Імунітет для депутатів місцевих рад
Мали місце спроби поширити гарантії, встановлені для депутатів парламенту, на кандидатів у народні депутати та депутатів місцевих рад, хоча історично у світовій практиці вони вироблені лише для депутатів національного парламенту в силу відмінностей між політичною і законотворчою діяльністю і діяльністю в рамках самоврядування.
Депутати системи місцевого самоврядування користувалися недоторканністю в період з 1994 до 1998 року. Стаття 29 закону “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів”[107] проголошувала порядок притягнення депутата місцевої ради до різних видів юридичної відповідальності: “Депутата місцевої Ради народних депутатів не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, арештовано або піддано заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попереднього розгляду питання Радою відповідно до Закону України “Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до відповідальності” від 1993 року. Як видно, до депутатів місцевих рад неможливо було застосувати навіть адміністративне стягнення. Лише через чотири роки було скасовано норму імунітету[108], водночас втратив чинність і закон “Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до відповідальності”, а у 2002 році набрав чинності новий закон “Про статус депутатів місцевих рад”[109], який уже регулював ряд статусних позицій депутатів місцевого рівня відповідно до Конституції та закону про місцеве самоврядування.Нове рішення щодо поширення статусу недоторканності на депутатів місцевих рад було ухвалено 8 вересня 2005 року законом “Про внесення змін до Закону України “Про статус депутатів місцевих рад”[110], що діє з 11 липня 2002 року. Вересневим законом встановлювалося, що “депутата місцевої ради не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, арештовано або піддано заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попереднього розгляду питання місцевою радою” (пункт 7 статті 30).
Пропонувалося також, щоб запобіжний захід щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту застосовувався виключно судом після надання згоди відповідною місцевою радою.Фактично, процедура притягнення депутата місцевої ради до кримінальної відповідальності була дуже складною. Подання до місцевої ради мало вноситися перед пред'явленням депутату обвинувачення або дачею санкції на арешт, або направленням справи про адміністративне правопорушення до суду.
По-радянському виглядала запропонована система внесення подань, за якою видно, що законодавцем система місцевих рад тлумачилася і сприймалася як звична і зрозуміла система субординованих одна одній, хоча це не так. Передбачалося, що “у разі відмови сільської, селищної, міської (міста районного значення), районної у місті ради в наданні згоди на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, його арешт або застосування до нього заходів адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, для вирішення цього питання по суті прокурор має право внести подання до відповідної районної чи міської ради. У разі відмови міської або районної ради надати таку згоду питання може бути вирішено по суті за поданням прокурора Автономної Республіки Крим або прокурора області, Верховною Радою Автономної Республіки Крим чи відповідною обласною радою. У разі незгоди з рішенням обласної, міської ради, Київської міської ради та Севастопольської міської ради про відмову в наданні згоди на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, його арешт або застосування до нього заходів адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, Генеральний Прокурор України має право звернутися з поданням про вирішення питання по суті до Верховної Ради України” (пункт 5 статті 31)[111].
Закладалися можливості адміністративного впливу по лінії прокуратури. Так, прокурор вищого рівня міг відкликати подання про одержання згоди на притягнення депутата місцевої ради до відповідальності, внесене до ради прокурором нижчого рівня.
Передбачені строки розгляду місцевою радою прокурорського подання — не пізніше ніж у місячний строк — за того, що для застосування запобіжного заходу щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту також була необхідна згода місцевої ради, створювали для депутатів цього рівня неподоланну процедурну перешкоду для зловживання імунітетом. Не дивно, що внутрішніми службовими документами Генеральної прокуратури рекомендувалося “при відмові ради у наданні згоди на притягнення до кримінальної відповідальності депутата на підставі ст. 30 Закону кримінальну справу провадженням закривати”[112], не концентруючись на питанні, чи слід поновлювати закриту справу після спливу терміну дії її недоторканності.
Та вже з 1998 року імунітет для депутатів місцевих рад скасовано, у 2002 році переглянуто статус депутата місцевої ради, а у 2006 році внесено зміни до порядку порушення кримінальної справи стосовно депутата місцевої ради та застосування щодо нього запобіжного заходу[113]. Від того часу кримінальну справу стосовно депутата місце-
вої ради може порушити відповідно Генеральний Прокурор України, заступник Генерального Прокурора України, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах своїх повноважень. Не пізніше наступного робочого дня прокурор мусить повідомити про це відповідну місцеву раду. Запобіжний захід щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту може застосовуватися виключно судом.
1.5.