Права людини й фундаментальні (основоположні, основні) права
Фундаментальними (основоположними, основними) правами вважають права людини, які зазвичай закріплено в конституції або ж випливають із її духу, і які вона гарантує. їх іменують конституційними.
Здебільшого ці права є позитивно-правовою формою вираження природних, невідчужуваних прав людини, тобто пов'язаними не з станом громадянства, а з кожною людиною. До того ж фундаментальними юридичними правами людини є лише ті, які можна захистити в суді. За такого підходу відбувається поєднання природно-правового розуміння прав людини (як загальновизнаних морально обґрунтованих потреб людини, що належать кожній людині відповідно до її природи) та їхньою позитивізацією (як юридично визнаних Основним законом прав, що підлягають судовому захисту). Без можливості судового захисту права людини залишаються гаслами або деклараціями, що найяскравіше виявляється за диктаторських режимів. Щоб вони не перетворювалися в декларацію, їх потрібно не тільки зафіксувати, зокрема в Основному законі держави, а й визначити механізми їхньої реалізації, послідовно провести їх через усю систему законодавства та юридичну, передусім судову практику. Скажімо, в ісламських країнах конституційно задекларована рівність усіх перед законом, яку ані законодавство, ані судова практика зазвичай не забезпечують. Наприклад, проголошену в пункті 14 статті 3 Конституції Ірану ідею рівності всіх перед законом не відобразили в законодавстві: дівчата вже з дев'яти років можуть нести кримінальну відповідальність, тоді як хлопці — з п'ятнадцяти (стаття 147 КК Ірану); донька в родині має право успадковувати лише половину частки того, що дістається синові; чоловік має законне право укладати шлюб з чотирма дружинами, тоді як жінка — лише з одним. Ці приклади демонструють недотримання принципу рівності ще на законодавчому рівні, не кажучи вже про судову практику. Тому закріплення прав людини в конституції — це лише перший крок до визнання їх державою. Щоб вони стали реальністю потрібно створити потрібні юридичні механізми й процедури їхньої реалізації і захисту та послідовно втілювати їх у життя.За змістом Основного закону ФРН, де розділ присвячений правам людини має назву «Основні права» (нім. Die Grundrechte), під якими розуміють гарантовані конституцією правові позиції (Rechts positionen), які адресат права може захистити, зокрема за допомогою конституційної скарги.
У конституційно-правовій літературі розмежовують права людини й фундаментальні (основні) права так:
• права людини зумовлені людською природою й належать людині від природи, бо вона народилася людиною. Вони існують незалежно від нормативної фіксації та передують позитивному праву. Фундаментальні, або ж основні права — це права людини, виражені в позитивній формі. Держава не створює їх, а лише відтворює в Основному законі, щоб їх гарантувати та захищати;
• права людини є загальновизнаними на міжнародному рівні, вони викладені в Міжнародному Біллі про права людини й у низці міжнародних конвенцій, тоді як фундаментальні (основні) права — це передусім права, що гарантує Основний закон конкретної країни. Права людини, закріплені в міжнародно-правових документах стають основними правами в разі ратифікації цих документів державою у визначеному конституцією порядку;
• як основні права, так і права людини є обов'язковими, однак перші забезпечує судовий захист, а другі — міжнародні організації (ООН);
• фундаментальні (основні) права, хоч і ґрунтуються на правах людини, утім, певною мірою залежать від країни та можуть бути специфічними саме для цієї країни, тоді як права людини мають універсальне значення, що означає, що всі люди є їхніми носіями й користуються ними;
• у демократичній, правовій державі обсяг основних прав може бути ширшим за обсяг, передбачений відповідними міжнародними пактами про права людини, тоді як в авторитарній державі — навпаки;
• права людини є виявом цінностей, які є найважливішою передумовою людського співіснування, відповідно, через юридичне закріплення в тексті конституції вони стають етичними й правовими засадами функціювання держави.
Більшість фундаментальних (основних) прав є лише віддзеркаленням прав людини, адже всі вони спрямовані на створення гармонійних і справедливих умов життя. Метою діяльності міжнародних і регіональних організацій з прав людини є гармонізація національного законодавства з міжнародними стандартами та нормами, викладеними в договорах, пактах і конвенціях. Ратифікувавши міжнародний договір про права людини, країна має вжити всіх потрібних заходів, щоб увідповіднити національне законодавство міжнародним положенням. Це відбувається передусім через додавання в тексти конституцій переліку міжнародно визнаних прав і створення системи гарантій їхньої реалізації та захисту. Водночас перелік основних прав, що гарантує Основний закон, може бути ширшим ніж той, що містять міжнародні акти з прав людини.
Наприклад, останнім часом зважаючи на потребу захистити особу від надмірного втручання в її особисте життя через збирання інформації про неї до тексту конституцій додають право на захист персональних даних (так роблять, зокрема, у землях Німеччини: Берлін, Саксонія). До того ж те, що такого права в тексті Основного закону ФРН немає, Німеччина не залишила громадян без захисту: Федеральний КС Німеччини в рішенні BVerfGE 65, 1 висловив позицію, що «в умовах сучасної обробки даних захист фізичних осіб від необмеженого збору, зберігання, використання та розкриття їхніх персональних даних здійснюють через загальне право особи, що захищає пункт 1 статті 2 (право на вільний розвиток своєї особистості) разом із пунктом 1 статті 1 (недоторканість людської гідності) Основного закону. Аналогійну позицію сформульовано КСУ в рішенні від 20.01.2012.
У Німеччині, Австрії й деяких інших країнах критерієм зарахування прав до категорії основних, як уже зазначали, розглядають можливість захистити своє право через подання конституційної скарги. До того ж згідно з рішенням Конституційного суду Австрії (VfGH 14/03/2012, U 466/11), права, гарантовані Хартією основних прав ЄС, відповідно до принципу еквівалентності (ідентичності за змістом і подібності у формулюванні) є правами, що гарантує Конституція під час розгляду в Конституційному суді.
У країнах Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року, визначено порівняно вищі стандарти захисту прав людини.
Завдяки діяльності Європейського суду з прав людини зміст прав розширюють, і дедалі більше аспектів прав людини потрапляють в сферу захисту, що накладає відповідні зобов'язання на країни гарантувати їх у тому ж обсязі.Деякі науковці основними називають права, що закріплено в Основному законі на противагу правам, що містять інші джерела права й виступають поряд з основними як звичайні. Інші (звичайні) права, які не закріпили в конституції, займають, на їхню думку, нижче місце в ієрархічній системі, і їх регулюють звичайні закони. Іноді градація прав відбувається в самому тексті Основного закону. Наприклад, конституції Португалії (1976) та Іспанії (1978) розподіляють основні права на кілька категорій залежно від змісту їхнього захисту. Першу групу прав (право на життя, особисту недоторканість, свободу ідеології, релігії тощо) разом із захистом у звичайних судах, захищають у конституційному суді, інші основні права (здебільшого соціальні й культурні) — тільки у звичайних судах. Інакше кажучи, різниця між ними полягає в жорсткішому захисті перших.
Окрім того, інші права можуть бути пов'язані з певними статусами: пенсіонера, малозабезпечених й інших категорій населення — наприклад, право на субсидію, право на певні пільги для чорнобильців, військовослужбовців, багатодітних тощо.
У зв'язку з цим виникає ще одне важливе для вітчизняної правоза- стосовної, зокрема судової практики питання. Відповідно до частини першої статті 22 Конституції України права й свободи людини та громадянина, закріплені нею, не є вичерпними. Критеріїв, бодай загальних, за якими зараховують до основних конституційних прав права, що прямо не зафіксовані в Основному законі України, немає. Тому чимало юристів-практиків, а часом і деякі науковці намагаються «підвести» під ці права — права, набуті в результаті ухвалення відповідних законів, зокрема права на субсидії, пільги, допомоги тощо, вважаючи їх, як і основні конституційні права, такими, звуження змісту й обсягу яких відповідно до частини 3 тієї є ж статті 22 Конституції України не допускають.
Слід зазначити, що конституції деяких інших пострадянських держав, які, як і українська Конституція, не заперечують інших, окрім сформульованих у ній прав і свобод, намагаються, хоч і в загальному вигляді, визначити критерії, за якими такі права й свободи можуть зараховувати до категорії основних, конституційних. У частині 1 статті 10 розділу другого Конституції Естонської Республіки, присвяченого основними правам, свободам й обов'язкам, ідеться: «Перелічені в цьому розділі права, свободи й обов'язки не заперечують інших прав, свобод та обов'язків, що випливають із суті Конституції або узгоджуються з нею і відповідають принципам людської гідності, соціальної та демократичної правової держави». Очевидно, цією ідеєю (окрім, хіба що обов'язків) щодо зарахування до категорії основних, конституційних прав і свобод слід керуватися й вітчизняним судам, зокрема КСУ під час тлумачення й застосування положення частини 1 статті 22 Основного закону України до внесення до нього відповідних, конкретніших формулювань.
Отож, суттєві відмінності між правами людини й фундаментальними, основними (основоположними) правами людини в умовах гло- балізаційних та інтеграційних процесів, що відбуваються в сучасному світі, посилення впливу міжнародних пактів про права людини на національні правові системи, зокрема національні конституції, дедалі більше стираються (нівелюються), що, звісно, не заперечує особливостей їхнього забезпечення та захисту в окремих країнах і правових сім'ях. Як не заперечує й того, що поряд з невідчужуваними правами людини, що зумовлені самою її природою, можуть існувати набуті права, статус яких визначає внутрішнє законодавство тієї чи іншої країни.
Підсумовуючи, слід наголосити ще на одній важливій якості прав людини — вони є безпосередньо діючим правом. Це означає, що незалежно від нормативної фіксації прав людини в конституції та визнання їх як основних, а також від їхньої конкретизації в чинному законодавстві й створення системи гарантій їхнього захисту — права людини мають пряму дію.
Судові органи європейських країн досить часто демонстрували свою готовність безпосередньо застосовувати норми конституцій, що гарантують громадянські й політичні права. Водночас ситуація із соціально-економічними правами є не такою однозначною, зважаючи на особливу природу цих прав. Пряма дія прав людини полягає в тому, що їх можуть використовувати в правозастосовній практиці сопіїаіедет — усупереч закону, якщо закон суперечить фундаментальним правам людини: не відбиває природно-правові основи; не відповідає міжнародно-правовим принципам і нормам про права людини й громадянина; ухвалений нелегітимним органом державної влади тощо. Вони мають пряму дію, якщо в законодавстві є прогалини; колізії правових норм; у процесі ухвалення рішення судом і побудови ним ієрархії норм для з'ясування, яку з них слід застосувати в конкретній справі. У всіх цих випадках перевагу віддають захисту прав людини.Наразі права людини здаються багатьом з нас самоочевидним явищем, проте варто пам'ятати часи, коли так само самоочевидним явищем вважали користування людиною як річчю за часів рабовласництва, застосовування будь-яких тортур, на які здатна людська уява, особливо в епоху Середньовіччя, обмеження доступу пересічному громадянину до управління державою за часів абсолютизму тощо. Теперішнє поважне ставлення до прав людини — це надбання людства, результат його багатовікової боротьби за обстоювання своїх прав. Тому людина та її права визнають найвищою цінністю, а принцип поваги прав людини задекларовано в багатьох міжнародних актах і конституціях держав.
3.1.4.