодо інших (неполітичних) конституційних прав, то статус громадянина не впливає на змогу користування ними. Відповідне положення відображено у статті 26 Конституції України: «іноземці користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України». Такі обмеження можуть стосуватися, наприклад, права власності на землю, права на безоплатну освіту тощо.
3.1.5.