Індемнітет

Положення щодо індемнітету депутатів було внесено до законодавства України (закон “Про статус народного депутата України”) у 1992 році: “Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за ре­зультати голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

У 1992 році вперше у законодавстві України з'явилося поло­ження щодо індемнітету депутата парламенту, яке поширюється на висловлювання, зроблені в ході роботи Верховної Ради та її органів, і не поширюється на висловлювання, зроблені поза парламентом. Встановлено, що народні депутати не несуть юри­дичної відповідальності за результати голосування або висловлю­вання у Верховній Раді України та її органах, але несуть її за образу чи наклеп.

Згодом цю норму було додано до тексту Конституції 1996 року. У другій частині відомої статті 80 Основного Закону України статус індемнітету виражено так: “Народні депутати України не несуть юри­дичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп”.

Деякі експерти дотримуються думки, що індемнітету достатньо для того, щоб депутат міг виконувати свої обов'язки. Дехто з опитаних УНЦПД політологів переконаний, що Україна має законодавчо закрі­пити лише той привілей, який полягає в невідповідальності депутатів парламенту за виконання депутатських обов'язків і означає заборону переслідування депутата за будь-які дії, вчинені ним при виконанні депутатських обов'язків (промову в парламенті, голосування, участь у комісіях та ін.), що буде аналогом обсягу привілеїв у ряді країн “старої” демократії.

Дані експертного опитування “Імунітет: варіанти перегляду об'єму”^[115]

1. Чи Доцільне скасування особистої неДоторканності Депута­тів парламенту?

Так - 4 (17,3%)

Ні - 19 (82,6%)

2. Чи Доцільно обмежити особисту недоторканність Депу­тата парламенту?

Так - 23 (100%)

Ні - 0

3. В який спосіб Доцільно обмежити імунітет Депутата пар­ламенту? (для тих, хто вважає, що імунітет депутата доцільно обмежити)

• через можливість затримання депутата парламенту безпосередньо на місці злочину органами правопорядку - 16;

• через зміну органу, який надає згоду на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, від парламенту до якогось із органів судової системи - 1;

• через обмеження терміну дії імунітету (надання його лише на період сесії парламенту, наприклад) - 8;

• через створення спеціальної парламентської служби для підтри­мання порядку та дисципліни в парламенті - 10;

• через законодавчу деталізацію випадків, коли депутат може бути затриманий і притягнутий до кримінальної відповідальності - 2;

• через створення для розслідування таких випадків парламент­ської комісії із рівним представництвом депутатів від влади і опозиції для контролю за кожним таким випадком) - 1;

• через відкликання депутатів виборцями - 1;

• через скасування імунітету та збереження індемнітету - приві­лею депутатів парламенту, який полягає в їх невідповідальності за виконання депутатських обов'язків і означає заборону пере­слідування депутата за будь-які дії, вчинені ним при виконанні депутатських обов'язків (промову в парламенті, голосування, участь у комісіях та інше) - 3.

Отже, теоретично депутати можуть нести юридичну відповідаль­ність за наклеп. Але практично — навряд. Поняття “наклеп” міс­титься в Конституції від 1996 року, хоча вилучено із тексту Кримі­нального кодексу, прийнятого у 2001 році. Згідно з уже нечинним Кримінальним кодексом від 28 грудня 1960 року наклеп визначався як “поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу”^[116].

Збереження наклепу тягнуло за собою процесуальні труднощі. Ви­дно, що наклеп тлумачився як кримінальне діяння, за яке передбача­лась санкція у вигляді позбавлення свободи, і міг використовуватися в репресивних цілях. З іншого боку, будь-яке обмеження свободи депутата парламенту неможливе без санкції Верховної Ради. Якби у 2000 році позов керівника адміністрації Президента Володимира Литвина до голови соціалістів Олександра Мороза, звинуваченого в наклепі у “справі Гонгадзе”, отримав судову перспективу, то право­суддя опинилося б у складній ситуації, адже О. Мороз був на той час депутатом парламенту.

Загалом судові позови в “наклепницьких” справах, в яких фігу­рували депутати парламенту, ще мали місце, хоча вже самі позивачі зазначали відшкодування, не пов'язане з позбавленням відповідача волі. Крім того, поступово суть позовів перекваліфікувалася в “за­хист честі, гідності та ділової репутації”, що належать не до категорії кримінальних злочинів, а цивільних відносин. Так, 30 вересня 2004 року, як повідомив УНІАН^[118], депутат, лідер фракції “Наша Україна”, кандидат на пост Президента України Віктор Ющенко подав до суду на народного депутата, члена фракції “Регіони України” Олександра Колоніарі за вчинені ним неправомірні дії. Позивач просив суд ви­знати заяву О. Колоніарі недостовірною і такою, що містить образу та наклеп, і зобов'язати депутата “Регіонів України” спростувати цю інформацію у такий самий спосіб, яким вона була поширена.

У ході внесення змін до Конституції, що, можливо, стосуватимуть­ся перегляду статусу імунітету та індемнітету (статті 80), доцільно звернути увагу на невідповідність норм Конституції і закону “Про статус народного депутата України”, з одного боку, та Кримінального і Цивільного кодексу, з іншого. Серед двох варіантів урегулювання цієї невідповідності (або введення поняття “наклеп” до Цивільного кодексу або вилучення його із тексту Конституції) на увагу заслуговує другий.

1.6.