Конституційні основи форми правління

Одним із ключових питань, що стосується предмета конституційно­го права, є влада. Ці питання становлять чи ненайбільший за обсягом сегмент конституційної регламентації. Попри це, місія конституції не вичерпується лише розглядом її як інструмента реалізації влади.

Цитована конституційна норма дає підстави дослідникам виокремлювати не тільки державну владу й муніципальну владу (яку здійснюють органи місцевого самоврядування), але й публічну владу українського народу (Батанов О. В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики. К.: ТОВ «Видавництво “Юридична думка”», 2010. С. 60).

Selected official constitutional doctrine (1993—2016). Vilnius: Constitutional Court of the Republic of Lithuania, 2017. P. 922.

У Законі України «Про Раду міністрів АРК» від 16 червня 2011 року, Раду міністрів АРК визнають як вищий орган у системі органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим (виділення ав­тора — Ю. Б.). ловним функційним завданням є обмеження влади в інтересах гаран­тування основоположних прав людини, уведення влади в правові межі.

Реалізуючи цю місію, у конституції демократичної правової держа­ви чітко означено засади, на яких повинні реалізовувати владу. Окрім цього, до «владного» предмета конституції належать питання про дже­рело державної влади, структуру державної влади, систему органів, які здійснюють владу, форми й методи реалізації влади, мету й ключові напрями державної політики*.

Загалом слід зазначити, що перелічені питання не завжди стають об'єктом саме конституційного регулювання. Ба більше, їхня поява в тексті конституцій зумовлена певними політико-правовими чинника­ми, які виникали в умовах певного історичного контексту. Слід при­гадати, що найперша серед чинних конституцій — Конституція США починається зі слів «Ми, народ Сполучених Штатів Америки... засно­вуємо цю Конституцію», у такий спосіб чітко означуючи джерело всієї публічної влади.

Результатом конституційних перетворень у країнах Південної Єв­ропи після Другої світової війни було не тільки відновлення демокра­тичних інституцій, а й прихід до влади (здебільшого як учасників уря­дових коаліцій) лівих сил**. Це значною мірою зумовило специфічний зміст конституцій у цих державах. Так, найліпший результат (38%) на виборах до Конституційної Асамблеї Португалії, яку було сформовано відразу після Революції гвоздик, отримала Соціалістична партія, що підтвердила свій успіх на перших парламентських виборах, які відбу­лися рік потому.

Тому нічого дивного немає в тому, що в тексті Основного закону Португалії 1976 року зазначено відразу 12 завдань держави в галузі економічної політики, як-от: «Сприяти встановленню соціальної спра­ведливості, забезпечити рівність можливостей і вносити потрібні ко­рективи, щоб подолати нерівність під час розподілу національного багатства й доходу, зокрема завдяки проведенню певної податкової політики;...забезпечувати сповна використання продуктивних сил, приділяючи увагу ефективності державного сектору; ліквідувати лати­фундії і змінити регулювання мініфундій» тощо (стаття 81).

Сравнительное конституционное право. М.: Манускрипт, 1996. С. 419—420. Медушевский А. Н. Теория конституционных циклов. М.: ГУ ВШЭ, 2005. С. 193.

Загалом ключова увага конституцієдавця під час визначення «влад­них» питань, що мають потрапити до тексту конституції, зосереджена на визначенні певної форми правління й структури та системи влади.

Форму правління зазвичай у конституціях конкретизовано не визна­чають. Серед винятків можемо назвати положення статті 1 Конституції Кіпру 1960 року, де визначено, що в країні діє президентська форма правління (в оригіналі — президентський режим). Недивно, що такі норми можна побачити в конституції близькій за історико-політичним духом і територіальним розташуванням держави — Греції: «Форма правління Греції — парламентська республіка» (Конституція 1975 року).

Так у системі некодифікованої Конституції Швеції, один із Осново­положних законів має назву «Форма правління», в якому означено ос­новні засади форми правління, права громадян, статус вищих органів влади, міжнародно-правові питання, зокрема відносини Швеції із Єв­ропейським Союзом.

За будь-яких обставин форму правління слід розглядати не лише як предмет конституційної регламентації, а як одну із засад консти­туційного ладу.

До того ж варто зауважити, що у французькій конституційній док­трині є концепція республіканських принципів, які, на думку Консти­туційної ради, відбивають конституційну ідентичність цієї країни. До таких принципів належать: національний суверенітет, демократія, пра­ва людини, рівність, секуляризм, неподільність (унітаризм) та соціаль­на солідарність.

Щодо Конституції України, то в першому розділі «Загальні засади», який відповідно до юридичних позицій, сформульованих в рішен­нях Конституційного Суду України (наприклад, рішення від 3 жовт­ня 2005 року № 6-рп), є структурною частиною Основного закону, і в якому зафіксовано засади конституційного ладу, чітко закріплено, що Україна є республікою (частина 1 статті 5). Конкретну форму правлін­ня не зазначено.

Остання теза отримала свою специфічну актуалізацію під час та після проведення конституційної реформи 2004 року. Нагадаємо, що реформа, яку спричинила Помаранчева революція, передбачала змі-

ну форми правління, зокрема передачу низки важливих повноважень щодо формування та контролю за урядом від президента до парла­менту. Тоді чимало експертів висловили думку, що, попри відсутність деталізації форми правління в тексті першого розділу Основного за­кону, зміну форми правління (з президентсько-парламентської на пар­ламентсько-президентську) слід розглядати як зміну конституційного ладу, а отже, — у контексті виняткової правосуб'єктності українського народу (частина 3 статті 5 Конституції), тобто остаточне рішення пови­нен був ухвалити не парламент, а народ на референдумі*.

Загалом же прийнята в теорії держави класифікація форм правління на республіканські й монархічні відображена в конституційно-правовій теорії та практиці. Вагомими чинниками класифікації форм правління є вплив парламенту й глави держави на формування й функціювання ор­ганів виконавчої влади.

Також зазначимо, що особливе становище монарха в системі влади, яке було за часів Середньовіччя, зберегло й нині своє формально-це­ремоніальне відображення в окремих аспектах конституційної регла­ментації. Проте, як свідчить практика органів конституційної юрисдик­ції, є лише даниною традиціям державотворення, а не відтворенням старих устоїв: наприклад, рішення органу конституційного контролю Бельгії — Арбітражного суду, відповідно до якого не було знайдено жодного відступу від Конституції в тексті присяги муніципальних служ­бовців. Муніципальний радник під час обрання його до муніципальної ради присягнув, як того вимагає закон, на вірність монарху, Конституції та бельгійському народу. Будучи вірним республіканським принципам, він оскаржив норму про зміст цієї присяги у суді. Суд не знайшов у ній порушення Конституції, вказавши при цьому таке. «Слова “вірність ко­ролю” слід розуміти як визнання монархії й інституції, яка сама похо­дить від Конституції. Ці слова не мали іншого значення, крім обіцянки вірності демократично сформованій конституційній системі» (Рішення від 15 жовтня 2002 року № 151/2002)**.

Більше значення для розуміння конституційних аспектів системи влади має не так поділ держав на монархічні й республіканські, як на­повнення принципу поділу влади як ключового в конституційний сис­темі організації влади в правовій та демократичній державі. Особливо, коли йдеться про відносини між законодавчою й виконавчою владою, а також владою, що уособлює в собі інститут президента.

5.1.3.