Поняття й сутність громадянства
На правовий статус особи значною мірою впливає громадянство, адже від того, чи є вона громадянином, залежить наявність у неї відповідних прав і обов'язків. Громадянство є окремим інститутом конституційного права.
На конституційному рівні визначають основоположні принципи громадянства, зокрема: неможливість позбавлення громадянства, визнання єдиного громадянства тощо, а подальшу регламентацію питань, пов'язаних з громадянством, здійснюють в інших нормативних актах. В Україні, зокрема, діє Закон України «Про громадянство» від 18. 01. 2001 року, у Франції — кодекс законів про громадянство Франції (1945), а в Бельгії, Люксембурзі, Іспанії та в деяких інших країнах окремі питання громадянства регламентує цивільний кодекс.Рада Європи 6 листопада 1997 року ухвалила Європейську конвенцію про громадянство, в якій визначено європейські стандарти щодо регулювання інституту громадянства, які враховували під час підготовки чинного українського законодавства, попри те, що сама ратифікація зазначеної Конвенції відбулась із застереженнями значно пізніше — 20 вересня 2006 року.
Стаття 1 Закону України «Про громадянство» містить визначення громадянства: «Громадянство — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках». Схоже визначення містить стаття 2 Європейської конвенції про громадянство: громадянство означає правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи. Отже, громадянство — це правовий стан, який виявляється, з одного боку, у його загальному правовому нормуванні, а з іншого — в індивідуальному юридичному оформленні (паспорт громадянина) та є сталим — триває від народження до смерті громадянина та має загальний порядок припинення.
Загалом, інститут громадянства має подвійну природу: по-перше, є інститутом національного — конституційного права, по-друге — міжнародного.
Тому на національному рівні регламентують порядок набуття і припинення громадянства, визначають державні органи, які беруть участь у розв'язанні питань громадянства, а також їхні повноваження, а об'єктом міжнародно-правового регулювання є передусім права осіб без громадянства, способи й засоби уникнення випадків безгромадян- ства, розв'язання проблем, пов'язаних з подвійним громадянством, а також усунення відповідних колізій законів.Міжнародно-правовий інститут громадянства регулюють сукупністю конвенцій: Конвенція ООН про статус апатридів від 28 вересня 1954 року (ратифікована Україною 2013 року); Конвенція ООН про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 року (ратифікована Україною 2013 року); Конвенція ООН про громадянство одруженої жінки від 29 січня 1957 року (ратифікована УРСР 1958 року); Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 1991 року); Конвенція Ради Європи про скорочення випадків багато- громадянства та про військову повинність у випадках багатогромадян- ства від 6 травня 1963 року (не ратифікована Україною); уже згадана Європейська конвенція про громадянство, ухвалена Радою Європи 6 листопада 1997 року (ратифікована Україною 2006 року із застереженнями) тощо.
У законодавстві зарубіжних країн і міжнародних договорах використовують два терміни: citizenship — громадянство й nationality — національність. Останній часто вживають як синонім терміна «громадянство» (наприклад, у статті 1 Женевської конвенції «Про статус біженців» (1951) або в законі про громадянство Великобританії (the British Nationality Act (1981)). Водночас в Україні, як і в більшості країн Центральної і Східної Європи, терміном «національність» зазвичай позначають етнічне походження конкретної особи.
Ще одним близьким терміном, що використовують для позначення відносин громадянства є підданство. Традиційно його продовжують застосовувати в країнах з монархічними формами правління. Раніше зазначена категорія позначала особисту належність особи монархові, у межах володінь якого вона народилася, та засвідчувала залежний нерівний зміст відносин. Нині зміст категорії підданства, окрім деяких країнах, не відрізняється від категорії громадянства.
Історія відносин громадянства сягає давніх часів і пов'язана з привілейованим правовим статусом вільних жителів грецького поліса. Жителі грецьких полісів проходили спеціальну підготовку, у результаті якої формувався відповідальний громадянин з активною громадською позицією. Одним з перших, хто визначив зміст громадянства був давньогрецький мислитель Арістотель, у розумінні якого громадяни — це чоловіки, які мають право й обов'язок брати участь у здійсненні законодавчої та судової влади. Так, громадянство означало володіння політичними правами лише певної групи жителів у межах поліса — вільних громадян чоловічої статі*.
Поняття «громадянство» надалі розвивали в Стародавньому Римі, де лише за громадянами визнавався весь обсяг прав. У період Республіки римським громадянином автоматично ставала дитина чоловічої статі, народжена в законному шлюбі римського громадянина. У період імперії надання римського громадянства стало залежати від волі правителя, його можна було придбати, але яке було доступне тільки обмеженому колу еліти. 212 року римський імператор Каракала надав римське громадянство всьому вільному населенню імперії.
Середньовіччя стало наступною віхою в історії розвитку інституту громадянства. У перід феодалізму населенню надавали різні свободи, права й обов'язки залежно від їхнього соціального статусу, але без надання політичних привілеїв, які покладали лише на короля або духовних та світських князів. Саме в цей період виникає категорія підданства, яка тоді передбачала, що між підданим і монархом встановлювали приватноправові відносини, а підданий перебував в економіч- но-особистісній залежності від монарха.
Ідею інституту громадянства в його нинішньому розумінні сформулював Жан-Жак Руссо, вона тісно пов'язана з його концепцією суспільного договору. Він стверджував, що громадянин — це член політичної спільноти, утвореної на підставі підписання суспільного договору. Разом усіх членів такої спільноти визначали як народ, окремо кожного — як громадянин.
Саме народ вважали й вважають носієм влади, але за кожним громадянином визнавали її частину, котру він згідно з суспільним договором нібито відчужував політичній спільноті. Рівність «вільних громадян» як учасників суспільного договору, їхню свободу й автономію протиставляли підлеглості, що характеризувала абсолютну монархію й відносини підданства.В Європейському Союзі є ще й громадянство Європейського Союзу. Громадянином ЄС є кожна особа, яка має громадянство держа- ви-члена. Громадянство ЄС доповнює національне, але не підмінює його, про що йдеться в статті 9 Договору про Європейський Союз. Поняття «європейське громадянство» виникло 1992 року з ухваленням
Арістотель. Політика / пер. з давньогрец. О. Кислюк. С. 604. Кн. 6. URL: http://filosof.historic.ru/ books/item/-f00/s00/z0000353/st007.shtml (дата звернення: 24.04.2021).
Маастрихтського договору, який визначив права й обов'язки громадян ЄС. Таке громадянство не вважають подвійним, воно є особливим правовим станом, що породжує додаткові права: надає свободу пересування й проживання на території будь-якої держави-члена ЄС; рівні права на ринку робочої сили ЄС; виборче право в Європарламент; право брати участь у місцевих виборах у країні-члені ЄС, громадянином якої особа не є, але в якій постійно проживає; право на дипломатичний і консульський захист з боку органів будь-якої держави ЄС в третій країні, де немає представництва рідної країни громадянина ЄС; право на подання скарги європейському омбудсменові тощо.
У деяких федеративних державах допускають існування громадянства суб'єктів федерації, тобто вертикального громадянства, однак воно не має самостійного значення та є похідним від федерального громадянства.
3.7.2.