Політична влада, публічна влада, державна влада: загальнотеоретичний дискурс
В одному з найавторитетніших словників у галузі права категорію «політична влада» визначено так: «Така влада належить особі чи інституції, що виконує будь-які функції держави»*.
Такий підхід до усвідомлення всієї влади в державі як політичної властивий західній, здебільшого північноамериканській політико-правовій думці. Ба більше, у дослідженнях майже не проводять розподілу між категоріями «влада» та «політична влада», обидві категорії використовують як синонімічні**. Своєрідну спадковість у цьому питанні можна відстежити на підставі аналізу однієї із найвагоміших пам'яток світового конституціоналізму — «Федералісті»: у 33-му есе Александр Гамільтон, обґрунтовуючи потребу надання вищої сили законам, які ухвалюватимуть органи майбутньої федерації, указує на те, що майбутній уряд повинен бути наділений реальною «політичною владою чи верховенством»***.Натомість у пострадянському державознавстві й політології ще з радянських часів зберігся підхід до виокремлення політичної влади від державної. «Остання, узята загалом поза її конкретних виявів у різних гілках влади, зокрема в судовій, завжди має політичний характер, тоді як політична влада не завжди є державною»****. Переважала під час аналізу влади в суспільстві колективістська концепція влади, згідно з якою влада існувала лише в спільноті людей, об'єднаних спільними справами й спільною волею*****. У «спадщину» дісталася ще одна доктринальна риса радянського суспільствознавства — скрізь шукати революційний елемент і демонструвати класовий характер держави: «Державна влада — організоване політичне панування класу, що
Black Law Dictionary (Tenth edition). St. Paul: Thomson Reuters, 2014. P. 1346.
Ледяев В. Г. Власть: концептуальный анализ. М.: РОССПЭН, 2001. С. 327.
Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея / пер. с англ. Н. Яковлева
и др.
М.: Издательская группа «Прогресс» — «Литера», 1994. С. 216. Сравнительное конституционное право. М.: Манускрипт, 1996. С. 419.Чиркин В. Е. Контрольная власть. М.: Юристъ, 2008. С. 15—17. здійснює державне керівництво суспільством»*. Також безапеляційно стверджували, що «у первісному родовому суспільстві владу здійснювали всі члени роду (племені), які обирали старійшину». «З появою класів і держави кровні, родові зв'язки було зруйновано, замість морального авторитету старійшини роду виник авторитет публічної влади, яка відділилася від суспільства й стала над ним»**.
Політологія вивчає владу загалом: «Політична наука як емпірична дисципліна вивчає формування й розподіл влади, а також владу взагалі в усіх формах її існування» (Г. Лассвел та Е. Кеплен)***.
Загалом державну владу вирізняє низка специфічних рис, серед яких особливе місце належить легітимності й суверенності****. Перша, як стверджують у філософії, «будучи внутрішньо притаманною політичній спільноті, влада не потребує виправдання; єдине, що їй треба, то це легітимація»*****. Насилля як засіб забезпечення влади, можна виправдати, однак не можна легітимувати, тому саме право є чи не єдиною формою легітимації влади. І саме конституційне право в цьому аспекті розглядають як таке, що створює підґрунтя легітимації та цілісності чинного правового порядку******.
Суверенність є також важливою характеристикою державної влади. З цього приводу Георг Еллінек слушно зауважив, що «незалежність державної влади від будь-якого іншого державного авторитету завжди вибудовували як правову, а не фактичну незалежність»*******. Конституція завжди мала важливе значення в забезпеченні такої внутрішньої незалежності й авторитетності. Не можемо залишити поза увагою й той факт, що на конституційному рівні в окремих державах саме суверенітет, а не державна (публічна) влада належить народові (нації): «Національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і референдум» (стаття 3 Конституції Франції).
Хоча є випадки, що й суверенітет, і державна влада одночасно нале-Юридичний словник. К.: Головна редакція УРЕ, 1974. С. 117.
Большая совесткая энциклопедия. URL: http://bse.sci-lib.com/article005623.html (дата звернення: 20.04.2021).
Ледяев В. Г. Власть: концептуальный анализ. М.: РОССПЭН, 2001. С. 324—325.
Окрім цього, вказують на цілеспрямовану організованість, територіальність, надінституційність, публічність, усезагальність та універсальність державної влади (Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности и структура. М.: Издательство ЮКЭА, 2002. С. 499—583).
Современная западная философия: энциклопедический словарь. М.: Культурная революция, 2009. С. 128—129.
Beatty D. Constitutional law in theory and practice. Toronto: University of Toronto Press, 2014. P. 5. Еллинек Г. Общее учение о государстве. Санкт-Петербург: Юридический центр «Пресс», 2004.
С. 458. жать народові, як це, приміром, можемо побачити в Конституції Іспанії: «Національний суверенітет належить іспанському народові, який є джерелом усіх державних влад» (частина 2 стаття 1 Конституції Іспанії). Суверенність дає змогу говорити про найбільшу значущість державної (політичної) влади в системі соціальних влад.
Означена як предмет цього підрозділу «публічна влада» є такою ж поширеною в державознавстві за вживаністю категорією, як і «державна влада». Використання першої категорії зумовлено традицією виокремлення в системі політичної влади різних гілок, тобто її поділ не тільки за горизонталлю, а й за вертикаллю. Саме поділ влади за вертикаллю зумовлює потребу використовувати спеціальний термін, що охоплює всі рівні влади.
Проте в цій ситуації не все так однозначно. Наприклад, класик конституційного права Георг Еллінек свого часу заперечував наявність окремої регіональної та місцевої влади в загальній системі політичної влади федерації, стверджуючи, що «між союзною державою та її членами не розподілено... ні суверенітет, ні державну владу».
«Розподілені об'єкти, на які спрямована діяльність держави, а не суб'єктивна діяльність, що стосується цих об'єктів»*.У доктрині французького конституційного права виокремлюють два рівні політичної влади: державні органи управління й органи самоврядних колективів. Самоврядні територіальні колективи (комуна, департамент, регіон) є суб'єктами, які підпорядковані режиму публічного права та мають власні органи управління**. До того ж категорію «публічна влада» (правда, у множині дослівно etablissements publics) вживають у національному законодавстві для характеристики органів, які можуть утворювати різні органи самоврядних колективів для міжурядової взаємодії***. Загалом для характеристики парламенту, президента, уряду та його місцевих структур використовують категорію «державні органи влади» чи «органи державної влади»****.
У вітчизняній конституційній традиції так само спостерігаємо виокремлення декількох рівнів влади. Нормативною підставою цього є конституційні приписи, зокрема положення частини 2 статті 5 Конституції України про те, що народ здійснює свою владу як безпосередньо,
Еллинек Г. Общее учение о государстве. С. 484—485.
Бребан Ги. Французское административное право. М.: Прогресс, 1988. С. 74, 89.
Rogoff Martin A. French constitutional law: cases and materials. Durham: Carolina Academic Press, 2011. P. 362.
Гунель М. Введение в публичное право: институты — основы — источники. М.: Интратэк-Р, 1995. С. 65. так і через органи державної влади й місцевого самоврядування. Розподіляють публічну владу на два рівні, що, своєю чергою, утворюють самостійні види, і в деяких інших статтях Конституції*. Аналогійно розв'язують це питання в багатьох країнах Східної Європи та Балтії: так, приміром, Конституційний суд Литви у своєму рішенні від 24 грудня 2002 року сформулював юридичну позицію, згідно з якою в Конституції Литовської Республіки чітко розрізняють дві системи публічної влади: державна влада, або державне управління (state governance) та влада місцевого самоврядування**.
Водночас одним з найдискусійніших питань у вітчизняному конституціоналізмі лишаються автономні утворення унітарної держави, зокрема Автономної Республіки Крим, власна система влади, що не збігається із державною чи муніципальною владами. Такої позиції почав дотримуватися законодавець (наприклад, відповідно до частини 5 статті 4 Цивільного кодексу, органи влади АРК не синонімізують з органами державної влади)***.
Позиція Конституційного Суду України щодо цього питання неоднозначна. В одному із небагатьох своїх рішень, присвячених особливостям публічної влади на території АРК, суд, з одного боку, зазначає, що є такий суб'єкт публічної влади як органи влади АРК, а з іншого, — що «Утворення в складі України Автономної Республіки Крим та наділення її повноваженнями є формою децентралізації державної влади (виділення автора — Ю. Б.) в унітарній державі» (Рішення від 3 лютого 2009 року № 4-рп/2009).
5.1.2.