§1. ПОЛІТИКА “ПЕРЕБУДОВИ”. ХАРАКТЕР ДЕ- МОКРАТИЗАЦІЇРАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
В XX ст. парламентські структури й парламентаризм як відповідна концепція вже стали невід’ємним чинником політичної системи демократичних країн. До виключних прав представницьких структур віднесено законотворчість.
Одним з головних показників демократизму суспільства став характер виборчого права. Демократичне виборче право є системою правових норм, які гарантують здійснення народовладдя. На основі розвитку представницької демократії вже опрацьовано декілька загальних принципів виборчого права, зокрема, наступних: рівне і пряме виборче право, наперед зазначена періодичність виборів, альтернативність, змагальність претендентів, вільне волевиявлення виборців при таємному голосуванні, гласність та відкритість виборів, надання кандидатам рівних можливостей для ведення передвиборної агітації та ін.Найважливіші норми демократичного представництва і законотворчості зафіксовані в міжнародних правових актах. Так, згідно зі ст. 21 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., виборче право має бути загальним і рівним, а воля народу - основою влади.[CCXL] Такі ж ідеї закладені і в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р.[CCXLI]
Але політична система Радянської України й Радянського Союзу будувалась і розвивалась багато в чому саме на основі заперечення принципів парламентаризму. Деякі зрушення у цьому питанні припадають на завершальний етап радянської історії, “перебудову” (1985-1991 рр.). Політика “перебудови” за своєю сутністю була доволі суперечливою, з неоднозначним впливом на соціально-економічне та суспільно-політичне життя країни. Критичне становище, в якому опинився Радянський Союз, диктувало необхідність радикальних перетворень. Але на початковій стадії лідери держави не відмовлялися від будь-яких аспектів комуністичної ідеології і не поспішали реформувати політичну систему радянського суспільства.
Планувалося здійснення косметичних заходів, покликаних підновити непоказний фасад держави. Проте з часом, досить часто всупереч волі лідерів держави, перебудовчі процеси набирали обертів. Головними набутками демократизації тодішнього суспільства стали гласність, руйнування ідеологічних догм та стереотипів, повернення історичної пам’яті. “Нове мислення”, проголошене ініціатором “перебудови” тодішнім Генеральним секретарем ЦК КПРС М.Горбачовим, підкреслювало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.Поступово стала піддаватися реформуванню й радянська політична система. Головними напрямками цього процесу стали порушення монополії комуністичної партії на владу, поступове посилення законодавчих представницьких структур, тяжіння до суверенітету й незалежності деяких радянських республік.
Перебудовчі процеси не пройшли осторонь України. В республіці відроджувався патріотичний рух. Почали виникати осередки “неформальних” (тобто непідконтрольних КПРС) об’єднань: історико-просвітницька організація “Меморіал”, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Студентське братство та ін. Пробивали дорогу паростки майбутньої багатопартійності. У 1989 р. виникла перша масова українська політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до комуністичної партії - Народний Рух України за перебудову (НРУ, Рух, керівники на той час - І.Драч, М.Горинь), який протягом певного часу застерігався перетворюватись у політичну партію. Незабаром стали утворюватись українські політичні партії. Від 1989 р. до серпневих подій 1991 р. у республіці виникло понад 20 політичних партій. Відомості про деякі з них містить табл. 9.
Більшість партій були нечисельні, в них відбувалася боротьба за лідерство із постійною загрозою розколів, яка досить часто реалізовувалася, а також загалом абстрактною ідеологією і плинною соціальною базою. Все ж, враховуючи вищезазначені обставини, партії можна з деякою мірою умовності розділити на три основні групи: ліві (комуністи, соціалісти, Селянська партія України), центристи (соціал-демократи, Демократична партія, ПДВУ), праві (Рух, Республіканська партія) '.
Таблиця 9
Основні політичні партії України, що були утворені на завершальній стадії політики “перебудови”
Деякою мірою змінювалися й правові основи розвитку суспільства, вносилися поправки до чинної Конституції.
Етапна для перебудовчих процесів подія сталася в червні 1988 р., коли під тиском демократичної громадськості XIX Все-
Верховна Рада України — сучасний український парламент союзна партійна конференція погодилася на скликання з’їздів народних депутатів СРСР і проведення перших в історії Радянського Союзу альтернативних виборів народних депутатів СРСР.
Щоправда, Закон про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР і Закон про вибори народних депутатів СРСР важко назвати послідовно демократичними. Найголовнішою особливістю першого з названих законів стала низка положень, включених до гл.12 Конституції СРСР “Система і принципи діяльності Рад народних депутатів”. Перш за все, передбачалося формування і щорічне скликання нового найвищого представницького органу державної влади - З’їзду народних депутатів СРСР і вводилося нове звання - “Народний депутат СРСР”. Верховна Рада СРСР діяла в період між з’їздами. Зазнала змін і виборча система. Згідно з новозатвердженою гл.13 Конституції СРСР і новим виборчим Законом третина з 2250 депутатів обиралася, а фактично призначалася підконтрольними партії громадськими організаціями (ст.18), зокрема, 100 місць було відведено для ЦК КПРС. Однією з головних рис нового законодавства про вибори стало допущення альтернативності (ст.43), що на такому рівні в радянській історії зустрічалося вперше (у 1987 р. були проведені експериментальні альтернативні вибори до рад місцевих рівнів). Решта кандидатів у депутати мала пройти “сито” окружних передвиборних зборів, які нерідко використовувалися владою для відсіювання небажаних претендентів.
В Україні на 175 мандатів народних депутатів СРСР було висунуто 650 кандидатур, але тільки 309 з них пройшли сито окружних передвиборних зборів.
У 35 округах виявилося по одному кандидату, переважно секретарів партійних комітетів. Але і за цих обставин народними депутатами СРСР від України було обрано чимало прихильників демократичних реформ.На І З’їзді народних депутатів СРСР (розпочав свою роботу 25 травня 1989 р.) розгорнулася небачена в радянській історії палка дискусія, учасники якої досить часто відстоювали прямо протилежні концепції реформування країни. Голосно заявила про себе Міжрегіональна депутатська група (МДГ), яка виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ. Розпочалася боротьба за перетворення Радянського Союзу у дійсну федерацію республік. Демократично налаштовані депутати від України об’єдналися в Республіканський демократичний клуб. У постанові З’їзду “Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР” підкреслювалось “конституційне положення, згідно з яким до компетенції Союзу належить встановлення основ і загальних начал законодавства, а прийняття законів безпосередньої дії є прерогативою республік...”1. Розроблений на основі цієї постанови Закон “Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації” сформулював, що положення даного Закону слід вважати “основою для оновлення договірних відносин між Союзом РСР і суб’єктами федерації”[242] [243]. На ПІ З’їзді народних депутатів СРСР (березень 1990 р.) була прийнята постанова про обрання М.Горбачова Президентом СРСР. Запровадження інституту президентства стало логічним втіленням у практику державного будівництва принципу розподілу влад. Реалізацією ж цього принципу навряд чи можливо назвати демократичною. В демократичних країнах президент, як правило, обирається загальними виборами громадян, які мають право голосу, а не представницьким органом. IV З’їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, на той час прийняті деякими республіками. На противагу цьому була ухвалена Постанова “Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення” з уже традиційною ідеєю “добровільного і рівноправного союзу”[244]. З’їзди народних депутатів СРСР наочно підтвердили досягнення та суперечності політики “перебудови”. Вони відіграли певну роль у справі демократизації суспільно-політичного життя як Радянського Союзу, так і союзних республік, але так і не домоглися стати послідовно демократичними представницькими зібраннями, які б більш-менш об’єктивно відображали політичні настрої як певних соціальних груп, так і населення республік. Велика кількість нових законів та інших правових актів, що були прийняті в роки “перебудови”, багато в чому суперечили як один одному, так і новим реаліям суспільно-політичного життя. Першочергово це стосувалося завершального етапу “перебудови” (протягом 1988-1991 рр. було прийнято понад 100 законів СРСР), коли влада і авторитет комуністичної партії стали невпинно падати, що спричинило активний пошук виходу із становища, що склалось, а відтак нову хвилю законотворчості. Пригадаємо хоча б ідею поєднання в одній особі першого секретаря відповідного партійного комітету і вищої посадової особи місцевої влади. Отже, незважаючи на привабливість “перебудовчих” гасел та декларацій, є всі підстави стверджувати, що унітарна модель радянського державного устрою за часів перебудови не похитнулась. Союзна влада явно не бажала йти шляхом повної й послідовної реалізації демократичної ідеї добровільного, відкрито- го союзу рівноправних суверенних держав. На союзному рівні декларувалось збереження за центром лише “основ законодавства”, але неясним залишався механізм втілення концепції розподілу влад між центром і республіками. За принципами демократизму такі “основи” визначає не більшість голосів депутатів СРСР при відсутності реальних гарантій меншості, а лише волевиявлення народу кожної республіки.