Політичний фон та законодавчі ініціативи щодо скасування/обмеження імунітету та індемнітету
В Україні питання обсягу недоторканності депутатів парламенту з часу ухвалення відповідної конституційної норми в 1996 році залишається постійним суспільним подразником, хоча обговорення в суспільстві теми про зняття недоторканності депутатів національного парламенту чи якогось варіанта її обмеження має політичний характер — воно традиційно пов'язується з виборами та іншими політичними кампаніями, а його ініціаторами у цей час стають самі політики.
Високий рівень підтримки суспільством ідеї обмеження недоторканності депутатів суспільством зумовлює незнищенність її піар- складової.
Перший раз цю складову задіяли для підтримки референдуму 16 квітня 2000 року, інспірованого Адміністрацією Президента України. Тоді, як повідомляє ЦВК[119], ідею “необхідності обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилучення у зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України “Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані”?” підтримали 26 млн 461 тисяч 382 осіб (89,00%). Проти висловилися 2 млн 862 тисяч 560 осіб (9,62%) з 29 млн 694 тисяч 705 осіб, які взяли участь у голосуванні з цього питання. Кількість недійсних бюлетенів становила 370 763 (1,24%).
У вступі до цього видання вже зазначалося, що наша інтерпретація ставлення громадян до наявного обсягу недоторканності у депутатів базується на оцінці першої частини питання — “Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України?”. Адже сам референдум мав технологічний характер (оцінки його європейськими структурами відомі[120]), і в разі імплементації його результатів можна було отримати необмежену недоторканність. З урахуванням другої частини запитання (“Чи згодні Ви з вилученням частини третьої статті 80 Конституції України “Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані”?”) після вилучення зі статті 80 Конституції цієї частини вона звучала б таким чином: “Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп”. Трансформована до такого змісту норма, коли не було б інституції, здатної реалізувати процедуру зняття недоторканності, привела би до вилучення самих зачатків конституційної умови притягнення депутатів Верховної Ради до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту. За цього у Конституції збереглося б положення щодо гарантування депутатської недоторканності.Попри те, що проблематика референдуму визначалася в колах тодішнього складу Адміністрації Президента, у тій частині, яка розглядається в цьому дослідженні, вона не знайшла свого відображення у подальшій “конституційній реформі” 2002-2004 років, що втілилась у новій редакції Конституції від 8 грудня 2004 року. В силу технологічної природи референдуму 2000 року імплементація його “результатів”, що виразилися у розробці низки законопроектів (зокрема, у частині законодавчої регуляції імунітетів депутатів парламенту) від різних політичних груп, зійшла нанівець.
Політичні ігри довкола ідеї про обмеження/скасування недоторканності депутатів парламенту продовжилися в політичному процесі 2007-2010 років і, як того і слід було очікувати, вилилися в акції мобілізаційного штибу.
Дещо заплутаною була постановка питання, запропонована ПрезиДентом України, головою партії “Наша Україна” Віктором Ющенком, — вона передбачала водночас і обмеження, і цілковите скасування недоторканності депутатів парламенту. У телезверненні 20 червня 2007 року тодішній глава держави, котрий ще два роки тому підписав закон, яким усупереч Конституції недоторканність надавалася депутатам місцевих рад, закликав усі політичні сили взяти на себе зобов'язання скасувати “необмежену депутатську недоторканність”, яку він вважав причиною корупції, і вбачав у такому крокові “найважливіший засіб для оздоровлення Верховної Ради України”. “У парламенті творять закони, а не ховаються від них.
Зі зловживаннями депутатським імунітетом безумовно треба покінчити. Суспільству набридло бачити відверту демонстрацію безкарності та зверхності над законом і над людьми. Скасування необмеженої депутатської недоторканності є ключем до подолання парламентської корупції. Це — крок до змін. Це — реальна дія для нормалізації політичного життя в країні”, — заявляв він. “Наша мета досяжна і практична. Її реалізація цілковито залежить від сумління політиків. Моя ініціатива походить від найширших очікувань українських виборців. Кожен повинен бути рівний перед законом. Це вимагають люди. Я не залишив непоміченими заяви опонентів такої позиції. Закликаю відмовитись від політизації цього питання. Я був здивований, що Прем'єр-міністр Віктор Янукович вважає це популізмом. У минулі роки ми не раз чули заяви про необхідність обмежити депутатську недоторканність. Очікую, що вже скоро його політична сила повернеться до такого підходу. Розраховую, що мою ініціативу підтримають усі відповідальні політичні партії і кожен кандидат у народні депутати України. Публічне зобов'язання скасувати необмежену депутатську недоторканність є моментом істини. Виборець зможе переконатися у щирості намірів політиків. Час для дискусій минув. В Україні будуть справжні зміни. Від розмов переходимо до конкретних справ”[121].На публічний заклик відреагували політичні конкуренти. Лідер Партії регіонів Віктор Янукович у серпні 2007 року запропонував “на початку вересня на засіданні парламенту проголосувати за зняття недоторканності і зняття пільг з усіх високопоставлених чиновників, включаючи президента, прем'єр-міністра, народних депутатів і суддів. “Давайте зробимо цей історичний крок, на початку вересня зберемо сесію і одноголосно проголосуємо за зняття недоторканності з усіх, — сказав прем'єр-міністр В. Янукович на засіданні Кабінету Міністрів. — Усі однаково мають бути рівні перед законом, це буде нормальний підхід — зробити такий крок до виборів[122] (зазначимо, що прем'єр-міністр не користується правом недоторканності).
До гри долучилися Блок Юлії Тимошенко та Блок Литви - на. Представники першого відразу після початку роботи парламенту скликання 2006 року проголошували, що “фракція одноголосно ухвалила рішення про те, що найбільш першочерговим із першочергових повинен бути ухвалений закон про скасування депутатської недоторканності”[123]. У 2007 році блок підтримав пропозицію Партії регіонів про тотальне зняття недоторканності — “скасувати або обмежити” недоторканність “на всіх рівнях — від районного судді — до народного депутата і Президента України”[124]. Ю. Тимошенко, будучи главою уряду, і у 2009 році знову переконувала, що БЮТ має намір скасувати депутатську недоторканність: “Ми з першого вересня знову підніматимемо питання скасування депутатської недоторканності та пільг і будемо ставити їх на порядок денний засідання парламенту. Я хочу подивитися, як яка фракція проголосує, тому що без недоторканності чесні люди будуть працювати. А так кожен тримається за отримання житла та поїздки на відпочинок. Наголошую, ми з 1 вересня знову підніматимемо це питання”, — стверджувала Тимошенко знову і знову[125].
Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія) “скасування депутатської недоторканності та ліквідацію всіх депутатських привілеїв”[126] у 2007 році поставив програмними пунктом своєї діяльності, дослівно повторюючи у цьому програму Народної партії від 2007 року. У 2009 році голова Верховної Ради Володимир Литвин підключився до нового піднесення загального популістичного русла — “однозначно” позбавити імунітету “всіх”: “Сьогодні в країні немає жодної людини, яка б виступала за збереження статусу недоторканності для всіх представників правлячого класу. Інакше не буде відновлена довіра народу до влади”[127].
Такого роду ініціативи та їхнє публічне представлення співпали з циклом виборів (позачергових парламентських 2007 року, політичною кризою осені 2008 року та ймовірністю “чергових позачергових” парламентських виборів 2008 року), а тому майже всі політики представили свої електоральні варіації на цю тему.
Цікаво, що чим більше розгоралися суспільні пристрасті з цього приводу, тим більш непродуктивною ставала законопроектна ситуація. Так, якщо одним законопроектом пропонувалося обмежити або скасувати імунітет депутатів парламенту, то “у розвиток” теми з'являлася ініціатива обмежити його разом і водночас з імунітетом суддів та (чи) президента країни. Не дивно, що наслідком таких дій стало блокування початкової ініціативи щодо обмеження імунітету. Жодна із активних у той період політичних сил не могла поступитися іншій такою вигідною електоральною пропозицією. Тому на законодавчому рівні більш мотивовані і доцільні проекти були чи заблоковані, чи — більш казуїстичні — зведені до абсурду й залишені без уваги.Так, одна із хвиль популізму сягнула апогею 4 вересня 2007 року, коли групами Соціалістичної партії, Комуністичної партії і Партії регіонів було ухвалено черговий закон про внесення змін До Конституції[128], яким пропонувалося залишити в Конституції лише положення про індемнітет — “народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп”. Факт, що цей закон було винесено на голосування за один день, враховуючи, що тоді діяв неповноважний парламент (нагадаємо, що з 2 квітня 2007 року для виходу із політичної кризи повноваження Верховної Ради було достроково припинено), є достатньо промовистим, щоб не заглиблюватися в розгляд його по суті.
1.7.