Поняття прав людини: основні підходи

Права людини нині є спільним ідеалом усіх країн і народів, які спо­відують ідеї справедливості, свободи й демократії, та, як зазначено в попередніх розділах цього підручника, є «нормативним мірилом, що стає універсальною та загальнолюдською цінністю».

Попри це, у загальній теорії права й конституційному праві знай­деться не так багато понять, які б мали скільки різнопланових інтерпре­тацій і породжували скільки дискусій, як поняття прав людини. Серед них питання про природу прав людини; про те, які спільні риси мають мати різні права для того, щоб називатися правами людини; про їхні взаємозв'язки з фундаментальними, основними правами; про співвід­ношення між природними, невідчужуваними й набутими, звичайними правами, індивідуальними й колективними правами, правами людини та її обов'язками тощо*.

Це свідчить про надзвичайну складність і багатовимірність прав лю­дини, яка зумовлена як самим їхнім генезисом і суперечливою ево­люцією, особливостями історичних традицій і культур різних народів, так і викликами, породженими сучасними глобалізаційними процеса­ми та іншими чинниками (для України, зокрема, пов'язаних із розв'я­зуванням проти неї «гібридної» війни, що спричинила проблеми за­безпечення прав внутрішньо переміщених осіб, змушених залишити

Філософія прав людини / за ред. Штефана Госепата та Георга Ломанна. 2-ге видання.

Почнімо з визначального для розуміння прав людини питання — про їхню природу.

У літературі є безліч підходів до інтерпретації природи прав люди­ни, зокрема етичний, психологічний, релігійний тощо. Відповідно до етичного підходу під правами людини розуміють форму існування, спосіб вияву принципів і приписів моралі; згідно з психологічним під­ходом права людини — це певні уявлення людини, її погляди про на­лежність їй певних благ; прихильники релігійного підходу розглядають права людини як такі, що визначені й надані людині Богом тощо.

Проте найпоширеніші два, протилежні за своєю сутністю, підходи — природно-правовий і позитивістський. Прихильники природно-право­вого підходу вважають, що права людини належать їй від природи, вони є невідчужувані, невіддільні від неї; людину не можна позбави­ти її прав, оскільки вони становлять елементарні передумови гідно­го людського існування. За позитивістського підходу творцем прав людини є держава. Права людини — це лише ті можливості людини, які надає їй держава, через їхнє закріплення в джерелах позитивного права. Ці підходи впливають і на формулювання відповідних консти­туційних положень щодо прав людини. Проте більшість схиляється до того, що права людини зумовлені всім спектром природних і соціаль­них чинників, тому знаходять своє вираження в моралі, ідеології, релі­гії, праві, психології людей, у їхньому світогляді загалом. З огляду на це, у філософсько-правовій літературі основний принцип обґрунтування прав людини виявляється в тому, що «людина, щоб залишатися люди­ною, повинна мати право»*.

Ідея прав людини має багатовікову історію, її витоки сягають дав­ньогрецької філософії, проте тільки після Другої світової війни народи світу об'єднали свої зусилля, щоб визначити, які ж права є фундамен­тальними, належать усім людям і потребують створення ефективних механізмів гарантування їхньої реалізації та захисту.

Права людини в загальному значенні — це низка благ, які є суттєви­ми й потрібними для забезпечення нормальних умов життєдіяльності людини. До того ж здатність людини користуватися своїми правами за-

Максимов С. І. Філософський зміст і обґрунтування прав людини. Філософія права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань, С. І. Максимов та ін. / за ред. д-ра філос. наук, проф. О. Г. Данильяна. Харків: Право, 2009. С. 152. лежить від інших людей, які повинні поважати ці права. Відповідно лю­дина реалізує свої права з урахуванням прав й інтересів інших людей, що накладає на неї обов'язки й відповідальність перед іншими людь­ми та суспільством загалом. Однак, зважаючи на те, що люди відрізня­ються за рівнем свідомості, зокрема моральності, усвідомлення ступе­ня відповідальності за свої вчинки, обов'язок визначити такі правила й ухвалити такі закони, які б сприяли реалізації людиною своїх прав, створювали комфортні умови її життя, поєднуючи інтереси всіх членів суспільства, покладають на державу. Держава за допомогою правових норм повинна забезпечувати узгодження інтересів конкретної людини з інтересами інших людей та суспільства загалом. Людина та її права одночасно є й загальноцивілізаційною цінністю та першоджерелом права, адже його створює людина (в різних її статусах) та заради лю­дини — забезпечення гідних умов її життя. Як наголошував у цьому зв'язку один з авторів доктрини верховенства права й сучасного кон­ституціоналізму Альберт Дайсі, вихідне джерело права не в конституції та законах, а в людських правах*.

Ідею прав людини як основоположної цінності й фундаменту право­порядку відображено в конституціях багатьох держав. У Декларації прав людини і громадянина (1789), що є частиною Конституції Французької республіки (1958), зокрема йдеться: «Мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних і невід'ємних прав людини». У статті 1 Основного закону ФРН визнано «недоторкані й невідчужувані права лю­дини основою будь-якої людської спільноти, миру й справедливості на землі».

Права людини, своєю чергою, є відтворенням системи ціннос­тей, притаманних суспільству: людської гідності, справедливості, рівності, свободи, поваги до прав інших осіб, що здобули також між­народне визнання.

Однак, попри загальне визнання факту існування прав людини, єди­ного загальноприйнятого розуміння прав людини наразі немає: у різ­них культурах права людини мають свої особливості.

Найвиразніше такі особливості виявляються в західній та східній ци­вілізаціях. Згідно із західним підходом людина є самостійною та само-

Dicey A. V. Introduction to the Study of the Law of the Constitution. 1959 (1961) P. 232. достатньою, західна культура є індивідуалістичною, натомість у східній культурі людина відчуває себе частиною соціуму, в якому живе, і зв'я­зана у своїй діяльності та ухваленні рішень його цінностями, звичая­ми, традиціями, що й визначає її поведінку. Тому індивідуальні права людини тут виражені менш чітко, а суспільні інтереси превалюють над індивідуальними. Детермінівним чинником у поводженні людини є збереження гармонії в колективі, а не обстоювання власних прав. Від­мінності в підходах спричинили також неоднакове ставлення до різних груп прав у процесі їхнього розвитку: західні держави традиційно зо­середжували увагу на індивідуальних — громадянських і політичних правах, країни Африки — на колективних, тоді як колишні соціалістичні країни, які розглядали державу як колектив, що розподіляє матеріаль­ні блага, найперше значення надавали економічним, соціальним та культурним правам.

Загальноприйнятого й однозначного формулювання поняття прав людини немає й досі, у літературі їх визначають по-різному: як певні можливості людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існуван­ня та розвитку в конкретно-історичних умовах, що об'єктивно зумов­лені досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей*; як визнані світовою спільнотою блага й умови життя, яких може домагатися особа від держави й суспільства, в яких вона живе, та забезпечення яких реальне в умовах досягнутого людством прогресу**; як морально обґрунтовані вимоги свободи та автономії, які мають належати кожній людині***; як вимоги людини ад­ресовані державі; як необхідні для життя блага; як загальна й рівна для всіх міра свободи (можливої поведінки), необхідна для задоволення потреб існування, розвитку й самореалізації людини; як комплекс при­родних та непорушних свобод та юридичних можливостей, зумовле­них фактом існування людини тощо.

Така багатоманітність наукових інтерпретацій лише підкреслює гли­бину та багатогранність цього поняття, у них сфокусовано певні ознаки, що притаманні правам людини. Усі вони є окремими виявами категорії прав людини й лише разом можуть дати повне уявлення про це склад­не багатовимірне явище. Можна запропонувати таке коротке визна­чення прав людини: права людини — це блага й умови життя, яких лю-

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави: навч. посібник. вид. 9-те, зі змінами. Львів: Край, 2007. С. 10.

Загальна теорія права: підручник / за заг. ред. М. І. Козюбри. К.: ВАІТЕ, 2016. С. 50.

Matthias Koenig: Menschenrechte. Frankfurt am Main, 2005. S. 12. дина потребує для гідного існування, що визнані світовою спільнотою, та задоволення яких людина може домагатися від держави.

Однак слід пам'ятати, що жодне визначення не в змозі передати глибинний і багатоплановий зміст цього поняття. Тому доцільніше, очевидно, акцентувати увагу на основних характеристиках прав люди­ни. До найзагальніших з них належать:

• права людини — це морально обґрунтовані потреби людини, що зумовлені її природою;

• права людини втілюють систему цінностей, притаманних люд­ству, через що деякі автори їх небезпідставно іменують громад­ською релігією сучасності;

• права людини охоплюють всі сфери життєдіяльності людини: економічну, соціальну, політичну, духовну, мають задовольняти її базові фізичні, біологічні й інші потреби;

• права людини мають різні форми й механізми їхнього гаранту­вання та забезпечення;

• права людини є кінцевою метою діяльності всіх органів держа­ви. Такий людиноцентричний підхід закладено, як уже зазнача­лося, у статті 3 Конституції України, відповідно до якоїправа й свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави;

• одночасно права людини є засобом обмеження державної вла­ди. Це той бар'єр, який не може переходити на власний розсуд будь-яка гілка влади — законодавча, виконавча чи судова.

• права людини належать кожній особі, оскільки зумовлені самою людською природою, є однаковими для всіх, поширюються на всіх та всюди.

До того ж гарантувати дотримання прав людини можна лише за умови їхньої легітимації. На міжнародному рівні це відбувається через міжнародні договори та рішення міжнародних судових органів, на на­ціональному рівні — через нормативну фіксацію, передусім у консти­туціях й інших джерелах права. Утім, на національному рівні не всі пра­ва людини однаковою мірою та не завжди гарантують, що зумовлено різними політичними, релігійними, цивілізаційними чинниками, тому на цьому рівні можуть різнитися погляди щодо змісту й обсягу прав людини, які підлягають захисту.

Тому часом проводять певні відмінності між правами людини (анг. human rights, нім. Menschenrechte) й фундаментальними, або ос­новоположними, основними правами (анг. fundamental rights, нім. Grundrechte), які ще інколи називають конституційно гарантованими правами, про що йтиметься в наступних підрозділах.

3.1.2.