Еволюція прав людини й тенденції їхнього розвитку

З.1.2.1. Зародження ідеї та становлення прав людини

Ідея прав людини виникла як моральна філософсько-правова ка­тегорія, яка має багатовікову історію. Витоки ідеї прав людини можна простежити в давніх цивілізаціях Вавилону, Китаю, Індії; вони займа­ють належне місце в різних релігіях і філософських системах світу: християнстві, юдаїзмі, конфуціанстві, буддизмі, індуїзмі, ісламі.

Людина та її права нерозривно пов'язані з розвитком конституціо­налізму. Вони стають центром досліджень філософії епохи Відроджен­ня та, особливо, Просвітництва в XVII—XVIII століттях. Результатом ро­боти найвидатніших представників цієї епохи: Жан-Жака Руссо, Шарля Луї Монтеск'є, Вольтера, Іммануїла Канта, Томаса Пейна, Джеремі Бентама та інших стали концепції «природного права» та «суспільного договору». Теорія природного права виходить з того, що люди від на­родження є носіями певних прав, які існують об'єктивно поза волею держави. Сама природа наділяє людину невіддільними правами, їх не надає держава, і вони не виникають унаслідок їхньої нормативної фіксації. Завдання держави — закріпити їх у правових нормах і створи­ти потрібні умови для їхньої реалізації та захисту. Тому права людини закріплюють у конституції і створюють систему юридичних гарантій їх­ньої реалізації та захисту. Зовсім протилежних поглядів дотримуються представники юридичного позитивізму, зокрема його ідеологи: Джон Остін, Карл Бергбом, Адемар Есмен, Адольф Меркель та інші вважали, що права людині надає держава, і які є похідними від неї. За такого під­ходу держава сама вирішує, наділяти людину правами чи відбирати їх.

Ідея сформулювати основні права виникла з потреби захистити людину від втручання державної влади. Спочатку увагу зосередили на тих правах, які зобов'язують державу утримуватися від втручання в свободу життєдіяльності людини, тому права цієї категорії ще назива­ють фундаментальними свободами.

Так, протягом XVII—XVIII століть права людини масово закріплюють на національному рівні й передусім приділяють увагу тим правам, що окреслюють особисту свободу людини й захищають її від свавілля з боку держави. Так виникає перше покоління прав людини, які ще нази­вають «правами-свободами».

Після Другої світової війни права людини перестають бути внутріш­ньою справою держави й переходять у сферу міжнародно-правового регулювання. Суцільне нехтування правами людини в період війни виявило неспроможність окремих держав та й міжнародних структур стати на їхній захист. 1945 року створюють ООН, однією з цілей якої є «утвердження віри в основні права людини, у гідність та цінність кож­ної людської особистості». Згодом, 10 грудня 1948 року, у Парижі Ге­неральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила широке коло прав: громадянських, політичних, еко­номічних, соціальних, культурних і стала першим міжнародним універ­сальним документом у цій сфері. Вона стала фундаментом, на якому розвивається вся міжнародна та внутрішньодержавна нормотворчість у галузі прав людини, а день ухвалення Декларації отримав назву День прав людини, який відтоді щорічно святкують.

Протягом 50—60-х років минулого століття дедалі більше країн до­лучалося до ООН, визнаючи принципи та ідеї, що викладено в її Стату­ті та Загальній Декларації прав людини. Оскільки за своєю природою Декларація не є зобов'язальним міжнародно-правовим актом, згодом, 1966 року ухвалено два пакти, які розвинули положення Декларації: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнарод­ний пакт про економічні, соціальні й культурні права. Пізніше їх до­повнили Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966) та Другим Факультативним про­токолом до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1989). Ці акти разом із Загальною декларацією прав людини утворю­ють Міжнародний білль про права людини. Міжнародні пакти, на від­міну від Загальної декларації прав людини, є міжнародно-правовими договорами зобов'язувального змісту.

Відтак у наступні десятилітня ухвалюють безліч міжнародних актів, присвячених правам людини в певних сферах: Конвенцію про запобі­гання злочину геноциду й покарання за нього (1948); Міжнародну кон­венцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965); Конвен­цію про припинення злочину апартеїду й покарання за нього (1973); Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (1979); Кон- венціяю проти катувань й інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984); Конвенцію про права дитини (1989) тощо.

Чимало актів, присвячених правам людини, ухвалено також на ре­гіональному рівні. Серед них, зокрема, слід назвати: Конвенцію про захист прав й основоположних свобод (Європейська Конвенція з прав людини) (1950), Американську конвенцію прав людини (пакт Сан-Хо­се) (1969), Африканську хартію прав людини та народів (Банжульська хартія) (1981), Арабську хартію прав людини (2004) тощо.

Так, протягом ХХ століття сформувалася специфічна підсистема сис­теми права — право прав людини, що постійно розвивається.

З.1.2.2. Покоління прав людини

Історію становлення й еволюції прав людини можна розділити на три основні етапи, які прийнято вважати відповідно правами першо­го, другого й третього покоління (генерації).

Права людини першого покоління було проголошено під час лібе­рально-демократичних революцій у США та Франції. До них належать громадянські (особисті) й політичні права. Ця група прав покликана га­рантувати приватну свободу особи та її участь в управлінні державою. Німецький юрист Ґеорґ Еллінек називав такі права відповідно status negativus та status activus*.

Громадянські права часто іменують негативними правами (status negativus). Вони покликані захищати, оскільки їхня мета — стримуван­ня державної влади від втручання в межі особистої свободи людини. Громадянські права забезпечують фізичну й розумову цілісність люди­ни, її життя та безпеку, а також справедливий судовий розгляд у разі її затримання. За американською термінологією цю групу прав назива­ють поняттям «прайвесі» (англ. privacy — конфіденційність, приватне життя), яке трактують як «право бути залишеним у спокої». До них на­лежать: право на життя, заборона тортур, жорстоких і нелюдських по­карань, заборона рабства, свобода релігії та віросповідання, свобода думки й слова, свобода пересування, недоторканість житла, таємниця листування тощо. До громадянських належить також група прав, що забезпечують належний судовий процес: право на справедливий судо­вий розгляд, презумпція невинуватості, ніхто не може бути покараний двічі за одне і теж саме правопорушення (лат. non bis in indem), немає покарання без закону (лат. nulla poena sine lege), закон зворотної сили не має (лат. lex adpraeterian non valet). Водночас їх можна розглядати не тільки як права, а й як процесуальні гарантії прав і свобод.

Політичні права дали особі змогу брати активну участь в управ­лінні державою й політичному житті (status activus). До них належить насамперед виборче право, свобода об'єднання (асоціацій), свобода зібрань (мирних зборів, мітингів та демонстрацій), право петицій (пра­во звертатися до державних, муніципальних органів з пропозиціями, скаргами, зауваженнями), право на участь в управлінні державни­ми справами тощо.

Другий період розвитку прав людини характеризується широким включенням до текстів конституцій соціально-економічних прав.

У процесі еволюції підходи до прав людини змінювалися. На по­чатку XX століття почала домінувати думка, що держава повинна за­безпечувати мінімальні стандарти життя й праці: захистити людину від голоду, зубожіння, покрити потреби в житлі, охороні здоров'я, освіті, а також захистити права працівників від безробіття та експлуатації. Так виникли ідеї соціальної держави й соціальних прав. Уперше ці права

Jellinek Georg. Das System der subjektiven offentlichen Rechte (1905, 2nd ed.). S. 81—193. було закладено в Конституції Мексики 1917 року в розділі шостому «Трудове та соціальне забезпечення», що містить норми щодо соці­ального забезпечення працюючих, вікових обмежень працюючих, об­меження тривалості робочого дня, вимоги до мінімальної заробітної плати, право на відпочинок тощо. Невдовзі соціально-економічні пра­ва закріпили в конституціях соціалістичних держав, які мали основною метою забезпечення соціальної справедливості, свободи й рівності. Завдяки поповненню каталогу прав людини соціально-економічними правами держави взяли на себе зобов'язання, спрямовані на соці­альний захист незахищених верств населення, які опинилась в тако­му становищі через інвалідність, складну життєву ситуацію чи з інших причин. Нова філософія прав людини ґрунтувалася на усвідомленні, що людська гідність потребує більшого ніж просто невтручання дер­жави. Вона передбачає її обов'язок забезпечити пристойний рівень життя, створити такі умови, за яких людина психологічно не почувала би себе принизливою.

Період індустріалізації кінця XIX — початку XX століття зумовив виокремлення трудових прав: права на працю, на безпечні умови праці, на оплату праці не нижче як визначений мінімальний розмір, право на організацію в профспілки тощо. Експлуатація праці робітників з тотальним нехтуванням їхніх інтересів спричинила супротив з боку працівників — вони почали виборювати поліпшення умов праці.

У комуністичних країнах захист соціальних і трудових прав людини вважали пріоритетним напрямом: про що свідчать статті Конституції СРСР, де розділ, присвячений правам людини, починається саме з со­ціально-економічних прав і права на працю, зокрема, тоді як для рин­ково орієнтованого капіталістичного Заходу свобода людини була на першому місці.

Нині світ поступово відмовляється від жорсткої ієрархії між соціаль­ними правами й правами-свободами. У Віденській декларації та Про­грамі дій від 23 червня 1993 року, ухваленій під час Віденської всес­вітньої конференції з прав людини, було принципово визнано, що всі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов'язаними. Про це йдеться також у низці інших міжнарод­но-правових документів, до чого ми ще повернемося в підрозділі 2.3 цього розділу. До того ж для багатьох авторів природа соціально-е­кономічних прав лишається дискусійною: вони не визнають ці права юридичними, обґрунтовуючи це тим, що на підставі відповідних поло­жень конституції не виникають суб'єктивні права, які людина може за­хистити в суді і зводять їх до намірів держави створити належні умови життя людині. Деякі конституції взагалі не містять таких прав, а соціаль­на й економічна проблематика наявна в тих розділах основних законів, де визначені цілі суспільства. Наприклад, соціально-економічні права в Конституції Іспанії 1978 року задекларовано в розділі третьому «Про основоположні принципи соціально-економічної політики», у Консти­туції Індії 1950 року — у частині четвертій «Керівні принципи політики держави», у Конституції Швейцарії 1999 року — у розділі третьому ча­стини другої «Соціальні цілі». Невипадково й на міжнародному рівні соціально-економічні права регулюють окремими актами: Міжнарод­ним пактом про економічні, соціальні й культурні права (1966), Євро­пейською соціальною хартією (1961). Варто зазначити, що механізми реалізації й захисту вказаної групи прав справді гнучкіші й відрізня­ються від попередніх. Проте вони послідовно розвиваються в напрямі поширення на них механізмів, притаманних правам першого поколін­ня — громадянським і політичним. Підтвердженням цьому може бути доволі широка практика Європейського суду з прав людини із захисту певних видів соціально-економічних прав: прав на оплату праці, пен­сійне забезпечення, охорону здоров'я, освіту тощо. Щоправда, ці пра­ва захищає ЄСПЛ через права першого покоління, яким присвячена Європейська конвенція прав людини. Проте її норми сформульовано часто так, що дають суду змогу захищати з їх допомогою також соці­ально-економічні права. Наприклад, права людини на отримання ви­нагороди за працю (заробітної плати) та пенсію зазвичай він захищає через застосування статті 1 Першого протоколу Конвенції «Захист пра­ва власності», право на медичну допомогу — через застосування стат­ті третьої Конвенції — заборону нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження. Практика ЄСПЛ щодо цього права поки що обмежена, але вона підтверджує загальну тенденцію до розширен­ня ним судового захисту соціально-економічних прав, про що свідчить також практика ЄСПЛ щодо України.

Ще раніше, до ЄСПЛ, практику судового захисту окремих соціаль­но-економічних прав через права першого покоління започаткував Верховний суд США. І це при тому, що США досі не приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а в американській науковій літературі їх продовжують позначати тер­мінами entitlement rihts — «набуті права», general rihts — «загальні права» тощо*; тобто не визнають правами юридичними, суб'єктив­ними (основний аргумент такого невизнання — неможливість їх су­дового захисту).

Хоч і повільно, але до судового захисту певних, закріплених в Ос­новному законі, соціально-економічних прав вдаються також вітчизня­ні суди. Прикладом тому є, зокрема, постанова Окружного адміністра­тивного суду міста Києва від 17 вересня 2015 року, якою він зобов'язав Кабінет Міністрів України переглянути споживчий кошик, оскільки прожитковий мінімум, що встановлюють, зважаючи на оцінюван­ня кошика, не забезпечує конституційне право людини на достатній життєвий рівень**.

Щоб забезпечити соціально-економічні права, держава повинна здійснити певні заходи — позитивні зусилля, без яких людина не в змозі скористатися задекларованими правами. Тому цю групу прав ще називають позитивними (status positivus за Еллінеком), тобто такими, що передбачають цілеспрямовану діяльність держави щодо створен­ня не тільки юридичних гарантій, а й матеріальних передумов їхньої реалізації. Звісно, обсяг матеріальних благ, що надає держава, зале­жить від її фінансового становища, отже, може змінюватися залежно від економічної ситуації в країні. Проте це не означає, що держава, по- кликаючись на цю ситуацію, може позбавляти людину елементарних засобів гідного існування. Відмовитися від узятих на себе міжнародних зобов'язань через приєднання до названого міжнародного пакту, дер­жава, якщо вона залишається вірною правам людини, не може.

До соціально-економічних прав належать: право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на організацію в проф­спілки, право на соціальне забезпечення, захист сім'ї, материнства і дітей, право на достатній рівень життя (харчування, одяг, житло), на неухильне поліпшення умов життя, право на житло, право на охорону здоров'я, право на освіту, право на участь у культурному житті, у нау-

Сафонов В. Н. Конституция США и социально-экономические права граждан: историко-правовое исследование. М., Норма, 2007. С. 15—16.

Рішення першої й апеляційної інстанцій про прожитковий мінімум. URL: https://reyestr.court.gov. ua/-Review/50645357 (дата звернення: 24.04.2021). ковому прогресі та його застосування, право на захист інтелектуальної власності тощо.

Права третього покоління охоплюють здебільшого колективні права: права національних меншин і корінних народів, право нації на розвиток і самовизначення, право на доступ до спільної спадщини людства тощо. До цієї групи прав зараховують також права людства — право на мир, право на сталий розвиток, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо.

Правова природа названої групи прав викликає в науковому серед­овищі чи не найбільше дискусій. Вони стосуються як лінгвістичних тон­кощів, так і певних юридичних аспектів цих прав. Деякі автори зверта­ють увагу на те, що вказані права не є правами людини, оскільки права людини, за визначенням, це суб'єктивні права окремих індивідів, що характеризують сферу індивідуальних інтересів. Навпаки, колектив­ні права є правами груп, спільнот, меншин, корінних народів, націй, народу, людства загалом. Ними може скористатися й окрема людина, але зазвичай це пов'язано не з її особистим статусом, а з належністю до певної спільноти. І, ще важливіше, виникає питання, хто несе від­повідальність за їхнє дотримання й забезпечення — держава чи вся міжнародна спільнота, особливо якщо йдеться про права людства — на мир, на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Зважаючи на остан­нє зауваження, цю групу прав ще називають правами солідарності. їх поки що не можуть беззастережно зарахувати до категорії юридич­них, тобто таких, які захищають суди прав, вони мають переважно со­ціальний і моральний зміст, хоч окремі паростки їхньої «юридизації» можна побачити вже зараз (зокрема в рішеннях міжнародних судів). Очевидно, цей процес триватиме, хоч і не так швидко. Утім, «юриди­зація» прав навіть першого покоління — громадянських і політичних, тривала також доволі довго й майже завершилася лише на початку ми­нулого століття.

Особливу увагу колективним правам приділяють у сім'ї звичаєвого права, що зумовлено особливостями ієрархії цінностей африканського суспільства. Племінний спосіб життя позначився на свідомості насе­лення — людина могла вижити тільки в межах племені, інтереси якого завжди мали пріоритетне значення. Кенійський філософ Джон Мбіті у своїй праці «Африканські релігії і філософія» пише: «Африканська фі­лософія втілена у формулі: “Я є тому, що ми є”». Ця психологія позна­чилася й на змісті регіонального акта з прав людини — Африканської хартії прав людини і народів (1981), де чимало статей присвячено саме колективним правам. Професор А. Леґесс у своїй праці «Права людини в африканській політичній культурі» зазначає: «Якби африканці були ідейними натхненниками й авторами Загальної декларації прав люди­ни, вони могли б поставити права громад набагато вище прав індиві­дів і використовували б культурні ідіоми, що якісно відрізняються від мови, якою ці ідеї сформульовано нині»*.

Колективні права не слід ставити вище індивідуальних, як не повин­но бути примату особистого інтересу індивіда над інтересами спіль­ноти, усі права повинні бути в гармонії. Ціннісний зміст виробленого набору універсальних прав людини полягає в тому, що в них закладено потенціал тих природних і неодмінних властивостей, які потрібні для нормальної життєдіяльності людини й людства загалом.

3.1.3.